Лекція № 4. Напрями екологічної етики

1. Екоцентриські моделі екологічної етики

Засновник етики землі американський природоохоронник Олдо Леопольд писав: "Первісна етика стосувалася відносин між індивідуумами; подальші додавання зв’язані вже і взаєминами індивідуума і суспільства. Однак етики, що регулює взаємини людини з землею, із тваринами і рослинами, що живуть на ній, поки ще не існує. Поши- рення етики на цей третій елемент в оточенні людини є – якщо я пра- вильно тлумачу всі ознаки – еволюційною можливістю й екологічною необхідністю. Це третій етап безупинного розвитку. Перші два вже здійснилися. Окремі мислителі з часів біблійних пророків постійно вказували, що спустошення землі – не лише шкідливо, але і погано. Етика в екологічному сенсі – це обмеження волі дій у боротьбі за існування. Етика у філософському сенсі – це розходження суспільної й антигромадської поведінки: гарний будь-який захід, що сприяє збереженню цілісності, стабільності і краси біотичного співтовариства. Усе, що цьому перешкоджає, – погано".

На думку О. Леопольда, етика землі закликає відноситися з повагою до біоспівтовариства не лише тому, що вона коштовна сама по собі, і через її цілісність, стабільність і красу, заради яких жертвуються інтереси її індивідуальних членів. Відповідно до етики землі не варто: знищувати чи сприяти вимиранню видів; нерозважно змішувати вітчизняні й екзотичні види; добувати непомірну енергію з надр і звільняти її в біоту; загачувати чи забруднювати ріки; варто піклуватися про тварин. Право на життя не вписується в структуру біоспівтовариства і тому не захищається "етикою землі", не звертає ця етика уваги і на страждання тварин.

Американський екофілософ Б. Каллікотт є активним прихиль- ником екоцентричних поглядів О. Леопольда. Він розвив їх у власну модель ексцентричної етики. За Каллікоттом, екосистеми набагато значущіх за особин живих істот, і основою для морального судження повинна бути оцінка природних сутностей заради них самих незалежно від будь-якої конкретної характеристики, якою вони можуть володіти (наприклад, внутрішня цінність, власність, благо, божественна цінність і т. ін.).

До ексцентричної етики можна віднести модель екологічної етики, розробленої П. Венцем. Перше правило його етики говорить, що не слід заподіювати шкоду еволюційним процесам, що ведуть до збільшення біорізноманіття. Коли заподіяння такої шкоди виправдане, вона повинна бути зведена до мінімуму і повинно бути зроблене відшкодування. Друге етичне правило, назване правилом концентрич- них кіл, говорить: чим далі від кола, у центрі якого розташована лю- дина, еволюційно знаходяться класи тварин, тим менше зобов’язані ми їх поважати.

Американський екофілософ і географ Лінда Гребер ввела поняття етики дикої природи, що спирається на екоцентристські ідеї. Цей радикальний напрямок екологічної етики має серйозну релігійну основу (релігія природоохорони) і стурбована збереженням якомога більшого числа ділянок дикої природи як святого простору.

Німецьким морським біологом, професором Отто Кинне розро- блено ще один напрямок, названий ним "екоетика". Він спирається на деякі відомі екологічні принципи і відноситься до екоцентриської моделі.

Відомий англійський хімік Джеймс Ловлок розробив гіпотезу Геї, узяту на озброєння деякими екологічними етиками. Відповідно до цього погляду Земля являє собою цілісний, живий організм, а не інертну планету системами, що живуть на ній. Тому її потрібно захищати.

Рядом авторів, наприклад, американським письменником та екофілософом Гаррі Снайдером, відстоюється етична концепція біоре- гіону. Біорегіон – це життєва територія, місце, визначене його життєвими формами, його топографією і біотою більшою мірою, ніж людським диктатом. Біорегіон керується природою, а не виконавчою владою.

Чеськими ученими Вацлавом Немецом і Людмилою Немецовою у 1990-х роках був запропонований ще один напрямок – геоетика, завданням якого є вивчення етичного відношення до неживих природних об’єктів – скель, каменів, надр Землі.

2. Біоцентричні моделі екологічної етики

Розроблена німецьким філософом А. Швейцером етика благо- говіння перед життям спирається на біоцентризм. Швейцер говорить: "Я відчуваю спонукання висловлювати однакове благоговіння перед життям як стосовно моєї волі життя, так і стосовно будь-якої іншої. У цьому і є основний принцип моральності. Добро те, що служить збереженню і розвитку життя, зло є те, що знищує життя чи перешкоджає йому. Людина воістину моральна лише тоді, коли вона кориться внутрішньому спонуканню допомагати будь-якому життю, якому вона може допомогти, і утримуватися від того, щоб заподіяти живому будь- яку шкоду... Там, де я наношу шкоду будь-якому життю, я повинен ясно усвідомлювати, наскільки це необхідно. Я не згоден робити нічого, крім неминучого, – навіть самого незначного".

Альберт Швейцер говорив, що етичною, моральною людина може вважати себе тільки тоді, коли стане поважати будь-яке життя і приходити на допомогу будь-якому життю, що почувається нещасним. Він учив: "Помилкою всіх існуючих етик була думка про те, що вони розглядали відношення людини до людини, коли в дійсності мова йде про те, як відноситься людина до усього, що її оточує. Етикою є відповідальність за усе, що живе".

Один із серйозних мінусів етики А. Швейцера в тому, що вона обмежує коло морально значущих об’єктів індивідуальними вищими тваринами, не рахуючи рослини і бактерії, а також не приймаючи до уваги популяції, види, біоценози, об’єкти неживої природи, надра Землі і всю глобальну екосистему в цілому. Недоліком його концепції є і те, що він не розробив на її основі правила розв’язання конфліктних і кризових ситуацій.

Концептуально близько до етики благоговіння перед життям А. Швейцера знаходиться етика поваги до природи американського екофілософа Пола Тейлора. Тейлор вважає, що, приймаючи позицію поваги до природи як остаточну моральну позицію, ми зобов’язуємося жити за визначеними нормативними принципами, що керують нашими відносинами із природою. За Тейлором, етичне зобов’язання стосовно амеби ідентичне нашому зобов’язанню стосовно кита чи орла. Принципу-поваги до природи повинна дотримуватися кожна людина, незалежно від того, любить вона природу чи ні. Автор думає, що кожна жива істота має у своєму розпорядженні свою власну справжню цінність, що полягає у власному благу. Тому будь-яку живу істоту потрібно визнати як Телеологічний центр життя, що намагається зберегти себе і реалізувати власне благо своїм власним шляхом.

Екофілософи-біоцентристи Гудпастер і Етрильд, на відміну від Тейлора, думають, що живі істоти не усі мають рівну моральну цінність. На їх думку бактерії і найпростіші мають мізерно малу мо- ральну значимість, на відміну від вищих тварин, котрі мають значно більшу моральну цінність.

Один з радикальних напрямків в екологічній етиці – "звільнення тварин", також стоїть на позиціях біоцентризму. Він спрямований на благополуччя окремих тварин, причому коли благополуччя індивіду- умів конфліктує з благополуччям їхньої популяції (приклад – копитні), то "звільнення тварин" віддає пріоритет благополуччю окремих особин. Рух "звільнення тварин" припускає їх звільнення від жорстокого і безглуздого страждання й експлуатації. "Звільнювачі тварин" не виступають за надання моральних прав рослинам чи неживим природним об’єктам, оскільки вони не мають свідомої чутливості, а отже, не можуть переживати задоволення і біль. Вони закликають відмовитися від використання тварин для розваг (цирк і т. д.), а також від тваринної продукції, що вимагає убивства тварин: від м’яса, хутра, натуральної шкіри, проповідують вегетаріанство, пропонують заборонити полюван- ня і рибальство, експерименти на тваринах. Як правило, товариства заступництва, захисту чи звільнення тварин бувають двох типів. Традиційний тип такого товариства – товариства за благополуччя тварин – заснований на жалю, милосерді, доброті людини, прагненні її захищати тварин. Другий тип, що з’явився наприкінці XX століття, базується на концепції природних прав тварин. Прихильники цього типу вважають, що в людини є борг перед тваринами, а тварини мають право на існування і на захист від страждань.

Філософські погляди руху захисту (звільнення) тварин знайшли свій розвиток наприкінці 60-х років XX століття, коли група випуск- ників Оксфордського університету – філософів, психологів і теологів, еліти англійської й американської інтелігенції, висунула концепцію природних прав тварин. Тварини, вважали вони – здатні почувати і розуміти, вони мають такі ж потреби як і ми: залишатися живими, бути захищеними від страждань, задовольняти голод, спрагу, тому справед- ливість вимагає, щоб ці потреби тварин були задоволені. Як говорили мудреці Індії: "Усе живе біжить від страждань, усе живе боїться смерті.

Пізнай же в живому самого себе і не заподіюй зла". Лідери в галузі прав тварин – американці Том Ріган, що написав "Справу про права тварин", Пітер Сінгер (Австралія), автор книги "Звільнення тварин", англійці Річард Райдер (Великобританія), психолог і теолог Ендру Лінзі (Великобританія). Останній писав: "Весь Всесвіт створений любов’ю, а те, що створено любов’ю, не може не мати цінності. Бог своєю милістю зробив всіх істот на землі дорогоцінними в його очах. Якщо усі тварини існують для Бога, якщо Бог стоїть за кожною з них, то як можуть людські істоти йти проти Бога?" .

Ще одним напрямком екологічної етики можуть вважатися вишу- кування, пов’язані з людиною як біологічною істотою (біоетика). Це – етичні проблеми використання методів генетичної інженерії (наприклад, створення гібрида людини і мавпи), моральна сторона абортів, клонування, трансплантації, біотехнології, моральні сторони взаємодії між медиком і пацієнтом. Термін "біоетика" ввів у 1971 році американський онколог Ренеселер Поттер.

Прихильники біоетики вважають, що видача патентів на транс- генних тварин опускає статус живих істот до рівня напівфабрикатів і призводить до численних страждань тварин. Біотехнологія зводить усі форми життя до рівня обривків інформації, що можуть бути перекомбіновані за чиєюсь примхою. Генна інженерія, біотехнологія позбавля- ють життя його універсальності, унікальності і святості.

Слід зазначити, що є автори, які стверджують, що біоетика вклю- чає два аспекти: медичну біоетику, що розглядає питання ставлення до людських істот (проблема абортів), і власне біоетику, що розглядає відношення людини до тварин, точніше, до істот, що здатні відчувати. Однак такий розподіл викликає низку питань. Куди, наприклад, віднес- ти інші істоти, наприклад бактерії чи рослини?

У нашому короткому огляді варто згадати про природну етику, запропоновану відомим росіянином філософом і анархістом П. А. Кропоткіним, одне з положень якої говорить, що джерела моральності, безумовно, лежать у природному світі.

3. Екобіоцентриські моделі екологічної етики

Не так давно виник рух "глибинної екології" (термін введений норвезьким філософом А. Нейсом у 1972 році). Його філософська доктрина  спирається  на  вісім  екобіоцентричних  етичних  принципів, дороблених у 1985 p. В. Дивалом і Дж. Сешеном. Нижче викладені ці принципи:

1.Процвітання і благо людської і нелюдської форм життя на Землі цінне саме по собі. Цінність нелюдського світу не залежить від користі для людини.

2.Багатство і розмаїття форм життя сприяє реалізації цих цінностей і цінне саме по собі.

3.Люди не мають права зменшити це багатство і розмаїття, крім випадків задоволення життєво важливих потреб.

4.Процвітання людського життя і культур сумісне тільки з істотним зниженням людської популяції.

5.Нинішнє втручання людини в природний світ надмірне і ситуація швидко погіршується.

6.Тому політика повинна бути змінена. Ці зміни повинні задіяти базові економічні, технологічні й ідеологічні структури. Лише тоді ситуація буде серйозно відрізнятися від нинішньої.

7. Ідеологічною зміною повинне бути високе оцінювання якості життя.

8.Ті, хто згодний з цими пунктами, повинні намагатися здійсню- вати ці зміни.

Прихильники "глибинної екології" відстоюють фундаментальні соціокультурні зміни. Особливо вони опираються розгляду природи просто як джерело ресурсів людини. Деякі глибинні екологи запере- чують важливість людського виду. Дейв Формен, наприклад, думає, що люди – це тільки один з багатьох видів, і що нас занадто багато. Він вважає, що життя людини не більш важливе, ніж життя інших істот, і що здоров’ю біосфери варто віддати перевагу перед людським благом.

"Глибинна екологія" не є етичною теорією. Скоріше, глибинні екологи закликають до перетворення фундаментальних принципів нашого ставлення до природи. Цими принципами можуть бути: повага права всіх життєвих форм на життя і процвітання; співчуття іншим життєвим формам; максимізація розмаїтості життя людини й інших істот. Глибинні екологи схильні до нового погляду на світ і затвер- джують екологічну мудрість, чи екософію, а не екологічну етику як таку. Багато глибинних екологів вважають, що всі живі істоти, а також екосистеми, мають інтереси, а виходить, можуть постраждати, або виграти. Але всі об’єкти, що можуть або постраждати, або виграти (у тому числі природні системи), заслуговують на моральну увагу. Ті ж об’єкти, що підпадають під моральну турботу, мають певні права – так вважають багато традиційних етичних систем. "Глибинна екологія" заохочує прагнення до ототожнення з природою, щоб шкода, нанесена їй, сприймалася як шкода самому собі.

Нами запропонований термін "екобіоцентризм", що припускає двополюсну точку зору в сучасній екологічній етиці, коли морально значущими є особини, види живих істот і екосистеми (у тому числі і люди).

В стороні від екологічної етики знаходиться такий напрямок як екофемінізм. Процес звільнення "жіночого начала", відповідно до поглядів представників теорії екофемінізму, повинен початися зі звільнення природи як носія жіночого архетипу. Жінка розглядається як символ близькості до природи, що протиставляється культурі як сим- волу чоловічого начала.

Екофеміністи висувають чотири базових принципи своєї теорії:

1)   існує безсумнівний зв’язок між гнобленням жінок і гнобленням природи; 

2) розуміння характеру цього зв’язку необхідно для будь- якого адекватного розуміння природи;

3) феміністська теорія і практика повинні включати екологічну перспективу;

4) вирішення екологічних проблем повинне включати феміністські перспективи. Екофемінізм можна вважати відгалуженням фемінізму, чи такою формою, яку варто прийняти усьому фемінізму.

Екофеміністи вважають, що Мати-Земля – це затишний будинок для всього життя і її варто поважати і любити як це робили наші предки. Термін "екофемінізм" був придуманий у 1974 році Франсуазою д’Ебоні, щоб підкреслити потенціал жінок в екологічній революції. Екофемінізм охоплює різні підходи, але його прихильники сходяться в тому, що домінування природи нерозривно пов’язане з домінуванням жінки, і що при прийнятті субординації одного, варто прийняти субор- динацію іншого.

Близько до екологічної етики знаходиться так звана Жива Етика, розроблена E. I. Реріхом і Н. К. Реріхом, метою якої є збереження і відновлення "саду Землі" (природи Землі) і пробудження духовності в землянах, а також космоцентризм та геоцентризм.

Згідно космоцентризму світ є цінним сам по собі, а людина не має права вирішувати, яким йому бути. Навпаки, світ вирішує, якою бути людині. Прихильники геоцентризму акцентують увагу на людській відповідальності за долю біосфери перед Богом, що стоїть над людиною.

4. Етика дикої природи як радикальний напрямок екологічної етики

Етику дикої природи як радикальний напрямок екологічної етики висунула американський географ та екофілософ Лінда Гребер. На відміну від етики землі Олдо Леопольда етика дикої природи спрямована проти будь-якого використання ділянок дикої природи, вона орієнтована на повагу волі, інших прав дикої природи і шанування дикої природи як священного простору. Її мета – максимальне невикористання дикої природи, а також заповідання якомога більшої площі дикої природи.

Етика дикої природи залучає не лише закони екології, але і сентиментальні почуття добра, жалю чи любові. Вона спирається на принципи демократичного лібералізму і релігійна за своєю суттю. Вона як біоцентрична, так і ексцентрична: у полі її зору перебувають не лише екосистеми та види, але й окремі особини дикої флори і фауни, неживі об’єкти дикої природи – скелі, дюни, пагорби і т. п.

Етика дикої природи зобов’язує відмовитися від нав’язування своєї волі дикій природі, вчить благоговіти перед нею і відчувати її як священний простір. Вона вимагає поваги автономії дикої природи і здатності диких видів самим визначати хід їх власних життів. Відпо- відно до цієї етики усе, що робиться для захисту дикої природи – благо. Зрубати дерево, знищити вид, згубити ділянку дикої природи є, по своїй суті, неправильним.

Основні принципи етики дикої природи:

1.   Поважай дику природу як святий простір.

2.   Поважай дике життя як священне.

3.    Поважай волю, автономію, незалежність, природні права дикої природи і її видів.

4.   Заповідай якнайбільше ділянок дикої природи.

5.    Не заподій шкоди дикій природі, не керуй і не контролюй її, тому що це гріх.

6.   Люби і цінуй диких живих істот, а також ділянки дикої природи заради них самих.

7.    Не заважай дикій природі і її видам здійснювати своє еволю- ційне приречення.

8.    Існування дикої природи, її видів, еволюційних і екологічних процесів добре саме по собі.

9.   Невикористання дикої природи – благо.

5. Екоетичний ідеал

Під екоетичним ідеалом розуміється таке суспільство чи світ, де благо живих істот та екосистем може бути досягнуте одночасно з (частково контрольованим) задоволенням людських потреб.

Основна функція ідеалу полягає у тому, щоб дати підстави для практичних цілей. Зрозумівши зміст ідеалу, особистості знають загальний напрямок, якого вони повинні дотримуватись ставлячи практичні завдання. Процес найбільш тісного наближення до ідеалу сам по собі є моральним процесом. Однак для досягнення благої мети не можуть використовуватися порочні цілі. Тільки в рамках, установлених правилами людської й екологічної етики припустимі дії, що здійснені морально припустимими засобами для досягнення екоетичного ідеалу.

Це умова життя на Землі, за якої люди можуть дбати лише про свої особисті інтереси і вести прийнятий у їхній культурі спосіб життя, у той же час дозволяючи багатьом біотичним угрупуванням у величезній розмаїтості екосистем вести безперешкодне існування. У цьому екоетичному ідеалі наша роль, як моральних особистостей, полягає в тому, щоб спрямовувати і контролювати свою поведінку відповідно до принципів і правил, запропонованих екологічною етикою.

Першим і важливим кроком на шляху до екоетичного ідеалу є внутрішня зміна наших моральних переконань і поглядів. Ми не повинні плутати труднощі завдання з його нездійсненністю. Звичайно, багатьом людям буде дуже важко змінити свої моральні цінності, переконання, спосіб життя. Психологічно це може потребувати глибокої моральної переорієнтації.

Більшість з нас у сучасному світі виховувалося в антропоцентричній культурі, у якій уроджене верховенство людини над іншими видами вважається дарованим зверху.

Нам необхідно мати моральну силу, щоб позбутися від повсюдної тенденції домінування антропоцентризму, так само як у людській етиці нам необхідно мати силу, щоб звільнитися від загальної тенденції егоцентризму.

У зв’язку з цим дуже важливим є не тільки дати людині знання екології й екологічної етики, але і виховати в ній такі якості як доброзичливість, жаль (жалість), співчуття (симпатію) і дбайливість по відношенню до природи. Доброзичливість означає здатність і схильність людини надавати першорядного значення досягненню блага природи.

Жаль означає схильність людини почувати смуток чи зневіру, побачивши страждання живих істот, а також схильність утримуватися від заподіяння зла чи шкоди іншим живим істотам чи екосистемам.

Співчуття і дбайливість – досить тісно пов’язані моральні якості, що припускають занепокоєння про благополуччя природи, готовність узяти на себе відповідальність сприяти благу природи і захищати її.

Без сумніву, екоетичні принципи і правила в реальному житті нерідко поступаються перед системою людської етики заснованої на повазі до людини. Заради їжі чи інших своїх життєво важливих потреб людина змушена вбивати інші живі істоти або наносити їм яку-небудь шкоду. Однак такі дії повинні викликати в моральній особистості глибоке почуття жалю, щиросердечні страждання, бажання відшкодувати збиток тим, хто зазнав утисків чи скривджений. Лише так можливе просування до екоетичного ідеалу.