Тема 4. Критичне мислення і логічний характер судження.

1. Судження як форма міркування.

       Судження – це форма мислення, в якій стверджується або заперечується зв’язок між предметом та його ознакою, відношення між предметами, або факт існування предмету. Іншими словами, судження – це така форма мислення, в якій стверджується або заперечується будь-що відносно предметів та їх ознак. Людська думка знаходить певну завершеність у формі судження. На відміну від окремого поняття, судження може бути як істинним, так і хибним (нагадаємо, що, наприклад, поняття “вічний двигун” визначається логікою як нульове, а не як хибне поняття). “Істина” і “хиба” називаються істиннісними значеннями суджень. Отже, певне речення є судженням, якщо: - в ньому дещо стверджується або заперечується; - воно має значення істинності. Мовною формою вираження судження є речення. Але судження і речення не є тотожними поняттями.  Судження є різновидом речення, а саме – розповідним реченням, в якому міститься певне повідомлення, про щось стверджується або заперечується ( “Київ є столицею України”, “Україна не є азіатською країною“). У реченні можна виразити побажання, вимогу або почуття, але з логічної точки зору це не буде судженням. “Як ваші справи?” – не є судженням. “Хай щастить!”, “Сідай!” – так само. Отже, питальні, а також окличні, спонукальні речення, як правило, не є судженнями. Проте, питальні речення потрібно відрізняти від так званих риторичних питань, в яких в прихованій формі міститься певне ствердження або заперечення (“Хто ж не знає Вільяма Шекспіра?”, або “Невже їй можна це довірити?”). Різниця між судженням і реченням полягає також в тому, що речення може бути різним за граматичною формою, в різних національних мовах може розрізнятися граматична будова, тоді як структура судження завжди однакова. Наприклад, такі різні речення, як “Київ розташований на берегах Дніпра”, “Свобода – це усвідомлена необхідність”, “Здорове серце майже і не помічають”, “Кожний студент має право на висловлювання своєї точки зору”, є судженнями.

       Структура судження складається з таких елементів:

• суб’єкта, або логічного підмета ( S );

• предикату, або логічного присудку (Р);

• зв’язки, або копули, яка позначається словами “є” (може позначатися рисочкою) або “не є”;

• квантора (кванторами називаються додаткові уточнення про суб’єкт судження за допомогою слів “деякі”, “жоден”, “всі”, “більшість”, “майже всі” тощо).

        Суб’єктом ( S ) судження є поняття про предмет думки (тобто, про що чи про кого щось стверджується або заперечується). Предикат – поняття про ознаку предмета (що саме стверджується або заперечується). Суб’єкт і предикат судження називаються його термінами. Важливим є вміння правильно визначити суб’єкт і предикат, знайти їх в судженні. Часто це не просто зробити у зв’язку зі складністю мовного висловлювання, граматичної будови речення, яка не співпадає з логічною структурою судження. У такому випадку потрібно зробити певні дії, які називаються в логіці “приведенням висловлювання до нормальної форми”. Наприклад, приведемо в нормальну форму і знайдемо суб’єкт і предикат в судженні “Працьовиті люди завжди досягають успіху”. S – поняття “працьовиті люди” (предмет думки, про них дещо стверджується); Р – поняття “завжди досягати успіху” (те, що саме стверджується про суб’єкт, основна ознака предмета думки). Таким чином, якщо наблизити наше речення до його логічної структури, не змінюючи при цьому його сенсу (це і є приведенням до нормальної форми), то воно буде таким: “Працьовиті люди є такими, хто завжди досягає успіху” (S є Р). Інший приклад: “Злочин не може бути виправданим” (S – “злочин”, Р – “те, що не може бути виправданим”). Висловлювання можна записати у нормальній формі: “Злочин не є тим, що може бути виправданим” (S не є Р).

2. Логічна характеристика простого та складного судження.

     Судження є досить різноманітними за своїми формами. Розподіл всієї множини суджень на види і підвиди здійснюється за різними ознаками, що і лежить в основі класифікації суджень.

    Розглянемо деякі основні групи в класифікації суджень. За кількістю суджень в одному судженні вони поділяються на:

• прості;

• складні.

За характером предикату:

• атрибутивні (судження про ознаку предмета);

• релятивні, або судження з відношенням (про відношення між предметами);

• існування, або екзистенційні (про факт існування предмету).

За модальністю:

• можливості;

• дійсності;

• необхідності.

За відношенням даних в судженні (за характером зв’язку S і P):

•     категоричні;

·       атрибутивні

·       релятивні

·       існування

 За об’єднаною якісно – кількісною характеристикою судження поділяються на:

• загальностверджувальні;

• загальнозаперечні;

• частковостверджувальні;

• частковозаперечні.

 Окрему групу суджень, що уточнюють знання, складають:

 • виділяючі судження;

• судження, що виключають;

• судження, що включають.

     Розглянемо види та форми простих суджень більш детально. Всі судження поділяються на прості і складні. Простими називають такі судження, які виражають зв’язок двох і тільки двох понять (S і Р). Прикладом простого судження є наступне: “Студент Петренко добре підготувався до семінарського заняття”, або – в нормальній формі – “Студент Петренко є тим, хто добре підготувався до семінарського заняття” (S є Р).

  Складні судження – такі, що складаються з декількох суджень. Поки, що наведемо приклади складних суджень, щоб чіткіше уявити собі, чим вони відрізняються від складних. Складним судженням буде наступне: “Студенти Петренко і Попов добре підготувалися до семінарського заняття” (у цьому судженні – два суб’єкта, два різних предмети думки, яким притаманне однакове поняття про їх ознаки, – єдиний предикат). Інший приклад: “Студент Петренко добре підготувався до семінарського заняття і тому заслуговує на високу оцінку” (у даному випадку складне судження містить в собі два поняття про різні ознаки єдиного предмету думки, – тобто два предикати).

      Прості судження можуть бути трьох видів:

• атрибутивне судження, в ньому відображається зв’язок між предметом та його ознакою (“Добро є однією з вищих загальнолюдських цінностей”, “Демократія - це захист прав і свобод особистості”);атрибутивні судження називають категоричними, оскільки знання про притаманність чи не притаманність ознаки предмета висловлюються в безумовній формі.

• релятивне, або судження з відношенням; в такому судженні виражаються відношення (рівності, нерівності, просторові, часові тощо) між предметами (“Добро сильніше за зло”, “Демократія – це більше, ніж народовладдя”); релятивне судження записується так: “х R y” або: - (а R б), тобто “х” знаходиться у відношенні до ”у”, або: невірно, що “а” знаходиться у відношенні до “б”;

• судження існування, в ньому відображується сам факт буття або небуття предмета (“Добро є, існує”, “Альтернативи демократії немає”). За модальністю, тобто за ступенем достовірності, або доведеності думки, є три основних види суджень:

• судження можливості вказує на реально існуючу, але ще нездійснену можливість, в логічному плані в такому судженні ( його ще називають імовірним або проблематичним) щось стверджується або заперечується з певним ступенем припущення або передбачення (“Навряд чи завтра відбудуться збори”, “Можливо, економічна ситуація в країні стабілізується”);

• судження дійсності відображує наявність або відсутність існування чогось, певної ознаки предмету (“Завтра відбудуться збори”, “Економічна ситуація в країні поступово стабілізується”).

• судження необхідності вказує на неминучість явища, на безумовну належність чи неналежність предмету певної ознаки; в суто логічному плані таке судження ще називають достовірним (“За будь-яких обставин, завтра відбудуться збори”, “Економічна ситуація в країні обов’язково стабілізується”); Дані в судженнях можуть бути підкорені одне одному як предикат суб’єкту (категоричне судження – “Всі S є Р”), або як висновок – логічній підставі (умовне судження, “якщо А, то В”), або як член поділу – поділеному поняттю (розділове судження, “або А, або В”).

     Категоричне судження є простим, умовне і розділове – формами складного судження. Стверджувальна або заперечна форма судження називається його якістю. Стверджувальні – вказують на приналежність предмету певної ознаки (S є Р), заперечні – на її відсутність (S не є Р). Якість судження залежить тільки від характеру логічної зв’язки і не залежить від форми вираження суб’єкта і предиката( мається на увазі судження, що вже приведено до нормальної форми). Наприклад, ”Він – недобра людина,(в нормальній формі: “Він є недоброю людиною”) – стверджувальне судження. “ В науці немає жодної нової ідеї, яка би не здавалася спочатку абсурдною”(в нормальній формі: ”Всі нові наукові ідеї є такими, що здаються спочатку абсурдними”) – теж стверджувальне судження. “Не все є золотом, що блищить” (в нормальній формі: “Дещо з того, що блищить, не є золотом”) – заперечне судження. Відображення в судженнях того чи іншого кола предметів називається його обсягом, або кількістю. За кількістю судження поділяються на одиничні, часткові і загальні. Одиничними називаються судження, в яких дещо стверджується або заперечується про один предмет(логічна формула одиничних суджень “Це S є Р” або “Це S не є Р”). Наприклад, “Ці яблука виросли на півдні”. Частковими називають судження, в яких дещо стверджується або заперечується про частину класу (множини) предметів (логічна формула часткового судження “Деякі S є Р або “Деякі S не є Р”). Часткові судження висловлюються реченнями, в яких є кванторні слова “деякі”,” дехто”, “не всі”, “майже всі”, “більшість”, “меншість” тощо. Наприклад “Не все, що дозволено, варто поваги”, “Бувають осінні дні, схожі на літні”. Загальними називаються судження, в яких дещо стверджується або заперечується про всі предмети даного класу (логічна формула: “Всі S є Р” або “Жодне S не є Р”. Загальні судження висловлюються реченнями, в яких містяться слова (квантори) “всі”, “жоден”. “всякий”, “ніхто” і таке інше (хоча граматична форма такого висловлювання може і взагалі не мати кванторів) Наприклад, ”Немає величі там, де немає істини і добра” (в нормальній формі: “Велич не є тим, що можливо без істини і добра” – “Жодне S не є Р”). “Нема таких думок, які би поділяли всі люди” (“Жодна думка не є такою, яку поділяють всі люди”) – теж загальне судження. “Це неможливо, щоб після зими не настала би весна” (в нормальній формі: “Усяка зима є такою, що змінюється весною” “Всі S є Р”) - загальне судження. Оскільки кожне судження одночасно має якісну і кількісну характеристики, то в логіці вважається доцільним об’єднання двох попередніх поділів суджень за якістю і кількістю в єдину систему.

    В наслідок такого об’єднання отримуємо чотири типи суджень.

• А – загальностверджувальне (тобто загальне за кількістю і стверджувальне за якістю). Його логічна формула – “Всі S є Р” (Всі економічні закони мають об’єктивний характер

• І – частковостверджувальне (часткове за кількістю і стверджувальне за якістю). Його логічна формула – “Деякі S є Р” (“ Деякі економічні закони є загально - історичними”).

• Е – загальнозаперечне (загальне за кількістю і заперечне за якістю). Логічна формула – “Жодне S не є Р” (“Жодний економічний закон не можна відмінити”).

• О – частковозаперечне (часткове за кількістю і заперечне за якістю). Його логічна формула – “Деякі S не є Р” (Деякі економічні закони не є загально історичними”. Потрібно зазначити, що одиничні судження, в яких суб’єктом є поняття, що позначають певну особу, географічні назви та інше, за логічною формою рівноцінні загальним, їх відносять до загальних (оскільки загальні судження дещо стверджують або заперечують про всю множину предметів і явищ, навіть якщо ця множина складається тільки з одного предмету). ”Сократ був філософом стародавньої Греції” – загальностверджувальне судження; “Дніпро не є притокою Дунаю” – загальнозаперечне.

   Окрему групу суджень складають виділяюче судження і судження, що виключає (та включає). Виділяюче судження відображає той факт, що ознака, висловлена предикатом, належить тільки даному і ніякому іншому предметові (множині предметів). Наприклад, “Тільки справжні поети можуть схвилювати душу”, “Ніхто, крім Шевченка, не може вважатися першим поетом України”. Виділяюче судження відноситься до загальних суджень.

     Судження, що виключають застосовуються для висловлювання загального правила з посиланням на виключення. Наприклад, “Всі студенти, за виключенням Іванова і Петрова, брали участь у змаганнях”, або – “Крім незначних стилістичних помилок, ваш твір написаний бездоганно”(судження, що виключають, не можна віднести ні до загальних, ні до часткових суджень). Приклад судження, що включає: “Усі студенти нашої групи, в тому числі і дівчата, захоплюються футболом”(загальне судження). Для того, щоб встановити тип судження (А, І, Е, О) необхідно: - з’ясувати його сенс – стверджувальне воно чи заперечне, а також – що саме стверджується і заперечується (Р) і про яку частину предметів S; - подати судження у нормальній формі. Наприклад, “Неможливо, щоб комусь вдалося би повернутися до дитинства”. В нормальній формі – “Жодній людині не вдасться повернутися до дитинства”, або – “Жодна людина не є такою, кому вдасться повернутися до дитинства”: S – “людина, Р –“здатність повернутися до дитинства” (судження Е – “Жодне S не є Р”).).

3. Модальність судження.

   Модальним судженням називається таке просте судження, в якому відношення між предметом думки і ознакою предмета думки обумовлюється своєрідним характером зв'язку. Наприклад, "Необхідно, що вода кипить при 100°".

Цей характер зв'язку фіксується спеціальними оцінками, які називаються модальностями.

    Модальність (від лат. Modus - міра, спосіб) - це оцінка висловлювання, яка проголошена з тієї чи іншої точки зору. Модальні оцінки виражаються за допомогою понять: "необхідно", "можливо", "ймовірно", "доведено", "обов'язково" тощо.

У традиційній логіці модальні судження за природою модальності поділяють на : а)судження за об'єктивною модальністю і

б) судження за логічною модальністю.

За об'єктивною модальністю судження поділяють на:

1) судження можливості;

2) судження дійсності;

3) судження необхідності.

  Судженням можливості називається таке модальне судження, в якому відображена реально існуюча, але не реалізована можливість. Наприклад, "Можлива образа словом", "Можливий позитивний результат іспиту" тощо.

 Судженням дійсності називається вид модального судження, в якому дещо відображається як уже існуюче в дійсності.

Наприклад, "Робота першого блоку ЧАЕС зупинена", "Конституція України прийнята" тощо.

  Судженням необхідності називається модальне судження, яке відображає неминучість існування якогось предмета, явища, або зв'язку між ними.

 Наприклад, "Після зими необхідно приходить весна", "Необхідно, що всі закони затверджує Верховна Рада", "Необхідно, що всі свідки повинні говорити правду" тощо.

За логічною модальністю судження поділяють на:

• 1) проблематичні (ймовірні) та
• 2) достовірні.

  Проблематичним називається такий вид модального судження в якому яка-небудь ознака стверджується або заперечується відносно предмета думки лише передбачувано.

  Наприклад, "Тут імовірно, була симуляція крадіжки". Треба розрізняти проблематичні судження і судження можливості.

Наприклад, візьмемо два судження:

• 1. "Можлива побудова мосту через річку" і
• 2. "Ймовірно, в цьому місці побудувати міст через Дніпро".

  Перше судження є судженням можливості, оскільки у ньому виражене знання про те, що в дійсності можливо розв'язати таке завдання, як побудову мосту через річку. Друге судження проблематичне, оскільки у ньому зафіксоване знання про те, що дана дія може конкретно реалізуватися. Судження можливості висловлюється у результаті глибшого вивчення предмета. Виражене в ньому знання є завершеним.

  А проблематичне судження виражає знання передбачливе, незавершене. Передбачуване твердження про належність певної ознаки у предмета означає, що цей предмет може й не мати цієї ознаки. Наприклад, "Ймовірно, підозрюваний знав потерпілого до вчинення злочину" тощо.

 Достовірним називається судження в якому фіксується знання, що містить цілковиту визначеність про належність ознаки предмету. Наприклад, "Достовірно, що діагоналі квадрату при перетині утворюють прямі кути".

  У сучасній логіці існує цілий розділ, який вивчає типологію модальностей, їх природу і основні функції в пізнавальній діяльності і практиці міркувань.

4. Запитання та відповіді як форми виразу думки.

   Надзвичайну роль у пізнанні та практиці міркування відіграють думки, що втілені в запитальних реченнях. Розв'язання різноманітних проблем передбачає постановку тих або інших запитань. Від вірного, своєчасного, послідовного формулювання запитань значною мірою залежить успішне розв'язання проблеми. Часто ми висуваємо запитання не тільки в процесі розв'язання нових завдань, які стоять перед наукою чи практикою, але й у процесі засвоєння, оволодіння уже наявними знаннями. Таким чином,

  Запитання - це думка, в якій зафіксована вимога або прохання поновити наявну інформацію з метою усунення або зменшення пізнавальної невизначеності.

    Запитання, на відміну від судження, оцінюються не як "істинні" чи "хибні", а як "логічно коректні" чи "логічно некоректні".

  Логічно коректним називається запитання, на яке можна дати істинну або хибну відповідь.

Наприклад, "Хто може бути обраний Народним депутатом ?", "Чому дорівнює відстань від Землі до Сонця ?".

     Логічно некоректним називається запитання, на яке не можна дати ні хибної, ні істинної відповіді.

Логічно некоректні запитання бувають двох видів:

• а) тривіально некоректні запитання, і
• б) нетривіально некоректні запитання.

Тривіально некоректним є запитання на яке не можна дати ніякої відповіді.

  Тривіально некоректні запитання втілюються в реченнях, що містять неясні (невизначені) слова або словосполучення. Наприклад, "Які інтенції властиві квадрату в точці перетину його діагоналей ?".

   Нетривіально некоректним називається запитання, на яке не можна дати істинної відповіді. Такі запитання називають ще провокаційними. Наприклад, "Коли перестануть вирощувати ананаси на Місяці?", або "Коли Україна перестане загрожувати Польщі?" і т.д.

Існує типологія відповідей на запитання. Серед істинних відповідей на запитання розрізняють:

• а) правильні відповіді, і
• б) неправильні відповіді.

  Правильною відповіддю називається відповідь, яка повністю або частково усуває пізнавальну невизначеність.

    У свою чергу, відповідь, яка повністю усуває пізнавальну невизначеність називають с и л ь н о ю, а яка не повністю - с л а б к о ю.

Наприклад, маємо запитання "Хто відкрив Америку ?".

   Сильною відповіддю на це запитання буде: "Христофор Колумб", а слабкою - "Іспанець", "Якийсь іноземець" тощо.

     Неправильними називаються відповіді, які не знижують пізнавальної невизначеності.

  У таких відповідях частково або повністю повторюється інформація передумови запитання.

   Наприклад, на запитання "Кому із видатних письменників XIX ст. належить авторство роману "Граф Монте-Крісто"?" маємо неправильну відповідь: "Видатний письменник XIX ст.".

5. Література

1.                Колотілова Н. Логіка і риторика: ретроспектива взаємозв'язку: монографія. К: Центр навчальної літератури, 2019. - 272с.

2.                Колотілова Н.А. Риторика: навч. посіб. К.: Центр навчальної літератури,

2007. - 232 с.

3.                Комаха Л.Г. Логічні засоби аргументації у філософському знанні: мон. К.: Центр начальної літератури, 2015. - 360 с.

4.                Конверський А. Є. Критичне мислення. Підручник для студентів

начальних закладів вищої освіти усіх спеціальностей. К.: Центр учбової літератури, 2018. - 344 с.

5.                Конверський А.Є. Сучасна логіка. Класична та некласична. К: Центр навчальної літератури, 2018. - 296.

6.                Хоменко І.В. Логіка. Теорія та практика. К: Центр навчальної літератури, 2010. - 400 с.