Тема 3. Основні етапи становлення біоетичної свідомості.

1. Кантівська етика як передумова біоетики: уявлення про мораль в класичній європейській етиці, кантівська версія абсолютної моралі, відношення до морального абсолютизму в ХІХ і ХХ ст.

Виняткова роль у розвитку класичних теорій деонтології належить видатному німецькому філософу-моралісту І. Канту (1724 — 1804). Для його філософських принципів характерна кон­цепція етичного раціоналізму. Він вважав, що "практичний розум" як основа етики не залежить від будь-якого знання (релігійного або умоглядного). Основним принципом надзвичайно складної етичної системи І. Канта є "категоричний імператив". Катего­ричний імператив прописував вчинки, що служать гуманності як по відношенню до себе, так і до інших людей, які "не повинні бути просто засобами досягнення, але завжди водночас мають бути метою". Деонтологія І. Канта є етикою поваги до інших і до себе.

Відповідно до кантівського категорич­ного імперативу, кожна людина має право на повагу і самопо­вагу, а її дії як стосовно інших людей, так і стосовно самої себе повинні мати гуманний характер: ніколи не бути засобом досяг­нення мети, але завжди водночас служити самій меті. Відповідно до етичної філософської системи Е. Канта, кожна людина має прямі й непрямі зобов'язання як стосовно себе, так і стосовно ін­ших людей. На думку Е. Канта, найбільш значущими прямими зобов'язаннями стосовно інших є не вбивати невинного, не бре­хати і дотримуватися обіцянок. Прямим зобов'язанням стосовно себе є самоповага і відношення до себе не як до засобу досяг­нення якоїсь мети. Непрямим обов'язком стосовно себе Е. Кант вважав самовдосконалення і розвиток здібностей, а непрямим обов'язком стосовно інших - принцип благодіяння. На думку Е. Канта, дії з виконання непрямих зобов'язань не повинні від­буватися за рахунок порушення прямих зобов'язань.

Деонтологія Е. Канта містить важливу і пряму відповідь щодо етичності проведення досліджень на людях. Оскільки для кожної людини морально неправомірним є використання будь- якої іншої людини тільки як засіб, зрозуміло, що і для дослідни­ка морально неможливим є відношення до суб'єкта дослідження тільки як до засобу. Така відповідь є базою для обґрунтуван­ня необхідності добровільно інформованої згоди як основного принципу дослідницької етики. Дослідник зобов'язаний надати досліджуваному всю необхідну інформацію про проект спостере­жень і насамперед про можливий ризик, яка достатня для прий­няття раціонального рішення про участь. Іншими словами, пова­га до особистості вимагає одержання добровільної інформованої згоди. Після того як дослідник пояснив потенційному суб'єктові досліджень важливість його участі і всю користь для суспіль­ства, котру принесуть успішні результати дослідження, вини­кає питання: чи є в потенційного суб'єкта досліджень моральні зобов'язання до участі. Безумовно, немає. Відповідно до кан- товської етики борг благодіяння є непрямим. Людина повинна при нагоді надавати допомогу і сприяння, але не має зобов'язань до виконання будь-яких конкретних благодіянь.

Для оцінювання прийнятності поглядів Канта як етичної теорії необхідно звернутися до двох центральних критеріїв. 

2. Проблеми життя та смерті з позицій класичної, некласичної філософії.

В 1834 р. була опублікована книга англійського філософа і правознавця І. Бентама  "Деонтологія, або наука про мораль". Заслуга І. Бентама полягає в розвит­ку відомої з часів Арістотеля концепції деонтології як науки про обов'язок і належну поведінку з позицій філософського напрямку "утилітаризм". І. Бентам вважав: "Основа деонтоло­гії — принцип користі..., певний вчинок є гарним або поганим, гідним або негідним, що заслуговує чи не заслуговує на схвален­ня залежно від його тенденції збільшувати або зменшувати суму суспільної користі". І далі: "Благо як індивіда, так і суспільства може бути гарантоване тільки готовністю до самовіддачі, що й повинно практикуватися в спілкуванні між людьми".

Практичне застосування теорії "вчинок-утилітаризм" має такий алгоритм:

1.   Визначити альтернативні шляхи рішення етичної проблеми.

2.    Спробувати передбачати можливі наслідки (іноді множин­ні й віддалені) кожного альтернативного вчинку.

3.    Спробувати в кожному випадку зробити оцінку наслідків з точки зору балансу добра і зла, з урахуванням впливу вчинку на кожного, кого він імовірно торкнеться.

4.    Вибрати вчинок, що, ймовірно, призведе до найбільшої пе­реваги добра над злом, і визначити його як морально виправда­ний у конкретній ситуації.

Якщо здається ймовірним, що обидві альтернативні дії забез­печать однаковий баланс добра і зла, то кожне з них визнається морально правильним. У деяких ситуаціях, незалежно від того, як людина чинить, баланс добра і зла стає негативним. У такому випадку морально правильно чинити так, щоб зробити у світі перевагу зла (болю і нещастя) над добром (задоволення і щастя) найменшою.

Важливий внесок у розвиток деонтологічних теорій зробив англійський філософ В. Росс (1930). Його теорія була присвя­чена прийняттю деонтологічних рішень у ситуації "конфлікту зобов'язань" і згодом відіграла важливу роль у формуванні су­часної теорії біоетики. Відправною точкою теорії В. Росса стало прагнення знайти вихід, коли одна група етичних зобов'язань схиляє в один бік, а інша — у зворотний. Для адекватного вирі­шення ситуацій, пов'язаних з конфліктом зобов'язань, В. Росс запропонував поняття умовних зобов'язань. В. Росс стверджував, що не існує арбітра відносно визначень їхньої пріоритетності в кожному конкретному випадку. До таких умовних зобов'язань він відніс:

1)     зобов'язання вірності — виконувати обіцянки, поважати контракти й угоди, говорити правду;

2)      зобов'язання відшкодування — компенсація заподіяної шкоди іншому;

3)    зобов'язання подяки;

5)    зобов'язання ненанесення шкоди;

6)    зобов'язання справедливості;

7)    зобов'язання самоповаги.

За твердженням В. Росса, коли виникає конфлікт двох (або більше) умовних зобов'язань, перевага надається на підставі аналізу конкретних обставин. У тяжких випадках принципово не існує зрозумілого і швидкого правила — як учинити, і необ­хідно прийняти "зважене", "відповідне" рішення.

У процесі розроблення і поглиблення деонтологічних теорій з позицій різних філософських систем обґрунтовувалися прин­ципи і постулати гідного виконання обов'язку, моральні вимоги і нормативи. Цікаво, що спочатку деонтологія як розділ етичної теорії охоплювала найрізноманітніші професії і спеціальності. Однак з часом вона більшою мірою стала розглядати етичні проб­леми стосовно медицини, внаслідок чого наприкінці XIX століт­тя медичну етику стали все частіше називати лікарською деон­тологією. Саме у цьому зв'язку період інтенсивного розвитку деонтології, починаючи з класичних праць І. Бентама, названий деонтологічним етапом розвитку медичної етики. Деонтологія як учення про моральний обов'язок стала наукою практично­го застосування принципів і норм лікарської етики в різних га­лузях медицини, школою медичного гуманізму та морального професіоналізму. Деонтологія бореться проти комерціалізації медицини, за дотримання інтересів хворих і професійних прав медиків.

Додатковим імпульсом до розвитку лікарської деонтології стали підсумки Нюрнберзького процесу, на якому були засуд­жені злодіяння лікарів-фашистів під час другої світової війни. Вражене людство довідалося про наджорсткі дії нацистських ме­диків. Стало відомо про умертвіння 70 000 чоловік за расовими, соціальними і медичними критеріями. Виявилося, що ними була розроблена надзвичайно ефективна програма евтаназії. Світові також стало відомо, що деякі лікарі, усупереч даній ними клят­ві Гіппократа, ставили злочинницькі досліди на військовополо­нених і на особах, депортованих із зайнятих нацистами країн, тим самим збезчестивши професію медика. Саме на Нюрнбер­зькому процесі світ уперше взяв під сумнів сумлінність лікарів і лікарську етику. Недавно стало відомо, що такого роду зло­чинницькі досліди ставили лікарі в Японії під час другої світо­вої війни. Міжнародне суспільство стало розуміти необхідність міжнародних кодексів медичної етики. В обстановці емоційного підйому і взаєморозуміння Всесвітня медична асоціація прийня­ла Женевську декларацію (1948), Міжнародний кодекс медич­ної етики (1949). Лікарі виявилися в числі перших, хто виступив проти виробництва, поширення і використання бактеріологічної, хімічної та ядерної зброї.

Значний внесок у формування і розвиток деонтологічної тео­рії і практики зробили видатні вчені-медики України — М. Мак­симович-Амбодик, Д. Самойлович, М. Пирогов, М. Стражеско, Ф. Яновський, Д. Заболотний, .О. Богомолець, М. Ясиновський, М. Амосов і багато інших. їм було властиве безкорисливе служіння людям і самопожертва під час виконання свого про­фесійного обов'язку. Слід особливо зазначити вагомий внесок у розвиток медичної деонтології М. Пирогова, що розробив мо­ральний кодекс медичної сестри, привернув увагу до взаємодії лікаря з медичною адміністрацією, і у своїй знаменитій фразі: "Учитися й жити є одне й те саме" сформулював принцип безпе­рервності лікарської освіти.

3. Етика благоговіння перед життям (А.Швейцер) як етична основа сучасної біоетики.

Виняткова роль в аналізі підсумків деонтологічного етапу розвитку медичної етики і формуванні філософсько-аналітичної бази наступного етапу — біоетичного — належить видатній осо­бистості, одному з найвеличніших людей XX століття А. Швей- церу (1875 — 1965). У його етиці "благоговіння перед життям" немає поділу на більш вартісне і менш вартісне життя, на вище й нижче. Вважаючи кожну форму життя священною і недотор­канною, А. Швейцер критикував антропоцентричність і переніс біблійну заповідь "не вбий" за вузькі межі міжлюдських стосун­ків. Він мав повне право сказати: "Моїм аргументом є моє жит­тя". А. Швейцер, людина різнобічних інтересів, став відомим не тільки як талановитий лікар, а також як мислитель, гуманіст, філософ, теолог, священик, музикант, музикознавець, письмен­ник, журналіст, соціальний працівник і філантроп.

Він був визнаний гідним звання лауреата Нобелівської пре­мії. Його внесок у розвиток медичної етики величезний і полягає у створенні нового мислення, що включає концепцію захисту навколишнього середовища. Нове мислення означало визнання відповідальності жителів нашої планети за збереження і продов­ження життя на Землі. Виживання можливе, якщо зміни мен­талітету будуть випереджати темпи технічного прогресу; якщо зменшується прірва між бідними й багатими; якщо знизяться витрати на озброєння, а економічний прогрес не буде супровод­жуватися руйнуванням і деградацією навколишнього середови­ща. А. Швейцера можна за правом вважати основоположником екологічної науки. А. Швейцер усвідомив проблему, що виникла перед людством у середині XX століття: експотенціальне підви­щення рівня знань не супроводжується ростом мудрості, необ­хідної для керування цим знанням.

4. Етичні визначення і принципи в біоетиці.

Біоетичний етап розвитку етичних вчень почався з 1970 року, часу публікації робіт В.Р. Поттера, що став основоположником нової науки — біоетики — і визначив її як "шлях до виживання", як "міст у майбутнє". Як сучасний етап розвитку медичної етики біоетика спрямована на проведення активного пошуку шляхів гуманізації медицини і медико-біоло- гічної науки шляхом зіставлення можливостей медицини і біоло­гії з правами людини. Біоетика ставить за мету захист фізичної, психічної і духовної цілісності людини та її геному, захист тва­ринного й рослинного світу, захист навколишнього середовища. Вона є комплексом заходів щодо систематичного аналізу і коор­динації дій людини в галузі медицини, біології та екології з по­гляду загальновизнаних моральних цінностей і принципів.

Становлення і розвиток біоетики виявилися прямим наслід­ком практичного впровадження досягнень науково-технічної ре­волюції в умовах глибокої ідеологічної кризи і накопичення гло­бальних екологічних проблем. Значні успіхи в розвитку медико-біологічних наук породили безліч складних проблем морального характеру. Людина нама­гається поширити свій контроль на власну еволюцію і претендує на те, щоб не просто підтримувати своє життя, а й поліпшити і змінити свою природу за власним розумінням (!). У подібній ситуації неминучі дискусії про етичну основу і моральне право таких дій. Предметом інтенсивного обговорення й аналізу стали етичні проблеми клінічних досліджень та експериментів на тва­ринах, генної інженерії, трансплантації органів і тканин, нових репродуктивних технологій, евтаназії.

Сучасне суспільство характеризує глибока духовна криза, девальвація моральних цінностей, споживчий характер цивіліза­ції, недолік глобальних ідей, технократичність мислення, праг­матизм і цинізм. У XX сторіччі людство відчуло катастрофічні наслідки гло­бальної екологічної кризи. Цей принципово новий феномен по­рушив питання фізичного виживання, продовження людського роду і розвитку всієї цивілізації. Критичну фазу відносин і про­тиріч між суспільством і природою зумовлено гігантським збіль­шенням споживання природних ресурсів, зміною ландшафтів, створенням нового антропогенного середовища і порушенням динамічної рівноваги в біосфері на різних рівнях її організації. Очевидно, розв'язання проблеми глобальної екологічної кризи пов'язане з вирішенням питання суміщення на етичній основі напрямків економічного розвитку з підтримкою екологічної рів­новаги і ресурсної стійкості.

Заслуга В. Поттера полягала в побудові "моста", "сполучної ланки", в органічному поєднанні таких принципово різних фено­менів, як біологія й етика. Природничі науки з початку їхнього існування орієнтувалися на об'єктивізм як ідеал духовності, на вивчення об'єктивної реальності без суб'єктивних переживань і морально-етичних оцінок людини. Сутність історично сфор­мованого глибокого конфлікту між натуралізмом і гуманізмом полягала в тенденції описової й експериментальної науки до ігнорування інформації і знань, які знаходяться поза межами компетентності способів її дослідження.

За задумом В. Поттера, біоетика — не тільки міст між різ­ними дисциплінами, а й "міст у майбутнє",- що необхідно "для поєднання медичної етики й етики навколишнього середовища у всесвітньому масштабі, щоб забезпечити виживання людини". Саме "глобальна біоетика, заснована на інтуїції й розумі (ло­гіці), підкріплених емпіричними знаннями всіх галузей науки, а особливо біології" може і повинна забезпечити "довгострокове виживання людства як виду в нормальній і усталеній цивіліза­ції". Таким чином, етика, що історично була винятково антропоцентричною галуззю знань і вивчала стосунки "людина — лю­дина", стала розглядати також сферу живого (А. Швейцер), а потім поняття моральності поширилося і на природу в цілому (В. Поттер).

5. Біоетичні аспекти та біобезпека в природничих та гуманітарних науках, в біотехнології та екології.

Невід’ємним елементом загальної ідеї сталого розвитку є екологічна безпека, а одним із основних завдань такого розвитку є її досягнення. Узагальнено екологічною безпекою можна назвати створення таких умов та заходів які забезпечують мінімальний ризик для об’єкта (частіше всього мається на увазі людина) з боку оточуючого його середовища. Зараз одним із найбільш актуальних її аспектів є біологічна безпека. В зв’язку з тим, що поняття безпеки логічно пов’язано з ризиком, ми визначимо біобезпеку через біологічний ризик. Біобезпеку будемо розуміти як відсутність загрози спричиненої біологічними об’єктами, які зазнали змін від безпосереднього, або опосередкованого антропогенного впливу.

Біологічна безпека (біобезпека) – це стан середовища життєдіяльності людини, при якому відсутній негативний вплив його чинників на біологічну структуру і функцію особистості в теперішньому і майбутніх поколіннях, а також відсутній незворотній негативний вплив на біологічні об’єкти природного середовища (біосферу) та сільськогосподарські рослини і тварини. Біологічна безпека передбачає оптимальні умови життєдіяльності, що виключають шкідливий вплив біологічних патогенних агентів на здоров’я населення.

До проблематики забезпечення біологічної безпеки належить: клонування людини і тварин, біотехнології (генна інженерія, зокрема, генетично змінені організми, харчові добавки тощо), біологічна зброя, інтродукція тварин і рослин, біологічне забруднення довкілля. Правове забезпечення біологічної безпеки – це комплексний інститут, який характеризується наявністю великої за обсягом нормативно-правової бази. 

Законодавство про біологічну безпеку складається з: Закону «Про охорону навколишнього природного середовища», «Основ законодавства України про охорону здоров’я«, Законів України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», «Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини», «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини», «Про захист населення від інфекційних хвороб», «Про ветеринарну медицину», «Про тваринний світ», «Про заборону репродуктивного клонування людини» тощо. Україна є учасницею Конвенції про заборону розробки, виробництва та нагромадження запасів бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї та про їх знищення від 10 квітня 1972 року. Запобігання створенню біологічної зброї передбачає здійснення державного контролю відповідно до Закону «Про державний контроль за міжнародними передачами товарів військового призначення та подвійного використання».

Загальні вимоги забезпечення біологічної безпеки визначаються ст. 53 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»: юридичні особи зобов’язані забезпечувати екологічно безпечне виробництво, зберігання, транспортування, використання, знищення, знешкодження і захоронення мікроорганізмів, інших біологічно активних речовин та предметів біотехнології, а також інтродукцію, акліматизацію й реакліматизацію тварин і рослин, розробляти і здійснювати заходи щодо запобігання та ліквідації наслідків шкідливого впливу біологічних чинників на довкілля та здоров’я людини. Створення та виробництво нових штамів мікроорганізмів та біологічно активних речовин здійснюється тільки на підставі дозволів МОЗ. При створенні цих організмів і речовин повинні розроблятися нормативи ГДК, методи визначення цих організмів і речовин у довкіллі та продуктах харчування.

Відповідно до ст. 57 зазначеного Закону, при проведенні фундаментальних та прикладних наукових, науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт обов’язково повинні враховуватися вимоги забезпечення екологічної безпеки. Забороняється впровадження, застосування нової техніки, технологій і систем, якщо вони не відповідають вимогам екологічної безпеки.

Правове регулювання клонування людини. 14 грудня 2004 р. прийнято Закон України «Про заборону репродуктивного клонування людини». Ст. 2 цього Закону визначає  клонування людини − це створення людини, яка генетично ідентична іншій живій або померлій людині, шляхом перенесення у залишену без ядра жіночу статеву клітину ядра соматичної клітини людини. Згідно ст. 1 цього Закону, в Україні забороняється репродуктивне клонування людини.

Порядок трансплантації органів та кісткового мозку, в тому числі клонованих, регулюється Законом «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини». Ст. 18 цього Закону передбачає заборону торгівлі органами та іншими анатомічними матеріалами людини, крім кісткового мозку, який дозволяється брати у однієї особи кілька разів. Закон регулює застосування для трансплантації людині фетальних матеріалів (абортантів), біоімплантантів (від померлих донорів), ксенотрансплантантів (від тварин).

Правове регулювання застосування біотехнологій. Біотехнології стали пов’язуватися з загрозами екологічній безпеці у зв’язку з розвитком генної інженерії, зокрема, клонування тварин, виведення живих змінених організмів (ЖЗО), тварин-біореакторів, трансгенних сортів рослин тощо.

Конвенція про охорону біологічного різноманіття (Ріо-де-Жанейро, 5 червня 1992 р.) у ст. 2 визначає поняття біотехнології як будь-який вид технології, пов’язаний з використанням біологічних систем, живих організмів або їх похідних для виготовлення або зміцнення продуктів.

На підставі ст. 19 Конвенції «Про охорону біологічного різноманіття» було прийнято Картахенський протокол про біологічне різноманіття, який визначив правові засади поводження з ЖЗО та покладає на договірні держави обов’язок із забезпечення екологічної безпеки. Ст. 3 протоколу визначає поняття живий змінений організм – це будь-який живий організм, що містить нову комбінацію генетичного матеріалу, отриману внаслідок використання сучасних біотехнологій. Сучасна біотехнологія визначається як: а) застосування методів у пробірці з використанням нуклеїнової кислоти, включаючи рекомбіновану ДНК і пряму ін’єкцію нуклеїнових кислот у клітини; б) застосування методів, що ґрунтуються на злитті клітин з різним таксономічним статусом.

Законодавство нашої країни неоднозначно ставиться до розвитку вітчизняних технологій генної інженерії. З одного боку, передбачається сприяння подальшому розвитку вітчизняних біотехнологій. Так, спільним наказом Української академії аграрних наук затверджено програму «Сільськогосподарська біотехнологія – 2001−2005 рр.». Програма передбачає прискорений розвиток в Україні аграрних біотехнологій генної та клітинної інженерії, зокрема, клонування тварин і рослин, виведення трансгенних порід тварин і сортів рослин, ЖЗО, захисних штамів мікроорганізмів тощо.

Разом з тим, ст. 7 Закону «Про основи національної безпеки України», проголошує, що однією з екологічних загроз національній безпеці України є неконтрольоване ввезення в Україну екологічно небезпечних технологій, трансгенних рослин, екологічно необґрунтоване використання ЖЗО і похідних продуктів; посилення впливу шкідливих генетичних ефектів у популяціях живих видозмінених організмів та використання біотехнологій. Концепція збалансованого (сталого) розвитку агроекосистем в Україні до 2025 р., затверджена наказом Мінагрополітики України, передбачає створення механізму державного контролю за ввезенням і розповсюдженням ЖЗО та продукції, отриманої з їх використанням. Національний план дій з гігієни довкілля на 2000-2005 рр., схвалений постановою Кабінету Міністрів України, передбачає впровадження системи обов’язкового маркування імпортної продукції, виготовленої на основі ЖЗО.

Зазначені обмеження стосуються і трансгенних сортів рослин і будь-яких інших біотехнологій. Біохімічне, біотехнічне і фармацевтичне виробництво включені до переліку видів діяльності та об’єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України, а відтак, проекти впровадження будь-яких біотехнологій підлягають обов’язковій державній екологічній експертизі відповідно до ст. 13 Закону України «Про екологічну експертизу». Критерії заборони поширення сортів рослин в Україні, затверджені наказом Мінагрополітики, забороняють державну реєстрацію, а відтак, і використання в Україні сортів рослин, створених методом генної інженерії, які за умов їх вирощування можуть призводити до небажаних наслідків.

Порядок ввезення, реєстрації і використання трансгенних сортів рослин в Україні регулюються тимчасовим порядком ввезення, державного випробування, реєстрації та використання трансгенних сортів рослин в Україні, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України. Ввезення в Україну трансгенних сортів рослин здійснюється за дозволом Мінагрополітики. Заявники подають заяву на отримання дозволу до Державної комісії з випробування та охорони сортів рослин Мінагрополітики, яка передає її до Інституту агроекології та біотехнології Української академії аграрних наук для проведення експертизи заяви. За наявності позитивного експертного висновку комісія за погодженням з Міжвідомчою Радою з питань регламентації випробування, реєстрації та використання трансгенних сортів рослин подає пропозиції Мінагрополітики щодо видачі дозволу. Після видачі дозволу, комісія включає завезений сорт до державної програми сортовипробування у загальному порядку. Під час випробування сорту здійснюється його санітарно-епідеміологічна експертиза, після чого він може бути занесений до Державного реєстру сортів рослин і дозволений до використання в Україні.

Особливі правила встановлені для харчових добавок. Відповідно до ст. 1 Закону «Про якість та безпеку харчових продуктів та продовольчої сировини» харчова добавка визначається як природна чи синтетична речовина, яка спеціально вводиться у харчовий продукт для надання йому бажаних властивостей. Біологічно активна харчова добавка визначається як спеціальний харчовий продукт, призначений до вживання або введення у межах фізіологічних норм до раціонів харчування чи харчових продуктів для надання їм дієтичних, оздоровчих та профілактичних властивостей. Ст. 13 Закону передбачає державну реєстрацію усіх біологічно активних харчових добавок, за умови попереднього позитивного висновку державної санітарно-епідеміологічної експертизи. Перелік харчових добавок, дозволених для використання у харчових продуктах, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 4 січня 1999 р. Положення про державний контроль за якістю та безпекою незареєстрованих спеціальних харчових продуктів, харчових добавок та біологічно активних харчових добавок при їх увезенні на митну територію України затверджене наказом Національної агенції з контролю за якістю та безпекою продуктів харчування, лікарських засобів та виробів медичного призначення від 30 червня 1999 р. Положення передбачає отримання дозволу Національної агенції на ввезення в Україну харчової добавки для реєстрації.

Санітарні правила і норми застосування харчових добавок, затверджені наказом МОЗ України від 23 липня 1996 р. визначають порядок отримання дозволу головного державного санітарного лікаря на використання харчових добавок. За призначенням харчові добавки поділяються на барвники, консерванти, регулятори кислотності, антиоксиданти (для збільшення термінів зберігання), емульгатори (сприяють створенню або збереженню гомогенної суміші двох або більше несумісних продуктів), стабілізатори (сприяють підтриманню незмінного фізико-хімічного стану), згущувачі, модифіковані крохмалі, желюючі агенти, глазуруючи агенти, зволожувачі, агенти для обробки борошна, наповнювачі (збільшують об’єм без збільшення харчової цінності), підсилювачі смаку і запаху, запашні речовини, підсолоджувачі, ферментні препарати (для поліпшення якості), органічні розчинники, сорбенти тощо.

Відповідно до ст. 14 Закону «Про захист населення від інфекційних хвороб», юридичні особи та їх структурні підрозділи (лабораторії), в яких проводяться дослідження, пов’язані зі створенням нових та генетично змінених дрібноживців і біологічно активних речовин, підлягають обов’язковій реєстрації в МОЗ для забезпечення державного контролю за здійсненням таких досліджень. Штам мікроорганізмів, відповідно до Закону «Про ветеринарну медицину» – це генетично однорідна популяція мікроорганізмів у межах виду з певними сталими специфічними морфологічними ознаками та біологічними властивостями. Згідно зі ст. 31 цього Закону, зберігання виробничих та контрольних штамів дрібноживців, підготовка нових штамів здійснюються у Національному центрі штамів мікроорганізмів.

Правові засоби запобігання біологічному забрудненню довкілля. Біологічне забруднення може статися внаслідок потрапляння дрібноживців у довкілля, продукти харчування, організм людини. Незважаючи на те, що живі організми є складовими частинами довкілля, надмірна їх кількість може впливати на екологічну безпеку людини. Відповідно до ст. 30 «Основ законодавства України про охорону здоров’я», держава забезпечує планомірне науково обґрунтоване попередження, лікування, локалізацію та ліквідацію масових інфекційних захворювань. Якщо штами мікроорганізмів є збудниками інфекційних хвороб, то щодо забезпечення екологічної безпеки можуть застосовуватися заходи, передбачені Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб». Охорона атмосферного повітря від забруднення біологічними чинниками здійснюється відповідно до вимог Закону «Про охорону атмосферного повітря». Ст. 8 зазначеного Закону передбачає встановлення нормативів гранично допустимого впливу фізичних та біологічних чинників стаціонарних джерел на атмосферне повітря. Порядок розроблення і затвердження нормативів гранично допустимого рівня впливу фізичних та біологічних факторів стаціонарних джерел забруднення на стан атмосферного повітря затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 13 березня 2002 р. Державні санітарні правила охорони атмосферного повітря населених місць (від забруднення хімічними та біологічними речовинами), затверджені наказом МОЗ України від 9 липня 1997 р.

Відповідальність за порушення законодавства про біологічну безпеку. У разі виявлення в продажу небезпечних продуктів біотехнології, вони підлягають конфіскації органами державної санітарно-епідеміологічної служби відповідно до інструкції про порядок вилучення з реалізації (конфіскації) небезпечних для здоров’я продуктів харчування, хімічних та радіоактивних речовин, біологічних матеріалів, затвердженої наказом МОЗ, а також згідно з нормами Закону України «Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції». Відповідно до ст. 5 останнього, неякісна та небезпечна продукція підлягає обов’язковому вилученню з обігу. Прийняти таке рішення можуть органи Держсанепідслужби, Держспоживстандарту, Мінприроди. Загальні вимоги до здійснення переробки, утилізації, знищення або подальшого використання неякісної та небезпечної продукції затверджені постановою Кабінету Міністрів від 24 січня 2001 р.

6. Біоетичні та філософські підходи до розуміння проблем життя і смерті, здоров’я, евтаназії, суїциду тощо.

Успішне лікування й одужання не виключають в особливо тяжких і безнадійних випадках звернення хворого до лікаря з проханням, яке виражається маловідомим, але дуже сумним словом «евтаназія». Проблема евтаназії сягає своїм корінням часів античної Греції й Риму.

Евтана́зія (грец. ευ – добре, θάνατος – смерть) – практика припинення (або скорочення) лікарем життя людини, яка страждає невиліковним захворюванням, відчуває нестерпні страждання, на задоволення прохання хворого в безболісній або мінімально болісній формі з метою припинення страждань.

Термін «евтаназія» вперше вжито Ф. Беконом в XVII ст. для визначення «легкої смерті».

Підвищений інтерес до неї в сучасних умовах обумовлено насамперед тим, що, попри значний прогрес медицини, смертність від низки тяжких захворювань залишається ще високою. Тому лікарі нерідко стоять перед необхідністю прийняття непростих рішень, пов’язаних насамперед із безперспективністю подальшого лікування.

В деяких країнах, наприклад, у Нідерландах евтаназію дозволено, вона трактується як «навмисне позбавлення життя пацієнта на його прохання, проведене лікарем». Нідерландські дослідники стверджують, що евтаназію широко підтримує суспільна думка країни (70% схвалення), а також більшість лікарів і юристів. Однак нідерландську практику гостро критикують поза країною, головним чином на релігійному та ідеологічному ґрунті.

Уперше евтаназія набула законності в 1994 р. в американському штаті Орегон. На даний час евтаназія у формі асистованого суїциду легалізована в Нідерландах (2001 р.), у Австралії (1997 р.), в ряді штатів Америки, в Бельгії (2001 р.). В інших країнах, незважаючи на статистичні дані про існування широкої практики нелегальної евтаназії, будь-які форми останньої офіційно визнаються злочином, а дане питання в юридичному відношенні залишається відкритим. Кримінальний кодекс багатьох країн прирівнює евтаназію до вбивства людини. У деяких країнах, таких як Італія або Україна, незважаючи на заборону евтаназії, життєпідтримуюче забезпечення хворого, який перебуває в комі, може бути відключене за рішенням близьких родичів або на підставі медичних показань.

У США, у штаті Орегон, відповідно до закону «Смерть і гідність», прийнятого 1997 р., будь-яка доросла людина, котра перебуває при ясному розумі і має висновок декількох лікарів про те, що не проживе більше місяця, може звернутися в медичну установу з проханням надати їй препарат, який дозволяє «припинити муки й піти з життя гуманним і гідним чином». Лікар, котрий виписав такий препарат, не проводить його введення. Прийняти «ліки» пацієнт має сам. Однак це не означає, що в США евтаназія дозволена. У більшості штатів цієї країни закони передбачають серйозну карну відповідальність тих, хто допомагає іншому вчинити самогубство.

Опоненти евтаназії переконані, що людське життя священне і його кінець, навіть на прохання пацієнта, ніколи не можна буде схвалити. Закордонні автори звертають увагу на те, що переважна більшість пацієнтів зі смертельними захворюваннями (насамперед на рак), котрі бажають піти з життя, перебувають у стані депресії, нав’язливої ідеї самогубства. Тому важливо розуміти, що ідея суїциду не те ж саме, що прохання пацієнтом евтаназії.

Страждання пацієнта, який помирає, виходять далеко за рамки фізичного болю. Інші чинники, такі як втрата мобільності, активності, в поєднанні зі зростанням відчуття безнадійності й залежності від оточення, можуть викликати тяжкий стрес. Ще одним компонентом страждань є втрата відчуття власної гідності. За результатами досліджень, проведених у Нідерландах в1990 році, пацієнти просили евтаназії з таких причин: втрата відчуття власної гідності – 57% випадків, біль – 46%, недостойне помирання – 46%, залежність від оточення – 33%, втома від життя – 23%. Лише в 10 із 187 випадків біль було наведено єдиною причиною. Ці результати перегукуються з даними інших досліджень, також проведених у Нідерландах, відповідно до яких, біль був найважливішою причиною лише в 5% випадків. Виявилося, що пацієнти, які звикли терпіти біль, меншою мірою прагнуть евтаназії, ніж пацієнти, які страждають від депресії. На прикладі Нідерландів очевидно, що головними причинами прохань евтаназії є втрата відчуття власної гідності й недостойний людини процес вмирання, що його пацієнт вважає абсолютно неприйнятним.

1995 року папа Іоанн-Павло ІІ виступив у Ватикані з одним із найсильніших засуджень аборту й евтаназії, сказавши, що їх легалізація тотожна легалізації злочинів, які руйнують суспільство. «Політики й закони, опозиційно налаштовані стосовно життя, ведуть суспільство до виродження не лише морального, а й демографічного та економічного», – сказав він.

В теорії розглядають два види евтаназії: пасивна евтаназія (зумисне припинення медиками підтримуючої терапії хворого) і активна евтаназія (введення помираючому ліків або інші дії, котрі викликають швидку смерть). Активною евтаназією часто вважають і самогубство з лікарською допомогою (надання хворому на його прохання препаратів, які вкорочують життя).

Як певну альтернативу евтаназії можна розглядати паліативне лікування, яке використовують тоді, коли з терапевтичної точки зору вже нічого не можна вдіяти для того, щоб зупинити хворобу, в лікарів ще залишаються засоби, які вони можуть і повинні застосовувати вже не заради оздоровлення, але з відчуття професійної етики та поваги стосовно пацієнта і в ім’я боротьби за якість життя, яке ще залишається в ньому.

Прихильники евтаназії обґрунтовують свою позицію тим, що: з філософської точки зору – перехідна стадія від життя до смерті не повинна бути такою страждальницькою і принизливою для людської гідності; з правової- існування права на життя передбачає право на прийняття рішення щодо власного тіла, в тому числі і права на смерть; з медичної – якщо безнадійно хворого чекає важка, нестерпна, недалека в конкретно визначений термін смерть, то чи не краще такого хворого позбавити страждань природного умирання, полегшивши йому смерть.

Одночасно ці положення піддаються серйозній критиці противниками евтаназії, які доводять її неприпустимість ні з моральної, ні з юридичної точки зору, тому що, по-перше, ніхто не може позбавити людину життя, яке повинне підтримуватися в усіх випадках до природного кінця; по-друге, завжди не виключена помилка у прогнозі стану хворого (та й як собі можна уявити практично усю цю процедуру, коли мова буде йти не про одного, а сотні чи тисячі пацієнтів); по-третє, можливе зловживання евтаназією з боку лікаря чи інших суб'єктів (гарно "задокументувати" справу завжди можна); по-четверте, згода, чи письмова згода на легку смерть не має ніякої сили, оскільки може бути вирвана у людини у несвідомому стані. Більшість дослідників ґрунтують своє негативне ставлення до евтаназії принципами традиційної медичної практики (в клятві Гіппократа сказано: «Я не дам нікому... смертельного засобу й не вкажу шляху до такої цілі...».

Моральний бік цієї проблеми ґрунтовно зачіпає ще десятки, а можливо й сотні тисяч людей – політиків і правників, які повинні прийняти відповідні закони, а згідно з ними й конкретні юридичні рішення на евтаназію конкретної особи; близьких і рідних цієї особи, які повинні погодитися з достроковою смертю свого родича; і, звичайно, лікарів, які, по-перше, повинні прийняти вірне, безпомилково-професійне рішення щодо стану хворого, а, по-друге, виконати процедуру спричинення смерті.

Природа не вважає доцільним наділяти живих істот інстинктом "допомоги" іншим живим істотам в самоліквідації за певних умов. Отже, питання спричинення дострокової смерті у людей – це суто соціальне явище. Ні у фізичному, ні у біологічному світах воно не спостерігається, спричинення дострокової смерті самому собі явище протиприродне. Лікарям, між тим, само собою, пропонується взяти на себе місію умертвіння. Лікував-лікував, а тепер убий!

Якщо ж суспільство прагне виявити милосердя, гуманність до тяжко хворих своїх громадян, то нехай воно подбає, щоб держава постійно забезпечувала лікарні та лікарів найсучаснішими засобами підтримки життя і позбавлення страждань пацієнтів.

До того ж, супротивники евтаназії вважають, що за активної соціальної позиції суспільства можлива практично повна реабілітація інвалідів з будь-яким ступенем обмеження можливостей, що дає змогу повернути людину до життя як особистість.

Створення останніми роками так званих хоспісів, медико-соціальних установ для безнадійних хворих, певною мірою розв’язує цю проблему. У хоспісах окремі контингенти тяжко хворих під наглядом медичних і соціальних працівників доживають до своєї смерті, але таких хоспісів у нас ще дуже й дуже мало, і далеко не всі контингенти хворих можуть доживати в хоспісах.

Право на смерть в контексті сучасної біоетики постає як захист й збереження гідності та  вільного виявлення волі автономної особистості, які з етичного погляду не менш важливі за психофізіологічний аналіз причин смерті. Біоетика визнає за кожною людиною право (й особисту відповідальність) на унікальність як свого життя, так і своєї смерті. Водночас головною світоглядною передумовою біоетики, що збігається з християнським світосприйняттям, досі зостається повага до життя будь-якої живої істоти, співчуття та милосердне ставлення до людини.