Лекція 1 (Lectio prima) ПЕРІОДИЗАЦІЯ ІСТОРІЇ ЛАТИНСЬКОЇ МОВИ. ФОНЕТИКА

1. Виникнення, розвиток та особливості функціонування латинської мови. Періодизація історії латинської мови.

Латинська мова бере свої витоки з території Лація, що її почали заселяти в другій половині ІІ тисячоліття до н.е. На узбережжі ріки Тибр було засноване місто Рим. Перший період у розвиткові латинської мови традиційно називають архаїчним і представлений невеликою кількістю написів. На цей час припадає літературна творчість Плавта, Теренція, Катона Старшого та ін. Другий період називається класичним або періодом «золотої латини» і датується І ст. до н.е. – І ст. н.е. У цей час відбувається становлення літературної мови, з’являються найяскравіші зразки римської літератури різних жанрів. На цей період припадає творчість Вергілія, Овідія, Горація, Цицерона, Лукреція, Катулла, Лівія, Тібулла, Проперція та ін.. Третій період називають посткласичним («срібна латина»); у цей час призупиняється розвиток фонетичної і граматичної систем літературної мови. Літературна мова зазнає поступового відриву від розмовної. У цей період пишуть свої твори Сенека, Петроній, Марциал, Пліній Молодший, Ювенал, Тацит. Із поступовим занепадом імперії та відходом до автономії окремих територій посилюється процес диференціації розмовної латини. Наступає четвертий період розпаду латинської мови на окремі романські мови. В епоху Середньовіччя латина перестає бути розмовною (цю нішу заповнюють романські мови), проте вона не зникає безслідно, а продовжує обслуговувати сферу суспільно-політичного життя: науку, дипломатію, медицину, юриспруденцію. Сьогодні латинську мову використовують у медицині, юриспруденції, агрономії, хімії тощо. Вона є державною мовою Ватикану.

2. Фонетика. Латинський алфавіт.

Латинський алфавіт став основою для графіки всіх тих мов, що використовують латинку на противагу кирилиці. Наприклад, англійський алфавіт додав до латинського лише літеру w. В англійському алфавіті 26 літер, а в латинському їх було 25. Проте класичний латинський алфавіт налічував 24 літери. Латинські літери Назва літери Вимова Aa (а) Bb (бе) Cc (це) Dd (де) Ee (е) Ff (еф) Gg (ґе) Hh (га) Ii (і) Kk (ка) Ll (ель) Mm (ем) Nn (ен) Oo (о) Pp (пе) Qq (ку) Rr (ер) Ss (ес) Tt (те) Uu (у) Vv (ве) Xx (ікс) Yy (іпсилон) Zz (зета).

3. Правила вимови.

Вимова голосних. Звуки латинської мови, як і всіх сучасних мов, поділяють на голосні (vocāles) і приголосні (consonantes). У латинській мові є 12 голосних звуків: шість довгих [ā, ē, ī, ō, ū, yˉ ] та шість коротких [ă, ĕ, ĭ, ŏ, ŭ, ў], які відповідають шістьом буквам a, e, i, o, u, y. Для позначення довготи і короткості прийнято надрядкові знаки: ˉ (знак довготи), ˘ (знак короткості). а – вимовляється вiдкрито, як український [a]: 4 е – вимовляється твердо, як український [е]: ego [еґ о] – я, erudītus [ерудiтус] – освічений i – позначає голосний звук [і] та приголосний звук [й]: для позначення голосного вимовляється, як український [i]: ignis [iґнiс] – вогонь, для позначення приголосного вимовляється, як український [й] у двох випадках: а) на початку слова або складу перед голосним: iniuria [iнюрiа] – несправедливiсть, coniunctio [кон’юнкцiо] – сполучник б) у серединi слова мiж двома голосними: maior [майор] – бiльший, maiālis [маялiс] – травневий о – вимовляється, як український [о]: orīgo [орiґо] – походження u – вимовляється, як український [у]: urbs [урбс] – мiсто, unus [унус] – один у – вимовляється, як український [i] i вживається у словах грецького походження: synthĕsis [синтезіс] – набiр, комплекс, синтез.

Дифтонги i диграфи. У латинській мові подібно до сучасних мов існують дифтонги і диграфи Сполучення двох голосних, що їх вимовляють як один звук, називають диграфом, а складний звук у межах одного складу, – дифтонгом. Дифтонги Латинська мова має три дифтонги: au, eu, ei. Дифтонг au вимовляється, як [aв]: aurum [аврум] – золото, Aurōra [Аврора] – Аврора, ранкова зоря Дифтонг eu вимовляються, як [eв]: Eurōpa [Европа] – Европа (Європа). Дифтонг ei вимовляється, як [ей]: hei [гей] – гей! Диграфи Диграф ae означає звук [e]: aes [ec] – мідь, aether [етер] – етер (ефiр) Диграф oe вимовляється, як український [е]: oeconomia [економiя] – правильне ведення господарства. Однак ае, oe в окремих словах вимовляли як два звуки. Для позначення окремої вимови ae i oe над голосним е ставлять двi крапки aë, oë, або риску – aē, oē: aër [аер] – повітря; aloē [алое] – алоє. Запам’ятайте! У словах, якi закiнчуються на -eus, -eum, сполучення -eu- не є дифтонгом.

Вимова приголосних У латинськiй мовi – 18 приголосних (consonantes). Бiльшiсть приголосних вимовляється як вiдповiднi звуки українського алфавiту. Проте деякі мають приголосні звуки мають особливості вимови: на якість приголосного або впливає наступний звук, або попередній та наступний одночасно. с – вимовляємо, як українськi [ц] i [к]. Запам’ятайте, що c вимовляємо, як [ц]перед e, i, y, oe, ae, eu : centenarium [центенарiум] – центнер, cera [цера] – віск, circŭlus [цiркулюс] – коло, citrus [цiтрус] – цитрусове дерево, cyclus [цiклюc] – цикл, cyaneus [цiанеус] – темно-синiй, caelum [целюм] – небо, caеremonia [церемонiя] – пошана, культ, coeptum [цептум] – початок, coetus [цетус] – зв’язок, збори, ceu [цев] – нiби l – завжди вимовляємо м’яко, як український [ль]: lapis [ляпiс] – камiнь, lac [ляк] – молоко, littĕra [лiттера] – буква, літера s – вимовляємо переважно, як український [с]: subsidium [субсiдiум] – допомога, пiдтримка, субсидія, sequester [секвестер] – посередник У серединi слова мiж двома голосними (в iнтервокальнiй позицiї) або мiж голосним, з одного боку, i приголосним m або n, – з іншого, s вимовляється, як український [з]: lusor [люзор] – співець, neoplasma [неоплазма] – новоутворення x – вiдповiдає українським словосполученням [кс] i [кз]: radix [радiкс] – корінь, lex [лекс] – закон. Проте на початку слова мiж голосними xвимовляється, як [кз]: exĭtus [екзiтус] – кінець, exemplum [екземплюм] – приклад z – вимовляється, як український [з] і трапляється у словах грецького походження: zona [зона] – зона, пояс, zodiācus [зодiакус] – зодіак, zoon [зоон] – тварина; zephyrus [зефiрус] – захiдний вiтер. Натомість у словах негрецького походження z читається як [ц]: zincum [цiнкум] – цинк.

4. Правила наголошення. Фонетичні особливості

Наголос у латинськiй мовi падає на другий склад від кiнця слова, якщо голосний цього складу довгий, якщо ж вiн короткий, то наголос переходить на третiй склад від кiнця слова, незалежно вiд довготи чи короткостi голосного третього складу від кiнця слова. Довгота і короткість голосного звука може бути позиційною. Подiл на склади Кількість складiв у словi залежить вiд кiлькостi голосних і має певні правила. Довгi голоснi у таких найуживаніших у науковій термінології суфiксах: -āl-, -ār-, -āt-, -īn-, -īv-, -ōs-, -ūr-, -ūt-. Короткi голоснi в таких найуживаніших у науковій термінології суфiксах: -ĭс-, -ĭd-, -ĭl-, -ĭt-, -ŏl-, -ŭl-.

Наголос у латинській мові динамічний (силовий), тобто наголошений склад у слові вимовляється з більшою силою голосу, ніж ненаголошений.

У латинській мові склади бувають довгі й короткі. Склад довгий, якщо в ньому довгий голосний, і короткий, якщо голосний у ньому короткий. Довгі голосні позначаються письмово надрядковим знаком довготи (-), короткі — знаком короткості.

Від характеру передостаннього складу залежить наголос у слові.

1. Наголос ніколи не ставиться на останньому складі. Тому у двоскладових словах наголос завжди стоїть на початковому складі:

olla [о лля] — баночка fractus [фру ктус] — плід homo [го мо] — людина

2. У багатоскладових словах наголос ставиться на другому складі від кінця, якщо він довгий, або на третьому складі від кінця, за умови, якщо передостанній короткий.

Голосні можуть бути довгими як за своєю природою, так і за положенням.