Лекція № 2. Історія екологічної етики

1. Екологічна етика та її історія в Україні.

Екологічна етика – це вчення про етичне ставлення людини до природи, основане на сприйнятті природи як члена морального співтовариства, морального партнера (суб’єкта), рівноправності і рівноцінності всього живого, обов’язках людини перед природою, а також обмеженні прав і потреб людини.

Екологічна етика – етика смиренності, обережності, турботи, поваги до природи, біорізноманітності та екологічного самообме- ження. Як писав О. Леопольд, екологічна етика полягає в обмеженні свободи дій в боротьбі за існування. Приблизно так само пояснював цей термін А. Швейцер: «самообмеження ради життя із благоговіння перед життям». Довгий час людина ставилася до тварин і рослин так само, як стародавні римляни ставилися до своїх рабів – як до речі. Проте вбивство рабів-гладіаторів ради розваги мешканців стародавнього Риму кануло у вічність, а вбивство диких кабанів ради розваги триває. Кабани, лосі, зайці, дикі качки й інші мисливські тварини законом і суспільною мораллю поки «прирівняні» до порожніх консервних банок, по яких також можна стріляти, розважаючись.

Екологічна етика перекреслює цю несправедливу традицію. Вона діє у двох вимірах: розширює моральну турботу в часі (на майбутні покоління людей та інших живих істот) і в просторі (на види та індивіди живих істот та екосистем).

Услід за звільненням людей-рабів вона закликає визволити від рабства тварин-рабів, рослини, всю природу і прирівняти їх за цінністю та правами до людини. Вона вчить, що не тільки до інших людей, але і до представників фауни і флори, ділянок дикої природи, до неживої природи, до космосу ми зобов’язані ставитися як до морального партнера (суб’єкта), а не як до речі.

Іншими словами, екологічна етика відкриває шлагбаум і включає в людське моральне співтовариство всіх великих і малих наших братів – білок, китів, метеликів, сон-траву, мікроби, собак, корів, а також дику природу, Землю і зірки.

Екологічна етика розробляє та обґрунтовує певні моральні норми, принципи і правила, які ми повинні старатися застосовувати у своїх взаємовідносинах із природою, а також використовує внутрішні спонукальні мотиви емоційної, психологічної властивості (співчуття, жалість, любов), акцентуючи на них увагу людини.

у 1900-х роках харківський архієпископ Амвросій видав повчання дітям про милосердя до тварин. Неабияке значення мали і деякі народні повір’я і традиції, що мають явне етичне та екологічне забарвлення («Горобець маленький, а серце має», «Всякий птах безгрішний, тому що ходить босий»).

Не можна не відзначити важливу роль багатьох українських письменників, що створили в цей час немало творів, які мали явний екоетичний контекстД.В. Григорович «Гірка доля», Л. Українка «Лісова пісня», М. Реріх «Не вбивати», М. Коцюбинський «Лист».

У 1960–1980-х роках, відбувається публікацій книг А. Швейцеpа, О. Леопольда і Г. Тоpо.

Згідно з Указом Президії ВР Української РСР Кримінальний кодекс було доповнено ст. 207 Жорстоке поводження з твари нами. Вводилося покарання за жорстоке поводження з тваринами, що спричинило їх загибель або каліцтво, а так само мучення тварин, вчинені особою, до якої протягом року було застосовано адміністративне стягнення за такі ж дії. Санкція передбачала виправні роботи на строк до шести місяців або штраф у розмірі до ста карбованців. Надалі фіксовану суму штрафу замінити «штрафом до сорока мінімальних розмірів заробітної плати».

З кінця 1980-х – початку 1990-х люди отримали можливість сміливіше думати самостійно, спілкуватися з колегами із зарубіжних країн, одержувати від них інформацію, стало простіше видавати нові журнали і збірники. Все це значно сприяло розвитку на пострадянських просторах екологічної етики. Екологічною етикою зацікавилися дві групи фахівців – філософи і природо- охоронці.

У 1989 році у Львові була проведена конференція «Моральні та естетичні питання охорони природи».

У 1994 році Рух студентських дружин з охорони природи прийняв свій маніфест, у якому першими пунктами було сказано: «1) Ми усвідомлюємо, що всі живі істоти хочуть жити, і жити вільно, не меншою мірою, ніж людина; 2) Ми не визнаємо етичних претензій людства на виняткову роль і владу над природою».

 З початку 1990-х років в Україні були захищені перші дисертації з екологічної етики.

Благодійним фондом Дніпровського району м. Києва «Київський еколого-культурний центр» у 1996 році було розпочато міжнародний проект «Любов до природи» (Гуманітарна екологічна ініціатива), одним із завдань якого є популяризація і впровадження у повсякденне життя ідей екологічної етики. Київський еколого-культурний центр видав з цієї теми декілька десятків книг, з 1999 року випускає «Гуманітарний екологічний журнал», у травні 2001 року в Києві, за підтримки Центру охорони дикої природи, провів перший міжнародний семінар з екологічної етики, а на  міжнародному семінарі «Трибуна-9» (м. Київ, травень 2003 р.) була прийнята Декларація прав природи. Одним з практичних результатів цих семінарів стало затвердження у 2003 році держслужбою заповідної справи України етичної експертизи наукових досліджень, що проводяться у заповідниках і національних парках, а також читання курсів і розділів з екологічної етики в Україні – у Чернівецькому університеті

У 2004 році Київський університет видав перший в СНД навчальний посібник з екологічної етики, а «Гуманітарний екологічний журнал», журнали «Хвиля» та «Екологія. Культура. Суспільство» присвятили екологічній етиці свої тематичні випуски.

У 2006 році ВР України був прийнятий ЗУ «Про захист тварин від жорстокого поводження», проект якого був розроблений Благодійним фондом Дніпровського району м. Києва «Київський еколого-культурний центр» і Товариством захисту тварин «SOS».

У 2010 році Міністерство освіти і науки України рекомендувало вишам країни включити у перелік вибіркових дисциплін навчальних планів вищих навчальних закладів дисципліну «Екологічна етика». Окрім цього, в 2010 році Міністерство освіти і науки України затвердило вибірковий курс для 8-х (9-х) класів загально- освітніх навчальних закладів «Екологічна етика і гуманне ставлення до тварин і рослин» (автори В.Є. Борейко і Б.М. Васильківський). Цього ж року доцентом Харківського національного університету внутрішніх справ О.М. Шумілом було розроблено та видано методичне забезпечення «Екологічної етики» як навчальної дисципліни для юридичних вишів, її викладання забезпечується кафедрою правового забезпечення господарської діяльності факультету права та масових комунікацій.

У 2011 році ЗУ «Про тваринний світ» був доповнений ст. 52-1 «Заборонені знаряддя добування об’єктів тваринного світу». Нею визначалося, що для добування об’єктів тваринного світу забороняються виготовлення, збут, застосування, зберігання отруйних принад, ко´лючих, да´влячих та капканоподібних знарядь лову, електроловильних систем (електрову´док), вибухових речовин, пташиного клею та монониткових (волосі´нних) сіток (крім тих, що призначені для промислового лову), а також інших засобів, заборонених законом. Забороняються також знаря´ддя добування об’єктів тваринного світу, що призводять до калічення диких тварин, їх страждань та масового безконтрольного знищення.

Наступна стаття Закону ввела заборону ввезення в Україну електроловильних систем (електровудок), монониткових (волосін- них) сіток, мисливських капканів та інших засобів добування об’єктів тваринного світу, заборонених законодавством.

ВР України не завжди підтримує вимоги природоохоронців. Так, нею не були підтримані рішення щодо введення «сезонів тиші», а саме в травні – червні у місцях масового розмноження тварин та вирощування ними потомства, місцевими органами влади та самоврядування, за узгодженням із спеціально уповноваженими центральними органами виконавчої влади у галузі охорони, вико- ристання і відтворення тваринного світу, оголошуються «сезони тиші» з обмеженням господарської діяльності та відвідування цих місць населенням.

У серпні 2012 році в Україні, зусиллями Благодійного фонду Дніпровського району м. Києва «Київський еколого-культурний центр», були прийняті поправки до ЗУ «Про Червону книгу України», згідно з якими право рідкісних видів на існування тепер забезпечувалося не тільки тваринам і рослинам, але і мікроорганізмам (найдрібнішим водоростям, грибам і бактеріям), тобто всім живим істотам.

2. Історія екологічної етики за кордоном

Про етичне ставлення до природи здавна говорили багато видатних людей: Будда, який проголосив принцип не завдання шкоди іншим живим істотам, Піфагор, Цицерон, Леонардо да Вінчі, Овідій, Плутаpх, що розглядали добре ставлення до тварин як основу етичної поведінки людини, Святий Франциск Ассизський, що сприймав живих істот як своїх братів і сестер, Томас Мор і    Мішель Екем де Монтень, які закликали до милосердя у ставленні до тварин, Муха´ммед, що захищав тварин від недбайливих людей.

Необхідно сказати про Т. Морі, Еразма, Вольтера, І. Бентаме, В. Шекспіра, Р. Бернса і Пе´рсі Бі´ші Ше´ллі, які засуджували жорстокість у ставленні до тварин і безумство полювання.

Навіть у найголодніші роки Мога´ндас Кара´мчанд Ганді відмовився примусити індусів їсти м’ясо: «Ми не можемо вбивати корів, ми повинні бути солідарні зі всією стражденною істотою».

Засновниками екологічної етики можна назвати американ- ського еколога і природоохоронця Олдо Леопольда (1887–1948) і німецького лікаря та філософа Альберта Швейцеpа (1875–1965). Класична праця О. Леопольда «Календар піщаного графства» була видана у 1949 році, після смерті її автора. У 1953 році вийшли інші його роботи під заголовком «Кругова ріка». У них О. Леопольд розвинув свої погляди з екології, екологічної етики (етики Землі) і природоохоронної естетики. Етика благоговіння перед життям (універсальна етика) розроблена Альбертом Швейцеpом у класичній праці «Культура та етика» (написана на початку 1920-х років і вида- на в 1923 р.), а також у «Філософії і русі на захист тварин» і «Вченні про благоговіння перед життям» (написана в лікарні у 1961 р., вийшла в НДР у 1963 р.).

Великий поштовх розвитку екологічної етики дала екологічна теологія (вивчення екологічних етичних поглядів різних релігій), а також пильна увага до екологічних етичних традицій різних народів, зокрема, американських індіанців (екологічна етнографія).

У східних країнах перший закон про права тварин був прийнятий в Японії в XVII–XVIII сторіччях. Згідно з ним вбивство        собак каралося стратою, а городяни повинні були звертатися до бродячих псів як «високоблагородіє Собака». У Китаї вбивство панди також каралося стратою, а після 1997 року десятьма роками ув’язнення.

Не можна заперечувати величезного впливу західних країн на рух на захист тварин. «Чотири стадії жорстокості» (англ. The Four Stages of Cruelty) – серія з чотирьох гравюр, опублікованих 1751 ро- ку британським художником доби англійського рококо і просвіт- ництва. Вільямом Хогартом (англ. William Hogarth, 10.11.1697 – 26.10.1764). Кожна з гравюр зображує сцену з життя вигаданого персонажа Тома Нерона (Tom Nero).

Гравюри «Чотири стадії жорстокості» були задумані як моралізаторське повчання. Серія друкувалася на дешевому папері і призначалася насамперед для нижчих верств населення. Хогарт, бажаючи досягти найбільш сильного впливу на глядача, у цій серії гравюр, на відміну від інших своїх творів, відмовився від гумористичного пом’якшення сюжетів. Проте, як і інші його роботи, гравюри містять безліч цікавих деталей і тонких алюзій (лат. allusio

– натяк, жарт).

На першій гравюрі «Перша стадія жорстокості»  Том Нерон, чиє ім’я – відсилання до римського імператора або стягнення до «не герой» (англ. Nero – no hero), за допомогою інших хлопчиків вставляє стрілу собаці в пряму кишку – ці тортури повторює мука грішника у триптиху Ієроніма Босха «Спокуса святого Антонія». Значок з ініціалом на плечі його вицвілого і подертого пальта вказує, що він вчиться у благодійній школі.

Два хлопчики вгорі праворуч від Нерона випалюють птахові очі палаючим факелом; хлопчики в нижній частині гравюри закидають півня (ймовірно, це натяк на ворожнечу з французами, а також вказівка на те, що дія відбувається у традиційний для таких забав з півнями день, у Жирний вівторок (англ. Shrove Tuesday)).

Ще один персонаж прив’язує до хвоста собаки кістку так, щоб він не міг її дістати; пара котів-забіяк підвішена за хвости, група хлопчиків дражнить їх. У нижньому лівому кутку на кішку нацькували собаку, а на дальньому плані картини ще одну кішку з при- в’язаними до неї пузирями викидають з вікна верхнього поверху. Ім’я Тома Нерона написано під зображенням шибеника на паркані (його малює вуглинкою один з хлопчиків) – це передбачення долі головного персонажа.

На гравюрі відсутні парафіяльні офіцери (наглядачі), які повинні стежити за дітьми. Одна з причин зростання злочинності – поганий нагляд за дітьми бідняків.

На другій гравюрі «Друга стадія жорстокості» Том Нерон виріс і став найманим візником. Його кінь, змучений роками важкої роботи і жорстоким поводженням, впав, зламав ногу і розбив візок. Том відшмагав коня настільки сильно, що вибив йому око.

Хогарт зображує чотирьох огрядних адвокатів, які намагаються видертися з візка. Ймовірно, це карикатури на відомих у той час юристів, однак ідентифікувати їх немає можливості.

Тут же можна спостерігати, як пастух до смерті забиває ягня, перевантаженого осла б’ють по крупу вилами, а розлючений бик підкидає одного зі своїх мучителів.

На зображенні жорстокість до тварин змінюється жорстокістю до людей: візник спить, не помічаючи, що з його бочки виливається на бруківку пиво, а його підвода давить хлопчика, що грається. Плакати, що розвішені на будинках на задньому плані, рекламують півнячі бої і бокс, що ще більше підкреслює атмосферу безвиході та жорстокості.

Третя гравюра «Досконала жорстокість». На цей час Том Нерон пройшов шлях від жорстокого поводження з тваринами до крадіжки і вбивства. Він підмовив свою вагітну коханку Енн Гілл (Ann Gill) пограбувати її господиню і тікати.

Зустрівши Енн з награбованим, Нерон вбиває її з особливою жорстокістю: зап’ястя і вказівний палець жертви майже відірвані, шия глибоко розрізана. Її скринька і вкрадені нею товари валяються поруч з дівчиною на землі. На книзі, яка разом з молитовником випала із скриньки, написано «Бог мстить за вбивство», майже відірваний палець Енн вказує на ці слова.

Жінка, що обшукувала кишені Нерона, виявила пістолети і безліч кишенькових годинників – свідчення того, що він перетворився на розбійника.

Остання гравюра «Відплата за жорстокість». Засудженого Нерона, визнаного винним у вбивстві, повісили, а його тіло піддали ганебного процесу публічного розсічення. Згідно з прийнятим через рік після виходу гравюр Законом «Про вбивць» (1752), органи злочинця могли надаватися хірургам для вивчення. Вважалося, що ця обставина разом з відмовою у похованні буде додатковим стримуючим фактором.

Що на столі лежить тіло Тома Нерона можна дізнатися за татуюванням на руці. Мотузка, яка все ще висить на шиї, вказує на спосіб його страти.

Прозектори, чиї серця загартовані довгими роками роботи з трупами, настільки ж байдужі до Нерона, наскільки він був байдужий до своїх жертв. У Нерона виймають око, що на гравюрі є нагадуванням про те, що кінь позбувся ока з його вини, а собака їсть його серце – це відплата за жорстокість, яку він виявляв ще хлопчиком у ставленні до тварин.

Обличчя Нерона спотворено від болю. Палець Тома зігнутий так само, як палець Енн в попередній сцені; він вказує на кістки, що варяться, – така доля уготована і тілу Нерона.

Таким чином у цій серії гравюр демонструється легкість, з якою дитина, що жорстоко поводиться з тваринами, перетворюється на закоренілого злочинця. Вільям Хогарт прагнув привернути увагу до варварського поводження з тваринами у той час, «сам вигляд яких на вулицях нашої столиці тривожить кожен чутливий розум».

У 1802 році у Франції була призначена премія за роботу, яка дала б кращу відповідь на запитання: «Наскільки жорстокість, що практикується над тваринами, впливає на етичний рівень населення, і чи корисно буде видати стосовно цього закони?».

Колискою товариств захисту тварин потрібно вважати Англію. У 1809 році прем’єр-міністр лорд Еpскін проголосив у палаті лордів:

«Без співчуття до тварин немає справжнього доброго виховання, немає справжнього доброго серця». У 1822 році завдяки лорду Еpскіну був прийнятий перший в Європі закон про покарання мучителів тварин (хоча в США подібна стаття у законодавстві Колонії затоки Массачусетс діяла з 1641 р.). У 1824 році Річард Мартін заснував у Лондоні перше в світі товариство захисту тварин.

У 1892 році на земній кулі існувало вже 780 таких товариств, з них в Англії – 244, в Німеччині – 191, в США – 105, у Швеції і Норвегії – 31. До 1896 року у світі відбулося 12 міжнародних конгресів товариств захисту тварин.

У США Генрі Берг у 1866 році створив Американську асоціацію щодо запобігання жорстокому поводженню з тваринами із застосуванням спеціальних вертельних собачок (англ. turnspit dogs, фр. les chiens tournebroches) як універсального двигуна для всяких насосів, повітродувок, сепараторів, маслоробок, кукурудзяних молотарок. Собака, що бігала годинами всередині колеса без води, під загрозою покарання, стала «інноваційною технологією» XVII– XVIII сторіччя і хоча в XIX сторіччі цей напрямок змінився, але сама ідея використовувати собачок розвивалася і вдосконалювалася. Тому Берг і його асоціація ще на початку своєї діяльності виступали проти використання праці вертельних собак, наприклад, у барах Нью-Йорка на пресах для віджимання яблук.

Перший випадок організованого протесту проти жорстокого ставлення до тварин відбувся у 1836 році у Флоренції. Місцеві аристократи, втомившись від диких криків піддослідних тварин, зібрали підписи проти німецького лікаря-вівісектора. Йому довелося покинути Італію.

У 1959 році було створене Міжнародне товариство захисту тварин. На 1998 рік лише у мережі Інтернет були дані про 6 тис. різних громадських організацій, що займаються правами тварин, на базі яких проводяться три основні міжнародні акції: Антихутрова кампанія, Антикосметична кампанія і Кампанія, спрямована на покращання умов утримання с.-г. птиці і худоби на тваринницьких комплексах.

На Заході екологічна етика вперше заявила про себе на початку 1970-х років, коли її стали викладати на філософських і природничих факультетах ВНЗ. Піонером тут вважається Університет американського штату Вісконсін, де екологічну етику проф. Беярд Каллікот почав читати у 1971 році. З середини 1970-х екологічна етика виборола право називатися самостійною дисципліною.

Особливо активно ця наука почала розвиватися у США, Англії, Австралії, Норвегії і Канаді.

У 1972 році Джон Б. Кобб-молодший опублікував першу статтю з екологічної етики в США «Чи не пізно. Теологія екології». У цьому ж році Вільям Блекстоун організував конференцію «Філософія та екологічна криза». У 1973 році Арне Несс надрукував статтю «Рух глибинної екології», що стала початком нового руху, а Річард Рутлі вперше зробив доповідь з екологічної етики на світовому конгресі. У 1975 році Холмс Ролстон III в популярному журналі «Етика» опублікував статтю «Чи це екологічна етика?».

У 1990 році створюється Інтернаціональне товариство екологічної етики (його лідери – Лаура Вестра і Холмс Ролстон III) та Інтернаціональна асоціація природоохоронної філософії (на чолі з Брюсом В. Фольцом і Робертом Фродманом). Товариство філософії і теократії з початку 90-х років також багато уваги приділяє еколо- гічній етиці. Ці товариства організовують конференції і публікують матеріали.

З’явилися журнали, спеціально присвячені екологічній етиці. Один з них був організований у США філософом Юджином Хаpгpоувом в 1979 році і був названий «Екологічна етика» («Environmental ethics»), з 1992 року в Сполученому Королівстві випускається журнал «Екологічні цінності» («Environmental values»), у Канаді журнал «Сурмач» («The Trumpeter»). Окрім цього, в США було запроваджено випуск низки релевантних видань: газети «Екофілософія» («Ecophilosophy»), «Екологічна філософія» («Environmental philosophy»), «Журнал сільськогосподарської та екологічної етики» («Journal of agricultural and environmental ethics»), «У світі біологічних видів» («Between the species»), «Етика і тварини» («Ethics and animals»), «Етика і навколишнє середовище» («Ethics and the Environment»), «Етика та навколишнє середовище: філософський та правовий журнал» («Ethics, Place & Environment: A Journal of Philosophy & Geography»). Тільки станом на 1981 рік бібліографічний список англоамеpиканської літератури з екологічної етики налічував понад 3200 найменувань. Були проведені міжнародні конференції «Права природи» (1974) , «Гуманістична та екологічна свідомість» (1980), «Екологічна етика і Сонячна система» (1985) та ін.

Значний внесок у розвиток екологічної етики зробили роботи таких авторів як Джордж Кайфеp «Біоетика» (1979), Крістін Шpейдеp-Фpечет «Екологічна етика» (1981), Доналд Шофер і Том Аттіг «Етика і навколишнє середовище» (1983), Робін Етфілд «Етика і екологічна турбота» (1983), Роберт Елліот та Арран Гейєp

«Екологічна філософія» (1983), Том Ріган «Границя Землі: нові есе з екологічної етики» (1984), Холмс Ролстон III «Філософія дикості, що минає» (1986), Пітер Сінгеp «Визволення тварин» (1975), Ендрю Лінзі «Права тварин» (1976), Том Ріган і Пітер Сінгеp «Права тварин та обов’язки людини» (1976), Пол Тейлор «Повага до природи» (1986), Джон Пасмоp «Повага людини до природи» (1974), Макс Оелшлегеp «Ідея дикої природи» (1991), «Стан дикої природи» (1992), Родерік Hеш «Права природи» (1989), «Дика природа та американський pозум» (1975), Стефен Боpосса «Естетика ландшафту», Юpйо Сепанмаа «Краса навколишнього середовища» (1986), Лінда Гpебеp «Дика природа як священний простір» (1976) та ін.

Юджіном Харгроувом в Університеті штату Північний Техас створений спеціальний центр з екологічної філософії, що активно розробляє питання екологічної етики⁸⁰.

Екологічна етика на Заході має більше десятка різних напрямів (визволення тварин, екоцентризм (від грец. oikos – дім і kentron – центр; екоцентричний холізм), екофемінізм (англ. ecofeminism, від гр. oikos – дім, родина, лат. femina – жінка), глибинна екологія (англ. deep ecology) і т. ін.), що бурхливо розвиваються, а також таких своїх яскравих теоретиків і проповідників як Холмс Ролстон III, Юджін Хаpгpоув, Беяpд Каллікотт. Спеціальний комітет з біоетики діє в Європейському Союзі.

У 1982 році Генеральною Асамблеєю ООН прийнята Всесвітня хартія природи – перший міжнародний документ, який підкреслює, що всім формам життя повинна бути забезпечена можливість існування.

У 1991 році в Законі Нової Зеландії «Про управління природ- ними ресурсами» уперше в світі отримав законодавче закріплення захист внутрішньої цінності екосистем. У 2000 році міжнародними організаціями затверджена Декларація Землі, в 2001 році Рада Європи заборонила тестувати косметику на тваринах.

У 37 штатах США організація півнячих боїв прирівнюється до особливо тяжких злочинів, у Швейцарській Конфедерації тварини офіційно визнані не «речами», а «істотами». Нещодавно Цивільний кодекс Франції було доповнено положенням про визнання тварин живими істотами, що наділені чутливістю. У Великобританії, Нідерландах, Австрії, Швейцарії, Швеції, Італії та інших країнах введено часткову або повну заборону на діяльність звіроферм для виробництва хутра. На звірофермах лисиці, норки, єноти знаходяться у тісних клітках з ґратчастою підлогою, яка ріже їм лапи. Повітря, яким дихають ці тварини, отруєне постійними випарами фекалій і сечі, які збираються під клітками. Замкнутий простір, тіснота, бруд призводять до того, що у тварин розвивається невротичний стан. Вони самі себе гризуть, дряпають, перебуваючи у постійному перезбудженні, або, навпаки, впадають в апатію. Для забою тварин використовують такі методи, як пропускання струму через задній прохід або статеві органи, отруєння газом, ін’єкції отрути і паралізуючі речовини. Іноді тварин злегка оглушують і з ще живих здирають шкури.

За новими європейськими вимогами власники свиноферм повинні забезпечувати своїх вихованців іграшками (для нормального зростання і розвитку).

У Великій Британії та Данії громадськість активно намагається привернути увагу до ініціативи щодо повної заборони відпрацювання хірургічних прийомів на тваринах. У Швейцарській Конфедерації з 2008 року громадянам заборонено утримувати морських свинок поодинці, без супутника життя через уроджений потяг цих тварин до соціалізації. В Австралії та Ізраїлі заборонено використовувати дельфінів для розваги публіки.

У квітні 2004 року Барселона стала першим містом Іспанії, де була заборонена корида У вересні 2004 року у Великобританії заборонено любительське полювання на зайців і лисиць. В Німеччині у штаті органів місцевого самоврядування передбачена посада захисника тварин.

Латвія у 2005 році уперше в Європейському Союзі заборонила продаж живої риби у зв’язку з порушенням прав тварин. Представники ветеринарної служби цієї країни заявили, що у торговельних точках порушуються вимоги щодо «хороших умов утримання» риби. Акваріуми переповнені надміру, риба задихається і гине за склом прямо на очах покупців. Крім цього, в магазинах і на ринках зчищають луску прямо з живої риби, її мучать, живцем закатуючи в пластикові упаковки.

Починаючи із 1998 року, 10 грудня щороку в усьому світі відзначається День прав тварин, у 1977 році рядом міжнародних організацій була прийнята Всесвітня декларація прав тварин. Ця декларація основана на Всесвітній декларації прав людини, прийнятій Генеральною асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, має на меті припинення експлуатації та вбивства тварин.

Міжнародний день прав тварин, як було зазначено вище, був заснований у цей день 1998 року – 50-ї річниці підписання Декларації прав людини. Щорічно 10 грудня (або в найближчі дні) проходить Демонстрація запалювання свічок – по всій Великій Британії, Європі, Північній і Південній Америці і в багатьох інших країнах, де права тварин ігноруються і де тварини страждають і гинуть. Запалю вання свічок – данина Всесвітній декларації прав людини, яка має величезне значення для захисту людських життів, а також на знак руху вперед, до застосування принципів Декларації до всіх розум- них і чуттєвих істот.

В Україні Міжнародний день прав тварин активно відзначається зоозахисними організаціями, починаючи з 2010 року. У 2013 році напередодні цього дня зоозахисним та екологічним організаціям вдалося домогтися від Міністерства екології та природних ресурсів України зняття з державної реєстрації фосфіду цинку – отрути, що отруює понад 100 видів диких, домашніх і с.-г. тварин.

У 2002 році в Конституцію Німеччини була внесена ст. 20, у якій сказано, що «Держава відповідно до закону і права, захищає також природні основи життя і тварин». У 2002 році у Великобританії запропонований проект Білля про права домашніх тварин, що захищає їх права на добру їжу, ветеринарне обслуговування, захист від жорстокості. Практично в 90 країнах світу заборонені капкани.

Заборона (станом на 06.01.2015 року) на використання всіх абсолютно тварин у цирках існує в Болівії, Боснії і Герцеговині, Греції, Кіпрі, Мальті. Заборона на використання диких тварин у цирках існує в Австрії, Бельгії, Ізраїлі, Коста-Риці, Сингапурі, Хорватії, Словенії, Колумбії, Еквадорі, Сальвадорі, Мексиці, Панамі, Парагваї, Перу, Болгарії (крім дельфінів).

Заборона на використання всіх тварин у цирках в окремих регіонах країни існує в Австралії, Сполученому Королівстві Великої Британії Уельсі та Північній Ірландії, Канаді, Перу, США, Бразилії, Чилі.

У таких країнах як Королівстві Швеції, Швейцарській Конфедерації тварини використовуються, але на кожен виступ потрібен окремий дозвіл та обов’язкове дотримання умов утримання циркових тварин (великі вольєри, контакт із природним середовищем, нечасті виступи, щоб не було перенапруження, обов’язково дотримання раціону харчування).

У 2008 році в Республіці Еквадор була прийнята нова Конституція, в якій визнаються права природи. Таким чином, еквадорська природа не просто держвласність, а моральна одиниця з правами на існування і відновлення. На підтвердження цих слів наведемо цитату із Конституції Республіки Еквадор:

«Розділ 1. Фундаментальні права.

Глава 1. Фундаментальні права – принципи їх надання, вимоги, інтерпретації.

Особи і народи мають фундаментальні права, що гарантуються цією Конституцією і міжнародними інструментами, присвяченими правам людини. Природа – суб’єкт цих прав, що надаються цією Конституцією і Законом.

Глава. Права природи

Стаття 1. Природа, або Pachamama, де життя існує і репродукується, має право на існування, продовження, підтримку і регенерацію своїх життєвих циклів, структури, функцій та еволюційних процесів. Кожна людина, народ, співтовариство або національність може вимагати визнання прав природи перед держав- ними органами. Вимога або інтерпретація цих прав здійснюється згідно з відповідними принципами, встановленими в Конституції.

Стаття 2. Природа має право на повне відновлення. Це повне відновлення не залежить від обставин, що лежать на природних або юридичних особах або Державі, стосовно компенсацій людям і колективам, які залежать від природних систем. У випадках жорсткої або постійної негативної екологічної дії, включаючи заподіяні надмірною експлуатацією невідновлюваних природних ресурсів, Держава повинна встановити найефективніші механізми для відновлення і вжити адекватні заходи для усунення або пом’якшення шкідливих екологічних наслідків».

Курси про права тварин читаються у багатьох юридичних вишах США, вперше такий курс був введений у школі права Сітон Холл у 1977 році. У Німечинні та Австрії уроки захисту тварин в школах проводять як самостійний предмет. У Канаді в оголошенні вакансії на посаду заступника міністра Міністерства навколишнього середовища Канади говориться про те, що кандидат повинен володіти знаннями у галузі екологічної етики.

У 2008 році в Швейцарській Конфедерації був прийнятий новий закон про захист тварин, що заборонив утримувати без «супутника життя» папуг, хом’яків і морських свинок, обрізувати вуха і хвости собакам, ловити рибу за принципом «зловиввідпустив», а також використовувати рибу як приманку. Заборонено також зливати акваріумних рибок в унітаз¹¹³. Більш того, громадські організації Швейцарської Конфедерації підняли питання про створення в судах посад адвокатів, що захищають тварин. В Республіці Австрії у 2004 році подібним законом заборонено обрізувати собакам хвости і вуха, утримувати курчат в тісних клітках, використовувати левів у цирках, утримувати собак на ланцюзі, а щенят і кошенят у вітринах зоомагазинів, де мало свіжого повітря. У ряді країн тварини виступають як суб’єкт права спадкоємства. Перші тварини, які отримали від господарів спадщину, з’явилися наприкінці XIX століття. Французький барон де Жуар залишив 150 тисяч франків датському догу на прізвисько Тигр. До таких випадків можна віднести собаку актора Жана-Поля Бельмондо´, пуделя мільйонерки Ели Вендель, що отримав за заповітом 30 млн доларів і т. ін.. Окрім собак, спадкоємцями виступали такі тварини: шимпанзе, коти, кури, черепахи.

Парламент Балеарських островів (автономна область Іспанії) 27 лютого 2007 року затвердив резолюцію, згідно з якою права людиноподібних мавп захищаються законом.

У 2010 році в Швейцарській Конфедерації була створена Партія захисту тварин. У 2006 році до Парламенту Королівства Нідерландів увійшла Партія захисту тварин (створена в 2002 р.), основним завданням якої є не стільки прихід до влади, скільки стимуляція інших партій до захисту прав тварин. У квітні 2010 року у Багатонаціональній Державі Болівії відбулася Всесвітня Народна Конференція із зміни клімату і Прав Матері-Землі. На ній була прийнята і запропонована для затвердження ООН Універсальна декларація прав Матері-Землі. Згідно з цим документом Мати- Земля і всі форми життя (екосистеми, природні співтовариства, види й інші природні істоти) мають такі права: на життя та існування, на повагу, на продовження циклу життя без втручання людини; на збереження своєї самобутності і цілісності як окремої, саморегульованої форми життя зі всіма її природними взаємозв’язками; на воду як джерело життя, на чисте повітря, на цілісність здоров’я, на свободу від забруднення, токсичних або радіоактивних відходів, не піддаватися змінам або руйнуванням генетичної структури, на одужання – у разі порушення прав, що визнаються цією декларацією внаслідок діяльності людини. Того самого року в Болівії, як і в Еквадорі, права Матері-Землі були закріплені на законодавчому рівні.

3. Екологічна етика і відносини з природою

З цивілізаційним розвитком і екологічною кризою пошуки причин останньої почали торкатись духовно-моральних аспектів взаємодії з природою, адже діяльність, спрямована на її погіршення й покращення, спирається на людські якості, як індивідуальні, так і суспільні. Проблеми етичного ставлення до природи дедалі активніше порушуються філософами, культурологами, екологами, педагогами. І сучасна екологічна криза є свідченням кризи духовної, моральної. Тож і відносини з природою почали інтегруватись у систему моральних відносин, що передбачає моральне ставлення не тільки до подібних собі, а й до інших форм життя. Відтак, гармонізація взаємодії людства з природою потребує усвідомлення суспільством головних моральноетичних принципів відносин людей між собою, а також принципів ставлення до інших істот і природи загалом. І регулює гармонізацію саме екологічна етика, яка пропагує моральні обмеження та пробудження сумління у взаємодії з природою, що передбачають не тільки знання норм та правил поведінки у при- роді, а й наявність гуманістичного, альтруїстичного ставлення до природи, усвідомлення власної ролі у вирішенні екологічних проблем.

Екологічну етику можна представити у вигляді особливих, створених людиною стримуючих моральних обмежень. Вони пробуджують сумління людини, стають на заваді знищення при- роди, нагадують, що так вчиняти неправильно, несправедливо.

Екологічна етика вчить, що не тільки до людей, але й до всіх живих істот та екосистем і, як вважають деякі екофілософи, ділянок і об’єктів неживої природи потрібно ставитися як до морального партнера (суб’єкта), а не речі чи ресурсу.

Зробити відносини із природою етичними – означає ввести у сферу нашої моралі не тільки «подібних до себе», наприклад, вищих тварин, але й «багато в чому або цілком інших» – рослини, гриби, навіть мікроскопічні організми, а також – середовище їхнього існування. Рослини, ріки, гори – усе це самодостатнє, цінне від самого початку, а, отже, – морально значуще.

Разом з тим слід підкреслити, що в самій природі етики не існує. Те, що вовк вполював сарну – це й не добре, й не погано. Це – об’єктивний закон природи. Екологічна етика існує тільки в моральних відносинах людей до природи, її предмет – дослідження цього морального ставлення. Екологічна етика намагається зробити так, щоб живі істоти, якщо є можливість, менше страждали й гинули з вини людини, особливо без серйозного на те морального обґрунтування, або принаймні не страждали з її вини. Однак екологічна етика не ставить своєю метою зменшення страждань і загибелі живих істот через природні причини, вона не втручається в хід природних процесів.

Екологічна етика – це вчення про моральні стосунки людини з природою, що засновані на сприйнятті природи як мораль- ного партнера (суб’єкта), на рівноправності й рівноцінності всього живого, а також на обмеженні прав і потреб людини.

Саме рівень етичності ставлення до природи зараз може бу- ти розглянуто як мірило духовності людини й екологічності її діяльності і поведінки. Крім загального суб’єктного ставлення до природи, етичними вважають діяльність зі збереження дикої природи, пошук узгодженого життя з природою. Найвищий рівень відносин людини з природою має підпорядковуватись принципу екологічного імперативу, який регулює ставлення людини до природи, її поведінку, діяльність в природі і вимагає виключення будь-якої можливості руйнації природи. За М. Моісеєвим, екологічний імператив – це сукупність умов, порушення яких буде мати для людства катастрофічні наслідки.

Екологічна етика перебудовує мислення і свідомість, поширюючи моральні принципи на всі живі істоти, об’єкти неживої природи, екологічні системи загалом, виступаючи універсальною етикою людської діяльності. Вона виступає цілісним ціннісно-нормативним комплексом, що стосується бачення і усвідомлення місця людини в екосистемі, правил взаємодії з нею. Екологічна етика може бути теоретичною (вивчає ціннісні аспекти взаємодії з природою) і нормативною (стосується конкретних правил діяльності).

Саме остання окреслює ліміти інструментальних дій, обмеження волі дій (А. Печчеї), що визначають межу, за яку не можна переступати. Перетинання цієї межі у природокористуванні завдає некомпенсовану шкоду природі, порушуючи її здатність до самовідновлення. Нагадаємо, що системне іґнорування необхідності збереження саме цієї здатності стало причиною впровадження нового типу суспільного розвитку – сталого (збалансованого). Отже, саме етичність у ставленні до природи і відповідна мотивація людської діяльності і поведінки виступає суттєвим чинником сталого розвитку суспільства.

Одним з основних екоетичних напрямів виступає екобіоцентризм, що спонукає людей не лише зберігати якомога більшу кількість живих істот, не допускаючи знущання над ними і обмеження їхньої свободи з розважальною метою, а й дотримання недоторканості диких природних територій, надаючи їм шляхом табуїзації рангу священного, сакрального простору. Ці два аспекти вже закріплено у міжнародному законодавстві. Так, у 1982 році Генасамблеєю ООН було прийнято Всесвітню Хартію при- роди, якою забезпечується можливість існування всіх форм життя. А, наприклад, у новозеландському законі «Про управління природними ресурсами» (1991) вперше у світі закріплено визнання і захист внутрішньої цінності екосистем. Крім того – у світі є ряд Законів про окремі статуси різних тварин (людино- подібних мавп, дельфінів тощо).

Базовою характеристикою для формування етичних мотивів і ставлень виступає загальний характер ставлення до природи – суб’єктний чи об’єктний. На останньому етичність збудувати неможливо. Адже для того, щоб застосовувати до природних об’єктів поняття «право», ми маємо визнавати, що природа самоцінна й існує незалежно від того, чи приносить вона користь людині, чи ні.

Як і інші етики, екологічна теж торкається внутрішніх рис особистості, її співчуття і совісті, ототожнення і відповідальності, вміння оцінювати наслідки і бачити перспективи. Розширення внутрішньої вмотивованості дозволяє приймати самостійні рішення, оцінити власні можливості у вирішенні конфліктних ситуацій, не перекладаючи відповідальність на зовнішні структури.

Мета людської діяльності завжди полягала і полягає у тому, щоб якнайкраще адаптуватися до природних умов. Загалом для живих істот характерні два шляхи адаптації до довкілля: змінювати його для своїх потреб або змінювати себе чи свою поведінку, прилаштовуючись до умов середовища. У світі тварин і рослин ці шляхи збалансовані. Людство ж обрало пріоритетним саме зміну довкілля, що обернулося численними глобальними екологічними проблемами, вирішення яких наразі вимагає зміни суспільної моралі.

Наголос на екологічній етиці є суттєвим для етики збалансованого розвитку, оскільки йдеться про новий тип розвитку, який допоможе уникнути екологічних проблем, або, принаймні, пом’якшити антропогенний вплив на природу. Завдання полягає в тому, щоб поєднати екологічні питання з питаннями розвитку.

Збалансований розвиток є етичним ідеалом і виступає дороговказом для створення суспільства, яке буде перебувати в гармонії з природою, – доводить Г.Б. Марушевський.

Вчений визначає збалансований розвиток як такий розвиток країн та регіонів, коли економічне зростання, матеріальне виробництво та споживання, а також інші види діяльності суспільства відбуваються в межах, які визначаються здатністю екосистем відновлюватися, поглинати забруднення та підтримувати життєдіяльність теперішніх і майбутніх поколінь.

Перехід до збалансованого (сталого) розвитку – не технічна і не суто наукова проблема, хоча й без цих аспектів він неможливий. Це насамперед етичний перехід, зсув у ціннісних орієнтаціях багатьох людей.

Важливим завданням етики збалансованого розвитку є пошук можливостей поєднання традиційної антропоцентричної та екологічної етики, пошук такої концепції, яка зможе поєднати вимоги трьох головних етичних цінностей – свободи, справедливості та поваги до природи.

Відносини з природою є специфічним полем відносин, оскільки вони можуть ініціюватись лише однією стороною – суспільством, громадянами. У природи немає інтересу до людини, для природи людина – не цінність, немає засобів вираження природи ставлення до людини, і інтереси, і ставлення – тільки в арсеналі суспільства. У природи на людину є лише один механізм впливу – зміна умов існування виду Homo. І захист інтересів природи з боку людини – це не що інше, як організація безпечного існування для неї ж. Природа у відносинах із суспільством лише надає поле прояву інтересів, ставлень, цінностей, діяльності і поведінки. Без впливу людини у природі не виникають екологічні проблеми, а регулярний циклічний хаос чи епохи вимирань є джерелом перебудови біосфери і стимулювання еволюційних процесів. Тому відносини суспільства (громадян) з природою сприймаються як стратегії взаємодії з екосистемами, що викликають в останніх зміни зворотного і незворотного характеру.

Характер і стиль відносин людини і природи залежить від системи особистих цінностей, спільних для людей уявлень про спосіб життя, що сприяють збереженню та відтворенню природи; традицій і звичок ставлення до об’єктів природи і їхнього використання; сукупності досягнень людського суспільства у виробничій, суспільній, духовній сфері, що забезпечують гармонійне співіснування людини і природи; організації повсякденної життєдіяльності з позиції екологічної доцільності, екологізації суспільного і освітнього простору. Тому для сталості розвитку необхідна кардинальна перебудова способу життя та принципів відносин з природою, а саме:

●                 вищою цінністю вважається гармонійний (коеволюційний) розвиток людини і природи;

●                 природа – це самоцінність, яка має право на існування незалежно від корисності для людини;

●                 людський розум – привід не для надмірності, а для відповідальності перед довкіллям;

●                 світ людей не протиставляється світу природи, разом вони – елементи єдиної системи.

Тож екологічна етика – це наука про мораль, орієнтовану як на моральні відносини між людьми, так і на моральне ставлення людини до природи. Її предмет – вивчення засад морального ставлення людини до природи, аналіз стереотипів людської поведінки, які призводять до екологічних проблем, пошук етичних ідеалів ставлення людини до природи, які дадуть можливість подолати екологічну кризу.

З погляду екологічної етики мораль також має еволюціонувати від ідеї домінування людини над природою до ідеї гармонійної взаємодії людини і природи. Екологічна мораль, орієнтована не тільки на загальнолюдські, а й на екологічні цінності, може стати чинником, що об’єднує людство.

Розгляд еволюції моралі має засадниче значення для етики збалансованого розвитку та екологічної етики, що лежить в її основі. Визнання того факту, що сучасна поведінка людини незумовлена божественним приписом і не детермінована біологічною природою людини, а є наслідком соціокультурної еволюції багатьох генерацій людей, дає надію на подальшу еволюцію моралі (а відповідно і поведінки, діяльності людини) у напрямі її екологізації.

Відносини школярів з природою – процес обопільного впливу учнів на природу і природи на учнів. Вони залежать від моральних установок, ставлення та   їхніх почуттів до природи, та обумовлюють їхню діяльність у природі. Вплив учнів обумовлений безпосередньою та опосередкованою повсякденною діяльністю у довкіллі, насамперед – споживанням ресурсів у побутово-повсякденній діяльності та діяльності, пов’язаної з тваринами й рослинами.

Екологічна етика має унікальну здатність до створення випереджальних ідей. Так, зазвичай її мотиви і дискусії, що спочатку видаються незрозумілими, поступово набирають вагу у вирішенні багатьох суспільних проблем, виступаючи базовим регулюючим фактором у відносинах з природою. Останнім часом у площині суспільно важливих дискусій, у яких слід приймати етично обґрунтовані і екологічно компетентні рішення, можемо віднести: дискусію про заборону хутрових фабрик і носіння натурального хутра; дискусію про рівень екологічності і доцільності штучного хутра; дискусію про допустимість притравочних станцій, собачих боїв, правил і регламентів існування безпритульних тварин, дискусії про допустимість використання диких тварин у розважальних цілях (утримання диких тварин для фотографування з ними, жебракування, участь диких тварин у циркових виставах усіх типів цирків, заборона ув’язнення дельфінів) тощо.

І вибір – підтримувати ці явища чи ні – залежить не від технологічного розвитку суспільства й рівня забезпеченості громадян, а від їхньої моральної зрілості і розвинутих етичних почуттів стосовно тих, хто не повинен страждати, задовольняючи людські забаганки, тих, хто має право на життя незалежно від того, чи приносить людям користь.