Тема 8. Аксіологічний вимір новітніх біотехнологій, проблеми біобезпеки та охорони навколишнього середовища.

1. Філософія моралі та проблеми біоетики.

Післявоєнний час ознаменувався створенням спільної для європейських народів моральної й політичної мови, що знайшло своє відображення в прийнятих міжнародною спільнотою Декларації прав людини, Нюрнберзькому кодексі, Гельсінській декларації та інших міжнародних документах з біомедичного права. Одночасно увага та інтелектуальні зусилля деяких учених були спрямовані на створення концепцій у рамках традиції партикуляризму (ситуативна етика Й. Флетчера, різні форми англо-американського позитивізму та емотивізму).

Постметафізичний поворот у філософії моралі дозволяє зробити наступний висновок: знання морального агента про етику та деонтологію ще не означають однозначного втілення ним у практику етичних цінностей, принципів, норм та ідеалів, про які в нього сформувалися певні уявлення. Крім знань має бути присутній деякий внутрішній примус (етика чеснот) до правильної та моральної дії, раціоналізована моральна комунікативна практика. Тільки завдяки інтеріоризації деонтологічних норм і переконань, завдяки моральній практиці стає можливим рух до усвідомлення власної самості, втілення чеснот, їхньої об’єктивації та авторизації. Етичні проблеми виникають у разі діалектичного поєднання універсального та одиничного – у конкретних практичних ситуаціях, саме тому моральний вибір має контекстуальний характер і вимагає від морального агента певних прогностичних і герменевтичних навичок розгляду, тлумачення, обрання серед різноманітних варіантів професійної поведінки та їхніх потенційних наслідків.

На роль теоретичної основи біоетики претендують кантівська деонтологія, утилітаристські, ліберальні, егалітаристські (від англ. egality – рівність), теологічні моральні теорії й, навіть, такі, що виникли нещодавно — феміністична етика «турботи», казуїстична етика (заснована на аналізі окремих випадків), наративна, герменевтична, персоналістська. 

Сьогодні виникають нові теоретичні акценти в галузі філософії моралі. Так серед фахівців із прикладної етики та дослідників медичних кодексів доволі популярними є утилітаризм Дж. Ролза, консеквенціалізм та принципізм. Найвідомішою, хоча і не єдиною консеквенціалістською теорією є утилітаризм. Дж. Ролз намагається побудувати теорію справедливості як чесності – раціональну, впорядковану та несуперечливу концепцію, завдяки якій усі члени суспільства могли б отримати найбільшу вигоду в усіх сферах життєдіяльності суспільства. Класичний утилітарист розглядає дію як правильну, якщо вона спричиняє стільки ж або більше щастя для всіх, кого вона стосується, ніж будь-яка альтернативна дія, у протилежному випадку розглядає її як неправильну. Утилітаризм знаходиться в своєрідній опозиції до деонтології – моральної теорії, яка стверджує, що як моральні агенти ми маємо певні обов’язки або зобов’язання, формалізовані з точки зору правил, а інколи унормовані більш жорстко імперативами. Як може утилітаризм взагалі узгоджувати ситуації конфлікту прав людини та справедливого розподілу ресурсів, адже в критичних ситуаціях права та добробут окремих осіб можуть бути знехтувані заради загального блага? Відповіддю очевидно може бути метод рефлексивної рівноваги. Метод рефлексивної рівноваги Дж. Ролза передбачає порівняння різних моральних принципів і суджень. У результаті встановлюється певна рівновага, або еквілібризм, між порівнюваними положеннями, але не може бути обґрунтована остаточна істинність або хибність морального судження. 

Консеквенціалізм закликає до оцінки моральної якості дії виключно на основі її наслідків. Консеквенціалізм видається багатьом привабливим етичним підходом, оскільки він може забезпечити чіткі та практичні вказівки – принаймні в ситуаціях, коли результати легко передбачити. Але небезпечною є тенденція зловживання логікою «цілі виправдовують засоби». Якщо все, що турбує лікаря, це лише добрі результати, то завжди існує спокуса виправдати шкоду одним людям з метою отримання користі іншим. Кантівський погляд на мораль зазвичай вважається протилежним консеквенціалізму, здається, нібито з кантіанства можна миттєво перейти до певного консеквенціалізму, як такого, що складається з дій, які мають спричинити користь. Відмітною рисою консеквенціалізму є те, що він розглядає цінність дій як завжди послідовну (або похідну), а не внутрішню. Німецькі дослідники Ф. Х’юбель і Н. Біллер-Андорно, відзначаючи безсумнівний внесок моральної теорії Канта в сучасну медичну етику, вказують також на те, що обмежує її використання в прикладних цілях: 

1) ексклюзивність, орієнтація на автономного й раціонального суб’єкта

2) індивідуалізм – людські істоти розглядаються як ізольовані, незалежні індивіди, а людським взаєминам приділяється другорядна роль

3) раціоналізм – зневага почуттями

4) ригоризм і формалізм – акцент на наслідуванні законів та імперативів без урахування нюансів реального життя.

Нетлінне значення кантівської етики полягає в підготовці ґрунту для артикуляції біоетичного принципу поваги до автономії й гідності особистості. Що стосується безпосереднього практичного використання кантівських моральних формул, то воно може бути виправданим не в усіх випадках. У тих ситуаціях, коли кантівська деонтологія не може запропонувати конкретних рішень, повинні набувати чинності інші стратегії й моральні теорії.

Система принципів і правил біомедичної етики, на думку американських учених Т. Бочампа та Дж. Чілдресса, – авторів принципістського підходу, закономірно випливає з так званої загальної моралі (common morality). На їхню думку, будь-які інновації в стереотипах поведінки людини починаються зі звернення до норм загальної моралі, вже сформованих усередині суспільства. Загальна мораль виходить з традиційних уявлень про норми й правила спільного життя, які поділяються всіма членами суспільства, тому вона багато в чому близька до так званої моралі здорового глузду. 

До XVIII століття поняття здорового глузду не мало відношення до вчення про мораль, доти, поки Ф. Хатчесон, Ж. Ж. Руссо і Дж. Батлер не показали в своїх працях, що інтуїтивне моральне почуття, яке властиве всім людям, відіграє в повсякденному житті більш значну роль, ніж незрозумілі для переважної більшості осіб філософські конструкції різного ступеня складності. Продовженням цієї ідеї стають погляди В. Франкені і В. Д. Росса на те, що в основі морального акту вже знаходяться певні інтуїтивно збагнуті людиною принципи. 

Таким чином, наша моральна поведінка (як частина габітусу) вкорінена в донауковий повсякденний досвід поводження з речами та людьми. Принципи загальної моралі доповнюються відповідним обґрунтуванням і методологічним інструментарієм. Філософські теорії моралі сприяють уточненню основних положень теорії загальної моралі за допомогою процедур: 1) прояснення та інтерпретації змісту її принципів і норм; 2) встановлення загальних засад для різних моральних позицій (процедура когерентності); 3) специфікації/деталізації та урівноваження різноманітних вимог і норм. На думку авторів, принципи біомедичної етики являють собою реконструкцію первісних інтуїцій, очевидних суджень (paradigm judgements, considered judgements) високого ступеня вірогідності й найменшого ступеня недовіри з боку суб’єкта. Прикладом можуть бути уявлення людини про шкоду соціальної нерівності, расової дискримінації, релігійної нетерпимості тощо. Однак навіть очевидні судження, засновані на соціальних угодах або традиціях, часто не можуть дати задовільної універсальної відповіді на виклики сучасності. Для того, щоб вони могли стати рекомендаціями в нестандартних життєвих обставинах, потрібно їхнє моральне виправдання (justification). Можна виділити, принаймні, три основних способи виправдання: дедуктивний, індуктивний і когерентний.

Принципи й правила біомедичної етики не пов’язані ієрархічно, що дає певну свободу маневрування та оцінки їхньої «здатності» запропонувати «задовільне розв’язання моральної проблеми». Відкривається можливість для обговорення та компромісу, коли може бути не одне морально прийнятне правильне рішення, а два або більше, які є рівноважними в даних обставинах. Однак надалі, за допомогою процедур спрощення та упорядкування принципів, обирається один етичний принцип, дотримання якого в конкретних умовах є максимально корисним для здоров’я та благополуччя пацієнта. Досягнення «рефлексивної рівноваги» відбувається відповідно до принципу prima facie, що означає вибір найрелевантнішої норми поведінки з усіх можливих для суб’єкта моралі в даній ситуації, перед обличчям саме даних обставин. Додержання цієї норми буде обов’язковим доти, поки не з’являться нові обставини, і вона не почне конфліктувати з рівносильною або більш суворою вимогою. 

Для мінімізації інтуїтивної складової в процесі прийняття рішень Бочамп і Чілдресс у четвертому виданні своєї книги «Принципи біоетичної етики» пропонують дотримуватися кількох умов, а саме: 

1) для відмови від тієї або іншої моральної норми повинні бути достатні підстави; 

2) втілення принципу в практику повинне мати реальне підґрунтя; 

3) етичному принципу немає альтернатив; 

4) порушення правил і зобов’язань мінімізовано; 

5) наслідки цих порушень також мінімізовані

2. Біобезпека, біотехнології та відповідальність вченого

 Посилення уваги до проблем біобезпеки, як уже зазначалося вище, значною мірою пов’язують із новими можливостями експериментування з живим матеріалом, стрімким розвитком біотехнологій та їхньою комерціалізацією на світових ринках. Із метою використання сучасних біотехнологій для блага людини та довкілля, з одного боку, і попередження негативних наслідків і ризиків, з іншого, 29 січня 2000 року було ухвалено Картахенський протокол про біобезпеку до Конвенції про біологічне різноманіття. Цей документ має сприяти «забезпеченню належного рівня захисту в галузі безпечної передачі, обробки і використання живих змінених організмів, отриманих у результаті використання сучасної біотехнології, які можуть мати несприятливий вплив на збереження й стале використання біологічного різноманіття, з урахуванням також ризиків для здоров’я людини та з приділенням особливої уваги транскордонному переміщенню» (Ст. 1).

Біобезпека – одна з визначальних цілей Конвенції про біологічне різноманіття, що стосується убезпечення людини та довкілля від можливого негативного впливу продуктів сучасної біотехнології. За новітніми технологіями визнається великий потенціал у сприянні добробуту людини, насамперед у галузях забезпечення продуктами харчування, підвищення продуктивності сільського господарства та ефективності охорони здоров’я. Конвенція визнає подвійну природу цих технологій: 1) забезпечення доступу і трансферу технологій, включно з біотехнологіями, які стосуються збереження та збалансованого використання біотехнологій; 2) необхідність забезпечити розробку відповідних процедур для підвищення безпеки біотехнологій у контексті завдань Конвенції задля зменшення потенціальних небезпек для біорізноманіття, беручи до уваги ризики для людського здоров’я.

Тенденції розвитку й поширення біотехнологій намагаються пояснювати, звертаючись до аналогії з законом Мура для комп’ютерів (Moore’s law for computers), згідно з яким відбувається постійне оновлення та зростання потужності обчислювальних приладів, а самі електронні прилади стають доступнішими для людини. Так само з розвитком і поширенням біотехнологій має місце суттєве здешевлення експериментального матеріалу. Якщо в 2001 році вартість мільйона пар основ ДНК становила близько 100 доларів США, то тепер такий набір коштує близько 10 центів [9]. Це дає підстави для прогнозів щодо доступності біотехнологій у недалекому майбутньому, коли «домашні» біолабораторії будуть такими ж звичними, як і домашні комп’ютери.

Існуючі соціально-екологічні проблеми все інтенсивніше впливають на життя і діяльність людини, а також на намагання нового покоління шукати і знаходити засоби боротьби для виживання людства, акцентуючи увагу на тиск, який чинять умови існування на навколишнє середовище. Виснаження або повна відсутність не відновлюваних ресурсів необхідних для людської екзистенції, незворотні пошкодження, які можуть поставити під загрозу рівноваги біосфери – такі деякі з основних ризиків, пов'язаних з відносинами між людиною і природою. Послідовники екологічних рухів у багатьох країнах світу виступають проти техногенних суспільств і вимагають з усією переконливістю і силою, якою володіють, повернення людини в біоекосистемне середовище. Буває, однак, що людина, свідомо чи несвідомо, допускає певний рівень ризику і загроз від природи для себе і для суспільства, тому логічна і правдива ідея забезпечення людської безпеки, являючи собою об'єктивну характеристику непередбачених, нестійких умов життя і діяльності індивіда. Природа існуючих нових технологій передбачає ризик в їх використанні імен через невизначеності досягнення цілей, для яких вони були спроектовані.

Отже, позиціонування людини у бізнес середовищі, в умовах безлічі конкурентоспроможних цінностей, норм і способів життя, без твердої і переконливої гарантії бути правим, значною мірою залежить від випадковості і вимагає високої етико-моральної психологічної ціни. Будь-який опір переважанню форм існування може виявитися перешкодою на шляху досягнення глобальних цілей. Усвідомлення небезпеки, оцінка загрози для здоров'я людини і ризику, що має своє походження в навколишньому середовищі, вимагає багатовекторного підходу до проблем нагляду населення. У цьому випадку ми цілком усвідомлюємо, що можливий ризик в умовах сучасних технологій може мати фатальні наслідки не тільки для величезного числа населення, а й для самого життя на Землі. Проте, намагаючись запобігти негативним наслідкам, ми звертаємо увагу на те, що ризики, які загрожують навколишньому середовищу, роблять необхідним переосмислення організації та способу проведення етичної діяльності людини. Якщо до цих пір було достатньо людині приймати активну участь у досягненні прогресу, сьогодні цей внесок необхідно орієнтувати на загальнолюдське призначення, виживанням людства, тому що тільки під інтенсивним впливом науково-технічного прогресу розвиваються і знання біологічної етики. 

3. Відповідальні інновації.

Розробка та впровадження сучасних біотехнологій нерозривно пов’язані з інноваціями й є питомою ознакою інноваційного розвитку. Так, у редакційній статті першого числа міжнародного журналу «Journal of Responsible Innovation» (2014 р.) зазначається, що в наш час технології трансформуються з пасивного інструменту для задоволення потреб людини на потужну силу, яка впливає на людей як мешканців світу в їхньому індивідуальному та суспільному бутті, перетворюючи людей на «технологічних істот» (technological beings). Тому сучасні технологічні втручання на будь-якому рівні в будь-яку систему планети Земля потребують етичних і правових оцінок, які окреслювали б і визначали «контури морально і законодавчо прийнятної поведінки» усіх учасників інноваційного розвитку. Ці думки суголосні позиції Г. Йонаса, викладеній у книзі «Принцип відповідальності», де філософ наголошує, що за умов, коли техніка та технології набувають небаченого досі масштабу й сили впливу, відповідальність стає чи не найголовнішою категорією, а орієнтиром етики відповідальності має слугувати «передбачувана загроза». «Пригоди технології, – пише Г. Йонас, – своїми надмірними ризиками примушують нас до якомога глибшого їхнього осмислення… Старі питання про відношення між буттям і належністю, причиною й метою, природою та цінністю мають бути онтологічно переорієнтовані, щоб по той бік ціннісного суб’єктивізму по-новому укорінити обов’язок людини в бутті». Запровадження інновацій, прогнозування ризиків та управління ними безпосередньо пов’язані з відповідальністю, як етичною категорією, що дозволяє розглядати та оцінювати прийнятність чи виправданість певних рішень щодо дій конкретних осіб або груп, включно з урядами, та щодо викликів, зумовлених невизначеністю знань про можливі наслідки, тобто пошуком балансу між збільшенням вигод від новітніх технологій і мінімізацією негативних наслідків їхнього застосування. Поняття «відповідальність» є одним із найуживаніших стосовно біотехнологій загалом, що зумовлено браком комплексних знань про всі характеристики новітніх біотехнологій та наслідки їхнього впливу на живі організми та довкілля. Досліджуючи етичні аспекти розробки та впровадження нанобіотехнологій, А. Грюнвальд характеризує відповідальність як акт атрибуції, тобто дії, що відбувається згідно з певними правилами, які мають бути обґрунтованими, наприклад, шляхом обмеження кола осіб, на яких покладається відповідальність, та визначенням критеріїв (у тому числі й приписів, які мають виконуватися індивідами), згідно з якими особа несе відповідальність. Він пропонує модель реконструкції відповідальності в технічному прогресі, яка може бути стисло описана таким чином: хтось (відповідальний суб’єкт) покладає на себе відповідальність за щось (беручи до уваги результати дії об’єкта відповідальності) згідно з сукупністю правил і рівнем знань. Моральний вимір з’являється тоді, коли постає питання про те, за яких умов і згідно з якими процедурами сукупність правил про відповідальність може бути прийнятною. Ці правила формують нормативний контекст для суджень про те, що значить бути відповідальним. Оскільки при цьому виникають нормативні невизначеності (наприклад, через моральні конфлікти), постає потреба в етичних рефлексіях над такими правилами.

4. Теоретичний вимір генної інженерії (підґрунтя метафізичних потреб людського буття).

Генна терапія (генотерапія) – це сукупність генно-інженерних (біотехнологічних) і медичних методів, спрямованих на внесення змін у генетичний апарат соматичних клітин людини з метою лікування захворювань. Найбільш популярними є методи генної терапії в лікуванні спадкових захворювань. Незважаючи на те що генна терапія як методи впливу на пошкоджені органи і тканини людини на теоретичному рівні досить розроблені, на практиці вони здебільшого залишаються у стадії медичних експериментів. Основний недолік медичних аспектів генної терапії, - безпека пацієнтів. Як негативний приклад використання генної терапії можна навести смерть у 1999 р. 18-річного пацієнта в клініці Пенсильванського університету, що настала через кілька днів після введення в організм речовини, що впливає на генетичному рівні на ферменти печінки. Розслідуванням цього випадку зайнялися два федеральних агентства охорони здоров'я, а також ряд університетів і компаній. За результатами досліджень, реакція пацієнта на введену речовину була незвичайною і могла бути зумовлена або невстановленими генетичними особливостями хворого, або паравірусною інфекцією. Стримуючим фактором розвитку генетичного напряму в медицині є євгенічні течії, інтерес до яких періодично зростає у різних країнах.

Євгеніка (від грец. “eugenes” – гарного виду) – вчення про спадкове здоров'я та способи його збереження і поліпшення. Уперше цей термін був запропонований у другій половині XIX ст. Ф. Гальтоном. Євгенічні ідеї швидко поширились в понад 30 країнах, у тому числі Німеччині, Данії, Швеції і набули форм жорстких законів про примусову стерилізацію осіб, які народили дітей з епілепсією, олігофренією, шизофренією та іншими захворюваннями. Тільки у США в період із 1907 по 1960 роки було насильно стерилізовано понад 100 тис. осіб. Особливої актуальності євгеніка набула у фашистській Німеччині, де в 1935 р. був прийнятий закон “Про захист нащадків від генетичних захворювань”. Наслідком дії цього закону була заборона укладення шлюбів між людьми, що мають певні захворювання, а також насильницька стерилізація, якій піддавалася певна частина населення. Концепція “расової гігієни”, що проголошувала перевагу німецької вищої раси, багато в чому базувалася на принципах євгеніки. Тим самим позитивні ідеї про поліпшення спадкового здоров'я людини, покладені в основу євгеніки, були дискредитовані нелюдським способом. У Німеччині за перший рік нацистської євгенічної програми було стерилізовано приблизно 80 тис. осіб.

Незважаючи на сьогоднішній стан багатьох напрямів медичної генетики в стадії медичного експерименту, є надія на їхнє поступове удосконалення і ширше впровадження у повсякденну медичну практику.   Генна терапія припускає розробку безпечних і високотехнологічних способів введення у клітини людини відсутніх генів або заміну дефектних генів. Розроблено підходи для корекції молекулярних порушень як методами генної інженерії, так і шляхом відновлення структури і функцій ушкоджених біологічних мембран при імунодефіцитах, захворюваннях печінки, нервової системи.   Міжнародно-правовим стандартом у цій сфері є Положення про генетичне консультування та генну інженерію, прийняту Всесвітньою медичною асамблеєю в Мадриді в 1987 році. Для вирішення наукових та естетичних питань розвитку генетики ВМА визначила дві основні сфери генетичної діагностики:    Дослідження перед зачаттям дитини майбутніх батьків щодо генетичних захворювань для оцінки ймовірності зачаття хворої дитини.  Внутрішньоутробні дослідження після зачаття для визначення стану плода.  Обов'язком лікаря, який провів генетичне діагностування, є попередження батьків щодо майбутнього стану здоров'я дитини та прийняття ними свідомого рішення про народження. Виявлення генетичного дефекту плода для батьків є підставою вимагати штучного переривання вагітності, а лікарю – за власними моральними переконаннями рекомендувати за чи проти використання методів стерилізації, контрацепції, переривання вагітності чи надавати інше консультування щодо генетичних проблем подружжя.   Лікар, який вважає, що контрацепція, стерилізація, переривання вагітності не сумісні з його моральними цінностями і совістю, має право не надавати генетичних послуг. Однак за певних обставин лікар все одно зобов'язаний попередити майбутніх батьків про існування генетичних проблем і направити пацієнта за медичною генетичною консультацією до кваліфікованого фахівця.

5. Наслідки генно – інженерних перетворень

Спеціалісти з біоетики, філософи вже декілька десятиліть попереджають про небезпеку коректування геному. Наприклад Ф. Фукуяма, у роботі «Наше постлюдське майбутнє. Наслідки біотехнологічної революції», виданої майже двадцять років тому, зазначав, що під впливом біотехнологій може звузитись генетичне біорізноманіття особистостей. Коли «генетичну лотерею», в якій талановиті діти народжуються у «звичайних» батьків з різних соціальних верств, змінить цілеспрямований вибір дітей з певними заданими здібностями (що, зрозуміло, буде доступно лише найзаможнішим верствам населення), розрив між найбагатшим і найбіднішими у соціальній ієрархії лише збільшиться. Це буде ще один аспект соціальної несправедливості у майбутньому, адже бідні люди у справі продовження свого роду, все ще змушені будуть покладатися на «генетичну лотерею». 

Тим не менш, китайський вчений Хе Цзянькуй здійснив генетичну модифікацію людини. Його дії були засуджені і світовим науковим співтовариством, і правовою системою Китаю, хоча наміри вченого були досить гуманні: він видалив з ДНК ембріонів сестерблизнят ключовий білок ССR5, який відповідав за ВІЛ. Ця справа набула широкого розголосу і активно висвітлювалася світовими ЗМІ. Професор Джуліан Савулеску, експерт з етики, пояснив причину засудження зазначеного вчинку так –внаслідок цього експерименту нормальних здорових дітей було піддано ризику, який несе у собі редагування генів, тоді як реальна користь від цього видається сумнівною. І з цим не можна не погодитися. У багатьох країнах подібна практика законодавчо заборонена. Ми поділяємо думку, що робити досліди на дітях (хоча і з непоганих намірів) неприпустимо. Бо, як правило, якщо за якимось показникам вони не підходять (чи хвороба, чи певна аномалія), то їх можуть або зовсім вбити (припинити вагітність), або ж використовувати, як біоматеріал (для пересадки органів, тканин, клітин, тощо). А це є не що інше, як злочин.

П. Тищенко писав, що безкорисливий дар існування набуває рис продукту біотехнології, що має цілком певну (і чималу) комерційну ціну. А це означає, що коли ми насильно хочемо змінити певний «клаптик» геному, щоб отримати, як нам здається, добрий результат, то ми і зовсім ризикуємо, що це все закінчиться провалом. 

По-перше, ми не знаємо який результат і які мутації будуть в наступних поколіннях. І, навіть, якщо буде змінено ДНК дорослої особи, а не ембріона, це не виключає, що вже їх діти народяться з мутаціями, або ж матимуть і зовсім нелюдські риси. Відомим є факт, що ДНК людини і банана співпадають практично на 50%, а людини і шимпанзе – 98%. А у спробах відшукати кращу комбінацію генів, ми можемо випадково створити істоту, яка не зовсім є людиною. По-друге, ця тенденція може перетворитися на бізнес. Особливо за умови, якщо все-таки вдасться змінювати ДНК, створюючи «дизайнерських» індивідуумів, в яких будуть риси характеру чи зовнішні показники «на замовлення». Таким чином, люди зроблять з себе штучних ляльок, які матимуть зовсім іншу, відмінну від традиційної, систему цінностей. Підсумовуючи, зазначимо, що розвиток біоінженерії може привести до позитивних наслідків тільки якщо будуть встановлені і дотримані певні правові та моральні межі в експериментах. А якщо цього не відбудеться, то ми матимемо нові незворотні біологічні процеси у людському організмі, які спричинять ланцюг руйнівних наслідків. Вони позначаться не тільки на біологічному, а і на соціальному та духовному рівнях буття. Людина рідко задовольняється тим що має, навіть, якщо це щось позитивне. Вона завжди хоче більшого, як не для себе, так для своїх дітей та онуків. А гонитва за певними фізичними або інтелектуальними якостями, які може диктувати мода, зробить людей агресивними, заздрісними і незадоволеними. І замість чудового і мирного суспільства, ми отримаємо «машину саморуйнування», дії якої не вдасться зупинити.

На початку XXI століття вчені-генетики, філософи, політики, релігійні діячі, соціологи постають перед необхідністю вирішення цілого комплексу реальних етичних проблем генних технологій. Чи може людина (вчений, дослідник-генетик, політик) стати співавтором біологічної еволюції? Чи може і чи повинна реальність біогенетичної нерівності (здібності, здоров’я) стати підставою для соціальної нерівності? Чи етично створювати «запасні частини» для ринку органів, тканин, генів, використовуючи внутрішньоутробні зародки? Чи можна і чи потрібно покращувати людський рід шляхом клонування? Подібні питання становлять суть гуманітарно-філософської проблематики генних технологій. Ліберальна позиція, оцінюючи цю технологію крізь призму безумовної цінності «прав індивіда» і «прав» прогресу науково-технічних досліджень, схиляється до позитивної відповіді. 

Один з аргументів – заборони на наукові дослідження завжди мають обмежений часом характер. Прихильники цієї точки зору вважають, що поява людських генетичних копій – безпечно. Також вони оперують думкою про те, що душа генетично не обумовлена, і саме тому в клонуванні немає нічого аморального.

Прихильники консервативної точки зору нагадують, що реалізація таких проектів означає претензії людини на роль Бога. В «Декларації про проект «Геном людини»» зазначається: «Певна заклопотаність виникає через  побоювання, що дослідник, зайнятий роботою по проекту, може взяти на себе роль своєрідного «бога» або спробує втрутитися в дії законів природи». Представники Церкви вважають, що «метою генетичного втручання не повинно бути штучне « удосконалення » людського роду і вторгнення в Божий план про людину». Релігійні діячі у всьому світі залишаються вірними строгості розуміння сакральності людського життя: кожна людина створена як унікальна особистість «за образом Божим». Тому переважна більшість православних спеціалістів з етики наполягає, що всі форми євгеніки, включаючи маніпулювання з людським генетичним матеріалом поза терапевтичних цілей, в моральному відношенні неприйнятні і загрожують людському життю і благополуччю.

Вважається, що в сучасному світі використання клонування людських клітин призведе до зловживань: комерціалізації «первісних» ДНК, створення дітей з метою отримання «запасних частин», до руху в напрямку створення «вищого» класу людських істот. Можуть бути висловлені й інші побоювання: по-перше, існує небезпека формування навколонаукових напівкримінальних дослідних груп, які прагнуть до незаконного особистого збагачення через «чудо» клонування; по-друге, клонування може створити загрозу людській гідності, унікальності і особистої недоторканності, роблячи спадковість людини беззахисною перед стороннім втручанням; по-третє, широкомасштабне клонування може означати вторгнення в спадкове різноманіття людської популяції – природну основу її соціального і біологічного благополуччя, включаючи стійкість до несприятливих зовнішніх впливів і різних захворювань, а це загрожує можливим виродженням і деградацією людства. Резолюція Європейського парламенту від 1989 року визнає клонування серйозним порушенням фундаментальних прав людини, що суперечить принципові рівності людських істот, оскільки допускає расову та евгенічну селекцію людського роду, принижує гідність людини й веде до експериментування на людських ембріонах.

Аргументи, що засвідчують необхідність заборонити клонування людини з моральної точки зору:

1) Клонування порушує людську гідність, зводить людське життя до рівня “біологічного матеріалу”.

2) Воно відділяє сферу дітородження від правдивого людського контексту подружнього акту.

3) Засвідчує брак поваги для людських ембріонів, які будуть знищені, щоб успішно могла відбутися репродукція цього типу (так, при клонуванні вівці Доллі було здійснено 277 спроб, 8 з них доведено до ембріональної стадії, в результаті чого народилася тільки одна вівця).

4) Клонування – це радикальна маніпуляція розмноженням людини, при якій порушуються особові відносини між батьками та дітьми, що може призвести до зникнення поняття сім’ї та сімейних стосунків.

5) Клонування є недопустимим з огляду на гідність клонованої особи. Кожна людина має право на свою унікальність та неповторність. Її тіло та генотип також є інтегральним елементом гідності й унікальності, тоді як клонована істота – це завжди «копія» когось іншого, що може призвести до втрати власної ідентичності, до відчуття меншовартості.

6) Клонування породжує небезпеку суспільної маніпуляції в евгенічному напрямку, вибору «генетично кращих» людей.

7) Створення «клонів» живих осіб виключно як джерела для трансплантації органів є зведенням людини до рівня предмету вжитку, що цілковито недопустимо з точки зору християнського персоналізму.

Проблема клонування людини має не тільки технологічні і моральні аспекти. Її необхідно розглядати ширше, у контексті прогресу науки, можливості і необхідності його регламентації, у тому числі і правової, а також етичного аспекту будь-якої дослідницької роботи. Причому йдеться про правову регламентацію клонування людини на національному і міжнародному рівнях. Міжнародний комітет з біоетики (IBC) при ЮНЕСКО не прийшов до єдиної думки щодо створення і використання ембріонів для терапевтичного клонування. ЮС визнає, що рішення з цього питання, прийняті національними комітетами з біоетики або національними законодавчими органами, можуть бути різні в різних країнах і регіонах. Такі відмінності неминучі в плюралістичному світі, де одні можуть приймати етичні норми, які є неприпустимими для інших. Ставлення до цієї проблеми не збігається як в різних країнах, так і у різних релігій і філософських течій. Що допустимо в буддизмі, то може бути неприпустимим в християнстві і навпаки.

У багатьох країнах Європейського Союзу закони з приводу ембріональних стовбурових клітин відсутні взагалі, а прийняті і діючі в деяких країнах мають діапазон від абсолютного заборони досліджень на ембріонах (у Франції, Німеччині, Ірландії) до дозволу створювати ембріони в дослідницьких цілях. Різноманітність думок відображає існуючі культурні та релігійні відмінності, в окремих країнах емоції настільки сильні, що важко прийти до компромісних рішень. Урядам доводиться балансувати між крайніми поглядами на статус ембріона, з одного боку, і обіцянками успіхів у лікуванні хвороб, з іншого. Конфлікт виникає між обов'язками держави по збереження здоров'я населення та обов'язками по захисту її моральних установок

6. Філософське осмислення феноменів екологічної свідомості, соціоекології

Уперше термін «екологія» (від грец., дім, середовище, місце проживання) вжив відомий німецький природодослідник XIX століття Е. Геккель; звідси походить назва науки про живі організми «у себе вдома», у відповідному природному середовищі. Екологія (як біологічна галузь знання) вивчає екосистеми, що утворені живими організмами та середовищем їх існування. У XX столітті саме у цьому контексті виникла екологія людини – як одного з біологічних видів. Доба НТР переконливо довела, що можливості соціуму в його взаємодії з природним довкіллям аж ніяк не обмежуються біологічною природою людини, і об'єктом дослідження специфічної, соціальної екології стають соціоекосистеми, які органічно об'єднують дві площини життя людини – суто природну та соціальну. І саме ця обставина сприяла тому, що у сучасному суспільстві слово «екологія» добре відоме не тільки вузькому колу вчених-біологів. Коли йдеться про екологічну свідомість, сучасний екологічний імператив або ж екологізацію світогляду і практики людства, ці важливі поняття слід сприймати в контексті  проблематики, насамперед, соціальної екології, а не загальної, яка є її історичним фундаментом.

У системі сучасної науки соціоекологія активно взаємодіє з багатьма природничими, суспільно-гуманітарними, філософськими, математичними, технічними галузями знання, використовує їх досягнення, нерідко ставить перед ними нові специфічні завдання. Цей напрям досліджень важливий для організму сучасної науки. Соціальна екологія істотно змінила наукове мислення, виробивши нові теоретичні підходи та методологічні орієнтації у представників різних наук, сприяючи формуванню нового екологічного мислення, оскільки небезпека самознищення людини в результаті бездумного природокористування потребує перегляду основних поглядів на відношення людей до природи, їх взаємодію з природним середовищем, ставить перед людством наукову проблему пошуку шляхів формування екологічної культури людства та особистості загалом.

Варто зазначити, що поняття «екологічна культура» досить різнопланове, оскільки воно включає не лише технічні та економічні аспекти розвитку людства, але й духовності загалом. Саме тому, екологічна культура розглядається як невід’ємна частина загальної культури, яка постає як певний спосіб організації та розвитку людської життєдіяльності, що представлений в продуктах матеріальної та духовної праці, в системі соціальних норм та настанов, у духовних цінностях, у сукупності ставлення людини до природи, до інших людей, до себе самої. Натомість поняття «екологічна культура» є більш вузьким і виступає як цілепокладаюча діяльність людини спрямована на організацію та трансформацію природного світу (об’єктів та процесів) відповідно до власних потреб та намірів.

Під екологізацією свідомості, або формуванням екологічної свідомості прийнято розуміти формування певної системи уявлень людини про навколишнє середовище та взаємозв’язки в ньому, про своє місце в природі, а також відповідне ставлення і характер поведінки в довкіллі.

Яскравим прикладом екологізації є формування і розвиток соціальної екології спрямованої на вивчення ко-еволюції суспільства та природи, взаємодії цивілізації з природним середовищем, закономірностей антропосоціогенезу та екорозвитку. Варто зазначити, що у взаєминах з довкіллям на різних етапах свого історичного розвитку людство керувалося різними світоглядними парадигмами, які з одного боку, формувалися під впливом наявного рівня та способів природокористування, з іншого, істотно визначали його характер.

7. Вирішення проблем біобезпеки в Україні

Україна, як і будь-яка інша суверенна держава, вибудовує власну систему національної безпеки. Останнім часом для України ця проблема актуалізувалася як докорінними змінами базових цінностей внутрішнього розвитку так і змінами зовнішнього середовища. Зокрема: 1) трансформація соціально-економічної моделі розвитку від адміністративнокомандної до ринкової і демократичної політичної системи; 2) позитивні і негативні наслідки впровадження запропонованих реформ; 3) демонтаж міжнародної й європейської систем безпеки; 4) агресивна політика Російської Федерації проти України (анексія Криму, ведення "гібридна війна" на Сході України, диверсії на всій території України, злобна антиукраїнська інформаційна пропаганда як серед населення Росії, України так і всого світового співтовариства з метою досягнення стратегії геополітичного реваншу "русского мира"; 5) претензії до України деяких політичних сил як на офіційному так і не на офіційному рівні (нерідко підбурювані Російською Федерацією) з приводу тих чи інших територій. Так, Польща претендує на частину Львівської і Волинської областей; Словакія на Прикарпатську Русь; Румунія на Бессарабію, Північну Буковину, Хотин, острів Зміїний; Росія вже окупувала Крим; висуває свої претензії й Угорщина; 6) зростання загроз глобального характеру (виснаження природних ресурсів, забруднення навколишнього середовища тощо). Зазначене змушує постійно виявляти і своєчасно оцінювати реально існуючі і потенційні загрози безпеці України з метою визначення конкретних шляхів і засобів їх відвернення. Національна безпека України безпосередньо пов'язана з визначенням її національних інтересів, що віддзеркалюють вищі інтереси суспільства і громадянина. До пріоритетних інтересів України, згідно з Законом України "Стратегія національної безпеки України" належать: - гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина; - розвиток громадянського суспільства, його демократичних інститутів; - захист державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів, недопущення втручання у внутрішні справи України; 25 - зміцнення політичної і соціальної стабільності в суспільстві; - забезпечення розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України, гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України; - створення конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки та забезпечення постійного зростання рівня життя і добробуту населення; - збереження та зміцнення науково-технологічного потенціалу, утвердження інноваційної моделі розвитку; - забезпечення екологічно та техногенно безпечних умов життєдіяльності громадян і суспільства, збереження навколишнього природного середовища та раціональне використання природних ресурсів; - розвиток духовності, моральних засад, інтелектуального потенціалу Українського народу, зміцнення фізичного здоров’я нації, створення умов для розширеного відтворення населення; - інтеграція України в європейський політичний, економічний, правовий простір та в євроатлантичний безпековий простір; розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами світу в інтересах України.

Згідно з Законом України «Про стратегію національної безпеки України» національна безпека України забезпечується шляхом проведення виваженої державної політики відповідно до прийнятих доктрин, стратегій, концепцій і програм у таких сферах, як політична, економічна, соціальна, воєнна, екологічна, науково-технологічна, інформаційна тощо. Конкретні засоби і шляхи забезпечення національної безпеки України обумовлюються пріоритетністю національних інтересів, необхідністю своєчасних заходів, адекватних характеру і масштабу загроз цим інтересам, і мають ґрунтуватися на правових засадах. Юридичне закріплення провідних норм взаємодії людини і природі в системі екологічного права є основою їх легітимації та утворює правовий механізм екологічної безпеки. Основний закон України передбачає право кожного громадянина на безпечне для життя і здоров'я довкілля, закріплює за державою обов'язок у забезпеченні екологічної безпеки і підтриманні екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду Українського народу, турбуватися про санітарно-епідемічне благополуччя громадян. Законом України "Про стратегію національної безпеки України" визначено низку загроз національним інтересам в екологічній сфері. Ними є: 

 - надмірний антропогенний вплив і високий рівень техногенного навантаження на територію України; 

 - негативні екологічні наслідки Чорнобильської катастрофи; 

 - нераціональне, виснажливе використання мінерально-сировинних природних ресурсів; 

 - значний обсяг відходів виробництва та споживання і неналежний рівень їх вторинного використання, переробки та утилізації;

 - незадовільний стан єдиної державної системи та сил цивільного захисту, системи моніторингу довкілля. 

 - зростання ризиків виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру; 

 - погіршення екологічного стану водних басейнів, загострення проблеми транскордонних забруднень та зниження якості води; загострення техногенного стану гідротехнічних споруд каскаду водосховищ на р. Дніпро; 

 - неконтрольоване ввезення в Україну екологічно небезпечних технологій, речовин, матеріалів і трансгенних рослин, збудників хвороб та ін.; небезпека техногенного та біологічного тероризму та ін. Згідно з екологічними загрозами Закон визначає і основні напрями державної політики з питань національної безпеки в екологічній сфері.

Очевидно, що значне погіршення рівня і якості життя має окреслений екологічний контекст. Отже, для України ці проблеми є особливо актуальними. Розроблення й реалізація національної екологічної стратегії у контексті переходу нашої країни до моделі сталого розвитку відповідно до рішень Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992), Всесвітнього саміту в Йоганнесбурзі (2002) та політичних орієнтирів пан'європейського процесу «Довкілля для Європи» потребують екологізації суспільної свідомості, впровадження системи професійної екологічної підготовки, підвищення рівня екологічної освіти та культури, загалом проведення державної виваженої екологічної політики.

Зважаючи на системний характер екологічних проблем, їх кореляцію з політичними, воєнними, економічними, технологічними та соціальними факторами, стратегія екологічної безпеки вбачається як одна з фундаментальних складових національної безпеки, національних цінностей й інтересів, де національні цінності – це матеріальні ідуховні об'єкти, ставлення до яких набуло визначального значення для самоусвідомлення та існування народу Україні. Це основа мотивації, саморозвитку народу України.