Тема 9. Структурна перебудова національної економіки

1. Передумови формування сучасної структури національної економіки. Мета структурної перебудови економіки

Досягнення високого рівня розвитку людини, задоволення її потреб, а також нарощення потенціалу конкурентоспроможності національної економіки неможливі без постійного удосконалення її структури. Постійне зростання потреб людини і суспільства спонукає до якісних змін суспільного виробництва, що стають можливими завдяки науковим відкриттям, управлінським, технологічним, організаційним інноваціям. Тим самим закладається основа довгострокових змін структури національної економіки через оновлення технологічного способу виробництва. Таке оновлення визначає формування певного технологічного укладу і проявляється в оновленні основного капіталу (див. Вікно 1). Теоретичне обґрунтування змін технологічних укладів базується на теорії «довгих хвиль» М.Д. Кондратьєва, що відображає залежність циклів економічного розвитку від хвилеподібного науково–технічного розвитку з періодичністю 45-60 років

Сьогодні в Україні за таким показником, як випуск продукції, вищі 5-й та 6-й технологічні уклади становлять близько 4% загального випуску. Близько 58% виробленої продукції припадає на 3-й технологічний уклад (технології промисловості будівельних матеріалів, чорної металургії, суднобудування, оброблення металу, легкої, деревообробної, целюлозно-паперової промисловості) та 38% – на 4-й уклад. З загального обсягу фінансування науково-технічних розробок майже 70% коштів поглинає 4-й, 23% – 5-й технологічний уклад. Інноваційні витрати розподіляються таким чином: 30% – 3-й технологічний уклад, 60% – 4-й, а 5-й становить лише 8,6%. Стосовно інвестицій, які визначають майбутнє на найближчі 10-15 років, склалися такі пропорції: 75% спрямовується у 3-й технологічний уклад і лише 20% та 4,5% – у 4-й і 5-й технологічні уклади відповідно. З капітальних вкладень на технічне переозброєння та модернізацію 83% припадає на 3-й технологічний уклад і лише 10% – на 4-й[1].

Світовий досвід найбільш конкурентоспроможних економік – США, Швейцарії, Данії, Швеції, Сінгапуру, Фінляндії, засвідчує формування в них постіндустріального, інформаційного укладу.

Основними перешкодами високотехнологічного розвитку України є недосконалість інноваційно-інвестиційної політики, обмеженість інституцій для здійснення інноваційно-інвестиційного розвитку, відсутність дієвої системи патентування інновацій та захисту інтелектуальної власності.

Україна демонструє низький рівень глобальної конкурентоспроможності (див. Вікно 2). За результатами звітів Всесвітнього економічного форуму (World Economic Forum), наша країна за останній рік (2013 р.) у рейтингу глобальної конкурентоспроможності втратила 11 позицій – з 73 до 84, отримавши 4.05 бали з 7 можливих балів (табл. 1). Україна продемонструвавши певне зростання індексу, допустила його зниження і у 2013 р. була майже на рівні 2006 р.

 Таблиця 1.

Динаміка індексу конкурентоспроможності по окремих країнах за 2006-2013 роки

* Складено за матеріалами: World Economic Forum

Неблагополучний стан в Україні (низькі показники) з розвитком технологій і бізнесу, фінансами, недостатньо розвиненим і ефективним залишається ринок товарів та послу. А найбільш проблемними сферами є – інституційне середовище і впровадження інновацій. До чинників, що впливають на покращення інституційного середовища належать, зокрема, етична поведінка компаній, захист прав власності, прозорість ухвалення рішень урядом, незалежність судової системи, ефективність використання державного бюджету, захист прав інтелектуальної власності, довіра суспільства до політиків тощо. Покращення якості інституцій і впровадження інновацій має стати прерогативою стратегії економічного розвитку в Україні. Без створення цілісної та узгодженої системи законодавчих та нормативних актів, виконання яких буде забезпечуватися незалежними судовими та контролюючими органами, не можна побудувати конкурентоспроможну модель розвитку економіки.

Разом з тим, в Україні благополучна ситуація з людським потенціалом – здоров’я населення та початкова освіта, вища освіта та професійна підготовка є на досить високому рівні. Великий обсяг ринку зумовлений розміром країни і кількістю населення, формується належне макроекономічне середовище. Висока якість людського потенціалу, системи освіти та професійної підготовки є важливими конкурентними перевагами нашої держави, оскільки наявність високопрофесійних фахівців може гарантувати успіх у сучасному світі та стати передумовою формування конкурентоспроможного ринку, сприятиме інтеграційним процесам України. Проте, слід зазначити, що якість освітніх послуг та рівень розвитку науки з часом помітно знижуються, і це зумовлено низьким рівнем впровадження наукоємних технологій у економічну діяльність, низьким рівнем фінансування науки. Заслуговує уваги низький рейтинг України щодо здатності втримання високоосвічених кадрів та молодих фахівців – 140 позиція з 148 країн (наші «сусіди» – Ємен (139 місце) і Бурунді (141 ) (табл. ..). Найкращі позиції щодо залучення молодих талановитих кадрів у Катарі, Швейцарії та Сінгапурі.

Таблиця

Рейтинг України за окремими базовими складовими індексу конкурентоспроможності у 2013-2014 рр. серед 148 країн світу

* Складено за матеріалами: World Economic Forum

Метою структурної перебудови економіки є посилення довгострокової тенденції зростання якості життя соціуму, досягнення економікою динамічної збалансованості, здатності до зовнішньої експансії. Структура національної економіки – це співвідношення різних елементів економічної системи, яка характеризує пропорції народного господарства та стан суспільного поділу праці. Структура економіки тієї чи іншої країни є комплексом виробництв, що виник на основі поєднання суспільного поділу праці, природних ресурсів, історичних традицій та територіальної специфіки[2]. Структурування економіки проводять за секторами, видами економічної діяльності (галузями) тощо. За формами власності у структурі національної економіки виділяють такі сектори: приватний, державний, кооперативний. У залежності від особливостей сучасного поділу праці виділяють реальний сектор економіки (як сукупність видів економічної діяльності, що виробляють товари і матеріальні послуги), сектор послуг і фінансовий сектор.

Розрізняють структурні зміни і структурні зрушення в економіці. Структурні зміни – це зміни пропорцій між елементами економічної системи упродовж певного часу. Наприклад, зміни у співвідношенні виробництва товарів і послуг, засобів виробництва і предметів споживання, прискорене зростання певних видів економічної діяльності і перерозподіл інвестицій на їх користь. Зміни в структурі національної економіки відбуваються насамперед під впливом суспільних потреб, причинами формування цих потреб є науково-технічний прогрес, інноваційні цикли, економічна політика країни та зовнішньоекономічна діяльність.

Структурні зміни в економіці можна визначити, розглядаючи у динаміці зміну частки певної структурної складової (сектору) національної економіки. Для оцінки спрямованості структурних змін додатково можна провести порівняння фактичної структури з еталонною, нормативною тощо.

Вагомі якісні зміни у структурі економіки класифікуються як структурні зрушення. Можна визначити межі, переступивши які, зміна у структурі економіки переростає у структурне зрушення. Складовим структурних зрушень є зростання та прогрес і загалом – економічний розвиток, які призводять до підвищення соціально-економічної ефективності національної економіки. Структурні зрушення в національній економіці - закономірний і логічний процес, обумовлений ускладненням та удосконаленням процесу суспільного виробництва у глобальному вимірі та постійним впливом науково-технічного прогресу. Разом з тим, структурна перебудова національної економіки об'єктивно актуалізується через посилення конкуренції в світовому глобальному просторі за його обмеженості та постійного ущільнення.

Структурна перебудова завжди супроводжується змінами в суспільних інститутах, поведінці людей та ідеології[3]. Структурну перебудову часто розглядають у зв'язку із модернізацією економіки, що в широкому значенні означає перехід до сучасної економічної моделі. Своїм поширенням термін «модернізація» зобов'язаний розповсюдженому в середині XX ст. процесу переходу від традиційного до індустріального суспільства. Незважаючи на суттєве розширення змістовного наповнення, орієнтацію на інформаційне суспільство як мету розвитку національних економік, основні принципи модернізації залишаються вагомими:

1. Зміни в суспільних інститутах і свідомості. Це такі зміни, які підвищують продуктивність праці, стимулюють конкуренцію і підприємницьку ініціативу, відкривають більш рівні можливості для всіх, підвищують рівень життя, стимулюють розвиток.
2. Раціоналізм: заміна традиційного способу мислення, методів виробництва, розподілу і споживання новими моделями у всіх сферах виробництва і життя. Пошук раціональності передбачає, що вибір економічної політики і стратегії повинен максимально базуватись на знаннях і досвіді.
3. Економічне планування: розроблення раціональної системи заходів і інструментів економічного спрямування для прискорення розвитку.
4. Забезпечення більш рівного правового і соціального статусу, доходів і рівня життя для зайнятих економічною діяльністю.

Кінець XX - початок XXI ст. характеризується поширенням ідеології та політики постмодерну, що за сутнісними ознаками відображає загострення проблем невизначеності, багатомірності сторін людської життєдіяльності, в тому числі і економічної. Набувають вирішального значення ті форми людської діяльності, які базуються на використанні не фізичних, а розумових, творчих здібностей людини. Відтак, зростає питома вага нематеріальної складової суспільного і національного багатства, що проявляється в кардинальних структурних зрушеннях.

Структурну перебудову економіки слід розглядати в двох аспектах: по-перше, це удосконалення інституціональних, відтворювальних та макроекономічних пропорцій економічного розвитку. По-друге, це оптимізація міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій на користь збільшення частки високоефективних наукомістких виробництв з пріоритетом найсучаснішого шостого технологічного укладу. Основною стратегічною метою структурних трансформацій національної економіки має бути досягнення лідируючих позицій, у тому числі і в світі. Це є апробованою практикою тих держав, які в різні історичні періоди мали глобальне лідерство (Велика Британія, США). Необхідною умовою соціально-економічної результативності структурних зрушень є опора на фундаментальні науково-технологічні досягнення, перенесення центру ваги з кількісних параметрів розвитку на якісні. Ефективним механізмом досягнення стратегічної мети національної економіки за сучасних умов є досягнення міжнародної конкурентоспроможності. У цьому плані важливою є суттєва зміна світоглядних стереотипів суспільства як необхідної умови становлення оновлених соціально-економічних відносин та зростання вагомості наноекономічних рівнів з їх з опорою на людські якості креативності.

Структурна перебудова економіки України повинна бути спрямована на інноваційний розвиток галузей п'ятого та шостого укладів. Стратегія інноваційного розвитку повинна враховувати декілька важливих аспектів: носити випереджальний (форвардний) характер, так як світовий розвиток не зупиняється; повинна бути адаптивною, тобто максимально враховувати тенденції як українського, так і світового розвитку. Для інноваційного розвитку стратегічно необхідна мобілізація інтелектуального та інвестиційного потенціалу країни і створення тим самим національного технологічного потенціалу розвитку. Інноваційний розвиток потребує значних інвестиційних потоків, які можливо залучити на основі розробки особливої державної політики сприяння інноваційному розвитку. Стратегія інноваційного розвитку України повинна базуватися на реальній оцінці здобутків та недоліків українського технологічного укладу та поетапному піднесенні рівня розвитку. Важливою передумовою інноваційного розвитку є суспільне усвідомлення необхідності інтелектуального прориву та особливе ставлення до інтелектуальної власності.

2. Пріоритетні напрями структурних зрушень на макрорівні. Структурна політика держави

Структурні зрушення у національній економіці є постійними якісними змінами загальної структури виробництва, які спрямовані на прискорення розвитку окремих галузей з метою досягнення вищого рівня соціально-економічної ефективності діяльності за зниження антропогенного навантаження на природні ресурси і довкілля. Якщо структурні зрушення мають інноваційний характер, то вдається змінити внутрішню будову економічної системи, досягти суттєвих якісних змін та перейти на більш високий рівень розвитку. Основою для структурно-інноваційних зрушень є зміна структури суспільних потреб, для їх задоволення створюються інновації, а їх сукупність призводить до реформування структури економіки.

Важливим інструментом регулювання розвитку національної економіки є державна структурна політика. У загальному вигляді структурна політика може бути визначена як комплекс заходів, дії держави щодо зміни структури національної економіки у певному напрямі за рахунок створення сприятливіших умов для розвитку пріоритетних секторів. Наприклад, це може бути перерозподіл ресурсів на користь окремих видів діяльності, запровадження певних ринкових інструментів, підтримка інноваційних заходів тощо. Структурна стратегія, як правило, є довгостроковою, тому її розроблення має базуватися на комплексному і багатоваріантному прогнозі.

Цілями структурної політики нашої держави на сучасному етапі можуть бути такі[1]:

-                     забезпечення національної безпеки та зниження залежності від зовнішніх джерел критичних для цієї безпеки ресурсів;

-                     реалізація потенційних конкурентних переваг окремих секторів, які не можуть бути реалізовані через нерівні стартові умови;

-                      штучне підвищення інвестиційної привабливості певних галузей, що мають низьку рентабельність і високі терміни окупності, але можуть дати значний непрямий ефект у суміжних галузях;

-                     забезпечення пріоритетності розвитку підприємств «високих технологій», науково-технічного та освітянського потенціалу країни;

-                     стимулювання зростання трудомістких видів виробництва з метою розв’язання соціальних проблем, зокрема, проблем зайнятості.

Можна виділити, принаймні, три типи структурної політики:

- внутрішньоорієнтована (захист внутрішнього ринку та забезпечення економічної самодостатності);

- експортноорієнтована (орієнтація на збільшення експорту видів продукції, які користуються попитом на зовнішньому ринку);

- стратегічна (резервування і обмеження використання власних природних і невідтворюваних ресурсів).

Національна стратегія економічного розвитку має бути спрямована передусім на динамічний соціально-економічний прогрес, у тому числі і в контексті світового поступу, таким чином, основним завданням державної структурної політики є формування стратегії розвитку та її реалізація.

Пріоритетними напрямами національної стратегії соціально-економічного розвитку слід вважати:

>                   підвищення рівня життя населення і забезпечення розвитку людського капіталу з метою найповнішого використання інтелектуального потенціалу;

>                   забезпечення прискореного розвитку «нової економіки», реалізація її конкурентних переваг та активізація інвестиційних процесів з інноваційною спрямованістю;

>                   зменшення залежності України від імпорту як сировини, так і високотехнологічної продукції;

>                   застосування кластерного принципу, коли стратегічно важлива галузь економіки надає імпульс розвитку видам економічної діяльності, що пов’язані з нею і компактно сконцентровані на певній території;

>                   прискорення розвитку інформаційних технологій;

>                   мінімізація негативних наслідків функціонування суспільного виробництва;

>                   забезпечення зміни структури національної економіки на основі соціально-економічної ефективності та конкурентоспроможності.

Механізм структурної політики включає різноманітні інструменти впливу на структурні процеси в національній економіці, а саме – інструменти безпосереднього впливу на економіку і інструменти впливу на макроекономічне середовище.До першої групи інструментів відносяться такі: селективна галузева підтримка за рахунок коштів державного бюджету (дотації, кредити, цільові інвестиційні програми тощо); сприяння розвитку малих і середніх підприємств, сприяння товарному експорту, регулювання імпорту товарів, патентне регулювання тощо. До другої групи інструментів відносяться фінансово-кредитна, валютна, інфраструктурна політика та інші форми впливу держави на економіку.

Для побудови інноваційної моделі національної економіки необхідні відповідні структурні зрушення на макрорівні. Потребує удосконалення галузева структура економіки Україна. Сучасна галузева структура української економіки відображає витратний характер виробництва, переважно сировинну спеціалізацію експорту, монопольний імпорт енергоресурсів, нераціональне використання природного, інформаційного, виробничого, людського потенціалу. Так, нинішня структура економіки «обтяжена» високою часткою первісних, сировинних секторів, низькою є частка галузей переробної промисловості, які виробляють кінцеву продукцію (табл.). Причому з 2000-х років ситуація не покращилась, а погіршилась за рахунок випереджаючого зниження переробної промисловості. Питома вага виробництва товарів у структурі валової доданої вартості (ВДВ) скорочується (до % у 2013 р.), виробництва послуг – підвищується ( становить 63%). Відповідно скорочується й частка реального сектора.

Таблиця

Частка виробництва (ВДВ) України за видами діяльності у, 1995- 2013 рр., %

Складено за даними Держстату України за відповідні роки. Електронний ресурс. – Доступний з: http//www.ukrstat.gov.ua.

Структура виробництва в Україні поступово наближається до показників інших країн світу. Зокрема, це стосується скорочення частки виробництва товарів і зростання внеску послуг. Серед виробництва товарів зменшується внесок сільського господарства, добувної та переробної промисловості. Характерною рисою України є вдвічі вищий за світовий рівень харчової промисловості та металургії, при вдвічі нижчому внеску машинобудування і легкої промисловості.

Структурна перебудова має суттєво змінити основні пропорції між добувними та переробними галузями на користь прискореного збільшення високотехнологічних галузей з високою часткою доданої вартості та високою технологічною складністю продукції. Одночасно якісних змін потребує структура українського експорту в напрямі підвищення частки продукції кінцевого споживання та високотехнологічної продукції.

При перебудові національної економіки важливо включати й елементи креативної економіки. Креативна економіка (дослідження її проведене ООН вперше,у 2008 р.) стосується тих галузей, де факторами розвитку є творчість, знання та доступ до інформації і вони здатні активізувати інноваційну діяльність та надати нового імпульсу економічному зростанню. Нова парадигма суспільного розвитку базується на об'єднанні трьох ключових сфер – економіки, культури і технології. Концепція креативної економіки базується на таких принципах:

>                   творчість є активом, що здатен генерувати зростання і розвиток;

>                   в основі нового підходу – сприяння створенню доходів, робочих місць та збільшенню експортних надходжень одночасно з активним розвитком громадянського суспільства, культурного різноманіття та людського капіталу;

>                   об'єднання економічних, культурних та соціальних сфер діяльності, що сприяє розвитку технологій, туризму, захисту прав інтелектуальної власності;

>                   креативна економіка вимагає інноваційної багатовекторної державної політики.

Найбільшим експортером креативної продукції у світі є Китай (61,4 млрд. дол. США, або 18% від світового обсягу експорту цієї продукції), а споживачем – США (95,0 млрд. дол., або 27% від світового обсягу імпорту цієї продукції). В основному продукція креативних галузей надходить до розвинутих країн світу (більше 80%), але значна частина виробництва зосереджена саме в економіках, які розвиваються (40%). Питома вага транзитивних економік, до яких віднесено й Україну, є незначною: біля 1% експорту та 1,7% імпорту креативної продукції у світі[2]. Незначний експорт і імпорт креативної продукції в Україні не відповідає рівню творчого потенціалу та можливостей населення. Тому активний розвиток креативних галузей економіки може стати важливим фактором здійснення економічного прориву, підвищення національної конкурентоспроможності та ефективної інтеграції нашої держави до світового простору.

Основною дійовою особою структурних змін у національний економіці має стати людина з її творчим, інтелектуальним та культурним потенціалом. Для цього необхідне інституційне забезпечення її розвитку (належної якості освітні установи, науково-дослідні інституції), система мотивації і державного стимулювання, що дозволить сформувати український інтелектуально-інноваційний потенціал.

Сьогодні в Україні посилюється розуміння значимості категорій „людський капітал", „інноваційний розвиток" та „творча праця", визначальна їх роль для подальшого соціально-економічного поступу задекларована у національних програмах розвитку. При цьому не сформовано основні умови для їх розвитку: інституційне забезпечення застаріле, система мотивації заблокована відсутністю необхідного стимулювання. Мотивацією для підвищення рівня людського розвитку є піднесення цінності інтелектуальної праці у суспільстві. Модернізація інституціональної структури для розвитку людського капіталу має охопити усі складові необхідної для цього національної інфраструктури.

Велике значення для створення та удосконалення наукового потенціалу є практичне застосування наявних розробок та можливість їх реалізації у соціально-економічному житті країни. Це дозволить від переважно покупця продуктів інтелектуальної діяльності перейти до виробника новітніх наукових розробок, тому основою структурних зрушень має стати створення умов для розвитку новітніх технологій, які дозволяють отримати високі прибутки та стануть важливим ресурсом для розвитку національної економіки.

Належне ставлення до духовних, етнокультурних надбань дозволяє нації зберегти свою неповторність. Збереження культурної спадщини є необхідною умовою для подальшого культурного розвитку. Піднесення духовного рівня населення має стати вихідною точкою для розвитку людського потенціалу, населення України має відчути себе активною силою покращення власного добробуту, здобути можливість самореалізації та самоствердження. Обґрунтована політика цілеспрямованих структурних зрушень національної економіки дозволить Україні стати повноцінним учасником світових процесів.

3. Зміни регіональної структури національної економіки

Загальнонаціональна концепція розвитку передбачає вдосконалення регіональної структури економіки країни, що базується на існуючій системі поділу праці та використанні сукупного потенціалу розвитку регіонів. Вивчення об'єктивних процесів розвитку регіонів, їх регіональної структури є основою для формування виваженого управління цими процесами.

Серед важливих напрямів поліпшення регіональної структури економіки слід виділити такі:

>                   удосконалення інституційної структури управління соціально-економічним розвитком регіонів;

>                   застосування планування та прогнозування на основі науково обґрунтованих підходів;

>                   децентралізація повноважень з планування та управління соціально-економічним розвитком регіонів;

>                   формування ефективних регіональних ринків.

Метою структурної трансформації на регіональному рівні має бути збалансування соціально-економічного розвитку кожного регіону на основі раціонального використання його потенціалу. Найважливішим результатом структурної політики на регіональному, як і на загальнонаціональному, рівні мають бути позитивні зрушення показників рівня життя населення. Світовий досвід доводить, що лише за умов ліквідації суттєвої диференціації соціально-економічного розвитку за регіонами з'являється і посилюється тенденція до інтеграційних процесів в межах національної економіки. Поступове цілеспрямоване зменшення регіональної диференціації є важливою умовою успішного здійснення структурних перетворень як на мезо-, так і на макрорівні.

Регіональні проблеми в трансформаційних економіках загострюються через складність самого процесу системної трансформації та управління ним. Якщо в економічно розвинутих країнах міжрегіональні взаємовідносини чітко відрегульовані, повноваження центральних, регіональних та муніципальних владних структур розмежовані, що сприяє вирішенню можливих суперечностей, то Україна перебуває лише на стадії їх налагодження. Тим самим актуалізується розбудова інституційної структури економічної системи та ефективних механізмів управління нею.

Державна економічна політика має регіональну складову, основним об'єктом якої, згідно сучасного трактування, є регіональні (просторові) нерівності – відмінності у рівнях розвитку, зайнятості, доходів населення, умов підприємництва тощо. Існуючу територіальну диференціацію рівнів соціально-економічного розвитку можна пояснити на основі аналізу основних причин регіональних нерівностей. Різких відмінностей природно-кліматичних умов життя та економічної діяльності в регіонах України немає, однак значна протяжність території та приналежність до різних природно-кліматичних поясів обумовлює певні відмінності спеціалізації регіональних господарських комплексів, першочергово – у сільськогосподарському виробництві. Розподіл природних ресурсів нерівномірний за регіонами, що визначає різну їх "продуктивність" та напрями використання. Дев'ятнадцять із двадцяти п'яти регіонів мають зовнішні кордони. Територія країни є досить компактною, що не призводить до надмірних транспортних витрат та не звужує ринок збуту виробленої продукції.

Мають місце певні демографічні відмінності регіонів, однак вони не є принциповими, оскільки більшість регіонів має звужений тип відтворення населення, що обмежує потенціал економічного розвитку. У розрізі регіонів спостерігаються певні відмінності підприємницького клімату, дії інституційних та соціально-культурних факторів.

У секторальних структурах регіональних економік України відбуваються зміни, а саме – у їх сукупних ВДВ помітно збільшується частка сектора сервісної економіки (або ІІІ сектора) та зменшується сукупна частка добувної і переробної промисловості, будівництва (І і ІІ сектори), що відповідає світовій тенденції формування постіндустріального типу економіки. Зміцнення позиції сфер діяльності ІІІ сектора економіки зумовлено фінансово-економічною кризою і особливою вразливістю до кризи галузей ІІ сектора. Слід зазначити, що у всіх без винятку регіонах України спостерігалося зростання фінансового сектора. Саме регіони, домінуючу позицію у структурі створеної ВДВ яких займав фінансовий сектор економіки, є лідерами прискореного зростання. Агломераційний ефект, пов'язаний з прискореним розвитком фінансового сектора і сервісної економіки, сприяв випереджаючому зростанню 11 порівняно урбанізованих регіональних економік.

За однотипним співвідношенням між трьома секторами економіки (І,ІІ і ІІІ) у структурі господарства регіонів і характером структурних змін, що відбулися в їхніх економіках, можна виділити п’ять типологічних груп українських регіонів[1].

Регіон-мегаполіс – м. Київ, що має підстави претендувати на статус міжнародного ділового і фінансового центру європейського масштабу. Столичний регіон має найбільш значні агломераційні переваги (велика концентрація міжгалузевих зв'язків, розвинута інфраструктура тощо), що обумовлює значний відрив його рівня економічного розвитку від інших регіонів. Цей регіон має сервісноорієнтовану структуру господарства на 78%  представлену галузями ІІІ сектора і на 22% - галузями ІІ сектора.

Старопромислові регіони (Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Запорізька, Полтавська, Сумська області) – із значною концентрацією добувної промисловості, важкої індустрії, підприємств ВПК. Водночас у їх секторальній структурі найнижчою по країні є питома вага третинного сектора економіки. У середньому співвідношення між І, ІІ і ІІІ секторами становить відповідно 21:40:39.

Промислово розвинені регіони (Харківська, Одеська, Київська, Львівська, Миколаївська області, АР Крим разом із м. Севастополь). У секторальній структурі їх регіональних ВДВ низькою є питома вага добувної промисловості та високою – частка переробної промисловості й фінансової діяльності. У цих регіонах спостерігається тенденція неоіндустріального розвитку: зменшується питома вага І і ІІ секторів та істотно зростає частка сфери послуг. У середньому співвідношення між І, ІІ і ІІІ секторами економіки становить відповідно 10:38:52.

Промислово-аграрні регіони (Черкаська, Івано-Франківська, Чернігівська, Вінницька) Рівненська, Житомирська, Кіровоградська області) – у структурі економіки у них питома вага виробництва ВДВ у галузях сільського господарства і ІІІ сектора є вищою за середню по країні. У середньому співвідношення між І, ІІ і ІІІ секторами економіки становить відповідно 20:33:47.

Аграрно-промислові регіони (Чернівецька, Закарпатська, Тернопільська, Хмельницька, Херсонська, Волинська області) – провідну роль відіграє сільськогосподарське виробництво. У середньому співвідношення між І, ІІ і ІІІ секторами економіки становить відповідно 18:30:52.

Вплив зазначених нерівностей і факторів, а також різні рівні їх господарської активності за роки ринкового реформування ( зумовлені наявними конкурентами перевагами і недоліками, різною адаптивністю до ринку залежно від структури економіки, менталітету населення і влади) призвели до посилення регіональної соціально-економічної диференціації розвитку, поглиблення міжрегіональної диспропорційності. Поляризацію регіонів за рівнем валового регіонального продукту (ВРГ) на одну особу. по відношенню до середньоукраїнського значення демонструють дані табл. ? Якщо у 1990 р. розбіжність між максимальним значенням ВРГ на одну особу мінімальним становила 1,6 раза, у 2000 р. – 4 рази, то у 2010 р. – понад 6 разів (відповідно, м. Київ, Чернівецька і Тернопільська області).

Таблиця

Групування регіонів України за рівнем валового регіонального продукту на одну особу за 1990-2010 рр., % до середньоукраїнського значення (Україна=100%)

* У 1990 р. розраховувався показник національного доходу на одну особу.

Джерело: за даними Держстату України за відповідні роки. Електронний ресурс. – Доступний з: <http//www.ukrstat.gov.ua >

Новою метою регіонального розвитку, на відміну від установки на економічне зростання, має стати підвищення капіталізації українських регіонів – тобто зростання вартості господарських активів (людського капіталу, природних, фізичних, культурних тощо), розміщених на їх території, найцінніші з яких повинні концентруватися в нових економічних центрах управління – «центрах розвитку[2].

Необхідно по новому оцінити роль держави в регулюванні регіонального розвитку, оскільки актуальною залишається парадигма як державної, так і регіональної економічної політики, яка б відповідала системі ринкового типу. Найбільш прийнятною є позиція щодо паритету ринкової саморегуляції та державного регулювання як такого, що створює умови та нівелює недоліки ринку, так звані «провали ринку». Принципово повинні бути зміщені акценти саме на регіональний рівень управління економікою.

На відміну від традицій централізованого управління, соціально-ефективна ринкова економіка повинна регулюватись переважно інструментами непрямого впливу, економічними. Таким чином, основу механізму регулювання розвитку регіонів складають інституційні перетворення, підтримка конкурентних умов ведення господарської діяльності, виважене управління ресурсним потенціалом регіону, спрямування результатів економічної динаміки на підвищення соціальних стандартів життя населення. Серед першочергових цілей суспільно-економічного розвитку регіонів можна виділити такі:

>                   підвищення якості життя населення відповідної території за рахунок раціонального використання місцевих ресурсів;

>                   диверсифікація виробничої діяльності, у тому числі з метою формування сфер працевлаштування місцевого населення;

>                   інноваційне наповнення економічного розвитку;

>                   досягнення ринкової конкурентноздатності регіону на основі виваженого формування «центру розвитку».

Часто цілі економічного розвитку суперечать соціальним цілям регіональної економічної політики. Першочергово це трапляється в разі необхідності міжрегіонального перерозподілу ресурсів для реалізації ідеї "територіальної солідарності" – коли громадяни та соціальні групи повинні отримати рівний доступ до матеріальних та духовних благ незалежно від їх місця проживання. Знаходження оптимального компромісу між суто економічними та соціальними цілями – ще одне важливе завдання регіональної економічної політики.

За ступенем універсальності та широтою впливу інструменти регіонального регулювання поділяються на дві групи: загальноекономічні регулятори (чи макроінструменти), що впливають на поведінку багатьох суб'єктів на певних територіях, та регулятори адресного впливу (чи мікроінструменти).

Регіональний розвиток в цілому та економічний зокрема необхідно розглядати як загальний процес удосконалення економіки регіону для забезпечення оптимальних її пропорцій. Регіональна економічна політика держави як правило орієнтує на досягнення обмеженої кількості цілей розвитку – не більше двох-трьох. Лише за таких умов можна розраховувати на позитивний результат і несуперечливість заходів та інструментів, що використовуються.

Необхідною умовою покращення економічної та інвестиційної ситуації у регіонах і країні загалом є децентралізація державного управління, за якої вдасться підвищити демократичний потенціал суспільства, сприяти підвищенню управлінської компетенції регіональних та місцевих органів влади. Суспільно-економічна трансформація в Україні ставить на порядок денний питання інституційних перетворень, здатних сформувати необхідні умови для успішності здійснюваних реформ. Для підвищення економічної і підприємницької активності, покращення інвестиційного клімату необхідно реалізувати комплекс заходів як на державному, так і регіональному рівнях. Розвиток економіки регіонів можливий за умови мобілізації зусиль приватного сектора, державного управління, місцевого самоврядування та організованої громадськості. Особливо актуальним є підвищення рівня компетенції та управлінської відповідальності регіональної та місцевої влади.

4. Перспективні інноваційні форми регіонального економічного розвитку

Нові завдання, що стоять перед регіональною владою щодо змістовного наповнення соціально-економічного розвитку територій та громад, потребують активізації інноваційного потенціалу територіальної організації економіки та взаємодії господарюючих суб'єктів.

Світовий досвід успішних регіонів доводить залежність їх результату не тільки від класичних факторів – ресурсного забезпечення, вдалого геополітичного розміщення, наявності досконалих технологій. Кенічи Омає у своїй праці «Кінець національної держави: піднесення регіональних економік» відмітив, що наприкінці ХХ ст. значущість тієї чи іншої країни на економічній карті світу стала визначатися окремими регіонами – тими, як змогли стати вузлами, що зв’язують світові потоки товарів, фінансів, людей, технологій та інформації[1]. Дослідники зазначають, що міць країни тепер залежить не стільки від природних запасів і валових обсягів виробництва, скільки від володіння центрами, що управляють потоками на глобальному ринку[2].

За інтегрування України в глобалізаційний простір відбувається певне переформатування регіонів з виокремленням центрів ділової і фінансової активності – насамперед м. Київ та інші міста-мільйонники та «трансадміністративних» регіонів, які активно включаються в глобальні процеси (зокрема, східні регіони). Міста Харків і Донецьк є «вікнами» у Росію, мм. Львів, Ужгород – «вікна» у Європу, м. Одеса і комплекс портів – вихід у Чорне море. Виділення найбільш динамічних мегаполісів як центрів розвитку і як національних «містків» до глобального ринку сприятиме капіталізації та  глобалізації країни.

У теорії та практиці реалізації оптимальної стратегії розвитку регіонів важливе місце надається кластерній моделі галузево-територіального розвитку. Кластер в економічній літературі визначається як індустріальний комплекс, що сформувався на основі територіальної концентрації мереж спеціалізованих постачальників, основних виробників та споживачів, що пов'язані технологічним ланцюжком. Вважається, що першим це явище дослідив М. Поргер, що вивчав конкурентні переваги понад ста галузей різних країн. У його трактуванні, кластер - це вертикальні (покупець-постачальник) чи горизонтальні (спільні клієнти, технології, посередники) взаємозв'язки.

Сучасний етап світової економіки актуалізує інноваційну складову економічного розвитку як передумову її динамічності та конкурентоздатності. Значної ваги набувають фактори, що стимулюють поширення нових технологій, а саме – взаємодія між наукою і освітою, їх належне фінансування, відповідна стратегія уряду, а також формування мереж взаємозв'язків між фірмами та їх гнучка спеціалізація. Відтак кластер інноваційної активності можна визначити як сукупність базисних нововведень, сконцентрованих у певному економічному просторі.

Завдяки кластерному підходу на рівні окремого регіону стає можливою міжсекторна співпраця, оскільки ініціаторами та активними учасниками її виступають місцеві органи влади. Завдяки поширенню та постійному обміну інформацією стають можливими взаємовигідні бізнесові контакти в регіоні, поширюється кооперація між різногалузевими підприємницькими структурами. Тим самим споживачі мають можливість отримати якіснішу продукцію, виготовлену за рахунок місцевих ресурсів. Механізм кластерної співпраці є вигідним, оскільки значно скорочуються трансакційні витрати учасників, стають можливими масштабні підприємницькі проекти за рахунок участі в них членів кластера на засадах співфінансування, посилюються інформаційні можливості підприємств регіону, і все це сприяє залученню внутрішніх та зовнішніх інвестицій. Виникнення та стрімке поширення кластерної моделі галузево-територіальних утворень пов'язані із певною зміною економічних пріоритетів у контексті глобалізаційних змін. Учасники кластеру отримують переваги, виходячи із місцевої інституціональної специфіки (знань, мотивації, відносин). А, як правило, зростає ефективність діяльності тих виробничих утворень, які паралельно із принципом індивідуального економічного інтересу здатні реалізувати переваги принципу колективної діяльності.??

На практичному рівні реалізації моделі виявляється, що кластер-промислова група – це галузево-територіальне добровільне об'єднання підприємств та підприємців із науковими установами і органами місцевої влади з метою підвищення конкурентоспроможності власної продукції та економічного зростання регіону. І, як засвідчує досвід, впровадження стратегії місцевого економічного розвитку з використанням кластерної моделі сприяє досягненню зазначених цілей.

В Україні нагромаджений позитивний досвід використання кластерної моделі галузево-територіального розвитку. Кластерна модель активно реалізувалася в Хмельницькій області у 1998 р. із започаткуванням асоціації "Поділля Перший". Ця асоціація об'єднала представників владних структур на рівні начальників окремих управлінь облдержадміністрації та мерів міст, представників бізнесу на рівні директорів державних та приватних підприємств, професорів університетів, банкірів, керівників асоціацій. За ініціативи громадськості була розроблена програма застосування концепції кластерів з метою відродження виробництва у швейній, харчовій, будівельній, туристичній галузях.

Аналіз процесу ініціювання, функціонування та результативності кластерної моделі дозволяє визначити принципову відмінність такого типу об'єднання від інших: асоціацій, концернів, акціонерних товариств тощо. По-перше, підприємства, що об'єднуються, не втрачають своєї господарської та юридичної самостійності. По-друге, формуються єдині фінансові відносини, що виражається у фінансовій підтримці один одного. Стратегія кластерної програми передбачає заінтересованість підприємців інвестувати місцеве виробництво, використовувати місцеві ресурси та вітчизняні передові технології.

Значна кількість переваг кластерної моделі не позбавляє її від недоліків, що за умов ринково-орієнтованої економіки можуть бути суттєвими. Першочергово – це надмірна концентрація виробництва, а відтак є потенційна можливість посилення монопольних тенденцій в окремих ринкових секторах. Тому варто враховувати сутнісні ознаки ринкового середовища для уникнення санкцій державної антимонопольної корекції.

Основна стратегічна спрямованість кластерної моделі галузево-територіальної організації виробництва полягає у забезпеченні міжсекторної співпраці влади, бізнесу, громади (через різноманітні громадські організації). Очевидною є висока ефективність посилення такої співпраці. Для суб'єктів економіки України ця форма міжсекторної взаємодії є виключно важливою як через необхідність опанування сучасними цивілізованими методами реалізації індивідуальних економічних інтересів, так і для концентрації інформаційних, управлінських, інших ресурсів з метою протистояння висококонкурентним суб'єктам міжнародного бізнесу. Значення кластерної моделі галузево-територіальної організації виробництва для економічного розвитку регіону наведене на рис. 11.3.

Оптимізація інформаційних потоків та відповідних управлінських рішень учасників кластерної моделі приводить до:

>                   скорочення трансакційних витрат учасників кластеру, а відтак – зниження собівартості та ціни продукції;

>                   посилення рівня відповідальності керівників окремих підприємств та організацій за рішення, що ухвалюються ними, з огляду на тісну співпрацю з партнерами по кластеру, що є і партнерами по бізнесу;

>  зростання відповідальності щодо розбудови економіки власного регіону та захисту інтересів громади.

Рис. 11.3. Значення кластерної моделі галузево-територіальної організації виробництва для економічного розвитку регіону

Важливо, що у регіональному економічному управлінні при впровадженні кластерної моделі галузево-територіальної організації виробництва реалізується принцип пріоритету інтересів територіальної громади на противагу поширеному донедавна галузевому підходу до управління економікою.

Реалізація першочергового завдання регіональної політики, а саме – соціально-економічного вирівнювання розвитку, потребує нових ефективних підходів та рішень щодо просторової організації суспільного виробництва. Є об'єктивна потреба у перенесенні центру ваги управлінської компетенції на рівень регіонів для забезпечення вищого рівня їх самостійності та підвищення соціально-економічної ефективності регіональних господарських комплексів. Кращий світовий досвід стимулювання регіонального економічного розвитку засвідчує переваги вільних економічних зон (ВЕЗ) чи територій із спеціальними економічними режимами. Зазначені форми територіальної організації суспільного виробництва відіграють роль своєрідних полюсів економічного зростання та здатні сприяти вирішенню низки проблем: інтеграції національних економік до світового господарського комплексу; залученню іноземних інвестицій; технологічному оновленню та структурній перебудові національної економіки тощо. Згідно з поширеним у науковій літературі визначення, ВЕЗ є частиною національної території, економічний потенціал якої зорієнтовано на вирішення специфічної задачі (або комплексу задач).

Історія розвитку українських територій з режимом пільгових умов ведення економічної діяльності започаткована у березні 1994 р., коли Указом Президента України №113 було запроваджено першу ВЕЗ на території Бродівського району Львівської області. Однак практика функціонування територій з особливим режимом економічної діяльності виявила суттєві проблеми. До числа недоліків розвитку спеціальних економічних зон і територій пріоритетного розвитку (ТПР), як інструментів регіонального розвитку в Україні, належать такі:

>           поширені факти неузгодженості прийняття відповідних рішень про створення територій з пільговими режимами, ініційованих місцевими елітами, із цілеспрямованою державною політикою регіонального розвитку, про що свідчить практика регулювання кожної зони окремим нормативним актом;

>           низька якість значної кількості інвестиційних проектів, пропонованих до запровадження в пільгових зонах;

>           порушення рівних конкурентних умов для діяльності економічних суб'єктів, зокрема, через підвищення питомої ваги імпорту сировини в загальному обсязі імпорту до ВЕЗ та ТПР, що приводить до заниження ресурсних витрат у структурі собівартості продукції.

Практика створення територій з пільговими умовами економічної діяльності в Україні значною мірою відрізняється від загальноприйнятої практики у світі. Першочергово варто усвідомити, що українські ВЕЗ та ТПР створювались не стільки для залучення іноземних інвестицій, хоча така мета декларувалась в більшості проектів, а для створення прийнятних умов економічної діяльності вітчизняного бізнесу, збереження та використання наявних виробничого потенціалу та існуючих робочих місць. Така політика є спробою часткового розв'язання проблемної ситуації, що потребує системного підходу. Численні опитування іноземних інвесторів доводять, що для них важливі не пільги, а зрозумілі та прозорі умови ведення бізнесу, формування яких має забезпечуватися на національному рівні. Для успішного функціонування пільгових режимів економічної діяльності в розвинутих країнах світу забезпечується державне фінансування інфраструктурної підготовки визначених територій перед залученням інвесторів, і з цією метою у кожний квадратний метр зони із спеціальним економічним режимом інвестується 1 млн. дол. США.

Українській державній політиці щодо територій пільгових режимів бракує конструктивності, про що свідчать факти: відміна окремих податкових пільг на вже працюючих територіях, нерозуміння реального значення пільгових економічних режимів, а відтак використання некоректних критеріїв оцінки їх діяльності, мораторії на діяльність. Необхідна обґрунтована і послідовна політика розвитку територій із спеціальними економічними режимами. За умови зваженої та цілеспрямованої державної політики щодо ВЕЗ та ТПР, їх потенціал спроможний забезпечити формування потужних "полюсів зростання", здатних реально сприяти соціально-економічному поступу регіонів. Для цього на державному рівні необхідно:

-                     по-перше, здійснити уніфікацію законодавства щодо умов створення, функціонування та моніторингу діяльності ВЕЗ та ТПР;

-                    по-друге, розробити та запровадити коректну методику оцінки ефективності вказаних територій.

Висновки

Підтримка довгострокового економічного зростання, яке є необхідною умовою підвищення рівня та якості життя населення, вимагає постійного структурного вдосконалення національної економіки. Сучасний період розвитку економіки України характеризується певними структурними зрушеннями з метою удосконалення соціально орієнтованої ринкової економічної моделі. Однак проблемними питаннями розвитку національної економіки залишається розвиток інституцій, фінансового та товарного ринків, необхідність підвищення технологічного рівня та забезпечення макроекономічної стабільності. Поряд із цим, українська економіка має певні інноваційний потенціал та досить високий рівень забезпечення працівниками з вищою освітою та професійною підготовкою. Це викликало появу пріоритетних напрямів структурних зрушень на макрорівні, серед яких досягнення економічної незалежності, інноваційний характер розвитку, залучення інвестицій, підвищення рівня життя населення, розвиток людського потенціалу.

Особливої актуальності набувають зміни регіональної структури національної економіки серед яких: децентралізація управління, комплексність розвитку, соціально-ефективний характер змін та використання стратегічного планування. Застосування перспективних інноваційних форм дозволяє підвищити рівень соціально-економічного розвитку окремих регіонів та вдосконалити регіональну структуру національної економіки. Державна політика регіонального розвитку має бути спрямована на формування такої просторової організації країни, яка б дозволила підвищувати вартість господарських активів територіальних співтовариств. А капіталізація регіонів підвищуватиме капіталізацію країни.

Структурна перебудова національної економіки потребує ґрунтовного дослідження сучасних тенденцій розвитку та обґрунтованих заходів. Виважене виділення пріоритетів економічного розвитку визначатиме ефективність структурних змін і зрушень як на національному, так і на регіональному рівнях.