Тема 6. Екогуманізм та біобезпека: динаміка проблем.

1. Основи етики екогуманізму: традиція одухотворення природи і любов до живого в класичній етико-філософській думці.

Загалом в еволюції системи «людина-природа» виділяють такі типи їх взаємозв’язку: синкретичний, антропоцентричний, природоцентричний та екоцентричний.

Синкретичний тип екологічної свідомості сформувався тоді, коли в людській свідомості ще не існувало протиставлення «людина – природа». Людина не виділяла себе з навколишнього світу, і, звісно, не ставилася до природи як до об’єкта перетворення відповідно до власних потреб і цілей. Такий тип взаємодії системи людини з довкіллям характерний для архаїчного (міфологічного) типу світовідчуття, де природа мислилася за аналогією з самою людиною, яка повністю антропоморфізує природу. Більше того, архаїчна синкретична екологічна свідомість не лише не розділяє людину та довкілля, але й повністю ототожнює їх, оскільки сутність людини осмислюється та пояснюється виключно феноменами навколишнього світу, а останній постає як втілення людських властивостей та ознак.

Середовище проживання в цей час починає сприйматися як простір для життя та діяльності. А найвищою цінністю постає залюднений світ, своєрідною основою для утвердження якого є позалюдська природа. Всі природні процеси розглядають як циклічні, замкнені та самототожні. Відповідно, природні ресурси в такому випадку постають нескінченними, а життя – вічним.

Незважаючи на суттєві зрушення, що відбулися в античному екологічному світогляді його засадничою рисою все ж залишався синкретичний характер, що проявлявся у загальному погляді на світ та людину в ньому, оскільки фактично всі античні мислителі прагнули осягнути світ в цілому, як щось одне, як цілісність.

Кардинальне зрушення у розумінні взаємодії системи «людина-природа» відбулися в період середньовіччя, коли християнський світогляд, з одного боку, розірвав циклічний час, і утвердив лінійність його течії, а з іншого, сформував жорстку ієрархічну будову світу, в центрі якої стояла створена за образом і подобою Бога людина. Ієрархічний статус усього іншого в навколишньому (земному) світі визначався корисністю певної речі чи явища для людини. Це були не лише засадничі риси християнського світогляду періоду середньовіччя, але й світоглядні орієнтири антропоцентричної екологічної парадигми.

Згодом сформовані у період середньовіччя екологічні принципи людини з довкіллям, доповнилися світоглядними зрушеннями, які принесло формування класичної науки, що запропонувала принципово нове розуміння простору, як однорідного. Відповідно, відбулося і переосмислення змісту поняття «навколишнє середовище», яке перестало бути хаотичним світом і дедалі більше наділяється рисами впорядкованості, організованості, доцільності. Змінюється також самооцінка людиною свого місця у світі, своїх можливостей впливу на нього.

Гуманістична спрямованість класичної науки та практики відкидає сліпе поклоніння людини перед довкіллям, причому як соціальним, так і природним. Людина ставиться в центр світу, а її можливості щодо приборкання та використання багатств природи сприймаються (розуміється) як необмежені.

Новоєвропейська раціоналістична філософія, що утвердила людину (буржуа), яка може й повинна пізнати природу, в змозі знайти і використати будь-які її багатства, сформувала тим самим і утилітарно-прагматичну доктрину природокористування, яка багато в чому сприяла як успіхам сучасної західної цивілізації, так і супутнім їм екологічним негараздам.

Загалом антропоцентризм як домінуюча установка в сприйнятті природи, тип свідомості, виявляється в ігноруванні потреб інших живих істот та в залежності актуальності екологічно значущих дій від можливостей природи щодо задоволення людських потреб, що в свою призвело до розуміння обмеженості простору та ресурсів та нічим не гарантованим родового буття людини; відсутні також ілюзії щодо часових підстав забезпечення існування – вектор розгортання подій спрямований не в найкращу перспективу. Все це вимагає кардинальної переорієнтації щодо розуміння системи «людина – природа», реалізації людиною свого призначення та можливостей у світі.

2. Некласична філософська традиція щодо проблем етичного ставлення до живого.

Зважаючи на очевидні недоліки антропоцентричної екологічної парадигми починає формуватися прямо протилежний підхід до розуміння взаємодії системи «людина-природа», де домінуюче місце належить природі, якій підкоряється людина. Такий підхід до розуміння взаємовідносин системи «людина-природа» називають природоцентричним або біоцентричним.

Для представників природоцентричного типу свідомості найвищою цінністю є природа, яка стоїть на вершині ієрархічної будови світу. Людина, в свою чергу, лежить в основі такої піраміди. Метою взаємодії людини з природою є збереження її в усьому різноманітті форм і видів, у тому чисті і тих, що шкодять людству загалом, так і окремій людині. Відповідно людська діяльність оцінюється лише з точки зору корисності для довкілля, а розвиток людства має бути підпорядкований розвитку природи.

Природоцентричний тип свідомості характерний для східних релігійно-філософських систем, які зберегли свою архаїчність та руху «зелених», які вважають, що вихід з екологічної кризи можливий лише за умови суворого обмеження і відмови від досягнень цивілізації.

Загалом, природоцентрична екологічна свідомість – це система уявлень про світ, що базується на підпорядкуванні соціуму природі. Дещо по-іншому трактує природоцентричний тип свідомості В. Панов, називаючи його синергетичним: «природоцентричний тип екологічної свідомості – це такий тип, коли людина усвідомлює свою єдність з природою як єдність принципів свого розвитку з універсальними принципами розвитку природи». Однак, його визначення радше узгоджується з дефініцією екоцентричного типу екологічної свідомості. І людина, і природне, і антропогенне середовище є в цьому випадку різними проявами універсальної сутності природи як здатності до самозародження – самозбереження – саморуйнування.

Екологічний тип екологічної свідомості характеризується тим, що у відносинах людини й навколишнього середовища наголос робиться на гармонії, взаємозв’язку, взаєморозвитку, оскільки людина – не власник природи, а один з членів природної спільноти. Спостерігається також цілковита відмова від ієрархічної будови світу, адже розум людини не дає їй привілеїв, а, навпаки, накладає на неї додаткові обов’язки щодо довкілля. Соціум не протистоїть світові природи, вони є елементами єдиної системи. Метою взаємодії з природою є максимальне задоволення як потреб людини, так і всієї природної спільноти. Людині не має звідки брати засобів для існування, крім як з навколишнього середовища. Але вона повинна не тільки брати, але й давати. Вплив на природу замінюється взаємодією з нею. Розвиток природи й людства мислиться як процес ко-еволюції, взаємовигідної єдності.

Ідеї екоцентризму були розроблені й обґрунтовані В. Вернадським. Він вперше заговорив про біосферу як єдину систему «людство-природа», що формується під впливом людського розуму та свідомих дій суспільства. Тобто в умовах нової методології взаємин людини з довкіллям, переосмислення цінностей людського буття такі зрушення здатні перерости в засіб ноосферизації біосфери, панування в ній засобів і вимірів розуму. Але важливо, щоб паростки нової філософії життя, цього своєрідного постнеовіталізму, проросли в душі кожної людини.

3. Сучасне філософське розуміння базисних закономірностей життєдіяльності людини та проблем енвайронменталізму.

Проаналізувавши основні історичні типи екологічної свідомості, зазначимо, що витоки сучасної екологічної кризи знаходяться виключно у внутрішній, психологічній та моральній сфері людського буття, на що звернув увагу Папа Римський Іоан Павло II. Він підкреслював, що найглибшим і найсерйознішим свідченням моральних наслідків, пов'язаних із екологічним питанням, є неповага до життя, яка проявляється в поведінці людей, що забруднюють навколишнє середовище. Більше того, як засвідчує Святе Письмо, нехтування в прадавні часи моральними настановами обернулося для людей вселенською катастрофою – потопом. І лише праведність одного з землян – Ноя, зберегла людство, весь рід, від остаточного занепаду та вимирання. Нині ситуація повторюється, адже докорінна зміна раціонально-прагматичних пріоритетів антропоцентричного світогляду екологічним можлива лише за умови формування нових моральних норм, які поширюються не лише на взаємодію між людьми, але і суспільства з біосферою.

Нові моральні норми виразилися у вигляді екологічного імперативу сучасності (від лат. imperativus – владний, наказовий): якщо людство хоче вижити, йому необхідно докорінно та негайно змінити свій спосіб життя і характер взаємодії з природним довкіллям. Цей історичний, справді доленосний наказ людству диктує саме життя, адже альтернативою тут може бути лише загибель (свого роду самогубство світової спільноти як наслідок систематичного та успішного рубання гілки, на якій всі ми сидимо).

Саме ж поняття екологічного імперативу є очевидним аналогом іншого, добре відомого у філософській теорії категоричного імперативу І. Канта, вічного, безумовного морального закону, наказу, що завжди звучить у людській душі, вимагаючи від людини діяти таким чином «щоб максима того вчинку, засобами твоєї волі, могла стати всезагальним законом природи» або ж «дій так, щоб ти завжди відносився до людства і в своїй особі, і в особі будь-кого іншого як до цілі і ніколи не відносився до нього як до засобу».

Ідея екологічного імперативу, що набула популярності у 80-ті роки XX століття, посилює кантівський підхід поширенням відповідного ставлення і на світ тварин і рослин, біосферу загалом. Природа – не ресурс, а ціль, стався до неї так, як би ти хотів, щоб було влаштоване твоє власне життя. Це – підґрунтя екологічного імперативу.

Однак, набуття інтегральним людським духом, як і кожною людиною зокрема, атрибутів екологічного імперативу, незважаючи на певну утопічність – справа часу, адже без урахування метафізичних, навіть трансцендентних регулятивів людського життя, до яких, безперечно, належить і екологічний імператив, пояснити невпинний поступ цивілізація дуже важко. Тому значно продуктивнішим має бути підхід, зорієнтований на пошук конкретних шляхів та механізмів інституалізації вимог екологічного імперативу в нашому складному житті.

Формування екологічного імперативу сучасності явище не випадкове і проходить в межах екологічної етики, яка пропонує і захищає систематичну і всебічну концепцію моральних взаємовідносин між людьми і природою, вона припускає, що людська поведінка стосовно природи може спрямовуватись і спрямовується моральними нормами. Відповідно, основним завданням екологічної етики постає, по-перше, формування етичних норм взаємодії системи «людина-природа», по-друге, обґрунтування об’єкта моральної відповідальності, по-третє, теоретичне обґрунтування відповідальності людини перед природою.

Завдання екологічної етики обумовлені наявними типами екологічної свідомості, в межах яких природа може поставати і як об'єкт (річ), і як прирівняний до людини суб'єкт, що має моральний статус і права. Як уже зазначалося пануюча у західноєвропейській культурі антропоцентриська екологічна парадигма, розглядала природу як об'єкт, а тому збитки нанесені природі оцінювалася виключно позицій її належності певній людині, державі тощо. Наприклад, масові вбивства розглядаються як злочини вчиненні проти усього людства і не мають строку давності, а масові вирубки лісу – як господарська діяльність, в той час як північноамериканські індійці перед тим як зрубати дерево не лише просять у нього дозволу, але й одночасно і вибачення за те, що змушені його рубати.

Екологічна етика як вчення про належне у відносинах людини з природою, що сприймається як суб'єкт, заснована на визнанні морального статусу природи, високому оцінюванні її внутрішньої і нематеріальної цінності, повазі прав природи й обмеженні прав людини. Як правило, екологічну етику розділяють на дві складові частини: філософську екологічну етику і нормативну екологічну етику.

Нормативна етика стосується практичних питань, вона розробляє етичні судження, правила і принципи суспільних відносин із природою. Більшість етичних суджень, що включають «погано – добре», «випливає», «повинні» чи «потрібно» – це нормативні вимоги, які визначають поведінку, наприклад, «види, що знаходяться під загрозою знищення, варто охороняти», «полювати на тварин для розваги – погано». Нормативні судження явно або неявно звертаються до певних норм чи стандартів етичної поведінки.

В свою чергу, філософська етика припускає більш високий рівень узагальнень. Це рівень загальних концепцій, ідей і теорій, на основі яких пояснюються і захищаються нормативні судження. Філософська екологічна етика розробляє такі важливі поняття як «цінності природи», «права природи», «людські обов'язки перед природою», «благо природи» тощо.

Загалом незважаючи на недоліки та деяку неоднорідність сучасних напрямків екологічної етики, яка все же залишається молодою дисципліною, всі вони спрямовані на формування екоетичного ідеалу, під яким розуміють формування такого суспільства, де благо живих істот та екосистем може бути досягнуте одночасно з задоволенням людських потреб. Відповідно, основними функціями сучасної екологічної етики виступають, по-перше, руйнування старого споживацько-утилітарного стереотипу відносин людини з природою, по-друге, вироблення нового, екологічного світогляду, що дозволяє успішно співіснувати людині і природі.

4. Феномен біобезпеки

В умовах стрімкого наростання викликів сучасності на порядку денному людства все більше актуалізуються питання безпеки, серед яких біобезпека посідає чи не найважливіше місце поряд з питаннями ядерної, військової, екологічної, кліматичної, продовольчої безпеки тощо.

Біобезпека – це одна з визначальних складових глобальної безпеки, яка особливо актуалізувалася в другій половині ХХ століття як наслідок стрімкого розвитку наук про життя, біотехнологій, глобалізаційних процесів, коли стрімко зросли темпи й обсяги міжнародної торгівлі, у тому числі й природними (живими) ресурсами, збільшилася мобільність населення планети та проникність кордонів і, водночас, зазнали суттєвих змін традиційні форми природокористування. Відбувається стрімке розширення кіл, всередині яких, за образним висловом французького філософа Едгара Морена, живе людина і частиною яких вона є. Вони охоплюють її особистий простір і соціальний простір, Біосферу та Космос.

В Законі України від 31 травня 2007 року «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів», біологічна безпека визначається як стан середовища життєдіяльності людини, при якому відсутній негативний вплив його чинників (біологічних, хімічних, фізичних) на біологічну структуру і функцію людської особи в теперішньому й майбутніх поколіннях, а також відсутній незворотний негативний вплив на біологічні об’єкти природного середовища (біосферу) та сільськогосподарські рослини і тварини.

Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України визначає біобезпеку як «попередження, зменшення та елімінація впливу небезпечних біологічних чинників (агентів) на людей, тварин, рослин та на навколишнє середовище».

Натомість більш універсальний підхід веде до визначення біологічної безпеки як збереження живими організмами своєї біологічної сутності, біологічних якостей, системоутворюючих зв’язків і характеристик, запобігання широкомасштабної втрати біологічної цілісності, яка може мати місце в результаті: 

– впровадження чужорідних форм життя в сформовану екосистему; 

– введення чужих вірусних або трансгенних генів чи пріонів; 

– бактеріального забруднення їжі; 

– впливу генної терапії або інженерії або вірусів на органи та тканини; 

– забруднення природних ресурсів (води, ґрунту) тощо. 

Тут біобезпека розглядається як сукупний термін для означення всього спектра проблемних галузей її забезпечення.

5. Сучасні підходи до визначення біобезпеки

 Зважаючи на чисельні виклики сучасності, питання безпеки та біобезпеки посідають важливе місце в багатьох сферах людської діяльності й визначаються відповідно до специфіки певних галузей, зокрема: 

– розробка, впровадження та передача нових технологій; 

– медицина, фармакологія, охорона здоров’я;

 – ветеринарія; 

– сільське господарство та харчова безпека, включно з використанням генетично модифікованих організмів (ГМО); 

– стан довкілля і якість життя людини; 

– торгівля і подорожі тощо. 

Формування змісту концепту біобезпеки пов’язано з розвитком багатьох галузей науки і практики, визначення біобезпеки тісно пов’язане з особливостями галузі, до якої його застосовують (екологічна, медична, харчова, сільськогосподарська тощо). Перші уявлення про біобезпеку сягають часів Луї Пастера й Роберта Коха (1890-ті рр.) і надалі розширювалися відповідно до поглиблення розуміння причинно-наслідкових зв’язків між патогенними мікроорганізмами та здоров’ям людини й громадським здоров’ям, а також спалахом захворювань під час лабораторних досліджень. 

Заходи безпеки під час лабораторних досліджень патогенів почали масово впроваджуватися в США та Великій Британії в 1970-ті роки, що передбачало відповідну організацію робочого місця, спеціальне обладнання та персональний захист дослідників подібно до тих заходів, що вживалися під час роботи з радіоактивними та хімічними речовинами. Проте особливість роботи з живою субстанцією полягає в тому, що вона може зберігати свою життєздатність як in vitro, так і in vivo. Концепт біобезпеки вкорінений у науці, але не визначається лише наукою, а й політикою, економікою, правом, суспільними нормами, мораллю та системою цінностей тощо. 

В умовах криз, що мають глобальні ознаки й стосуються всієї планети, усього живого на ній і самого людства, постає питання про засадничі підходи до визначення біобезпеки, вироблення критеріїв та індикаторів, розподілу відповідальності та дотримання принципу справедливості. Відповідно, має бути вироблений інтегративний підхід до визначення біобезпеки, що відображає взаємозв’язок між державами, громадами та довкіллям, поєднання міжнародної відповідальності та національної спроможності.

Загалом проблематика біобезпеки може розглядатися принаймні в трьох аспектах: 

– вузькому, що обмежує трактування біобезпеки функцією її забезпечення на потенційно небезпечних біологічних об’єктах, де проводяться роботи з патогенними біологічними агентами; 

– широкому, який передбачає комплексний розгляд усього спектра проблемних галузей забезпечення біобезпеки окремо, так і в їхній взаємодії, включно зі всією сферою санітарно-епідеміологічного нагляду, ветеринарно-санітарного, фітосанітарного забезпечення, екологічною безпекою, біорізноманіттям, розвитком біотехнологій, у тому числі в контексті створення та використання генетично модифікованих організмів, а також міжнародною архітектурою забезпечення біобезпеки тощо. Такий погляд виводить нас на розгляд проблематики біобезпеки як на один з пріоритетних напрямів державної політики в сфері національної та міжнародної безпеки; 

– філософському, коли дослідник виходить за межі розгляду галузевих застосувань біобезпеки, підіймаючись до узагальнень міждисциплінарного і трансдисциплінарного рівнів, беручи до уваги не лише біологічні, а й соціо-економічні та футурологічні аспекти. 

Для засадничого визначення поняття біобезпека може бути використано декілька критеріїв, одним з яких є антропоцентризм.

6. Біоетичні, філософські та соціальні підходи до проблеми біобезпеки, охорони навколишнього середовища, генної інженерії, генетичних технологій модифікацій природи людини і тварин, репродуктивних біотехнологій.

Біоетичні та соціальні проблеми медичної генетики, генної інженерії і генної терапії, генетичних технологій модифікацій природи людини та тварин.

Біоетика – це наука, що вивчає та аналізує моральність людських дій в біологічно-медичній галузі та в охороні здоров’я, стосовно її відповідності моральним нормам та принципами.

Біоетика, яка зараз набуває статусу прикладної науки, запроваджується як дисципліна у вищих навчальних закладах. Студенти-медики та фармацевти, лікарі-організатори, слухачі циклів підвищеної кваліфікації вивчають загальні питання біоетики та способи вирішення проблем, а також питання вартості життя людини, яке починається з моменту запліднення, включаючи в собі: святість, гідність, недоторканість, відповідальність за життя людини та його охорону, адміністрацію людського життя та аморальність маніпуляції ним.

Генетика як фундаментальна наука останнім часом все ширше проникає в усі галузі клінічної та теоретичної медичної науки. Досягнення генетики, особливо з розшифровкою геному людини, принципово впливають як на діагностику і лікування, так і на профілактику вроджених вад розвитку і спадкової патології. Саме тому усі клінічні питання, які є характерними для клінічної медицини, притаманні і для медичної генетики: деонтологічні питання, особливо регламентуючі діяльність лікаря з точки зору інтересів пацієнта і його родини, етичні взаємовідношення учасників діагностичного процесу, конфіденційність даних про родину і пробанда, зокрема, гуманізм та терпимість лікаря, його широка ерудиція та постійна робота над підвищенням професійного рівня.

З розвитком медичної генетики, впровадженням нових технологій, з'являються і нові етичні проблеми в цій галузі знань:

Масовий і селективний скринінг вроджених вад розвитку, особливо у пренатальному періоді, піднімає питання про ”ціну-вигоду”, коли лікар, встановивши діагноз, того чи іншого захворювання, повинен пояснити генетичну ситуацію, що склалася, та можливі її наслідки.

Рання діагностика і вчасне лікування дітей з цією патологією, яке на жаль, не завжди буває вчасним.

Профілактика вроджених вад та лікування дітей з цією патологією. Сучасна медицина дозволяє попередити деякі види вроджених вад, і це повинно бути обов'язковим для суспільства (наприклад, вади невральної трубки). Лікування, корекція вад розвитку, які зберігають життя пацієнта і часто залишають його інвалідом.

Проблема генотерапії при спадковій патології і, особливо, при мультифакторіальних захворюваннях. При цьому залишається обов'язковим гіпократівський принцип “non nocere”.

Визначення ризику при медико-генетичному консультуванні та збереження таємниці відносно кожного обстеженого родича пробанда.

Впровадження сучасних допоміжних технологій при лікуванні неплідності вимагають відповідних законодавчих актів, які повинні регламентувати ці процеси.

Захист генетичного апарату від ксенобіотиків навколишнього середовища, ліків, харчових добавок, пестицидів передбачає розширений генетичний експеримент, оцінку їх на мутагенність та канцерогенність.

Взаємовідношення з громадськими організаціями (батьків хворих дітей, Зелений світ, тощо), засобами масової інформації вимагають науково обгрунтованої інформації, яка ніяк не може нашкодити хворим дітям та їх родичам.

Однією з головних та гостро актуальних тем біоетики є аборт, тому розглядається біологічний і антропологічний статуси людського ембріону. Крім питання самогубств, необхідної оборони, кари смерті, ведуться серйозні дискусії навколо евтаназії, як злочинної практики. Значна увага звертається на природні методи планування сім’ї та засудження практики вживання контрацептивних засобів. Не менш болючими і складними є питання біоетики в хірургічній практиці, зокрема при трансплантації, штучному заплідненні і, можливому клонуванні. Всі ці біоетичні теми пов’язані із життям людини, ми будемо спільно розглядати на.

Генна інженерія – це комплекс технічних прийомів, направлених на перенесення в структуру клітини живої істоти деяких видів генетичної інформації, якої попередньо там не було. Генна інженерія використовує знання молекулярної генетики до виконання змін в секвенції ДНК багатьох організмів in vitro. ДНК, як відомо, – це спадковий матеріал всіх організмів, за винятком деяких вірусів, для яких таким матеріалом є РНК. Послідовно ДНК є носієм генетичної інформації, яка передається з покоління в покоління. В частинці ДНК вирізняємо співдіючі між собою структури, звані генами. Ген (спадковий фактор) – функціонально неподільна одиниця генетичного матеріалу. Матеріальним носієм гену є ділянка молекули ДНК, яка кодує первинну структуру білка (поліпептид), молекулу т-РНК чи РНК. Сукупність всіх генів даної клітини або організму складає його генотип.

Генна інженерія – це штучне створення – бажаних мутацій та рекомбінацій. По суті, генна інженерія полягає у вирізанні з одного генотипу фрагменту ДНК і вставлення його до іншої частинки ДНК іншого організму.

Результати досягнень генної інженерії:

1) можливість ідентифікації патологічних генів, чи то для діагностики генетичного захворювання, яке розвивається, чи то для виявлення їхньої присутності ще до появлення хвороби при теоретичній можливості відвернення її появи або забезпечення, щоб не передавати її нащадкам;

2) розробка молекул, важливих для людини, що дало можливість використовувати їх на широкому рівні (інсулін, людський хоріонічний гонадотропин, гормони росту, вакцини);

3) створення рослин і тварин з особливими характеристиками, отриманих шляхом вщеплення визначених генів в соматичні або зародкові клітини, або запліднені яйцеклітини. Це були експерименти, щоб покращити процеси вирощування худоби і виведення нових сортів рослин;

4) вивчення структури і самої природи генів. Вивчення їхньої локалізації в хромосомах, дослідження протеїнів, захворювань – все це являється великим досягненням, яке може знайти своє застосування в біології та медицині.

Для того, щоб випрацювати етичні показники необхідно пізнати різні рівні втручання в структуру генів і різні цілі, з якими проводяться генетичні втручання. Рівні треба точно описати і вміти відрізнити. Втручання, яке має на меті зміну початкового генетичного коду, можна розглядати:

А) на рівні соматичних клітин – втручання направлені на виправлення якого-небудь дефекту. Наприклад, у випадку анемії вдалося би виправити генетичні дефекти в кровотворних клітинах, так щоб вони могли продукувати нормальні клітини, які розмножуючись, могли б замінити уражені клітини. Це величезний успіх і можлива заміна клітин не шкодила б індивіду і не викликала б етичних проблем. Для моральної оцінки важливим є те, що соматичні ефекти генетичної терапії не передаються спадково.

В) на рівні репродуктивних клітин. Втручання з метою зміни зародкових клітин. На даний момент вже можливо ввести потрібний ген, проте на даний час генотерапія на зародкових клітинах є неефективна. Виникає при цьому великий ризик. Наслідком може бути модифікація генотипу людини, вплив на нащадки.

С) на рівні самих ембріонів на протязі перших стадій їхнього розвитку. Питання про вторгнення в людський ембріон набирає ще більш делікатного характеру тому, що існує високий ступінь ризику – нанести шкоду життю ембріона або його біологічному майбутньому в генетичному плані. Моральна проблема є тим більша, якщо таке втручання планується з метою експериментування. Нетерапевтичне експериментування на людських ембріонах являється цілковито недопустимим з точки зору персоналістичної біоетики без огляду на те, якою є мета (чи перебудова фізіологічної структури, чи створення кращих умов для майбутньої науки).

4. Цілі генетичної інженерії бувають різні і вони також є важливими показниками для моральної оцінки. Можна їх класифікувати так: діагностична, терапевтична, продуктивна, перебудови, експериментальна (деструктивна).

Отже, генетична інженерія – це ділянка, яка постійно розвивається і вдосконалюється. Згадані успіхи в цій царині не можна автоматично заносити до негативних фактів, бо вони відкривають можливість позитивних втручань. Насамперед досягнуто великого і значимого прогресу в пізнанні генетичної інформації, яка знаходиться в окремих хромосомах. Тепер ми вже краще знаємо структури хромосом Х і У. Були також напрацюванні технології для промислового виробництва поліпептидних молекул величезної значимості, як: людського інсуліну, інтерферону, анти грипозних вакцин. Генна інженерія сприяє розвитку фармацевтичної промисловості, може допомагати в покращенні певних видів рослин та тварин, а також в “реконструкції” винищених видів, заморожуючи клітини в температурі текучого азоту. Генна інженерія є також фундаментом для генної терапії.

Генна терапія – це введення до людського організму або клітини гену, тобто фрагменту ДНК з метою попередження або лікування патологічних станів. Звичайно, далеко не при кожному захворюванні треба вдаватися до такого типу терапії.

Йдеться:

1) про захворювання, викликані дефектом одного структурного рецесивного гену і тому підлягає повному виліковуванню навіть з одним здоровим геном;

2) захворювання з малою надією на виліковування;

3) захворювання, для яких на сьогодні не існує терапії (таких як: дефіцит ферменту аденозидіаміну (АДА) – організм не продукує ензиму суттєвого для імунної системи, що в результаті веде до легкого сприйняття різноманітних інфекцій).

Вважається, що ера генної терапії розпочалася в 1990 році, коли в США вчені лікарі провели своєрідну трансфузію крові 4 річній дівчинці, яка страждала на брак аденозинової дезамінази. Подібне втручання мало місце в Італії в 1992 році. Приблизно три роки після генної терапії в пацієнтки були нормальні імунологічні показники і встановлений імунітет як на клітинному, так і лімфатичному рівні. Ці результати говорили про повний успіх такого втручання. Вирішальним для моральної оцінки є те, що в цьому випадку це є лікування неправильно діючих клітин.

Також повинні бути виконані певні умови, пов’язані з проблемою контролю над технологіями:

1) мусить бути відповідний протокол на використовувану технологію і санкція на його застосування з боку відповідних органів національного чи місцевого рівня;

2) документальне підтвердження серйозності захворювання і неможливості альтернативних способів лікування;

3) дуже мала можливість побічних ефектів;

4) надія на можливий позитивний наслідок.

На терапію такого роду конче мусить бути згода пацієнта, з огляду на ризик, який існує. У випадку неповнолітніх пацієнтів таку згоду дають особи відповідальні за них. Існує вже багато спроб вплинути на генетичний код майбутнього потомства, між іншим заступаючи хворий ген (також ген, який відповідає за негативні риси) здоровим геном. На жаль, ми не знаємо наслідків такої інтервенції на решту генів (на цілий генетичний код). Тому є заклик до особливої обережності.

7. Життя як ключове поняття біобезпеки.

Ключовим для біобезпеки є поняття «життя» (біос) у найширшому його розумінні. Тобто, мається на увазі не лише життя (добробут і здоров’я) людини, а й існування всіх форм життя, що охоплюються поняттям «біорізноманіття», одним із інструментів збереження якого є Конвенція про біологічне різноманіття (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.), ухвалена з метою збереження біорізноманіття, збалансованого використання його компонентів і справедливого розподілу вигод від використання генетичних ресурсів і належної передачі відповідних технологій, враховуючи всі права на ці ресурси та на технології, та шляхом відповідного фінансування (https://www.cbd.int/convention/ text/). Мета концепції суголосна запобіганню звуженню «меж життя» («limits of life»), запропонованому Дж. Левлоком для обґрунтування концепції Геї – матері-Землі [17]. Людина має пам’ятати, що не лише економічне зростання глобальної економіки має межі (про які попереджав перший звіт Римського клубу, «The Limits to Growth», 1972 р.), зумовлені параметрами біосфери та обсягом природного капіталу, а й життя має свої адаптивні межі, які визначаються умовами існування. Втім, своєю діяльністю людина уже протягом століть стрімко звужує «межі життя» (про що свідчить безпрецедентне зростання темпів втрати біорозмаїття), що може мати фатальні наслідки як для людини, так і для планети загалом. Звуження меж життя виявляється не лише у вимиранні видів, що є крайньою формою такого звуження, а й зменшенні ареалів мешкання тих чи тих видів та втратою або зміною їхніх оселищ під дією антропогенних чинників. За таких умов чимало видів змушені адаптуватися до нових умов існування в безпосередній близькості з людиною, домогосподарствами та свійськими тваринами.

Зростає кількість безпосередніх чи опосередкованих контактів людини з дикими видами, які до того мешкали на значній віддалі від людини й імовірність контактів була незначною. Разом із дикими видами до людини наближаються й чисельні паразити, бактерії та віруси, носіями та природними резервуарами яких є ці види. Відповідно зростає й можливість перенесення на свійських тварин і людину нових збудників захворювань. Тож доречним є зауваження Едгара Морена про те, що нарешті має прийти усвідомлення того, що люди перебувають у постійній боротьбі з популяціями бактерій і вірусів, які швидко мутують і відновлюють свою життєздатність, а екологічна свідомість змушує нас визнати «межі влади людини над природою, і ми маємо визнати також межу потужностей медицини щодо впливу на людську природу».

Одна з гіпотез пояснює походження COVID-19 як наслідок міжвидового перенесенням вірусу за сприятливих умов на оптовому ринку морепродуктів у м. Ухані (Huanan Seafood Wholesale Market), де також торгують птицею, кажанами, зміями, жабами, бабаками та іншими дикими тваринами. Ці віруси можуть інфікувати багато видів тварин. Частина вірусів цієї групи (наприклад, SARS‐CoV та MERS‐CoV) належать до зоонозів, що викликають у людини тяжкі респіраторні захворювання. Хоча натепер не встановлено прямого зв’язку між вірусом 2019‐nCoV і його конкретним господарем, припускається найгенетичніша спорідненість з коронавірусом кажанів та використовуваним кодоном коронавірусу змій. Разом з тим, генетичний аналіз не виявив жодної подібної послідовності в доступних базах даних, що свідчить про те, що передбачуваний батьківський вірус рекомбінації все ще не відомий.

8. Біобезпека, глобальне врядування та менеджмент.

3–6 грудня 2019 року в Женеві відбулася щорічна зустріч державучасниць Конвенції про заборону розробки, виробництва та накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) і токсинної зброї та про їхнє знищення (КБТЗ), членом якої є й Україна. На заході обговорювалися шляхи подальшого зміцнення КБТЗ, забезпечення її національної імплементації та універсалізації, поглиблення міжнародної співпраці, у тому числі в контексті надання технічної допомоги державам-учасницям для виявлення та боротьби з загрозами пандемічного характеру й використання результатів біологічних досліджень у мирних цілях. Типовим для заходів по лінії КБТЗ у Женеві є проведення на їхніх «полях» так званих додаткових семінарів на актуальні теми в галузі біобезпеки.

Протягом останніх десятиліть ми стали свідками збільшення кількості ініціатив, що стосуються проблематики нерозповсюдження та заборони біологічної зброї, а також протидії природним спалахам інфекційних захворювань. Цей процес є багатовимірним і багаторівневим з точки зору походження зазначених ініціатив, та охоплює міжнародний рівень, рівень національних держав, неурядових організацій, державно-приватне партнерство тощо. На міжнародному рівні на додаток до вже існуючих міжнародних інструментів, таких як Конвенція про заборону біологічної та токсинної зброї 1975 року або Картахенський протокол з біобезпеки 2000 року, протягом останніх двох десятиліть висувалася низка додаткових пропозицій щодо укладення міжнародних договорів у галузі біобезпеки. Серед таких ініціатив варто згадати: додатковий верифікаційний протокол до Конвенції про заборону біологічної та токсинної зброї; договір щодо криміналізації розробки та використання біологічної зброї; договір, що запроваджує міжнародний режим стандартів у галузі біобезпеки та біологічних досліджень; юридично зобов’язуючий режим, що запроваджує нагляд за небезпечними біологічними дослідженнями; заходи щодо контролю біохімічної зброї тощо. На відміну від попереднього підходу, що передбачав укладення формальних договорів, держави частіше віддавали перевагу започаткуванню партнерських ініціатив у галузі біобезпеки, які б не були юридично зобов’язуючими. Зусилля на цьому напрямі були спорадичними і, як приклад, включали запровадження режиму контролю за товарами, що можуть бути використані при створенні біологічної та хімічної зброї (наприклад, міжнародне об’єднання Австралійська група).

Протягом останніх двох декад збільшилася кількість прикладів партнерства в галузі нерозповсюдження біологічної зброї та запобігання поширенню інфекційних захворювань, що не базуються на юридично зобов’язуючих механізмах. Зокрема, США використовували партнерську модель для просування міжурядової співпраці з біобезпеки в рамках таких механізмів, як Глобальний порядок денний з безпеки здоров’я, ініціативи «групи семи» «Глобальне партнерство проти розповсюдження зброї та матеріалів масового знищення», Ініціатива з безпеки у галузі нерозповсюдження, Надзвичайний план по боротьбі з захворюваннями на ВІЛ/СНІД, а також Глобальне партнерство з пандемічного грипу. Іншими прикладами нових підходів до управління галуззю охорони здоров’я є Глобальний фонд по боротьбі зі СНІД, туберкульозом та малярією, кампанії по боротьбі з малярією та туберкульозом, Глобальна мережа попередження та реагування, проєкти щодо попередження та реагування на спалахи інфекційних захворювань, ініційовані в рамках міжурядових організацій (Всесвітній Банк, АТЕС, «група семи») тощо. Держави також запровадили юридичні зобов’язання в галузі біобезпеки, серед яких слід згадати ухвалення Конвенції про боротьбу з бомбовим тероризмом, яка, серед іншого, містить вимогу щодо криміналізації застосування біологічної зброї. Резолюції РБ ООН 1373 і 1540 заклали нові юридичні зобов’язання для держав-членів ООН. Міжнародні медико-санітарні правила 2005 року також створюють відповідні міжнародні правила. Проте збільшення кількості ініціатив, суб’єктів і фінансових ресурсів у галузі нерозповсюдження біозброї та глобального здоров’я протягом останньої декади досягло такого моменту, коли подальше їхнє множення може сприяти розкоординованості, а отже завдати шкоди реальній готовності світової спільноти реагувати на глобальні виклики та загрози. Спорадичні зусилля щодо комплексного розгляду питань біобезпеки в рамках глобальних платформ поки що не призвели до суттєвого просування вперед. Таким чином, актуалізується необхідність запровадження концепції глобального управління в галузі біобезпеки, яка охоплювала би діяльність на національному, міжнародному та глобальному рівнях.