Тема 5. Інституційні чинники розвитку національної економіки

1. Поняття та сутність інститутів та інституційного середовища

Проблеми, з якими зіткнулась Україна після проголошення незалежності, з усією очевидністю виявили визначальну роль інституційних факторів в економічній сфері. Для створення ефективної ринкової економіки винятково необхідним є відповідний комплекс інститутів. Останній є важливим чинником економічного розвитку, оскільки визначає можливості і обмеження суб'єктів економічної діяльності. Американські економісти Бредфорд де Лонга та Лоуренс Генрі Саммерс стверджують, що головні проблеми, які нас очікують у майбутньому будуть більш за все пов'язані не з мікро-, а з макрорівнем, а саме: як повинен діяти уряд, щоб забезпечити ефективне використання прав власності, інституційного середовища та «правил гри», які є фундаментом ринкової економіки.

Інститут – сукупність створених людьми формальних і не формальних правил що виступають як обмеження для економічних агентів, а також відповідних механізмів контролю за їх виконанням.

Роль інститутів – зменшення невизначеності, структуризація буденного життя, організація взаємовідносин між людьми, визначення та обмеження варіантів альтернатив в економічній поведінці кожної людини, застосування всіх видів обмежень створених людиною для приведення до певного порядку людських взаємовідносин.

Традиційний науковий аналіз визнавав функціонування таких інститутів: державних, політичних, монетарних та інших, але їх вплив на господарське життя вважався мінімальним або найчастіше – ігнорувався. На противагу традиційному підходу,  інституціоналісти впевнені, що інститути є важливою економічною реальністю, впливають на стимули та поведінку підприємств і домогосподарств. Згідно з сучасним неоінституціональним підходом, інститути мають ключове значення в економічних процесах, їх можна піддати аналізу за допомогою стандартного інструментарію неокласиків.

Визначення сутності категорії «інститут» дещо різняться. Так, Ерік Фуруботн та Рудольф Ріхтер розуміють під інститутами систему норм, що детально «прописує» дії економічних агентів за допомогою таких складових як формальні і неформальні обмеження та можливості застосування санкцій у разі відхилення від них. З погляду цих вчених роль інститутів є вирішальною для економічного розвитку, тому що вони є регуляторами не тільки у господарській, а й у соціальній сферах.

Дуглас Сесіл Норт (США) акцентував увагу на тому, що інститути зменшують невизначеність за допомогою структуризації повсякденного життя та слугують дороговказом для людської взаємодії, визначають та обмежують сукупність варіантів вибору індивіда. При цьому обмеження бувають як офіційні, так і неписані – звичаї, кодекси поведінки, що лежать в основі офіційних та доповнюють їх.

Б. Шаванс пропонує таке трирівневе бачення структури інститутів в залежності від їх ваги у життєдіяльності суспільства:

>                   перший рівень: мова, етика, релігія, сім'я, гроші, власність;

>                   другий рівень: соціальні умови, звичаї, рутини, правові норми, внутрішні правила організації, контракти, конституції, суспільні устрої;

>                   третій рівень: ієрархії, асоціації, фірми, професійні союзи, організації підприємців, церкви, університети, держави, політичні партії, уряди, адміністративні апарати, міжнародні організації та угоди.

Російський інституціоналіст М. Дерябіна пропонує визначити першочергово такі інститути:

>                   приватна власність, як найважливіший інститут ринкової економіки;

>                   правові регулюючі інститути, що забезпечують чітке розмежування майнової відповідальності (кодекси, закони);

>                   інститути, що відповідають за власність інших осіб (норми бухгалтерського обліку, банківське регулювання, регулювання ринку цінних паперів та інвестиційних посередників);

>                   інститути, що структурують та роблять передбачливою поведінку партнерів у ринкових відносинах (контрактне право).

Вітчизняний інституціоналіст В. Якубенко з поміж усіх соціально-економічних інститутів вирізняє три: власність, влада, управління. Ці інститути є базисними, оскільки виступають підставою для отримання «вмінених» доходів, які визнаються суспільством та визначаються у легітимному правовому полі для отримання прибутку, ренти, заробітної плати та підприємницького доходу, а це, за висновком вченого, є головним у правилах ринкової гри.

Потрібно звернути увагу на дискусію, яка ведеться до цього часу, щодо трактування і розмежування понять інститути і інституції (часто вони використовуються як синоніми). Зарубіжні вчені ширше застосовують термін «інституція» як базова категорія інституціоналізму. Термін «institution» російською мовою перекладено як «інститут», тому воно набуло ширшого поширення. Хоча російський вчений Іншаков О. вказує, що інституція виступає рушійною силою будь-якої цілеспрямованої діяльності; інститут же є більш складним поняттям його можна трактувати як функціональну організацію, за допомогою якої здійснюється реалізація конкретної системи однорідних інституцій. У вітчизняній науці також досить широко застосовується термін «інституція». О.Шпикуляк трактує інституції як правила, традиції, усталені стереотипи, а інститути – організаційно-оформлені утворення, які підтримують інституції, формують умови життєдіяльності й можливості суспільного буття[3].

Таким чином, інституційне забезпечення економічного розвитку не слід розуміти лише як формування законодавства і створення певних організацій (міністерств, центрів, фондів тощо), які мають виконувати певні функції з регулювання економічної діяльності. Економічні інститути включають весь коиплекс суспільно визнаних норм, які визначають взаємовідносини між агентами з приводу економічної діяльності. Ці суспільно визнані норми можуть бути кодифіковані у національному законодавстві, або ж залишатися у сфері «звичаєвого права». Фахівці стверджують, шо саме вади розвитку провідних економічних інститутів, їх деформація перешкоджають успішному економічному розвитку країни.

Щодо формування інституційного середовища, то слід ураховувати, що Д.Норт виділяв базові інституції та периферію інституційної системи. С Кірдіна називає периферію комплементарними інституціями. Базові інституції – це глибинні, історично стійкі соціальні відносини , що постійно відтворюються, а комплементарні мають допоміжний характер, забезпечуючи стійкість інституційного середовища в тій або іншій сфері суспільства. До базових інституцій відносяться категорії власності, влади, управління, праці; до допоміжних – підприємництва, конкуренції, ціноутворення тощо. Таким чином, логічний ланцюг формування інституційного середовища може виглядати так: цінності (особистісні і суспільні) → норми (як настанови для людських дій, завдяки яким формуються відносини) → правила (сукупність настанов, які дозволяють чи забороняють певні дії при взаємодії членів суспільства) → інститути як система правил.

2. Динаміка зміни інститутів у трансформаційній економіці

В Україні за трансформаційний період (від адміністративно-командної системи до ринкової) повільний процес змін згенерував інституційну структуру, яка лише частково реформована і має серйозні ознаки нестабільності та нестійкості. Для трансформаційної економіки інститути є критичним бар'єром, адже вони або створюють стимули для бізнесу і відповідають основоположним принципам соціально-ринкової економіки, або стають перепоною прозорим бізнесовим трансакціям внаслідок значного зростання витрат. Хоча принципову сутність трансакційних витрат треба розуміти у більш широкому плані – це не тільки і не стільки хабарі за здійснення непрозорих трансакцій, наприклад, «відкат» за ПДВ або оборудки з готівкою позалегальних схем, а скільки – ціна, яку сплачує будь-яка економічна система за інституційну недосконалість власних ринків. З огляду на теорію загальної рівноваги, трансакційні витрати є соціальними втратами, а тому вони здатні перешкоджати позивним соціально-економічним процесам і прискорювати негативні. Наприклад, у випадку хибної монетарної політики уряду трансакційні витрати можуть стати досить потужним інфляційним фактором.

Трансакція – здійснення закінчених дій стосовно визначеного об’єкта що переводить цей об’єкт з одного постійного стану в інший.

Трансакційні витрати – це витрати по здійсненню операцій фізичних і юридичних осіб спрямованих на встановлення, передачу, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. ТВ включають витрати на одержання необхідної інформації про ціни та якість товарів, витрати пов’язані з веденням переговорів, оформленням контрактів та укладанням угод, контролем за їх виконанням та юридичним захистом прав власника у разі їх порушення.   

Тому першочерговим кроком для розуміння економічної поведінки є аналіз ролі та ефективності інститутів в період трансформації одного механізму координації в інший. Інститути знижують трансакційні витрати підприємців за допомогою стабілізаційних факторів в інституційному середовищі, забезпечення впевненості під час обміну правами власності та створення стабільної структури для здійснення трансакцій. Але подібні правила гри в Україні під час руйнації адміністративної системи були відсутні. До того ж, економічні суб'єкти не мали чіткої уяви як ефективно і в той же час цивілізовано використовувати ринковий механізм, потенційних партнерів та конкурентів. їм доводилось у динаміці господарської діяльності ідентифікувати потенційні можливості з існуючим інституційним середовищем, що у значній мірі було непередбачливим, непрозорим і нестабільним. Подібна ситуація призвела до збільшення часу на пошук партнерів, ресурсів, переговори з бізнес - компаньйонами та вартості необхідного захисту контрактних зобов'язань і в кінцевому рахунку, знову ж таки – до збільшення трансакційних витрат.

Поступово, частково реформовані та наново створені ринкові інститути призвели до конструкції інституційного середовища нового типу. В першу чергу це стосувалося базового інституту – інституту держави в умовах ринку. «Правила гри» у бізнесовому середовищі є наслідком дій влади, тому що закони і кодекси розробляють і схвалюють можновладці. Д.Норт стверджував, що правителі придумали права власності задля задоволення власних інтересів, а трансакційні витрати виникли внаслідок панування неефективних прав власності. Таке пояснення діяльності владних структур «проливає світло» на принципове питання: чому конкурентні впливи не призвели до знищення неефективних інститутів, чому правителі у неефективних економіках не прагнуть наслідувати успішну політику інших країн, яким чином пояснити функціонування економік різної ефективності, особливо в умовах глобалізації?

Відповідь на ці і подібні питання полягає у тому, що влада є генеруючою по відношенню до інституту, а інститут є наслідком влади. За таких обставин інститут, який базується на формальних нормах відносин між соціально-економічними агентами забезпечує виконання встановлених правил шляхом санкцій і обмежень та визначає права власності і відповідальність у схемі «влада - підлеглі». За подібного умовиводу інститути, з одного боку, є породженням влади, а з іншого – його підґрунтям. Таким чином, інститути і влада є взаємозалежними та взаємообумовлюють існування один одного, тобто – інститути віддзеркалюють владу, а влада – інституційну структуру. Тому результатом формування інституційного середовища виступає не тільки величина трансакційних витрат, але й порівняльна норма віддачі ресурсу у вигляді величини доходу. Що стосується реалій економіки України, то величина доходу безпосередньо була пов'язана з економічною рентою, яку могли отримати можновладці, експлуатуючи недосконалість інституційного середовища.

Підтвердженням тому є лобіювання прийняття потенційно корупційних нормативно-правових актів, що є спільним процесом взаємно афілійованих законодавців, державних службовців та заінтересованих у цьому рішенні компаній (наприклад, створення ВЕЗ з пільговим режимом оподаткування, підтримка окремих галузей або підприємств шляхом надання різноманітних преференцій).

Загальносвітова практика свідчить, що різноманітні інституції громадянського суспільства: асоціації, об'єднання, профспілки не дозволяють приймати рішення урядом або парламентом на шкоду загальному розвитку бізнесу. Інституції влади повинні координувати та узгоджувати свої рішення з суспільством та широкими колами підприємництва. В Україні ж багато законопроектів приймаються в інтересах окремих комерційних структур, що прагнуть здобути окрему статусну ренту. При цьому вартість витрат для заінтересованих осіб у прийнятті лобістського рішення на створення бар'єру для отримання ренти дорівнюватиме:

де - економічна оцінка вигод від створення та функціонування рентних угод для афільованої компанії;

- поточні витрати на функціонування, супроводження та підтримання і-го бар'єру для отримання ренти;

- первісні, настановні витрати з розробки та запровадження і-го бар'єру для отримання ренти;

R - ставка дисконту.

Очевидно, заінтересованими особами, що зможуть розпоряджатися отриманою рентою, буде визнаний ефективним такий законопроект, який забезпечить позитивне значення NPV^’>0 та здобуття довгострокової статусної ренти. У свою чергу, величина NPV^’ буде відображати оцінку втрат суспільства від запровадження інституційного проекту.

Як свідчить досвід парламентаризму в Україні, до першочергових інтересів законотворців, державних службовців та афілійованих комерційних структур відносять лобіювання таких законопроектів:

-               про стимулювання окремих галузей промисловості;

-               про особливості приватизації стратегічно важливих для економіки України підприємств (наприклад, «Укррудпром», «Криворіжсталь», «Укртелеком»);

-               про надання різноманітних пільг окремим територіям, підприємствам, комерційним структурам;

-               щодо земельних відносин;

-               про надання кредитів;

-               про механізм поліпшення інвестиційного клімату в окремих регіонах;

-               про механізм вкладання та вивозу з країни приватного капіталу.

За неофіційними даними, лобіювання необхідного компанії законопроекту у середньому коштує до 10 млн. дол., що стосується приватизаційних рішень законодавців, то вони коштують набагато дорожче[1]. За даними агенції Transparency International, Україна за індексом (враховує до 13 різних джерел інформації) сприйняття (експерти/підприємці) корупції (зловживання владою задля власної вигоди) у 2013 р. входить у групу 30 країн з найвищим рівнем корупції у державному секторі (інституції і посадові особи), у групу тотально корумпованих держав світу. Становище з корупцією погіршується за останні роки, оскільки Україна у загальному рейтингу опустилася з 122 місця у 2007 р. на 144 у 2013 р. (із 175 досліджених країн), набравши 25 балів із 100 можливих (табл. 1). Тоді як покращилася ситуація з корупцією, зокрема, у Грузії (був рейтинг 100, тепер 55), Білорусі (151 і 123).

За даними Transparency International у 2014 р. Україна займає 142 місце з сумою 26 балів, підвищивши оцінку лише на 1 бал. .Очевидно, що нещодавно прийняті антикорупційні закони поки що не дали відчутних результатів у боротьбі з корупцією. У країні залишаються проблеми щодо непрозорості розподілу і використання державних коштів, відсутності незалежних правоохоронних та судових органів, недостатніх зусиль держави щодо кримінального покарання посадових осіб за корупційні злочини, незахищеності викривачі корупції. Разом з тим, український бізнес відчув певне полегшення при взаємодії з фіскальними та митними органами (за результатами опитування керівників компаній. Правоохоронні органи почали краще виконувати свої прямі обов’язки. Уряд починає реалізувати лише перші заходи щодо руйнування корупційних схем, а саме – проведення внутрішніх розслідувань основних корупційних схем на рівні міністерств, намагання спростити окремі бюрократичні процедури, активна розробка нового пакету антикорупційних законів[2].

Янош Корнаї зазначав, що навіть найкращі інститути можна використовувати для досягнення ненайкращих цілей. Коли ж керівники є не лише некомпетентними, а й корумпованими, то це завдає непоправної шкоди соціально-економічним аспектам суспільного розвитку.

Таким чином, є підстави визнати, що надмірні трансакційні витрати в Україні пояснюються не стільки відсутністю у економічних агентів досвіду функціонування у ринкових умовах, скільки значними регулятивними бар'єрами та позицією бюрократії, яка має іінтерес лише щодо збереження власної ренти, а не до формування прозорого» і стабільного інституційного середовища. Оцінка ефективності інститутів, враховуючи їх залежність від влади, повинна включати, поряд з критерієм мінімізації трансакційних витрат, ще й критерій оцінки ефективності діяльності влади з розбудови економіки.

Загальновідомо, що на початку трансформаційних процесів в Україні внаслідок «розмитих» норм державно-інституційного контролю виникла ситуація, коли інститути, які відповідали за будівництво економічного каркасу ринкової економіки – бірж, фондових, інвестиційних, страхових компаній, комерційних банків, кредитних спілок – орієнтувалися не на загальновизнані капіталістичні норми, а на псевдоринкові правила бізнесової поведінки. Свідомі і несвідомі прорахунки можновладців у сфері створення інститутів цивілізованого ринку призвели до провалу основних завдань перехідної економіки і глибокої кризи, що стало наслідком нездатності уряду забезпечити оптимальну трансформацію інституційної системи. Дослідники новітньої економічної історії України стверджують, що глибинним джерелом невдач у процесі ринкових трансформації стали саме фактори, що за своєю природою належать до базових елементів інституційного середовища[3]. Із часом  все більш відчутною ставала головна вада соціально-економічної системи – проблема інституційної недостатності та прогалини в її формуванні.

Варто визнати певне пригальмовування вітчизняних реформ щодо формування загальноприйнятих у цивілізованій капіталістичній економіці інститутів, а саме: створення відповідної правової інфраструктури шляхом запровадження необхідних законів, кодексів, забезпечення правопорядку у бізнесовій сфері, чіткого визначення правоможностей і надійного захисту прав власності, правового забезпечення та юридичного супроводження процесів, створення і запровадження системи відповідних правил поведінки суб'єктів економічної діяльності.

3. Аналіз ключових сегментів інституційного середовища національної економіки

Можна виділити такі головні сегменти інституційного середовища:

1. рнкова конкуренція;
2. інститут приватної власності;
3. підприємництво.

Однією з проблем економіки Україні є відсутність інституційного соціально-економічного порядку, який залежить від формальних правил поведінки і моральної свідомості учасників ринку. Встановлених правил необхідно дотримуватись кожному учаснику ринкової гри і вони є частиною ментальності та культурною складовою нації. За недотримання цих правил відбувається тотальне порушення контрактних угод і значні трансакційні витрати.

Ключовим сегментом інституційного середовища є інститут приватної власності. За Дж. Хіксом, основною потребою, яка характерна для ринкової економіки, є потреба у захисті власності, її потрібно розуміти не стільки як захист власності від насильства, скільки як необхідність чіткого визначення прав власності. Взагалі до права власності, яке є одним з ринкових інститутів, відносять:

>                   право на володіння ресурсом, яке виключає доступ до нього інших і дає можливість здійснювати виключний контроль;

>                   право використання, тобто особисте користування ресурсом;

>                   право розпорядження – можливість особисто приймати рішення: яким чином використовувати ресурс;

>                   право на прибуток від застосування ресурсу;

>                   право на залишкову вартість, що дозволяє споживати, змінювати або знищувати ресурс;

>                   право на передачу усіх повноважень щодо використання ресурсу.

Якщо ж зазначені вище права не встановлені, незадовільно захищені, то головною проблемою конфліктів будуть ті активи, специфікації яких раніше не існувало. Такий умовивід, що випливає з теореми Р. Коуза, можна повністю віднести до економік, які трансформуються. Першочерговим завданням для країн Східної Європи, як вказував Д. Норт, є передача державної власності у приватні руки, щоб забезпечити стимули для економічного розвитку. При цьому слід зважити на таке: щоб передача (специфікація) прав власності була ефективною, потрібно визначити самі права та визнати необхідність значних витрат. Трансакційні витрати на передачу прав власності складаються частково з ринкових витрат (наприклад, юридичного збору), частково – з витрат на збирання інформації про ресурс, а також з витрат, які підпадають під категорію неофіційних обмежень – рівня злочинності у регіоні, місцевих звичаїв, етичних норм.

Враховуючи те, що в Україні все більше здійснюється угод, пов'язаних з присвоєнням - відчуженням прав власності (наприклад, на ринку нерухомості), необхідно визначити причини, які заважають розвиватися механізму специфікації і захисту прав власності, встановити його перспективи в умовах трансформації економіки. Шлях до ефективного розв'язання цих проблем залежить від формування ефективного законодавства, яке вимагає також відповідних трансакційних витрат на утримання судів, арбітражу, інституту судових виконавців.

Дійсно, необхідною умовою функціонування ринку у частині специфікації прав власності є єдність, системність і цілісність правового регулювання. У такому випадку можливе функціонування системи єдиного правового регулювання, що охоплює увесь діапазон встановлення правоможностей. При цьому, за всієї різноманітності інститутів у різних країнах, означені системи є подібними, а останнім часом, зважаючи на функціонування ЄС, наближаються до певного стандарту. Цей стандарт відповідає таким вимогам: соціально-ринкова спрямованість економіки, загальноприйняті у цивілізованому світі моральні цінності та визнані суспільством формальні і неформальні норми господарської поведінки. Також окремою умовою ефективності специфікації прав власності є єдність і взаємна узгодженість законів та підзаконних актів усіх рівнів.

Існують такі основні правові традиції, як: романо-германське право (для країн континентальної Європи) та загальне право (для Великобританії, США, Канади та Австралії). Головними їх відмінностями є ті, що у першому випадку норми приймаються на основі інтерпретації законів, що вже діють: конституцій, кодексів, законів тощо. Звідси, завданням суддів є пошук та застосування тієї правової норми, яка найкраще окреслює спірну ситуацію. У другому випадку головну роль відіграють традиції та попередні рішення судів за схожими питаннями і, отже, судді надається більша свобода дій, коли він може орієнтуватися не тільки на існуючі норми, але й на етичні критерії справедливості.

Закони та підзаконні акти повинні забезпечувати можливість рішення будь-якого питання специфікації прав власності у відповідності до встановлених норм. При цьому закон повинен бути конкретним, мати норми, виконання яких забезпечується відповідними правовими засобами, визначати інституції, що їх виконують і мають право видавати відповідні акти. В іншому разі, існує загроза опортуністичної поведінки та можливість вирішення питань специфікації прав власності у протиріччі із загальноприйнятими нормами. На жаль, нині в Україні спостерігається така ситуація, зокрема, у сфері реєстрації прав власності на ринку нерухомості, фондовому ринку та у приватизаційному процесі.

За оцінками відомого перуанського вченого Е.де Сото, після руйнації соціалістичної системи підприємці з постсоціалістичних республік вимушені були обрати такі ж самі моделі нелегальних прав власності, як є в країнах третього світу, наприклад, у Гаїті або Філіппінах. Особливо це стосується права на володіння, використання та продаж землі, яке є «розмитим» та не забезпечується захистом закону. Така ситуація призвела до того, що лише у 1989-1994 рр. позалегальна господарська діяльність у бувших радянських республіках виросла з 12 до 37% від сукупного обсягу виробництва.

На початку трансформаційних перетворень в Україні аналітики справедливо вважали, що інститут приватної власності має ключове значення і дійшли висновку про необхідність прискорення процесу роздержавлення і приватизації. Але приватна власність – це не лише приватизація, але й ефективний розвиток підприємництва і контрактного права, які дозволяють реалізувати переваги ринкової економіки. Тому разом із запровадженням приватної власності необхідно було створити й інші адекватні інститути. В першу чергу це відноситься до інститутів підприємництва, визначення чітких формальних правил його ведення, розвиток конкуренції тощо. Приватизація сама по собі не розв'язує зазначені проблеми. Тим більше, що за часів соціалізму у суспільстві укоренилися патерналістські цінності, соціалістичний колективізм та зрівнялівка, які стали підґрунтям для неформальних норм і правил, що суперечили ринковим інститутам.

Зміни у структурі відносин власності призвели до зміни суспільно-інституційного ладу в Україні. Разом з тим, мета полягає не у забезпеченні різноманітності форм власності як таких, а у створенні умов для ефективнішого використання підприємницького капіталу з точки зору суспільної корисності. Звідси, важливим аспектом сучасних трансформаційних процесів у сфері відносин власності є створення умов для ефективного розвитку підприємництва. Правовим фундаментом відповідних заходів повинні стати не тільки норми законів про підприємництво, але й господарське, контрактне право, спеціальні акти у сфері земельних відносин, ринку праці тощо.

Отже, однією з ключових причин невдалого розвитку трансформаційних процесів в Україні стало те, що не було створено необхідної законодавчої бази та умов для нормального функціонування і конкурентного розвитку підприємницьких структур усіх форм власності та господарювання. Не тільки специфікація прав власності, але й інструменти її гарантування впливають на ефективність функціонування економічних агентів. Гарантії, у тому числі державні, мають потужний вплив на організацію фірм та підприємницьку діяльність.

Як уже зазначалося, досконалого контракту не існує, більше того у контракті сформульовані умови для майбутнього, яке неможливо повністю передбачити, тому взаємовідносини між фірмами повинні ґрунтуватися на чесній поведінці і довірі. Згідно з поширеною в науці думкою, чим більший ступінь довіри – тим нижчі трансакційні витрати, і цей показник можна виміряти, наприклад, часткою передплати. За розрахунками Я.Корнаї, він становить в Україні майже 40%, тоді як в Угорщині, Чехії та Польщі – приблизно 10%.

Суттєвим гальмом розвитку економіки України є сучасний рівень корпоративного управління. Якщо у розвинутих країнах інституційна поведінка менеджерів акціонерних товариств спрямована на те, щоб максимальніше показати результати діяльності, які дозволяють збільшити рівень капіталізації підприємства, то у вітчизняних умовах управлінці та власники крупних пакетів акцій намагаються «сховати» фінансові потоки і занизити показники, а прибуток поділити, не враховуючи інших працівників та мінорітарних акціонерів.

За свідченням експертів, основними причинами корпоративних конфліктів є:

>                   непрозора участь акціонерів у прийнятті рішень про відчуження власності компанії;

>                   порушення, що пов'язані з розкриттям інформації про емітентів;

>                   невідрегульоване представництво в спостережних радах акціонерних товариств;

>                   відсутність можливостей впливати на формування порядку денного на загальних зборах;

>                   неврегульованість процесу перереєстрації прав власності на іменні цінні папери;

>                   проблеми щодо отримання частини прибутку акціонерних товариств у формі дивідендів;

>                   приховування інформації про власників крупних (контрольних) пакетів акцій.

Серед найпомітніших вітчизняних компаній, у яких резонансно відбувалися корпоративні конфлікти, вирізняються такі: СП «Полтавська нафтогазова компанія», ВАТ «Запорізький алюмінієвий комбінат», ВАТ «Полтава» - «Одеса» - «Луганськ» - обленерго», ВАТ «Миколаївський глиноземний завод», НВК «Галичина», ВАТ «Укррічфлот», ВАТ «Меткомбінат „Азовсталь"», АТ «Центренерго» та «Київенерго», АТ «Смілянський пивоварний завод», ВАТ «Нижньодніпровський трубопрокатний завод», ВАТ «Оболонь», ВАТ «Запоріжжя кокс».

Незалежно від інституційних особливостей будь-якої ринкової економіки, в основу корпоративних відносин необхідно закласти такі загальноприйняті у світовій практиці норми, як:

1) захист прав та законних інтересів акціонерів за умови рівноправності акціонерів та рівноправного відношення до них;

2)                 ураховування законних інтересів заінтересованих осіб, заохочення активного співробітництва між громадянами та заінтересованими особами щодо робочого процесу та покращення фінансового становища підприємства;

3)                 розкриття інформації та прозорість вирішення суттєвих питань, що стосуються підприємства, зокрема, щодо даних про фінансовий стан, результати господарської діяльності, власність та технологію управління;

4)                 розмежування повноважень органів управління, функцій та обов'язків між загальними зборами, спостережною радою та виконавчим органом;

5)                 дієвість та незалежність спостережної ради щодо забезпечення стратегічного управління підприємством, ефективності контролю за діяльністю виконавчого органа, а також відповідальності спостережної ради перед акціонерним товариством.

Наведений перелік підтверджує коузівський висновок щодо зв’язку між ініціативою, підприємництвом та управлінням: ініціатива означає передбачення і реалізується через механізм цін шляхом укладання нових контрактів; управління реагує на зміни цін, перекомплектовуючи фактори виробництва; підприємець поєднує ці дві функції з огляду на ринкові витрати.

Деформованим залишається ще один інститут – праці, у вузькому сенсі – ставлення до суспільно необхідної праці, що характеризується відчутним зменшенням мотивації до праці. Тривалий час провідним механізмом утворення багатства було й залишається не забезпечення додаткового продукту від праці, а діяльність, пов’язана з перерозподілом суспільної власності чи результатів підприємницької діяльності інших працівників. Таким чином, у результаті деформації економічних інститутів виробництва й розподілу на практиці реалізується ренто-орієнтований підхід (вилучення ренти, «знімання вершків»), а праця вважається долею невдах.

Важливою на сучасному етапі розвитку є адаптивна здатність інститутів. У працях нобелевського лауреата Д.Норта розглянуто адаптивну ефективність інститутів, під якою розуміється сприйнятливість фірм і суспільства в цілому до нового, отримання нових знань, розкриття творчих та підприємницьких здібностей, заохочення інвестицій, а також вирішення проблем, що виникають. У словнику термінів з інституціональної економіки цей термін визначається як «здатність інститутів розподіляти правові повноваження між економічними суб’єктами у ситуації, що складається». Отже, йдеться про здатність інституцій правильно реагувати на певні зміни у інституційному оточенні.

Це важливо для трансформації інституціонального середовища в Україні за нинішніх глобалізаційних процесів і, зокрема, євроінтеграції.