Тема 4. Біоетика і динаміка наукового пізнання.

1. Епістемічна та аксіологічна складові коеволюційного конфлікту науково-технологічного розвитку 

Сучасний науково-технологічний розвиток, який склався з зародження техногенної цивілізації, розшарувався на два домінуючі тренди – «небезпечне знання» і «застережливе (техно) знання». Якщо скористатися класичною категоріально-онтологічною схемою Іммануїла Канта, то перша складова (Небезпечна, Ризикована Наука) має своєю головною соціальною функцією опис об’єктивного Світу Існуючого для актулізації окремих елементів суб’єктивного Світу Належного в нашій свідомості. Вона більшою мірою узгоджується з концептуальною моделлю класичної науки XIX–XX століть. Друга іпостась сучасної науки (Попереджувальна Наука) націлена на виявлення можливих відхилень актуалізованої версії Світу Належного (який таким чином став Світом Сущого) від первісного ідеального образу.

Отже, ризикована наука є субстанціональною («Що це»?). Вона визначає природу досліджуваних феноменів і можливість їхнього використання щодо цілей, що лежать поза науковим дискурсом. Застережлива наука займається стосунками між елементами потенційної та актуальної реальності («Як? Яким чином?»), тобто за визначенням є релятивістською. 

Основними атрибутами епістемічної (пояснювальної) моделі ризикованої науки є: 

1) Індуктивно-емпірична фрагментарність, що ґрунтується на процедурі верифікації/фальсифікації наукових теорій; 

2) Дисциплінарна організація наукової теорії; 

3) Етична нейтральність наукової теорії (але не ініційованих нею прикладних технологічних розробок). 

У свою чергу, застережлива наука, ініційована та стимульована подіями 1945, 1971 та 1986 років (атомні бомбардування, генна інженерія, Чорнобиль), характеризується як: 

1) холістична та системна; 

2) трансдисциплінарна; 

3) аксіологічно мотивована, розташована в області перекривання дескриптивно-наукової та публічно-аксіологічної форми дискурсу. 

І, нарешті, із точки зору теорії розширеної еволюції та розвитку концепції SESH, антиномія «Небезпечна наука versus Застережлива наука» є системною коеволюційною адаптацією з чітким розмежуванням адаптивної та охоронної (імунної) функцій. Небезпечна наука вирішує виникаючі проблеми виживання та буття Homo sapiens і створеної ним цивілізації, наука застережлива забезпечує самоідентичність і стійкість еволюційного тренду у взаємодії з системою цінностей культурного адаптивного модуля. Природно, що релятивістські дослідження в силу системного, цілісного характеру займають значно більше часу й їхні результати більш невизначені порівняно з фрагментарно-емпіричною моделлю класичної («Небезпечної») наукової теорії.

Дотепер у ментальності західної цивілізації вже виникла нова етична система – етика відповідальності Ганса Йонаса. Вона й стала мета-теоретичним базисом, з якого дедуктивно виводиться нова система цінностей і нова система діяльнісних імперативів буття людства. Переформульований автором категоричний імператив поширює сферу своєї релевантності з життя сучасного покоління розумних істот на всю історію Всесвіту [16]: «Вчиняй так, щоб наслідки твоїх дій були сумісні зі збереженням справжнього людського життя на Землі»11. Разом з антропним принципом і постгуманізмом це був радикальний поворот у трактуванні людської сутності та призначення, який через онтометафізичне та соціально-філософське осмислення переформатував епістемологічну модель класичної науки Вітгенштейна-Поппера та стосунків наукатехнологія в техногенній (технологічній) цивілізації. Центральне ядро позитивістської технологічної схеми виробництва нового знання та технологічних інновацій дало можливість для перетворення помилкових наукових теорій через процедуру їхньої емпіричної фальсифікації в джерело нового знання. Ця логічна схема в умовах екзистенційного ризику вела прямо до зникнення людства як біологічного виду та суб’єкта пізнання. Конституювання біоетики як соціального інституту контролю та управління технологічним ризиком і ризикогенними науковими дослідженнями стало потужним каталізатором проліферації застережливої науки як нової епістемологічної моделі.

По суті, біоетика виникає як адаптивна відповідь соціокультурного рівня на «надмірно швидкий» науково-технологічний розвиток (у сенсі генерації супутніх ризиків). Свої функції соціального інституту – контролера процесу біосоціальної еволюції, що технологізується, біоетика може актуалізувати за допомогою деякого передавального механізму. Останній повинен перекласти систему ціннісних пріоритетів на мову об’єктивізованих правових нормативів – законів у первинному значенні цього слова (продукт творчості колективного суб’єкта, а не знеособлені закони Природи) та діяльнісних інтенцій, що забезпечують інтереси соціальних спільнот і соціуму в цілому. Передавальний механізм можна позначити категорією біополітика в сучасному розумінні, такому, що бере свій початок від Мішеля Фуко. Він інтегрується в систему механізмів розширеної еволюції як одна з найважливіших її рушійних сил. У результаті – раціоналізація еволюційного процесу стає глобальним мега-еволюційним трендом. Проте окрім системи цінностей існує й ще одне джерело цього тренду – система інтересів, що актуалізується через економіку, бізнес.

біоетика забезпечує стабільність еволюційного тренду, економіка – розширення соціоекологічної ніші та чисельності людства шляхом перетворення окремих фрагментів реальності в матеріальні та ідеальні ресурси підтримки життєдіяльності, а потім у предмет ринкових стосунків. Прогресуюче перетворення окремих елементів реальності на товар забезпечується знаходженням доступу до раніше невідомих або недоступних ресурсів і розробкою технораціоналістичних інновацій. Для класичної науки було характерне чітке розділення наукового знання (надбання людства) та технології (її прикладного, такого, що має комерційну цінність) використання. Посередником між дослідником і бізнесменом був інженер і тільки результати його творчості були предметом аксіологічного, а не описового наукового дискурсу. Наукове знання в рамках етоса Мертона товаром не було. Усе змінилося в 70-ті–80-ті роки ХХ століття. Виносити далі біологічну природу людини за дужки як світову константу після народження теоретичних основ, методології та інструментарію генної й соціальної інженерії (як концепції управління еволюційним процесом) вже не є можливим. Йдеться вже не про переформатування, а конструювання будь-якої складної системи, елементом якої є носій Розуму як той, що несе, та елементу, у тому числі й сам представник виду Homo sapiens. Ці елементи проектуються, конструюються, утілюються в оригінал-макет, поступають у масове виробництво. Перефразовуючи: «Синтетична біологія й соціальна інженерія – еволюція, що створюється людиною».

У прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН резолюції 2005 року стабільний розвиток як стратегічна мета цивілізаційного розвитку визначається за допомогою поєднання трьох параметрів – економічне зростання, соціальний розвиток і охорона довкілля.

2. Біосоціальна і біополітична складові коеволюційного конфлікту науково-технологічного розвитку 

Якщо злиття наукового знання та його технологічного використання в біоетиці оцінюється з точки зору відповідності системі загальнолюдських цінностей, то в ході так званої коммодифікації наукового знання такий самий ефект отримує грошове вираження; «усі види наукової діяльності і її результати інтерпретуються та оцінюються на підґрунті економічних критеріїв [25]», тобто прибутковості або збитковості. Для біоетики вищий пріоритет має ризик, що виникає з науково-технологічного розвитку; для економіки те саме значення має вигода, що нерозривно пов’язана з ризиком. У рамках коммодифікації первинною є вигода (саме вигода, не благо, оскільки останнє не співпадає з вигодою).

Коммодифікація каталізує зміну «аксіологічного контексту», процес заміни сталої системи цінностей. Таким чином, система цінностей-критеріїв ризику/блага підміняється системою критеріїв економічної вигоди/ збитковості в зоні коеволюційної кризи, коли рівень ризику вже досяг критичного, тобто екзистенційного рівня, і нормативи попереджувальної науки не в змозі забезпечити прийнятний сценарій вирішення проблеми. У цій ситуації базисна цінність біоетичних нормативів (збереження носія розуму) і біоекономіки (вигода) виявляються тотожними.

Економічні запити біотехнологічних і біомедичних агентів ринку використовують (біо) технонауку й біотехнологію як способи переформатування соціального та ринкового контексту в свою користь, тобто як політичні інструменти, «молекулярна біополітика».

Конфігурацію постакадемічної (технауки) у межах еволюційної стратегії техногенної цивілізації визначає декілька ментальних установок інтенцій її безпосереднього пращура – Західної (Трансатлантичної, WEIRD) цивілізації. Із початкового та інваріантного для цього цивілізаційного типу індивідуалізму (вільної волі) розвинулися: 1) категоричне неприйняття та побоювання зовнішнього неконтрольованого втручання суб’єкта у власну природу (маніпулювання); 2) установка на повне звільнення власного екзистенціального проєкту (соціального статусу й соціальної ролі) від підпорядкування або обмеження з боку своєї біологічної конституції, передусім – «генів», прагнення будувати свою історію життя виключно як результат вільного особового самовизначення [6]. Ситуативна синергія або антагонізм цих інтенцій і визначили баланс впливів коммодифікації та біоетики на науково-технологічний розвиток (як приклад, див. аналіз соціально-правової бази трансплантології в ЄС [3]). Експлуатація описаних інтенцій бізнесом і зацікавленість фундаментальної науки в інвестиціях створили сприятливу соціополітичну нішу для формування основного тренду коммодифікації наукових досліджень. Цим трендом стала персоналізована медицина, що зорієнтована на забезпечення індивідуальних екзистенційних проєктів. Ця загальна тенденція в перспективі ініціює й каталізує те, що практично самовдосконалило людину і процес, глобального конструювання людинорозмірних екологічних систем, як локальних, так і глобальних (до біосфери включно).

3. Перспективи техногенної цивілізації

Еволюційна стратегія техногенної (технологічної) цивілізації забезпечує еволюційний успіх тільки за умови однозначного розмежування двох світів теоретично й de facto. Саме ця умова веде до оптимального функціонування соціального інституту науки як сектора економіки, зайнятого виробництвом нового практично цінного знання на благо суспільства. Роль технології можна редукувати до перекладу етично нейтральних знань мовою практичних потреб, невід’ємних від їхної ціннісної інтерпретації. 

Але, як ми знаємо, наукові теорії відрізняються від усіх інших форм знання, а саме: 

– тим, що їх можна спростувати шляхом зіставлення з емпіричним досвідом; 

– тим, що в кожному конкретному випадку спочатку не знаємо меж, за межами яких ці теорії перестають бути адекватними об’єктивній реальності. 

Науково-технологічний розвиток ділить соціоекологічну нішу, яку конструює й у якій існує Homo sapiens, на два прошарки: 

– внутрішній простір достовірного й обґрунтованого знання про користь;

 – зовнішнє представлене невідомими й непрораховуваними небезпеками та ризиками. 

Щоб запобігти колапсу технологічної цивілізації ми змушені все більше уваги приділяти тонкій оболонці, що відділяє користь і вигоду від ризиків і небезпек. Цю тонку оболонку можна назвати застережливою наукою.

Але, якщо наші зусилля з її розвитку будуть недостатні або надмірні, то колапс технологічної цивілізації стане неминучим: 

– або зсередини 

– під натиском ризикогенних технологічних інновацій;

 – або зовні

 – недостатній розвиток ризикогенної, небезпечної науки, яка єдина здатна протистояти ризикам, що виникають внаслідок нашої власної діяльності, та спонтанним небезпекам.

Розвиток технологічної цивілізації веде до формування технолого-екологічного «пузиря», що роздувається, розрив якого є лише питання часу. Ми стоїмо на порозі радикального цивілізаційного зрушення, глобальнішого, ніж неолітична революція або епоха Модерну. Одним із ключових елементів у фазовому просторі майбутньої еволюції Розуму у Всесвіті та долі нашого біологічного виду й створеної ним цивілізації є інтеграція в мега-еволюційний процес біоетики як один з його механізмів.

4. Біоетичні проблеми новітніх репродуктивних технологій, трансплантології.

У світі, зокрема в Україні, з кожним роком зростає число неплідних подружніх пар, що збільшує попит на використання репродуктивних технологій.

У 70-х роках XX ст. виник і почав розвиватися напрям екстракорпорального запліднення (ЕКЗ) для вирішення проблем неплідності. 25 липня 1978 р. в Англії народилась перша в історії людства дитина, що була зачата за допомогою техніки штучного запліднення у пробірці з перенесенням ембріона в організм матері. Відтоді використання такої репродуктивної технології набуло великих масштабів.

Сьогодні існують допоміжні прокреативні технології, які цілком виправдані з морально-етичної точки зору. Це і стимуляція овуляції, і хірургічна корекція фаллопієвих труб, і лікарська допомога при заплідненні в лоні матері (наприклад, допомога у просуванні сперматозоїдів після подружнього єднання або хірургічне діставання яйцеклітини з яєчника і вміщення у матку, де вона запліднюється в природних умовах). З позицій персоналістичної біоетики ці технології не засуджуються, адже вони не порушують права людини бути зачатою у гідний спосіб у подружньому єднанні та любові.

Однак є такі репродуктивні методи, застосування яких викликає багато морально-етичних питань. До них належать: запліднення у пробірці з перенесенням ембріона в організм матері (техніка FIVET (Fertilization In Vitro Embryo Transfer)); ін'єкції сперматозоїдів до цитоплазми яйцеклітини (ICSI – Intra-Cytoplasmic Sperm Injection – трансцитоплазматична мікроін'єкція сперматозоїдів); донорство яйцеклітини від здорової жінки; штучна інсемінація спермою донора (гетерологічне запліднення – без участі одного з подружжя); сурогатне материнство – виношування ембріонів здоровою жінкою. Ці технології спричинилися до таких явищ, як "наймані матері", FIVET для самотніх жінок, вдів, гомосексуальних пар і навіть літніх жінок.

Основний принцип ліберальної позиції по відношенню до штучного запліднення – це "право кожної жінки мати дитину". Підставою цього права в рамках ліберальної ідеології є природно-біологічна функція дітонародження.

Розглянемо найрозповсюдженіші методи штучного запліднення.

Гомологічна штучна інсемінація – перенесення сім’я чоловіка у вагіну, порожнину шийки матки або фалопієву трубу жінки. В загальному, цей тип інсемінації не має в собі протипоказів або труднощів морального порядку, оскільки мова йде про лікувальну допомогу для того, щоби подружні стосунки закінчилися народженням дитини.

Набагато складніше морально-етична проблема постає в разі гетерологічної штучної інсемінації, коли використовується для запліднення сім’я донора – чужої по суті, в більшості випадків, незнайомої людини, а не чоловіка. Як наслідки – розрив між генетичним батьківством дитини і відповідальністю за її виховання, виникнення сімейних негараздів на грунті “умовного”, не біологічного батьківства, психологічна проблема “ідентифікації” батька дитиною тощо. Однак, у випадку, коли чоловік має “неякісне” для запліднення сім’я внаслідок патологічного процесу, гетерологічна інсемінація – єдина можливість у сім’ї народити дитину.

До технологій інтракорпорального запліднення відносять GIFT (Gamet Intra Fallopian Transfer) – перенесення гамет всередину маткової труби, полягає вона в одночасному, але розділеному перенесенні чоловічих та жіночих гамет всередину фаллопієвої труби. Показниками для такого методу являються деякі форми жіночої або чоловічої неплідності, несумісні із штучною інсемінацією, при умові, що жінка має, по крайній мірі, одну прохідну фаллопієву трубу. Під час інтракорпорального перенесення гамети деякий час перебувають поза організмом батьків, а це можна розглядати і як заміну подружнього акту, що засуджується релігією. Однак багато моралістів не погоджуються з подібною інтерпретацією і розглядають цей спосіб як допомогу подружньому акту.

Штучне гомологічне екстракорпоральне запліднення, запліднення у пробірці із подальшою пересадкою ембріону у матку жінки (FIVET), викликає ряд моральних заперечень. При сучасній технології відбувається запліднення декількох ембріонів. Оскільки відсоток вдалої імплантації і розвитку вагітності дуже низький (1 або 2 на 10), то заради досягнення більшого успіху створюють більше ембріонів для можливості повторити спробу у випадку неуспіху. Так званий “надлишок” ембріонів є етичною і юридичною проблемою: він може бути знищений, або його використовують для експериментів, або виробництва косметичних засобів, або переносять в іншу жінку (і в цьому випадку, очевидно, не відбувається гомологічного запліднення). Під час проведення FIVET загальна втрата ембріонів сягає 93-94% і лише мізерна їх кількість виживає.

Заплановане знищення ембріонів, являє собою з моральної точки зору навмисне знищення людської істоти, як і у випадку штучного переривання вагітності. Як причину, яка могла б морально виправдати це знищення, згадують той факт, що і при природному заплідненні відбувається велика кількість міні-абортів до або після імплантації внаслідок різних аномалій чи несумісностей. Отже, якщо сама природа виконує селекцію (відбракування) і з числа різних ембріонів імплантуються і розвиваються тільки ті, які мають найбільшу життєздатність, то і в лабораторних умовах також є допустимо застосовувати ряд спроб. В цьому випадку лікар лише “копіює” те, що відбувається в самій природі.

Етичною проблемою також є "ембріональна редукція". При імплантації одного ембріона нідація малоймовірна, тому одночасно імплантують три-чотири ембріони для того, щоб хоча б один вкорінився у матку. З цього випливає, що можлива багатоплідна вагітність. У свою чергу багатоплідна вагітність вважається невдачею, адже потрібно підвищити шанси для повноцінного розвитку хоча б одного ембріона. Ось чому в такому разі проводять постімплантаційний селективний (або євгенічний) аборт (під контролем УЗД при терміні вагітності до 10 тижнів у тіла "менш якісних" ембріонів вводять речовини, які призводять до їх загибелі). Такий аборт з позицій біоетики ніколи не виправданий.

Штучне гетерологічне екстракорпоральне запліднення засуджується з моральної точки зору ще в більшій мірі, адже додається ще ряд морально-етичних проблем, окрім того, що при заплідненні "у пробірці" продукуються ембріони, смерть яких наперед передбачена та запланована (“надлишкові” ембріони та “ембріональна редукція”).

По-перше, звернення за гаметами до третьої особи, щоб отримати в розпорядження сперму або яйцеклітину, створює розрив між подружнім єднанням і розмноженням людини, що призводить до дегуманізації подружнього акту.

По-друге, порушується право дитини бути зачатою і приведеною на світ у подружжя і з подружжя, дитина позбавляється синівської спорідненості з батьківськими коренями, страждає біологічна, психологічна і юридична ідентичність дитини. Кожен з нас має право знати, від кого він народжений. Це право визнається і на юридичному рівні в деяких країнах, в яких легалізована процедура штучного запліднення. Передбачається, що, при збереженні анонімності донорів, слід вести їх централізовану реєстрацію, щоб можна було отримати інформацію загального характеру у випадку, коли дитина її вимагає.

По-третє, оскільки, за допомогою еякуляції лише одного чоловіка можна запліднити велику кількість яйцеклітин, імплантуючи отримані в такий спосіб ембріони в різних жінок, і оскільки “батьківство” донора повинно залишатися невідомим, то теоретично є можливим отримання певного населення однокровних братів і сестер, які не будуть підозрювати про своє споріднення. В такому випадку можливе укладання шлюбів між однокровними родичами, які збільшують ймовірність генетичних захворювань.

По-четверте, постає проблема євгенічних тенденцій, коли є можливість селекції донорів. Ціль такої селекції полягає в тому, щоби дати парі, яка про це просить, не лише бажану дитину, але і “досконалу дитину”, або по крайній мірі, дитину, найбільш подібну до соціального батька.

По-п’яте, проблема сурогатного материнства. У випадку сурогатного материнства чітко проявляється інорідність сімейної пари-замовника та матері, яка виношує дитину, і яка може глибоко прив’язатися до виношуваної дитини в силу тісного біологічного зв’язку з нею в період її дозрівання. Таким чином являється очевидною маніпуляція тілесною природою дитини, яка отримує генетичну спадковість від двох конкретних осіб і разом із цим кров, харчування і життєве внутріматкове забезпечення (що в майбутньому може мати наслідки і на психічному рівні) – від третьої особи – сурогатної матері. В свою чергу сурогатна матір також отримує значну психологічну травму внаслідок придушення природного материнського інстинкту. Інколи і біологічні батьки не можуть до кінця прийняти дитину, виношену іншою жінкою, чужою для сім’ї по суті, як свою рідну. Ця проблема має і інший негативний бік: об’єктом договору купівлі-продажу є не тільки матка сурогатної матері, але і перш за все людське життя. Якщо ж дитина має вади розвитку, замовники можуть від неї відмовитися: для чого обтяжувати себе, якщо можна замовити ще один “товар”, який буде відповідати усім вимогам?

По-шосте, реалізація "репродуктивних прав" самотніх жінок з використанням донорської сперми порушує право майбутньої дитини мати батька, призводить до деформацій інституту сім'ї в бік збільшення неповних сімей, і реального росту числа дітей, народжених поза шлюбом. Використання репродуктивних технологій для забезпечення тих же "репродуктивних прав" осіб з "нестандартною сексуальною орієнтацією" неминуче сприяє руйнуванню традиційних форм сімейних відносин.

Нині лікарів турбує здоров'я "дітей з пробірки". Адже за даними досліджень відомо, що з 82 дітей зачатих in vitro – 44 мали неврологічну симптоматику. Зазвичай у народжених "дітей з пробірки" виникають такі розлади: затримка розвитку (30%), асфіксія при народженні (80%), неврологічні порушення (54%). Діти, зачаті у пробірці, нечасто виживають. Не можна забувати і про те, що застосування репродуктивних технологій пов'язане із загрозою розвитку онкологічних захворювань у жінок (у результаті гормональної гіперстимуляції овуляції).

Сьогодні прискореними темпами розвивається новий вид міжнародного бізнесу – "зародкового" або "репродуктивного". Реклама фірм, що займаються подібною практикою, з зазначенням ціни за сурогатне материнство, стає типовою. Скільки років знадобиться для повного виходу "терапії безпліддя" на рівень соціально-морального принципу "асексуального розмноження" або "техногенного" дітонародження? Просуваючись далі, можна припустити, що вагітність жінки буде замінена вагітністю тварини чи механічною вагітністю; або що через схрещення між людиною і твариною можна буде отримати новий тип істоти.

Отже, критерієм біоетичної дозволеності репродуктивних технологій людини слід вважати подружній акт, запліднення в живому організмі із допоміжною функцією техніки. Інші техніки, особливо ті, що намагаються вплинути на хромосомну і генетичну спадковість людини шляхом генетичних маніпуляцій, які не є терапевтичними, а націлені на продукування людських істот, відібраних щодо статі чи інших наперед визначених якостей, суперечать особистій гідності людини, її цілісності та ідентичності, тому вони жодним чином не можуть бути виправдані можливими корисними наслідками для майбутнього людства.

5. Медико-етичні проблеми клонування людини і тварин.

Однією з перспектив застосування генної інженерії є клонування організмів.

Клонування – це метод, за допомогою якого можна отримати сукупність суб’єктів, отриманих з одного організму і генетично ідентичних з ним.

Клонування – це форма асексуальної репродукції, в результаті якої отримується індивід з генетичним кодом, який є ідентичний до того, хто дає генетичний матеріал. Слово „клонування” походить від грецького слова ― klon, яке означає „галузка”  до вегетативної продукції рослин. Клонування як таке є знаним явищем в рослинному світі. Клонування можна досягнути двома різними шляхами:  

1) Переносом ядра клітини суб’єкта, якого хочуть клонувати (дублювати). Це ядро вводять в запліднену або незапліднену яйцеклітину після видалення або нейтралізації існуючого в ній ядра. Ядро клітини має повний генетичний код даного організму і саме це дозволяє „відтворити” ідентичний генетично організм. Така техніка передбачає два моменти: видалення ядра із яйцеклітини або одноклітинного ембріону (зиготи), і другий момент – це коли клітина, з якої береться ядро, зливається з вказаною яйцеклітиною або одноклітинним ембріоном завдяки електричному шоку, використаному для того, щоб привести в дію процес ділення нового отриманого індивіда, якого потім переносять в матку жінки.

2) Розщеплення ембріонів – штучно проводить природній процес формування ідентичних близнюків, або монозигот, який полягає в поділі ембріональних клітин в перших стадіях розвитку (до 14 днів після запліднення) на два або більше ідентичних ембріонів. Після цього розділені бластомери є в силі незалежно розвиватися завдяки клітинній поліпотенції. Поліпотенція є властивістю, через яку одна клітина дає початок різним тканинам, що формують організм.

В перспективі клонування передбачається створення ідеальних індивідів, з неперевершеними можливостями; продукція здорових індивідів без ризику спадкових хвороб; створення великої кількості генетично ідентичних суб’єктів для проведення наукових досліджень; можливість дати дитину безплідній парі; можливість мати дитину з такими, а не іншими рисами (з вибраним завчасно генотипом, наприклад якоїсь особистості, такої а не іншої статі); створення пар ембріонів, щоб зберігати їх замороженими, як резерв запасних органів для пересадки генетично тотожному близнюку.

Аргументи, які найчастіше подаються „за” клонуванням це:

1) Реалізація „права” батьків на потомство, тобто мало б бути ще одною прокреаційною технікою (яка ще більше, ніж запліднення в пробірці і техніку штучної інсемінації інтегрує в процес становлення нового життя. У випадку планування вже йдеться не лише про те, щоб мати дитину, але мати дитину саме таку, яку б вони хотіли мати (вибір статі, характерних рис).

2) Можливість продукції підмінної особи – очікування своєрідної „безсмертності”, пов’язане із клонуванням самого себе і через те „нескінченного” продовження власного життя.

3) Створення „армії клонів” придатних для певних воєнних дій.

4) Цей спосіб нестатевого розмноження дає незалежність в цій сфері багатьом феміністкам. Це пов’язано з ідеологічними поглядами. Нова техніка могла б справді звільнити  жінку від чоловіка в справі, яка дотепер вимагала співпраці обох статей.

5) Клонування – це також можливість створення „банку органів” для трансплантації. Надзвичайна властивість первинних зародкових клітин, звана тотіпотенцією, є причиною того, що вони могли б бути придатні в лікуванні багатьох до цієї пори невиліковних хвороб.

Такі роздуми базуються на переконанні, що людський ембріон на ранніх стадіях розвитку – це не людина і в зв’язку з тим проведені на ньому експериментування не порушують найважливіших благ людської особи.

Резолюція Європейського Парламенту від 1989 року клонування визнає серйозним порушенням фундаментальних прав людини. Воно суперечить принципу рівності людських істот, бо допускає расову та євгенічну селекцію людського роду, принижує гідність людини і веде до експериментування на людських ембріонах. Отже, клонування є заборонено на юридичному рівні. ”Клонування ембріонів, незалежно від цілей, суперечить принципам міжнародного права, яке захищає людську гідність. Міжнародне право гарантує право на життя всім людям, а не лише деяким індивідам. Створення людських істот призначених на знищення, свідоме знищення клонованих істот після досягнення наукових цілей, зведення людської істоти до ролі слуги або раба, а також дозвіл на проведення медичних і біологічних експериментів на істотах, які не виразили на це згоди, є морально злим і недопустимим. Клонування людських ембріонів являється також серйозною загрозою для зобов’язуючого закону, бо дає змогу особам, що проводять експерименти, робити селекцію і зміцнювати певні людські риси на основі статі, раси і т.д., при одночасній елімінації інших істот”.

6. Біоетичні питання дослідів над тваринами.

Досліди на тваринах часто проводяться в учбових закладах і в рамках оборонних досліджень для випробування нової зброї, вакцин, методів військової польової хірургії, захисного одягу. У 2008 році американське Агентство по перспективних оборонних науково-дослідних розробках (DARPA) використовувало живих свиней для вивчення наслідків вибуху саморобних бомб.

Етичність дослідів на тваринах є предметом численних дебатів. Домінуючою точкою зору сьогодні є необхідність дослідів ради прогресу в науці за умови, що страждання тварин були мінімізовані (як і взагалі кількість лабораторних тварин).

У центрі біоетичних концепцій, моральних та юридичних норм і правил перебуває людина, необхідність захисту її гідності, прав і здоров'я. Водночас біоетика бере під свій захист тварин і все біологічне розмаїття середовища, в якому живе людина, в разі, якщо біотехнологічна, медична і дослідницька діяльність становлять для них реальну загрозу.

Потреба пізнавати таємниці живої природи, яка реалізується в біологічній науці, закладена в самій природі людини. Інстинкт виживання, самозбереження як індивідуума і як виду, прагнення до здорового та благополучного існування спрямовують дії дослідників і при здійсненні медичних та біологічних експериментів. Заради розв'язання цих проблем людина змушена постійно звертатися до дослідів на тваринах. Без цього неможливі були б дослідження у галузі генетики, біохімії, нормальної і патологічної фізіології, фармакології, токсикології, гігієни та інших галузей науки. Без них Пастер, Бернар, Мажанді, Сєченов, Павлов, Кеннон, Прочанін не зробили б своїх відкриттів, які дали потужний поштовх сучасним біології і медицині. У дослідах на тваринах моделюють вплив на організм отрути, травм, іонізуючого випромінювання, збудників інфекційних хвороб та інших патогенних чинників, оскільки проведення таких експериментів на людині неприпустиме. Для цього довелося пожертвувати мільярдами життів братів наших менших. Про це нагадують пам'ятники собаці в Колтушах, жабі – у Парижі та у Львові.

Основні етичні принципи у цій сфері викладені в «Європейській конвенції про захист хребетних тварин, які використовуються для експериментальних та інших наукових цілей», прийнятій 20 вересня 1985 р. у Страсбурзі. Регламентація експериментів на тваринах визнана обов'язковою у багатьох країнах, де прийнято відповідні законодавчі акти і нормативні документи. Ще в 70-х роках минулого століття у Великобританії була заснована Королівська комісія з використання живих тварин в експериментальних дослідженнях, а в 1986 р. парламент цієї країни прийняв відповідний закон. Детальні регулюючі документи і рекомендації щодо цього розроблені і діють у США, Канаді, ряді країн Європи і Латинської Америки.

Загальноприйнятим стандартом став принцип трьох R: Refinement, тобто поліпшення, гуманізація поводження з тваринами під час підготовки і проведення експерименту; Reduction – скорочення кількості використовуваних тварин; Replacement – заміна високоорганізованих тварин на низькоорганізовані або застосування альтернативних методів.

Загальні етичні вимоги до використання хребетних тварин у медичних і біологічних експериментах є такими:

1. Експерименти на тваринах припустимі тільки в тих випадках, якщо вони спрямовані на одержання нових наукових знань, поліпшення здоров'я людини і тварин, збереження живої природи, є вкрай необхідними для якісного навчання та підготовки фахівців, проведення тестування, судово-медичної і криміналістичної експертиз, не становлять загрози для здоров'я людини.

2. Експерименти на тваринах виправдані тоді, коли є достатні підстави сподіватися на одержання таких результатів, які істотно сприятимуть досягненню хоча б однієї з перелічених вище цілей. Неприпустимо використовувати тварин в експерименті, якщо ці цілі можуть бути досягнуті іншим шляхом.

3. Варто уникати буквального дублювання вже проведених досліджень на тваринах, якщо це не диктується необхідністю експериментальної перевірки результатів.

4. Вибір тварин, їхня кількість, методика дослідження мають бути детально обґрунтовані до початку експериментів і схвалені уповноваженою особою або органом біоетичної експертизи.

5. Тварини для експериментів повинні надходити із сертифікованого розплідника. Використання бродячих тварин суперечить принципам біоетики.

6. При проведенні дослідів на тваринах варто виявляти гуманність, уникати дисстресу, болю, не завдавати тривалої шкоди їхньому здоров'ю і полегшувати їх страждання. Необхідно прагнути максимально скорочувати кількість тварин і використовувати там, де це можливо, альтернативні методи, які не потребують участі тварин.

7. Експерименти на тваринах повинен проводити кваліфікований дослідник, який знайомий з правилами біоетики і дотримується їх. Використання тварин у навчальному процесі здійснюється під наглядом спеціаліста-викладача.

8. Лабораторії, наукові і навчальні заклади, організації, в яких проводяться досліди на тваринах, підлягають атестації уповноваженими на це органами. Зокрема, перевіряється їх відповідність стандартам «необхідної лабораторної практики» (GLP), що є міжнародною вимогою до розробки лікарських засобів.

Альтернативи дослідам на тваринах. Сучасні дослідження показують, що існують альтернативи заміщення дослідів на тваринах традиційним негуманним способам, правильніші з педагогічної точки зору і, можливо, здатні дати більше з наукової точки зору, чим вівісекція. Згідно основному принципу етики, якщо є два способи досягнення чого-небудь, і один з них заподіює біль, страждання, смерть тварині, а іншої немає, то слід вибрати другий спосіб. Саме такий вибір доводиться робити при рішенні питання, використовувати або не використовувати тварин в експериментах.

До таких альтернативних методів слід віднести моделі, що імітують пристрої, комп'ютерні програми, інтерактивні відеодиски, відеофільми, культури тканин і кліток. Крім того, ефективними способами навчання є клінічна практика і операція трупів тварин, померлих природною смертю. Величезну, ні з чим не зіставну роль грає клінічна практика: спочатку студенти спостерігають, як досвідчені лікарі лікують хворих, потім асистують під час операцій і інших процедур, потім починають самі оперувати під контролем фахівців. Розглянемо детальніше альтернативні методи навчання, які зберігають життя тварин.

Моделі і що імітують пристрої. До цього типа альтернатив відноситься цілий ряд розробок: від недорогих моделей і хірургічних тренажерів до комп'ютеризованих манекенів. Основні моделі можуть допомогти у вивченні анатомії і фізіології, оволодіти навиками внутрішньовенних ін'єкцій, інтубації, катетеризації, торакоцентезу і надання іншої медичної допомоги. Різноманіття існуючих хірургічних тренажерів включає: моделі шкіри, внутрішніх органів і кінцівок. Ці моделі надають студентам можливість оволодіти такими основними навиками, як координація медичних прийомів, використання інструментів і техніка накладення швів і проведення операцій.

Фільми і відеофільми. Як пасивний, але ефективний метод в процесі навчання, фільми і відеофільми можуть дати хороші початкові відомості і служити хорошою візуальною альтернативою. Відеофільми часто передають студентам достатньо багато інформації, яка буде їм потрібна в їх майбутній практичній роботі.

Мультимедійне комп'ютерне моделювання. Розвиток комп'ютерної техніки і програмного забезпечення відкриває великі можливості, що дозволяють ефективно проводити навчання на віртуальних моделях. Такі альтернативи дозволяють проводити на екрані комп'ютера візуальне анатомування, проведення хірургічних операцій, моделювання клінічної техніки. Навчання за допомогою комп'ютера припускає також велику глибину і широту навчання: одержувати одним клацанням комп'ютерної мишки дані про морфологію і гістологію тканин, лабораторні дані, відомості з інших областей наук. Картинка на моніторі може бути легко збільшена або зменшена, кровоносна або нервова системи прибрані з картинки, або, навпаки, виділені в тривимірному зображенні, м'язи приведені в дію, і навіть такі якості, як затіненість органів контролюються з тим, щоб чіткіше оцінити структуру і структурні співвідношення. Деякі програми включають віртуальні лабораторії з вибором роботи над різними експериментами. Інші програми можуть бути настроєні викладачами з метою адаптації їх до ситуації і певної мети навчання. Студенти можуть також працювати в своєму власному темпі, повторювати частини вправ і використовувати допоміжний матеріал до тих пір, поки вони не будуть упевнені в своїх знаннях і навиках. Вони можуть бути настільки самостійними в процесі навчання, наскільки це дозволяє програма курсу навчання. Проте, скрізь, де це можливо, спілкування з людьми і живими тваринами повинне використовуватися на додаток до комп'ютерного моделювання з тим, щоб технологічні досягнення залишалися могутнім інструментом, а не альтернативою реальності.

Експериментування студентів на самих собі. Для медичних і ветеринарних факультетів важливість практичної роботи з живим тілом не може бути переоцінена. Ефективне і повноцінне розуміння фізіологічних процесів може бути придбано тільки завдяки досвіду роботи з живим тілом. Експериментування на самих собі використовується в багатьох учбових закладах як частина нормальної практики. Такі практичні роботи дозволяють відпрацьовувати навики проведення медичних діагностичних досліджень, накладення пов'язок і лонгет, вивчення фізіологічних, біохімічних, психологічних реакцій організму і багато що інше. Інтенсивна залучена таких експериментів робить їх такими, що запам'ятовуються і приносять задоволення.

Трупи тварин, одержані з етичних джерел. Враховую близьку схожість анатомії і фізіології людини і тварин, достатньо ефективною методикою навчання є вивчення анатомії і проведення операцій на трупах тварин, одержаних з етичних джерел. "Одержані з етичних джерел" означає, що ці тварини не були вирощені і убиті для того, щоб забезпечувати трупами або тваринною тканиною учбові заклади, а також те, що такі придбання не створюють і не підтримують ринок трупів тварин. Приклади етичних джерел включають тварин, померлих природною смертю або в результаті нещасного випадку, а також тварин, евтаназірованних за серйозними медичними показниками. Ветеринарні клініки і фермерські господарства – два хороші потенційні джерела. Завданням інститутів є встановлення правильних зв'язків і побудова стійких організаційних структур з тим, щоб утилізувати ці ресурси ефективно. Це також вимагає від інститутів демонстрації того, що вони поважатимуть і етично використовувати тіла колишніх тварин-компаньйонів, що ввіряються їм для цілей освіти.

Клінічна практика. Навчання студентів-медиків повинне супроводжуватися досвідом роботи з реальними пацієнтами, і чим більше цей досвід роботи – на правильному рівні і у відповідний час – тим краще навчання. Робота з реальними клінічними випадками, визнано як могутній освітній підхід. Такий підхід припускає освіту, яка за своєю природою набагато ближче до професійної клінічної практики, яка очікує студента після закінчення вищого учбового закладу.

Лабораторні роботи in vitro. Швидкий розвиток і підйом технології in vitro в дослідженнях і тестуванні потребує підтримки шляхом ознайомлення студентів вищих учбових закладів з цією технікою. Швидше практичні роботи in vitro (експерименти на культурі кліток), чим in vivo (експерименти на живому організмі) можуть дати цей досвід, і тваринні тканини, які використовують для такої роботи, можуть мати етичне джерело походження. Більш того, використання тваринних тканин в деяких практичних роботах може бути замінено рослинними матеріалами: наприклад, для вивчення дихання клітки або переміщення електронів, мітохондрія може бути витягнута з цвілі, картоплі або буряка замість традиційної печінки щура.

Клінічне дослідження – наукове дослідження за участю людей, яке проводиться з метою оцінки ефективності і безпеки нового лікарського препарату або розширення показань до застосування вже відомого лікарського препарату.

Клінічні дослідження у всьому світі є невід'ємним етапом розробки препаратів, який передує його реєстрації і широкому медичному застосуванню. В ході клінічних досліджень новий препарат вивчається для отримання даних про його ефективність і безпеку. На підставі цих даних уповноважений орган охорони здоров'я ухвалює рішення про реєстрацію препарату або відмову в реєстрації. Препарат, що не пройшов клінічних досліджень, не може бути зареєстрований і виведений на ринок.

При розробці нового препарату неможливо обійтися без клінічних досліджень, оскільки екстраполяція результатів досліджень у тварин і на біологічних моделях на людину можлива тільки в загальному вигляді, а іноді неможлива зовсім. Наприклад, фармакокінетика (те, як ліки потрапляють в кров, розподіляються в організмі і виводяться з нього) у людини відрізняється навіть від фармакокінетики у приматів. Проте аналіз доклінічних досліджень дуже важливий для оцінки вірогідності розвитку і характеру побічних ефектів, розрахунку стартової дози для вивчення властивостей препарату у людини.

Клінічні дослідження можуть бути ініційовані тільки після того, як отримані обнадійливі результати в ході доклінічних досліджень (досліджень на біологічних моделях і лабораторних тваринах), а також схвалення етичного комітету і позитивне рішення уповноваженого органу охорони здоров'я тієї країни, де планується проводити дослідження.

Спочатку експериментальний лікарський препарат вивчається за участю невеликої кількості пацієнтів и/ або здорових добровольців. У міру того як накопичуються дані про його безпеку і ефективність, чисельність пацієнтів, залучених в дослідження, зростає, а сам препарат порівнюється з вже відомими і широко використовуваними в медичній практиці ліками.