Тема 9. Розуміння живого в постнекласичній науці.

1. Біоетичне розуміння життя та смерті.

“Життя” та “смерть” є фундаментальними філософськими категоріями, які відіграють важливу роль в побудовах сучасної біологічної етики.

Біоетика підкреслює міждисциплінарний комплексний характер проблеми співвідношення життя й смерті й залучає для її дослідження різні галузі людського пізнання: медицину, біологію, екологію, філософію, психологію, соціологію, культурологію тощо. Сучасна біоетика переглядає як негативне ставлення до смерті і вмирання, так і варіанти необґрунтованого абстрактно- оптимістичного ставлення до життя, без урахування психологічних, тілесних, соціальних вимірів та якостей останнього. Здебільшого це пов’язано з новим поясненням смерті як біомедичного феномену.

Відомо, що люди бояться смерті. Іноді панічно. Розуміючи її неминучість, не можна не погодитися з давнім філософом Сенекою, який сказав: «Смерть має бути всьому, вона закон, а не кара». Сенека вважав страх смерті зворотним боком життя і, на його думку, лише людська гідність здатна подолати цей страх.

Розвиток науки зумовив переворот у системі цінностей людини. Результатом зміни свідомості на початку Нового часу стає природничо-наукове мислення, яке спирається на матеріальні, здебільшого фізичні зв’язки в природі. З часом все більше стираються межі між природними сферами, між поняттями тіла, життя, душі, духу. Але обмеження лише матеріальними процесами, на які традиційно спирається природознавство, не робить переконливими спроби розв’язання проблеми смерті. Адже духовно-душевні зв’язки, які, власне, і роблять для нас смерть проблемою, залишаються за межами аналізу цієї складної проблеми.

Доволі тривалий час (аж до середини ХІХ ст.) констатацією смерті займалися не лікарі, а священики або наймані люди. Але з часом представники медичної професії отримують право, а потім і обов’язок констатування смерті. Одночасно з цим виникає проблема встановлення власне моменту смерті, яка була досить складною в усі часи. Упродовж тисячоліть на практиці як критерії смерті використовувались зупинка серцевої діяльності, припинення дихання, відсутність чутливості тощо. Недосконалість цих уявлень щодо природи смерті полягала в тому, що відсутність функцій окремих органів ототожнювалась зі смертю всього організму.

У 1965 р. учасники колоквіуму щодо сутності життя й смерті, який відбувся у Марселі, здійснили спробу внести ясність у питання критеріїв смерті. Ними, зокрема, було виділено два стани вмирання: тривала кома (coma prolonge) і незворотна кома (coma depasse). Перша – позначає такий стан, за якого вегетативні функції організму збережені. Тривала кома може або регресувати до незворотної, або поступитися місцем нормалізації стану хворого. У другому випадку визнається безповоротна втрата вищих регулюючих функцій мозку, а стан діагностується як «смерть мозку», що прирівнюється до смерті людини. Новий критерій «смерть мозку» був прийнятий і затверджений на засіданні ВООЗ і ЮНЕСКО (Женева, 1968 р.).

Безсумнівно, його поява була зумовлена значною мірою розвитком новітніх біомедичних технологій у трансплантології, реаніматології, анестезіології, медичній діагностиці й ін. Смерть як медичний й психологічний феномен з урахуванням особливостей нового критерію постає як процес, що складається з двох стадій: вже здійсненої події – власне смерті (death) й передуючої їй, проміжною між життям та смертю стадії вмирання (dying).

2. Світоглядні пріоритети в дослідженні “живого” (постнекласичний етап).

У другій половині XX століття виникли й отримали поши­рення ідеї постмодернізму. Постмодерністські тенденції сучас­ного постіндустріального споживчого суспільства характерні відсутністю канонічності, асистематичністю, розчаруванням в Ідеалах і цінностях Відродження та Просвітництва. Виявилися втраченими основні ідеї людства: прогрес, емансипація особис­тості, абсолютизація наукового знання, віра в безмежність мож­ливостей людини і торжество розуму. Ідеологія постмодернізму вплинула не тільки на етику, а й на світогляд у цілому, спосіб життя, науку, мистецтво і релігію.

Сьогодні теорії модернізму і постмодернізму замінює ідея глобалізації, що, на жаль,  не дає відповіді на проблеми, пов'язані з нерівномірністю розвитку різних ре­гіонів планети, вестернізацією, ослабленням національної само- ідентифікації. Виникнення глобальної біоетики як особливого світогляду кінця XX - початку XXI століття було зумовлено у першу чергу усвідомленням небезпеки дегуманізації науки, за­буття справжньої людяності, відірваності людини від справж­нього життя, коли воно являється йому тільки опосередковано, тільки як образ у процесі пізнання замість того, щоб сприймати­ся безпосередньо. Цьому багато в чому сприяли події, що відбу­лися в другій половині минулого століття і які стали початком суспільного обговорення питань моральної відповідальності за широке використання новітніх технологій. 

Глобальна біоетика - це певною мірою результат взаємопроникнення і взаємовпливу різ­них культур і різних етичних систем. Її виникнення, поряд з іншими культурними феноменами, стало точкою відліку в за­родженні нової людської самосвідомості, для якої характерна демократизація поглядів, деідеологізація, толерантність, плю­ралізм смаків, ідеалів, множинність етичних парадигм. Як мультидисциплінарний напрямок глобальна біоетика прагне перебо­роти обмеженість філософських і теоретичних основ колишнього наукового знання. Вона критикує одномірність традиційних фі­лософських аксіом, прагне до створення якісно нового сплаву з різних етичних точок зору. У полі наукового аналізу глобальної біоетики знаходиться великий набір етичних установок, правил і принципів, які в чомусь суперечать один одному: утилітарних, деонтологічних, комунікативних, теологічних.

Знадобилося накопичення величезного запасу даних у найрізноманітніших галузях науки, щоб з’явилася нова галузь знання – реаніматологія – наука про закономірності помирання й оживлення організму. Реаніматологія навчилася повертати до життя тих, хто «переступив поріг». Кожен успіх реаніматології наближає медицину до її кінцевої мети, що була висловлена ще давньогрецькими лікарями в їхньому знаменитому девізі «Зціли!» У цьому заклику закладено глибокий філософський зміст, який визначає роль медицини в суспільстві, що, в силу своєї гуманності, не може виправдати насильницьке передчасне припинення життя.

Розвивається наука транплантологія, в сучасному світі здійснюється більше 40 тис. операцій з пересадки органів щорічно, а за прогнозами спеціалістів, у майбутньому кожна друга операція буде трансплантацією.

Основоположником експериментальної трансплатології життєво важливих органів, зокрема серця, є Алексіс Каррель, удостоєний за це в 1912 році Нобелівської премії. Він проводив експерименти з трансплантації органів, консервації їх і техніці накладення судинних анастомозів. Він розробив основні принципи консервації донорського органу, його перфузії. Першу трансплантацію органу від людини до людини в 1933 році в Херсоні виконав Ю. Ю. Вороний. Один із основоположників російської трансплантології – В. П. Деміхов, який в 1951 році детально розробив пересадку донорського серця собаці. 3 грудня 1967р. хірург з ПАР Крістіан Барнард, пройшовши попередньо стажування у Деміхова, а також у низці світових хірургічних клінік, вперше в світі здійснив успішну трансплантацію серця людині. З тих пір зроблено вже більше 40 тисяч таких операцій. 

 У червні 2008 року була проведена перша пересадка людського органу, вирощеного із стовбурових клітин, професором Паоло Макіаріні в клініці Барселони. Пацієнтом була доросла жінка, чия трахея постраждала від туберкульозу. Трахея була створена за складною технологією: медики використовували трахею недавно померлої людини, і нейтралізувавши в ній хімічними препаратами живі клітини, вони ввели в волокнисту білкову тканину стовбурові клітини, взяті з кісткового мозку пацієнтки. Ці клітини розвивалися чотири дні в спеціальному біореакторі, після чого трахея була готова для пересадки. Через місяць кровопостачання пересадженого органа повністю відновилося.

Рекордсменом за тривалістю життя з донорським органом (серцем) став американець Тоні Хьюсман, який прожив після трансплантації 30 років і помер від раку.

3. Динаміка розуміння життя та смерті в межах науки: історія та сучасність.

Однією з найбільш етично та юридично відповідальних обов'язків сучасного лікаря є професійна констатація факту смерті людини. З морально-психологічних позицій висновок, який дає з цього приводу лікар, представляє визнанням того, що рідним і близьким більше нема на що сподіватися. З правової точки зору такий висновок виступає насамперед як необхідний юридичний документ, що істотно змінює права та обов'язки близьких родичів та інших осіб з оточення померлого.

Багато хто вважає, що обов'язок визначення смерті споконвічно виконувався лікарями. Насправді, це не так. Цей обов'язок зобов'язаний лікарям відносно недавно, приблизно в середині 19 століття. До цього лікар переконавшись, що пацієнт безнадійний, вважав свою місію закінченою. Тому наступ смерті констатувався священиком, родичами померлого, але не лікарем.

Функції встановлення факту смерті були покладені суспільством на лікарів з метою припинення поширених у 17-19 століттях у Європі панічних побоювань бути похованим живцем, через різке збільшення частки осіб, що помирають в умовах медичного закладу, а також через деякі, що відбулося в останні півтора століття. інших соціальних обставин.

Зараз розуміння визначення факту смерті як суто лікарського обов'язку міцно утвердилося у свідомості як широкого загалу населення, і еліти суспільства. Коли у 1957 р. Міжнародний конгрес анестезіологів, стурбований тим, що розвиток технологій штучного підтримання життя робить проблематичним медичне визначення моменту смерті, звернувся до тодішнього глави католицької церкви папи Пія XII з проханням роз'яснити, чим їм слід керуватися, проводячи межі між життям та смертю , той відповів, що уточнити визначення смерті - справа не церкви, а лікарів.

              Здавалося б технічно найскладніша процедура - встановлення лікарем смерті людини – нині є джерелом чималих біоетичних проблем. Це багато в чому пов'язане з прогресом медичної науки та активним впровадженням досягнень останньої у повсякденну лікарську практику. Так, традиційно смерть визначалася за такими критеріями, як необоротна зупинка дихання та кровообігу. Проте бурхливий науково-технічний прогрес сучасної медицини (насамперед - успіхи реаніматології) призвів до того, що тепер можна підтримувати процеси дихання та кровообігу, а також забезпечувати організм їжею та водою, за допомогою штучних засобів підтримання життя, таких як апарати штучного кровообігу та штучного вентиляції легень (ШВЛ).

Однак дані науково-технічні досягнення привели одночасно і до появи труднощів морально-етичного, а також юридичного характеру. Якщо дихання і кровообіг може підтримуватися з допомогою штучних засобів, ми вже не можемо вважати природне припинення того й іншого, або й того, й іншого чітким і однозначним критерієм смерті.

Це зумовило необхідність розробки нового критерію настання смерті людини, який відповідав наступним вимогам, кожне з яких має більше або менше біоетичне звучання: а) був би обґрунтованим з науково-медичного погляду, тобто що дозволяє надійно та з високою точністю відрізняти того, кого вже не можна врятувати, від того, за чиє життя ще можна боротися, б) був би доступним з практичної точки зору, що не вимагає надзвичайних зусиль безлічі фахівців і надто багато часу; будь-яким досить кваліфікованим фахівцем, а також правильність застосування якого в кожному конкретному випадку може бути перевірена, що важливо з юридичної точки зору; норм.

Новий критерій смерті був вироблений 1968 р. у Гарварді (США). Для цього була створена комісія фахівців, яка запропонувала критерій смерті, що ґрунтується на незворотному припиненні діяльності не серця та легень, а мозку. Основні причини, що зумовили необхідність створення нового критерію, були сформульовані гарвардською комісією так: "Удосконалення в засобах пожвавлення та утримання життя породили численні спроби врятувати людей з безнадійними пошкодженнями. Іноді ці спроби ведуть тільки до часткового успіху, так що в результаті серце індивіда продовжує б але мозок незворотно зруйнований.Тяжкий тягар лягає на пацієнтів, які назавжди втрачають розум, на їхні сім'ї і на тих, кому необхідні лікарняні ліжка, вже зайняті цими коматозними пацієнтами. трансплантації".

Згодом цей новий критерій смерті був узаконений у США, підставою для чого стали висновки Президентської комісії з вивчення етичних проблем у медицині та біомедичних та поведінкових досліджень. У 1981 р. ця комісія запропонувала формулювання так званої "повної мозкової смерті". Було вказано два критерії смерті: 1) незворотне припинення функцій кровообігу та дихання; 2) необоротне припинення всіх функцій мозку загалом, включаючи мозковий стовбур. Перший із названих критеріїв, як очевидно, є традиційним, другий – новим.

Надалі цей новий критерій смерті мозку був узаконений у більшості країн світу. У Росії її було законодавчо затверджено 1992 р. у " Законі Російської Федерації про трансплантацію органів прокуратури та ( чи) тканин людини " (стаття 9). Слід пам'ятати, що діагноз смерті мозку ставиться лише у випадках бригадою висококваліфікованих фахівців. У звичайних умовах продовжує використовуватися колишній критерій.

Однак дискусії навколо нового критерію смерті із твердженням цього критерію аж ніяк не закінчилися - він критикується з двох протилежних позицій. Одну з них можна назвати традиційною, іншу – радикальною. У чому ж суть цих позицій/

З традиційної точки зору новий критерій відкидається на підставі релігійних та соціально-психологічних міркувань. Основним релігійним аргументом є розуміння серця як зосередження духовної, вищої енергетики людини. Виходячи з цього, важко визнати померлою людину, серце якої продовжує битися. Що стосується соціально-психологічних аргументів, то в них звертається увага на те, що у людської істоти, у якої констатована смерть мозку, протягом деякого часу (обчислюваного зазвичай на добу) може зберігатися дихання і серцебиття. Адже померлого прийнято ховати; але чи можна ховати того, хто продовжує дихати? Навіть сьогодні, коли критерій повної мозкової смерті прийнято, поховання людини, що продовжує дихати, було б сприйнято як святотатство.

Треба сказати, що у деяких країнах законодавство дозволяє відмовлятися від констатації смерті за новим критерієм у разі, якщо пацієнт, будучи живим, чи його родичі після його смерті не погоджуються з цим критерієм. Таку норму встановлено, зокрема, в Данії, а також в американських штатах Нью-Йорк та Нью-Джерсі.

Радикальна критика критерію повної мозкової смерті, визнаючи його недостатнім, вимагає йти далі, убік узаконення критерію смерті вищого мозку. Якщо критерій повної мозкової смерті констатує припинення функціонування організму як цілого, то критерій смерті вищого мозку – смерть особистості, інакше кажучи – необоротну втрату свідомості. Точка зору радикальних критиків, хоч і містить чимало здорового глузду, нині навряд чи може знайти практичний вихід, оскільки тестів, що дозволяють надійно і однозначно констатувати смерть вищого мозку нині немає.

Наведене вище обґрунтування необхідності вироблення нового критерію смерті з усією очевидністю свідчить про те, що коли у лікарів з'явилася можливість дуже і дуже довго продовжувати життя людського організму, перед ними постали абсолютно нові та етично гострі питання: доки треба боротися за продовження життя, коли слід припинити життєпідтримуюче лікування?

4. Проблеми біофілософії в сучасній філософії науки

Постнеокласична наука, що стверджує пізнання природи на нових засадах, в біології проявляється в цікавих та складних феноменах. Одним з найсуттєвіших є розвиток біофілософії. Становлення біофілософії стало можливим насамперед завдяки виходу біології на надорганізмовий рівень структурної організації живих систем, потребі розвитку методології дослідження життя як цілісності. Іншим важливим фактором становлення біофілософії є соціокультурна детермінація біологічної реальності й у цілому ціннісно-гуманістична орієнтація біології. Значний імпульс формуванню нової світоглядної парадигми, пов'язаної зі зміною місця і ролі в Універсумі суспільства як специфічної форми буття живого додав весь комплекс екологічних наук, у тому числі й екологія людини, соціальна екологія, глобальна екологія.

Проблематика біофілософії найбільш структурована і змістовно виражена у дослідженнях західних вчених. Там цей термін у певному концептуальному змісті почав вживатися з кінця 1960-х років.Вже в 1968 році вийшла у світ монографія одного з класиків сучасного еволюціонізму, німецького вченого Б.Ренша, яку автор так і назвав – "Біофілософія".У 70-ті роки з'явились декілька монографій під назвою "Філософія біології", серед яких найбільш значними були праці М.Рьюза та Д.Халла. У 80-ті роки вийшли фундаментальні підсумкові монографії з філософії біології та біофілософії А.Розенберга "Структура біологічної науки" та Р.Саттлера "Біофілософія". З 1986р. під редакцією М.Рьюза починає видаватись міжнародний журнал "Біологія і філософія",у якому питання біофілософії отримують систематичну розробку. Ідеї біофілософії знайшли своє відображення в роботах з біополітики, біоетики, біоестетики, біомузики. В цьому контексті слід особливо зазначити відносну самостійність біоетики (як дисципліни), що аналізує моральні проблеми людського буття, відношення людини до життя і конкретних живих організмів і розробляє в парадигмі екологічного імператива моральні норми і принципи, що регламентують практичні відносини людей у процесі природокористування, а також моральні критерії (у термінах "добра" і "зла") соціальної діяльності в природі. Термін біофілософія неодноразово використовувався багатьма методологами, причому кожний з них вкладав у нього свій зміст. Наприклад, в біофілософії Саттлера представлена панорама поставлених питань, що на його думку, найбільше повно виражають проблеми, що виникають при розгляді життя як явища у всій його повноті. По суті ці питання можна звести до двох основних: 1) – що є життя, 2) – як відповісти на перше питання, як пізнати явище життя, у чому буде полягати це пізнання й отримане в результаті його знання.

Головний метод біофілософії – це інтуїція, що також називається натхненням, осяянням, знанням. Суть його в одержанні деякого нового знання без яких-небудь попередніх логічних побудов, цілеспрямованої раціоналістичної обробки наявного (тобто усвідомлюваного) об'єкта інформації. Відповідно до останніх досліджень, швидкість обробки інформації в ході даного процесу багаторазово перевищує швидкість обробки інформації за допомогою абстрактного мислення. Шляхів руху думки виявляється нескінченно багато. І саме за допомогою інтуїції здійснюється вибір потрібного нам напрямку. Дане явище (відоме з найдавніших часів) цілком може розглядатися як підтвердження іншого способу обробки інформації, що надходить, ніж висновку логічних умовиводів на основі абстрагування. 

З міркуваннь Сатлера можна зробити висновок про те, що він вважає, що для пізнання живого як цілісності, потрібний новий тип методології, принципово відмінний від класичного біологіного пізнання. Він вважає, що розробкою такої методології, не традиційної, а нової некласичної має займатися така галузь як біофілософія. Явища життя не можна звести до всіх основних - (фізичних, хімічних й інших) явищ, вони існують в тісному сплетенні, що представляє єдину систему, розчленовування якої в процесі вивчення неможливе, оскільки приводить до помилкових перекручувань. Отже, за Сатлером біофілософія – це уявлення про живе як цілісність, яке не зводиться до фізичних, чи хімічних характеристик живого. Проблема розкриття сутності живого в теоретико-методологічному плані як раз полягає не в зведенні форм життя до фізико-хімічних характеристик, а в виведенні їх одної з іншої – від простих до все більш складних, до тієї точки, де життя як біологічне явище органічно переходить в соціальне. 

У цьому відношенні для осмислення сфери біофілософії перспективною є позиція теорії коеволюції – взаємообумовленого, сполученого, гармонійного розвитку системи "природа – життя – суспільство". Зокрема М. Рьюз, спираючись на теоретичні дослідження своїх однодумців і колег – Ч. Ламсдена і Е. Уілсона, дійшов висновку, що існує вроджений обмежувальний початок у психіці людини (з відповідним йому фізичним субстратом у мозку), що направляє наше мислення і впливає на нього. Ламсден і Уілсон, зробивши спробу інтегрувати нашу культурну природу з біологічним генетичним субстратом, пишуть наступне: існуючу інформацію про пізнання можна організувати найбільше ефективно на основі генно-культурної теорії, підрозділяючи епігенетичні правила на два класи, що послідовно виникають усередині нервової системи. Первинними епігенетичними правилами є переважно автоматичні процеси, які рухаються від сенсорної фільтрації до сприйняття. Саме вони впливають на сприйняття й організують обробку сенсорної інформації про світ і про нас самих. Епігенетичні правила іншого, більш високого порядку, так звані "вторинні епігенетичні правила" перетворять сприйняту базисну інформацію в напрямку оцінки самого сприйняття, що саме і робить людину здатною віддавати перевагу одним "культурогенам" у порівнянні з іншими.

Вперше поняття "культуроген" було введено в лексикон еволюційно-епістемологічною теорією Е.Уілсона. Поняттям "культуроген" автор позначає дуже широкий спектр супутніх понять і навіть будь-яку окремо узяту одиницю культурної інформації: артефакт, специфічний фрагмент людського поводження і т.д. 

Відповідно до теорії, що її відстоює Е.Уілсон, а слідом за ним Ч.Ламсден, у людській психіці присутнє еволюційно закладене обмежувальне начало, відмінне і далеке від тваринного інстинкту, чи навіть того феномена, що одержав назву інстинкту самозбереження. Автори нової теорії говорять про обмежувальне начало у психіці як про регулятор, генетично обумовлений, що відображає схильність, перевагу, яка випливає на людину у її діяльності і поводженні. 

Така постановка проблеми розвертає дослідження в напрямку пошуків відповіді на питання про шляхи і механізми здійснення взаємозв'язку генетичної і культурної еволюції, чи, у даному контексті, коеволюції біогенетичного і раціонального.

По-новому біологічний зміст таких глобально-еволюційних проблем, як проблема обґрунтування і пояснення умов переходу від неживого до живого тлумачиться з позиції теорії самоорганізації і синергетики, проблема опису виникнення порядку з хаосу – також стосується загальнонаукових задач глобально-еволюційного, синергетичного плану. Проблема коеволюції, тобто погодженого спільного протікання розвитку деякої цілісності, в філософії науки була вперше сформульована як проблема співрозвитку природного і соціального в межах біосфери. Завдяки еволюційному підходу стала можливою побудова сучасної концепції глобального еволюціонізму, в межах якої еволюція розуміється як єдиний, незворотний глобальний процес, з єдиних позицій описуваний у макро- і мікрогалузях еволюції, і гіпотетично застосовний до процесів, що відбувають у Всесвіті.

Теорія генно-культурної коеволюції серед вітчизняних філософів викликала широку дискусію, термін " біофілософія " вперше використала Р.С.Карпінска (1993р.) для позначення самостійного науково-філософського підходу, що фіксує новий синтез біологічного і філософського знання. Такий специфічний напрямок пізнання дійсності ставить задачу збагачення проблематики онтологічної, соціальної й аксіологичної тематикою значимості життя. Проблеми біофілософії, переважно в аксіологічному та етичному аспектах, представлені в роботах М.М.Кисельова.

Аналіз теоретичних передумов формування біофілософії припускає усебічне творче осмислення минулих і існуючих сьогодні концепцій гілозоїзму і пантеїзму, преформізму і епігенезу, механіцизму і віталізму, креаціонізму і зв'язаного з ним теологізму, філософії життя і життєвого пориву. Утім, таке осмислення з неминучістю повинне супроводжуватися переглядом деяких фундаментальних світоглядних уявлень, зв'язаних з формуванням нової універсальної науково-філософської картини світу.

Концептуальним ядром біофілософії є поняття життя, що у наш час здобуває статус багатозначної філософської категорії й основного принципу розуміння сутності світу і людського існування в ньому. 

5. Дослідження феномену життя вітчизняними філософами

Витоки сьогоденних спроб здійснити синтез філософських уявлень про живе розпочались приблизно в 60-ті роки ХХст., коли вітчизняні вчені приділяли особливу увагу розробці онтологічних, гносеологічних і методологічних засад дослідження феномена життя. У 1964 році колектив натуралістів і філософів опублікував книгу “Про сутність життя”. У 1967 році, в Києві вийшла етапна робота Костюк Н.Т. "Про сутність живого". Була почата спроба з нових світоглядних і наукових позицій розібратися з питаннями:"Що таке життя? Яка його сутність?". Відповіді на поставлені питання осмислюють не тільки теоретичні і експериментальні дослідження, але й філософський аспект явищ життя, тому що проникнення людської свідомості в сплетення процесів різного ступеню організованості живої матерії немислимо без ефективних методів і засобів філософської рефлексії. У 1969 році побачила світло монографія В.И.Кремянського "Структурні рівні живої матерії. Теоретичні і методологічні проблеми", у якій даний аналіз організмічних концепцій і теорій " інтегративних рівнів ", формулюються принципи дослідження процесів виникнення нового в живій природі, визначаються джерела, умови і діючі причини самоорганізації предбіологічних і живих систем. Через п'ять років (1973р.) вийшла у світ робота "Філософські проблеми біології", присвячена інтегративному аналізу філософських проблем еволюційної теорії, генетики, молекулярної біології, біокібернетики. Велика увага в ній приділена методологічній проблемі взаємодії наук при вивченні живого, а також системному підходу в біології.

Фундаментальні дослідження київської школи філософії біології в 60-80 роки були представлені роботами Костюк Н.Т., Депенчук Н.П., Кисельов Н.А., Крисаченко В.С., Пікашова Т.Д., Сидоренко М.М., Приймак О.Г., Сидоренко Л.І., Огороднік І.В. та ін., в яких зроблені вагомі гносеологічні і методологічні узагальнення, що є основою для більш широкого підходу – біофілософії. Концептуальне обґрунтування останньої реалізується в підготовці Інститутом філософії РАН серії книг під загальною назвою : " Філософський аналіз основ біології". Перша книга "Природа біологічного пізнання" вийшла у світло в 1991 році. Колективна праця "Біофілософія" – у 1997 році. Ведеться робота над третьою книгою "Життя як цінність." Світоглядній проблематиці біології були присвячені дослідження Фролова І.Т., Мамзіна О.С., Пастушного С.О.,Р.С.Карпінської, И.К.Лісеева, А.П.Огурцова і багатьох інших. Під керівництвом Р.С.Карпінської підготовлена колективна праця "Біологія в пізнанні людини", у якому акцентована увага на природничо наукових і соціокультурних засадах філософії біології.

Проблема предметної сфери біофілософії може бути розв’язана за аналогією зі структурою предмету соціальної філософії. Виділяють три основних напрямки дослідження предмета соціальної філософії: субстанціональне, аналітичне і нормативне.

Зміст біофілософії представлений двома рівнями : фундаментальним і прикладним. Фундаментальний рівень є філософською рефлексією над життям, дослідженням його виникнення, місця і ролі в Універсумі, перспективи розвитку. Тут підкреслюється теоретичний зв'язок біофілософії з природознавством, філософією науки і наукознавством у цілому. Прикладний рівень указує на матеріально практичне і естетичне відношення до живої природи на вихід біофілософії за межі фундаментального знання в сферу конкретного змісту її концепцій і ідей у етології, біоніці, біоенергетиці, біотехнології, біоестетиці і т.п., проникнення теоретичної фундаментальний біофілософії до рівня емпіричного і повсякденного знання, її реалізації в суспільній практиці.

Біофілософія структурована на методологічній основі еволюційно-епістемологічних концепцій західноєвропейських соціобіологів, в яких визнається кульмінаційна роль генно-культурних факторів еволюції, у тому числі, і на сучасному її етапі. Наприклад, соціобіолог Франциск Дж.Айала пише:"Етична поведінка корениться в біологічному складі людини…етичне поводження не виникло як саме по собі адаптивне пристосування, але, скоріше, було побічним продуктом еволюції вищих інтелектуальних здібностей." Коли мова йде про узгодження "етики" і "біології", то цей розділ соціобіології варто іменувати еволюційною етикою.

На противагу етиці в кантівській системі (витлумачення її як феномену неприродного), представники натуралістичного напрямку етики вважають мораль фундаментальною властивістю живого. Наприклад академік Умов М.О. вважає, що етичні ідеали мусять бути виведені з життя, з "первинних форм гармонійностей ", властивих органічному світу, й розвиватися до етичних ідеалів добра та любові – необхідної передумови збереження та утвердження життя на Землі.

До натуралістичного напрямку етики життя слід віднести П.О.Кропоткіна з його концепцією альтруїзму. Піддаючи критичному аналізу дарвінівську боротьбу за існування, він доходить висновку про те, що зазначений еволюційний чинник слід доповнити принципом взаємодопомоги (альтруїзму), який є наслідком взаємозалежності організмів і своєрідним індикатором прогресивної революції як у природі, так і в соціальній сфері. А оскільки інстинкт спілкування та взаємодопомоги властивий усьому тваринному світові, то етичні норми є вкоріненими ще в світі органічної природи. 

До цього слід додати також цікаві спроби виявити еволюційно-генетичні передумови вищих етичних та естетичних якостей людини в тваринному світі, що були здійснені в дослідженнях В.П.Ефроїмсона, Б.Л.Астаурова, Л.В.Крушинського, С.М.Панова та ін. 

Кожне з позначених напрямків дослідження зв'язано з виконанням біофілософією специфічних функцій. Гносеологічна функція біофілософії зв'язана з аналізом структури біофілософського знання, способів і механізмів його одержання, відновлення і нагромадження, виявленням специфіки суб'єктно-об'єктних і суб’єктно-суб’єктних відносин у механізмі розвитку знань про живу речовину і саме життя. Прогностична – з рішенням питання про те, який буде життя в майбутньому, з виробленням біотехнологічних основ майбутньої цивілізації. Проектно-методологічна функція біофілософії пов’язується із соціально-практичними і насамперед з екологічними і естетичними потребами людини, тобто з рішенням питання про те, як вийти з кризової екологічний ситуації за допомогою біофілософських цільових програм організації розвитку науки, політики, економіки, системи утворення і т.п., словом, людської культури і цивілізації.

6. Дослідницькі напрямки сучасної біофілософії (В.Г.Борзенков)

Філософське осмислення сучасного стану біології свідчить про зростаючий методологічний вплив філософії на розуміння процесів буття живого, матеріальної і духовної діяльності людей. На думку В.Борзенкова, біофілософія є цілісною єдністю трьох складових частин: філософії біології, філософії життя (термін "філософія життя" вживається в контексті реального, предметного життя, а не в змісті філософських інтерпретацій знань про життя) і відповідної їм аксіології (оціночне відношення до філософії біології і філософії життя). Філософія вносить оцінний момент у розуміння життя, її місця і ролі у світобудові і світогляді. В міру подальшого розвитку біофілософії її сфера досліджень буде усе більше розширюватися і поглиблюватися на основі використання філософського інструментарію пізнання буття і насичення її філософською проблематикою. З іншого боку, конкретні біологічні дослідження будуть здійснюватися у світлі нових філософських ідей, нового філософського бачення світу.

Термін – "біофілософія" усе більш наполегливо висувається на роль виразника суті нового руху. На думку Борзенкова, ХХ століття почало з "філософії життя" і завершує його "біофілософією". І філософія життя і біофілософія виникли під сильним впливом того буму, що переживала біологічна наука: формування концепцій Ф.Ніцше, А.Бергсона, М.Шелера й ін. представників філософії життя кінця ХІХ - перших десятиліть ХХ століття був настільки значним, що Г.Ріккерт присвятив цьому спеціальну монографію. 

Але біофілософія і "філософія життя" – не тотожні. У всіх варіантах "філософії життя" вихідне поняття цієї філософії – "життя" розумілося як позначення реальності, що є по суті своєї ірраціональної, недоступний розумовому, науково-раціональному збагненню, тоді як у межах біофілософії "життя" розуміється в тім його вигляді, як воно виступає через призму насамперед сучасної біологічної науки ( і природознавства в цілому). Але саме в цьому і можна було б бачити спрямованість історичної динаміки філософської думки: від світогляду, основу якого складає "життя" у її експресивно-ірраціональній інтерпретації, до світогляду, основу якого складає також "життя", але вже в науково-раціональному її трактуванні (збагаченої і конкретизований у світлі усіх видатних результатів розвитку природничих наук). 

На думку Борзенкова, у такому розумінні співвідношення "біофілософії" з "філософією життя" і їхнього місця на єдиній історичній шкалі розвитку філософської думки багато вірного. Однак, ідея проведення прямої лінії від "філософії життя" до "біофілософії" стикається з серйозними труднощами методологічного і теоретичного порядку. "Ніхто з працюючих сьогодні в області "біофілософії" не почуває себе спадкоємцем традиції, закладеної філософами життя. У відповідних роботах по "філософії біології" і "біофілософії" немає посилань навіть на А.Бергсона, не говорячи вже про Ф.Ніцше, Г.Зіммеля, М.Шеллера. І це стосується не тільки англомовної літератури, але і, скажемо, роботи Б.Ренша, виконаної зовсім в іншій манері і філософській традиції." 

"Філософія життя", на що особливо звертає увагу Борзенков, це саме філософія. І, відповідно, поняття "життя" в ній, як би воно не трактувалося в тім чи іншому різновиді школи, по універсальності і широті свого змісту було цілком порівняно з такими поняттями класичних філософських систем, як космос, субстанція, матерія, суб'єкт і т.д. Що ж стосується біофілософії - тут ситуація інша й у багатьох важливих моментах зворотна: існує чітка визначеність в основній орієнтації саме на біологію (і природничі науки в цілому) як основне джерело прийнятних на сьогодні уявлень про те, що таке "життя". Але ясно, що як би широко ні розумівся феномен життя в рамках сучасної науки, у будь-якому випадку вона буде являти собою лише частину світу і не може бути безпосередньо покладена в основу цілісного миро- і життєогляду. У цьому змісті не можна побудувати "біофілософію" просто як деякий раціоналістичний аналог "філософії життя", у якому б науково-раціональне трактування життя зайняло місце чисто ірраціоналістичного трактування, яке властиво різним варіантам "філософії життя".

Борзенков вважає, що існують щонайменше три напрямки досліджень у сучасній науці, які так чи інакше мають відношення до того, що може бути назване "біофілософія".

1) Дослідження в області філософських проблем біології, що чітко окреслені за останні кілька десятирічч навкруги проблем редукції, телеології, структури еволюційної теорії, одиниць еволюції, проблем реальності виду і надвидових таксонів, співвідношення мікро- і макроеволюції, проблем побудови системи живого світу й ін. Беззастережно термін "біофілософія" можна віднести тільки до цієї предметної області, хоча в такому випадку він не несе в собі ніякого додаткового значення. Можливо, має сенс говорити про біофілософію у вузькому й у широкому змісті чи біофілософскому значенні якихось даних, досліджень і ін. Ця частина біофілософії ( у широкому змісті) найбільш відпрацьована в предметному відношенні, хоча в плані одержання тут якихось нетривіальних і в той же час загальнозначущих чи результатів вироблення єдиного розуміння суті цих проблем і єдиного підходу до їхнього рішення на сьогодні значного прогресу не проглядається.

2) Дослідження в області біологічних основ усього, що зв'язано з людиною, людською культурою, соціальними інститутами, політикою, етикою, епістемологієй і т.д. Тут тон задають дослідження, що спираються на могутній теоретичний і математичний апарат популяційної генетики і синтетичної теорії еволюції, але іноді (наприклад, у біоетиці) і які виходять за ці рамки. У цій області сформувалися вже зрілі програми, що часом претендують на статус особливих і самостійних дисциплін (біополітика, еволюційна етика, еволюційна епістемологія й ін.) У цілому ряді випадків відбувається те, що сугубо науковими (біологічними) методами вторгаються у  філософію (наприклад, природа в моралі людського пізнання), границі і сама правомірність чого, як відомо, представляють велику філософську проблему. 

М.Фолмер, один з активніших представників сучасної еволюційний епістемології, пише: "на філософське питання (яким чином виявилося, що суб'єктивні й об'єктивні структури відповідають і навіть узгоджуються один з одним) дається відповідь за допомогою наукової теорії, а саме теорії еволюції. Чи законно це? Чи можна на філософське питання давати наукову відповідь? Можна. Якщо ми переступаємо границі власне філософії, щоб знайти рішення для філософських проблем, і це виправдано, якщо рішення знаходяться по ту сторону границі. Саме це неодноразово відбувалося в історії філософії."

3) Це напрямок, у свою чергу, має як би два вектори інтересу, один із яких зв'язаний з дослідженням життя під якимсь більш загальним кутом зору, чим це характерно для самої біології (скажемо, у рамках кібернетики, з позиції інформаційного підходу, у рамках загальної теорії систем, синергетики і теорії самоорганізації і т.д.), а з іншої, з переносом як власне біологічних, так і більш загальних понять, напрацьованих при дослідженні життя, на весь клас природних і соціальних систем, у тому числі і на Всесвіт у цілому. Так виникають концепції і моделі "самоорганізуючого Всесвіту", "глобального еволюціонізму" і інших варіантів сучасних універсалістських побудов і світових схематик у традиціях наукового натуралізму. Важливо відзначити, яку роль зіграли міркування над природою життя в становленні ідей тієї ж кібернетики, теорії дисипативних структур і синергетики, не говорячи вже про загальну теорію систем Л.Берталанфі, а також яка роль специфічно біологічних понять (адаптації, добору й ін.) у сучасних загальних теоріях самоорганізації й у деяких варіантах концепції глобального еволюціонізму (наприклад, розроблювального Н.Н.Моісеєвим).

На підставі розглянутих і проаналізованих західних і вітчизняних концепцій біофілософії можна зробити висновки. Як бачимо, має місце значне різноманіття інтерпретацій об'єкта і предмета біофілософії, оскільки повною мірою ще не викристалізувалася її проблематика, не відбулося остаточне її конституювання в системі наукового знання. Така багатозначність визначень предмета біофілософії свідчить про те, що ця область знання знаходиться в процесі становлення і потребує пошуку адекватних методологічних засобів. В різних концепціях предмет біофілософії представлений під різним кутом зору. З позиції Сатлера, біофілософія це – нова методологія, що принципово відрізняється від класичної, від редукціонізму. Ламсден та Уілон ведуть біофілософські дослідження в напрямку пошуків відповіді на питання про шляхи і механізми здійснення зв’язку генетичної і культурної еволюції. В концепціях Карпінської Р.С., Лісеєва І.К., Огурцова А.П. біофілософія розглядається як самостійно-науковий підхід, який здійснює синтез філософського та наукового знання. Біофілософія розглядається як принцип формування нової універсальної науково-філософської картини світу. В концепції Борзенкова обґрунтовується погляд на біофілософію як галузь, орієнтовану саме на біологію і природничі науки в цілому, як основне джерело уявленнь про те, що таке життя. Але, поки що, проблемою залишається осмислення співвідношення філософії біології та біофілософії