Тема 2. Міждисциплінарність біоетики.

1. Розуміння і пояснення проблем біоетики з точки зору природничого та соціогуманітарного знання.

Біоетика як міждисциплінарна область знання перебуває на стикові філософії, права, медицини, соціології, політології, демографії, культурології, релігієзнавства й звертається до моральних аспектів ставлення людини до життя і смерті. Вона включає в себе широке коло соціально-економічних, морально-етичних та юридичних проблем, виходячи з того, що загальнолюдські цінності не повинні розглядатися окремо від біологічних фактів. Біоетика має на меті розробку моральних і етичних норм, вимог і принципів, створення механізмів, що забезпечують використання науково-технічних досягнень на благо людини і природи.

Міждисциплінарний характер біо­етики визначається тим, що дискусійні проблеми часто розглядаються не лише з точки зору філософських поглядів на мораль (етика — наука про мораль), а й з точки зору теоло­гічних оцінок моралі. Принципова різниця полягає в тому, що філософські аргументи будуються поза визнанням будь-якого релігійного напрямку і релігійної віри, у той час як теологічні аргументи в цілому містяться в межах релігійної віри. 

Однак найбільш важливою ознакою міждисциплінарності біоетики є її зв'язок з медициною і біологією. Досягнення медицини і біоло­гії відіграють найважливішу роль у розвитку біоетики, харак­тері та спрямованості філософської думки. Необхідно визнати виняткове значення участі лікарів і дослідників у біоетичних дискусіях. Це забезпечує проведення філософського аналізу відповідно до реалій медичної практики і біомедичних спостере­жень.

Розвиткові біоетики як науки сприяли теоретичні розроб­лення в галузі основних принципів предмета. Принципами біомедичної етики з 1979 р. являються:

1) принцип поваги автономії передбачає повагу особистості й захисту людей зі зниженою автономією (діти, психічнохворі та ін.);

2) принцип ненанесення шкоди полягає в тому, що медичний працівник не діє таким чином, що фактично шкодить пацієн­тові;

3) принцип допомоги і сприяння вимагає від медичного пра­цівника діяти в інтересах благополуччя пацієнта, виявляти ми­лосердя і благодіяння;

4) принцип справедливості спрямований на дотримання спра­ведливого розподілу як соціальних благ (наприклад, можливостой ефективної охорони здоров'я), так і соціальних навантажень (наприклад, податків).

2. Основні етапи становлення біоетичної свідомості.

Історичні корені біоетики, що сприяли формуванню цієї галузі науки: екологічна катастрофа (Р. Поттер), надмірний вплив біомедичних технологій на людське життя (Е. Згречча), обмежений підхід до хворого (А. Геллегерс), криза взаємин лікар–пацієнт (С.Спінзанті). Визначення біоетики. На сьогодні існує кілька визначень цієї галузі науки. На думку Р. Поттера, біоетика — це наука виживання. Е. Згречча тлумачить її як місток між біомедичними науками й науками про людину. А. Геллегерс вважає біоетику маєвтикою, тобто наукою, що здатна тлумачити цінності в діалозі медицини, філософії й етики. Саме він дав вагомий поштовх розвиткові біоетики як академічної дисципліни, а на цій основі С. Спінзанті стверджував, що біоетика має запобігати кризовим явищам у взаєминах лікар– пацієнт через апеляцію до суспільної думки, відновлюючи при цьому засаду автономії пацієнта. В. Райх вважає, що біоетика — це наука про людську поведінку щодо життя й здоров’я у світлі моральних засад і цінностей. Е. Згречча твердить, що, зважаючи на розвиток технологій, біоетика займається етичними проблемами, пов’язаними з розвитком біології й медицини, екології. Е. Пеллєгріно й Д. Томазма звертають головну увагу на взаємини лікар– пацієнт, тому визначають біоетику як медичну етику, що оберігає традиції Гіппократа, відкидаючи медичний патерналізм. С. Спінзанті наголошує на автономії пацієнта не лише в контексті цих взаємин, але також на рівні суспільної думки. У працях зарубіжних учених біоетика поділяється на: загальну, спеціальну та клінічну, кожна з яких має свою конкретну галузь застосування. Види біоетики. У сфері дискусій про біоетику розрізняють: біоетику навколишнього середовища (екоцентричну), яка вбачає об’єкт свого дослідження не в людині, а передусім в екосистемі, що має катастрофічне забарвлення, яке загрожує людству, і тому привертає увагу до охорони довкілля, оскільки здоров’я людини є частиною здоров’я усієї біосфери (Р. Поттер); біоцентричну біоетику, яка бачить людину центром своєї уваги, але розглядає її онтологічно та аксологічно рівною з усіма іншими живими істотами (П. Сінчер); антропоцентричну біоетику, яка ставить особистість людини центром етичного зацікавлення, займається проблемами, що стосуються життя людини, та опосередковано — проблемами навколишнього середовища, і яка заснована на онтологічно обґрунтованому персоналізмі (Е. Згречча).

Сутність персоналістичної біоетики. Вона є онтологічно обґрунтована, наголошує на найвищій цінності людської особистості, яку розуміє як цілісне поєднання духа, душі і тіла.

Етапи становлення медичної етики: домодерна (класична, гіпократівської традиції), модерна та постмодерна епохи. Основні напрямки розвитку біоетики: етика професій охорони здоров'я (лікарі, медсестри, техніки та адміністратори структур системи охорони здоров'я); етика біомедичного пошуку з терапевтичною та нетерапевтичною метою; етика охорони здоров’я у соціальних сферах (проблема медицини праці; етика зайнятості; етика спорту; етика, яка стосується демографічного розвитку); етика довкілля в екологічній сфері. У працях зарубіжних учених біоетика поділяється на: загальну, спеціальну та клінічну біоетику, кожна з яких має свою конкретну галузь застосування. В Україні біоетика зараз набуває статусу прикладної науки.

3. Зміна розуміння природи людини в сучасній науці.

Щодо епістемології біоетика на відміну від інших наук, які займаються поясненням феноменів і для яких важливе збільшення набутих знань, наголошує на моральних засадах цих знань; її об’єктом є насамперед моральне судження, тому вона кидає виклик науці й етиці, спонукує їх замислитися над своєю епістемологічною структурою, пропонуючи певне етичне обмеження наукового знання у напрямку наближення до істини. Це уможливлює взаємодію біоетики з іншими науками. Біоетика є передусім системою моральних вимірів дій людини щодо іншої особистості, себе самої та суспільства. Вона є міждисциплінарна, оскільки як система ґрунтується на засадах етики, біології, медицини, психології, екології, релігії, філософії, права, соціології та інших галузей знання. Водночас її мета і засоби потребують морально-правового обґрунтування. Антропологічна структура біоетики є відкритою до трансцендентності. Дослідники біоетичних проблем (Е. Згречча, Л. Меліна, С. Спінзанті) опрацювали такі етико-культурні моделі біоетики, як ліберально-радикальна, прагматично-утилітаристська, соціобіологічна й персоналістична. З усіх наявних у науці концепцій, які випливають із сучасної ситуації в світі, найбільш відповідною і перспективною є модель персоналістична, що наголошує на найвищій цінності людської особистості, яку розуміє як цілісне поєднання духа, душі і тіла. Е. Згречча, надаючи особистості людини найвищого значення, сформулював чотири найважливіші етичні засади, які стали головними напрямами біоетики: засаду охорони фізичного життя (яке є фундаментальною цінністю людини); засаду цілісності, або терапевтичну засаду (частина організму жертвується задля добра цілого організму); засаду свободи–відповідальності (свобода немає жодного сенсу без правди і відповідальності); засада соціальності–субсидіарності (допомагати більше там, де більша потреба). Персоналізмові дещо суперечить сформульований у 80-х роках ХХ ст. у США принципіалізм, який будує свою біоетичну теорію на засадах пошани до автономії особи, нe приносити шкоди пацієнтові, чинити тільки добро, справедливості щодо конкретної особи, і базується на моральному релятивізмі. Автори цієї концепції наголошують на оцінюванні наслідків надання допомоги пацієнтові без апеляції до етичних засад.

4. Раціональний та екзистенціальний виміри біоетики.

 Теоретичними засадами біоетики є філософська антропологія, феноменологія і особливо філософія персоналізму, яка наголошує на цінності людини як духовної істоти, особистості, яка є унікальним створінням та має власну гідність і цінність. Окрім цих філософських напрямів відображають сутність біоетики вчення Томи Аквінського й неотомізм, які вважають особистістю також людину, що нездатна реалізувати свої розумові здібності. Подібної думки дотримуються представники релігійного екзистенціалізму (Г. Марсель, К. Ясперс, М. Гайдеггер), стверджуючи, що тіло є феноменом “Я” людини, співзасадою і знаком індивідуальної відмінності. Персоналізм є визначальною теоретикометодологічною основою біоетики, що співзвучна з християнським вченням про людину, ґрунтується на відповідальності людини за всі живі істоти у світі і за весь світ загалом.

5. Біоетика в наукових контекстах сучасності (постнекласика).

Взаємодія наук, покликаних вирішувати екологічну проблему, відбувається в єдиному "просторово-часовому континуумі", і вихід тієї чи іншої науки за межі цього "континууму" відділяє її від решти наук цього комплексу і віддаляє від проблеми. Ця взаємодія представляє собою дещо більше, ніж просте складання результатів, одержаних кожною наукою окремо. Тут наявний ефект емерджентності, коли сукупність, взята як система, як свого роду цілісність, виявляється неоднакова з арифметичною сумою її складових.

Процес взаємодії наук, що відбувається в соціально-екологічному комплексі, знаходить своє досить чітке відображення у взаємодії понять. Воно відбувається в різних формах: це і переміщення окремих понять із одної області досліджень в іншу, і виникнення "гібридних" понять, і формування загальнонаукових понять. Така взаємодія не представляє собою нічого нового. Так, для визначення якихось нових явищ, відкритих у тій чи іншій області науки, використовувались поняття, взяті з інших наук, котрі іноді виступали не тільки засобом рефлексії, але і первинною моделлю, необхідною для розуміння цих нових явищ. Так, поняття "популяція" в біологію та екологію перейшло з демографії, поняття "етологія" - з психології. Для пояснення взаємозв'язку між відносною стійкістю біоценозу і постійними змінами в ньому міжвидових зв'язків екологи використовують поняття фізики "динамічна рівновага". Там, де проблеми, захоплюючи сферу природних і соціальних явищ, стають особливо гострими, залучення до їх вирішення різних наукових дисциплін відбувається значно енергійніше, інтеграція відбувається швидше, а разом з нею значно інтенсивніше відбувається процес становлення та взаємопроникнення нових наукових понять. Для вирішення екологічної проблеми як на фізичному, біохімічному рівнях, гак і на соціальному, все більшого значення набувають такі поняття як «гомеостаз», 43 «екологічна ніша», «адаптація» та інші, які перейшли із природничих наук у суспільні, стали засобами широкого оперування в них. Проте, некоректне використання чужерідних для даної науки понять може принести не лише користь, але і шкоду. Помилкові ідеї, якщо їм вдається оволодіти розумом людей, стають матеріальною силою в такій же мірі як і істинні, а ті й інші переносяться разом з поняттями. До цього, зокрема, можна віднести спробу ототодження сучасного розвитку всіх країн з періодом регресивної сукцесії. Поняття «антропогенна екологічна безпека» здатне відігравати суттєву методологічну роль і в окремих наукових дослідженнях. Для екологічної проблеми якраз характерно те, що, породжена на межі природних процесів і соціальної діяльності, вона притягує до себе природничі, технічні, суспільні, медичні і інші науки, вимагаючи взаємодії між ними та з навколишньою дійсністю. Кожна з наук соціально-екологічного комплексу, реагуючи посвоєму на загострення екологічної ситуації, виражає таку реакцію в якихось своїх поняттях. Антропогенна екологічна безпека може бути виражена через ряд функцій, серед яких необхідно вказати найголовніші: - узагальнююча, що дозволяє виділити те основне і найбільш суттєве, що одночасно охоплює окремі наукові поняття цього типу; - інтегруюча, що допомагає сконцентрувати результати різноманітних досліджень; - систематизуюча, що сприяє перетворенню різноманітних знань про екологічну безпеку із розрізненого конгломерату в єдину систему; - евристична, що дозволяє використовувати в окремих науках поняття "екологічна безпека" як узагальнюючу ідеальну модель; - ціннісна, що орієнтує різні науки на загальну мету - досягнення повної екологічної безпеки з відповідною оцінкою тих чи інших досліджень й їх результатів. Специфіка комплексного підходу до дослідження екологічної безпеки визначається її багатогранним характером та необхідністю вивчення її з різних сторін, використовуючи методи природничих технічних та суспільних наук. По мірі переходу від науково-дослідної діяльності до практичної комплексний підхід трансформується від дослідження екологічної безпеки до її досягнення. Недостатність врахування багатосторонніх зв'язків виробництва з навколишнім середовищем призводить до негативних екологічних наслідків. До методичних помилок наукових досліджень прибавляються прорахунки практичної діяльності. Саме синтез недосконалості наукової методології в оцінці екологічної безпеки та недосконалість використовуваних технологій разом з прорахунками практичного їх застосування і є основною причиною антропогенних екологічних криз. Екологічна безпека являє собою своєрідну соціоприродну і наукову реальність, дослідження якої повинно проводитись з допомогою відповідного методологічного інструментарія. Його необхідно визначити і пристосувати до дослідження. Основними інструментами, відібраними для такого дослідження, є методологічні підходи. Звичайно, вони не існують самі по собі, незалежно від об'єкта і предмета дослідження, але абстрактно можна виділити деякі з них як засоби, які доцільно було б використати в процесі дослідження.

Проблема екологічної безпеки за своєю природою не може бути віднесена тільки до сфери природознавства або до сфери суспільствознавства, так як вона охоплює складний комплекс взаємозв'язків людини та оточуючої її природи. Внаслідок цього, такого класу дослідження не може обмежуватись одним яким-небудь підходом; передбачається використання різноманітних підходів таким чином, щоб вони могли відображати різні сторони цієї проблеми. Підбір підходів при дослідженні будь-якої проблеми визначається, в першу чергу, характером самої проблеми і тією сферою пізнання, до якої вона належить. Так, Л. Юрченко виділяє такі підходи: філософський, загальнонауковий, ціннісний, гуманістичний, системний та інші специфічні для тієї чи іншої науки, наприклад діяльнісний, соціальноекологічний тощо. Філософський підхід, заснований на глибоких знаннях найбільш загальних законів розвитку природи, суспільства та пізнання, дозволяє виявити особливо важливі вузли цієї проблеми, її найбільш загальні внутрішні та зовнішні сторони, розкрити діалектику її розвитку та зв'язок з іншими проблемами. Поряд з цим, філософський підхід не можна реалізувати поза загальнонауковими підходами, оскільки він узагальнює і концентрує в собі все те найбільш суттєве, що стає його надбанням в процесі розвитку і практичного використання. Стосовно екологічної проблеми, філософія часто не тільки може описувати та пояснювати феномен екологічної безпеки, але і визначати загальний характер пізнання, давати методологічні рекомендації іншим наукам. У цьому зв'язку слід вказати на інтегративну роль філософського підходу до дослідження проблеми екологічної безпеки. Завдяки цій ролі стає можливим на єдиній загальнометодологічній основі інтегрувати такі якісно різні екологічні науки як, наприклад, біоекологію та соціальну екологію, екологічну експертизу та екологічну етику, промислову екологію та екологію людини. Інтегративна роль філософського підходу відбувається в різних формах. Філософський підхід забезпечує єдину світоглядну платформу і єдиний методологічний базис; фіксує загальні напрямки і загальну мету досліджень; визначає систему основних цінностей, значить, і соціальних орієнтирів для дослідження; сприяє виділенню домінанти в цьому комплексі наук; дає можливість використовувати загальнофілософський категорійний апарат; сприяє формуванню загальнонаукових категорій і загальнонаукових підходів. Завдяки філософському підходу виявляються основні етапи і визначаються деякі загальні орієнтири в процесі дослідження проблеми екологічної безпеки, свідомо формується діалектичний шлях її пізнання від явища до сутності. Філософський підхід орієнтує на більш гнучке і раціональне використання природних ресурсів, вдосконалення різних важелів соціально-екологічної діяльності, формування екологічної свідомості, підготовку компетентних, екологічно грамотних спеціалістів.

Безпосереднє відношення до дослідження екологічної безпеки мас ціннісний характер. Розглянуті в такому плані екологічна безпека і екологічні цінності складають протилежності, які не тільки заперечують, але і передбачають у рамках визначеного історичного розвитку одна одну. Діалектика використання ціннісного підходу передбачає не тільки розуміння взаємозв'язку екологічних цінностей, але і тієї межі, за якою відбувається перехід однієї протилежності в іншу. Якщо, наприклад, різко підвищити екологічну безпеку за рахунок скорочення виробництва, то боротьба за екологічну безпеку перейде в свою протилежність, буде нанесено збитки розвитку виробничих сил і суспільному прогресу в цілому. 

  Гуманістичний підхід здебільшого акцентує увагу на людині як визначній цінності в системі "людина - навколишнє середовище". Це нерідко призводить до того, що цінність природи визначається тим, наскільки вона оптимально може служити людині. Це неправильно. Мова повинна йти про утвердження нового архетипу сприйняття природного оточення – розгляду природи як найважливішої цінності, що потрібна людині не лише як матеріал – сировина, а й як "щось ні людиною і ніким не створене, споконвічне, нерукотворне", щоб долучитися до безмежності природи. Така згармонізованість, оптимізація взаємовідносин суспільства і природи (включаючи забезпеченість еквівалентного обміну речовини з природою) неможливі не лише без відповідного технологічного забезпечення, а й без високого рівня екологічних знань і відповідної поведінки, тобто без належної екологічної культури. Отже, подолання екологічної кризи, яка вразила всі континенти земної цивілізації, в сучасних умовах може здійснюватись тільки в межах сформованості екологічної культури як особливої специфічної і, певно, найістотнішої форми культури в цілому. 

 Особливої уваги заслуговує системний підхід, котрий використовується в процесі дослідження складних наукових проблем. Стосовно дослідження біоетики та екологічної безпеки, слід в першу чергу підкреслити здатність системного підходу бути засобом пізнання складних об'єктів з великою кількістю елементів та взаємозумовленням внутрішніх і зовнішніх зв'язків, детермінуючих їх поведінку в навколишньому середовищі. Це сприяє популярності системного підходу в екологічних і соціально-екологічних дослідженнях, так як останній дозволяє врахувати широке коло зв'язків системи з навколишнім середовищем, і чим в більшій мірі це виявляється можливим, тим більш широкі перспективи відкриваються в передбаченні екологічних наслідків, а значить, - в пізнанні і створенні екологічної безпеки.