Тема 10. Програмування та прогнозування національної економіки

1. Прогнозування національної економіки.

Прогнозування - це метод, в якому використовується як накопичений в минулому досвід, так і поточні припущення стосовно майбутнього з ціллю його визначення. Якщо прогнозування виконано якісно, результатом стане картина майбутнього, яку можна використовувати як основу для планування.

Прогнозування в найбільш загальній формі може бути визначено як знання наперед, вид діяльності, спрямований на отримання інформації про майбутнє та визначення альтернативних шляхів і способів досягнення намічених цілей.

Правильно організоване прогнозування приносить користь. Так як будь-яке управлінське рішення за своєю суттю являється прогнозним, прогнозування створює фундаментальну основу підприємницької та менеджерської діяльності в будь-якій сфері при виконанні різних притаманних їм функцій. Роль прогнозування в підприємницькій діяльності і менеджменті нерозривно пов’язана з роллю прийняття рішень, а прийняття управлінських рішень - вузлова процедура циклу управління в діяльності підприємців та менеджерів всіх рівнів. Нерозривний зв’язок рішення і прогнозування пояснюється тим, що ще до прийняття рішення необхідно: отримати інформацію, обробити її, провести аналіз інформації, пред’явити інформацію в зручній формі. Слайд 4 Прогнозування відбувається одночасно на базі:

• інтуїтивної інформації з використанням уяви;
• предметної інформації і логіки;
• кількісних даних і математичних методів.

Методологічні принципи прогнозування

- принцип варіативності прогнозів. Міра і характер дії держави на економіку - не єдині елементи сценаріїв економічного прогнозування. Набути чинності можуть, наприклад, прогноз погодних умов, що визначає врожайність сільськогосподарських культур, прогноз настання хвороб і так далі В принципі таких варіантів прогнозів може бути дуже багато, тому слід розумно обмежувати їх число.

- принцип соціальної спрямованості і пріоритетів суспільних потреб. Даний принцип означає, що плани розвитку економіки повинні бути направлені на задоволення кінцевих потреб суб'єкта. У пріоритетному порядку повинні розвиватися галузі економіки, направлені на людину.

- принцип підвищення ефективності суспільного виробництва або принцип оптимальності. Це означає, що в прогнозах повинні відбиватися досягнення науки і техніки. Вони повинні орієнтувати господарюючих суб'єктів на вдосконалення структури виробництва, підвищення об'єму продукції, що випускається, ефективніше використання наявних ресурсів.

- принцип пропорційності і збалансованості. Він означає, що прогнози повинні бути збалансовані по ресурсах і можливостях економіки, вони повинні відображати пропорції, що склалися, і орієнтувати економіку на формування прогресивних пропорцій, зрушень в економіці.

- принцип поєднання галузевого і регіонального аспекту прогнозування. Це означає, що в прогнозах повинні бути відбиті основні напрями розвитку галузей економіки і в той же час повинен використовуватися територіальний підхід до прогнозування з тим, щоб забезпечити комплексне використання ресурсів, які має в своєму розпорядженні даний регіон.

- принцип пріоритетів. Він означає, що зі всього різноманіття галузей, виробництв необхідно виділити головні і направити на їх розвиток ресурси, пов'язати цілі розвитку економіки з ресурсами.

- принцип безперервності. Він припускає безперервність процесу прогнозування, взаємну ув'язку довгострокових, середньострокових і короткострокових прогнозів.

- принцип комплексності або системності. Він припускає розгляд економіки як системи і в світлі системного підходу виявити системні властивості об'єкту, забезпечити комплексність рішення соціально-економічних, організаційних, науково-технічних і ін. проблем, оптимізувати структуру і характер розвитку системи.

- принцип адекватності. Він означає, що прогнозовані цифри повинні відображати об'єктивний стан економіки, вживані моделі прогнозування повинні відповідати процесам і тенденціям розвитку реальної економіки.

До методологічних принципів прогнозування слід віднести формування комплексу, системи прогнозів. Для сучасної внутрішньополітичної обстановки наший країни не можна удаватися тільки до реалізації одного прогнозу, наприклад економічного прогнозу переходу до ринку, необхідне опрацьовування і складання політичного прогнозу, прогнозу розвитку національних суверенітетів, демографічного і так далі Комплексність в змозі забезпечити велику надійність виконання прогнозів. Для методології сучасного прогнозування характерним є те, що вона повинна бути ретельно адаптована до нових для народного господарства ринкових механізмів.

Прогнозування має за мету вирішення трьох взаємопов'язаних завдань:

>     визначення майбутніх станів об'єкта, що досліджується, на основі вивчення тенденцій та закономірностей його розвитку в минулому та теперішньому і умовне їх перенесення на майбутнє (цільовий прогноз);

>    визначення альтернативних шляхів і строків досягнення бажаних станів об'єкта прогнозування, які беруться за мету, з урахуванням наявних ресурсів (програмний прогноз);

>     оцінка прийнятих рішень (програм та планів економічного і соціального розвитку країни) з позицій їх наслідків у прогнозованому періоді (оціночний прогноз).

Процедура прогнозування здійснюється в три етапи: ретроспекція, діагноз, проспекція.

Ретроспекцією називається етап прогнозування, на якому досліджується історія розвитку об'єкта прогнозування для одержання його систематизованого опису. На стадії ретроспекції відбувається збір, збереження й обробка інформації, визначення джерел, необхідних для прогнозування, з'ясовуються структура і склад характеристик об'єкта прогнозування, формулюється і уточнюється завдання прогнозування.

Діагноз являє собою етап прогнозування, на якому досліджується систематизований опис об'єкта прогнозування з метою виявлення тенденції його розвитку. На етапі діагнозу створюєть­ся математична модель об'єкта прогнозування, встановлюється ступінь її адекватності реальному об'єкту та здійснюється вибір методів прогнозування.

Протекція являє собою етап прогнозування, на якому за даними діагнозу розробляються прогнози об'єкта прогнозування, здійснюється верифікація прогнозу, тобто оцінка його адекватності і точності.

Визначається оптимальний прогноз - максимально наближений до реальних цифр, з урахуванням наявної на даний момент інформації.

В результаті прогнозування процесів і тенденцій розвитку економіки визначаються можливі стани економічного і соціального розвитку країни в майбутньому, пропонуються альтернативні шляхи їх досягнення, формуються програми майбутнього розвитку з урахуванням найбільш прийнятних варіантів, наявних ресурсів та стратегічних цілей.

2. Поняття і види макроекономічного планування

Аналіз сутності та функцій прогнозування дає можливість з'ясувати питання щодо співвідношення прогнозу та плану.

План - це належним чином оформлене і затверджене управлінське рішення, в якому відображено завдання (система завдань) і конкретизована послідовність його виконання з визначенням необхідних ресурсів, обсягів фінансування, термінів реалізації окремих заходів та виконавців.

Основним в процесі планування є наукова постановка цілей майбутнього розвитку та вироблення дієвих засобів їх досягнення. Планування базується на опрацюванні вихідної інформації і передбачає наукову постановку мети та вибір засобів і шляхів її досягнення серед визначених прогнозом альтернатив розвитку.

Таким чином, прогнозування і планування соціально-економічного розвитку країни є, по-перше, взаємодоповнюючими формами державного регулювання, технологічно пов'язаними між собою; по-друге, з огляду на їх завдання, мають абсолютно самостійний, завершений характер.

Сутність соціально-економічного планування полягає у формуванні управлінських рішень щодо обґрунтування конкретних цілей і пріоритетів розвитку економіки, строків їх досягнення та визначення напрямків і способів використання наявних матеріальних, трудових, фінансових ресурсів для реалізації намічених програм.

В залежності від ступеня конкретності і форми вияву планування може бути директивним, індикативним, стратегічним, поточним.

Директивне планування передбачає розроблення планів, які мають силу закону і є обов'язковими для виконання. Директивне планування набуло розвитку в бувшому СРСР і застосовувалося як безальтернативна форма на рівні підприємства та економіки в цілому. В сучасних умовах директивне планування на макроекономічному рівні може використовуватися для розв'язання окремих найважливіших завдань, які мають загальнонаціональне значення. Але терміни та масштаби такого планування мають бути строго обмежені. Елементи директивного планування використовувалися європейськими країнами в післявоєнний період для відбудови національних економік. Серед об'єктів такого планування: ціни (у Франції), централізовані капіталовкладення і імпортні закупівлі (в Німеччині), держзамовлення (в Великобританії). В Аргентині засобом виходу з системної кризи стало жор­стке регулювання валютного курсу. Директивне планування збережено в Китаї і охоплює державний сектор.

В сучасному господарському житті директивне планування і застосовується на рівні підприємства і полягає у формуванні ¹ обов'язкових для виконання планів щодо обсягів та структури виробництва, термінів виконання, кошторису витрат, конкретних виконавців.

Індикативне планування має рекомендаційний характер, є орієнтиром щодо основних цілей і напрямків розвитку економіки. Процес індикативного планування передбачає формування системи контрольних цифр (індикаторів), досягнення яких є бажаним і відповідає державній соціально-економічній політиці. Серед індикаторів соціально-економічного розвитку макроекономічні показники, що характеризують кількісні і якісні параметри розвитку економічної системи - динаміку і структуру економіки, ефективність функціонування реального сектору еконо­міки, рівень життя населення, зовнішньоекономічні зв'язки. Індикативні плани на основі контрольних цифр передбачають альтернативні способи досягнення визначених індикаторами цілей і це мають чіткого ресурсного забезпечення.

Поряд з контрольними цифрами індикативне планування допускає можливість включення в план:

>   конкретні завдання для державного сектора, в т.ч. державні замовлення в форматі міжгалузевих зв'язків та експортно-імпортних потоків;

>   систему норм і нормативів ( нормативи споживання, норми амортизаційних відрахувань, норми обов'язкових банківських резервів тощо);

>   ліміти економічних регуляторів ( ціни, відсоткові ставки, рівень зовнішньої заборгованості).

Стратегічне планування зорієнтоване на довгострокову перспективу і передбачає визначення головних пріоритетів розвитку національної економіки у формі основних напрямків економічного та соціального розвитку.

За допомогою стратегічного планування визначають шляхи подальшого розвитку суспільства, принципи такого розвитку і основні рушійні сили. На відміну від поточного планування, яке характеризується розробкою конкретних показників та їх доведенням до виконавців, суть стратегічного планування полягає у визначенні науково обґрунтованої концепції розвитку і створенні передумов для її реалізації.

До основних методів планування відносяться:

>   балансовий метод, суть якого полягає в забезпеченні пропорційності між потребами і ресурсами за допомогою системи балансів. В загальній системі балансів розрізняють матеріальні, трудові і фінансові баланси; однопродуктові, зведені і міжгалузеві баланси; натуральні, цінові і натурально-цінові баланси;

>   нормативний метод, заснований на визначенні системи матеріальних, трудових і фінансових норм і нормативів, порядку і методів їх використання для розробки та обґрунтування планових рішень;

>   економіко-математичний метод, суть якого полягає у побудові математичної моделі економічного об'єкта. Це дозволяє виділити і формально описати причинно - наслідкові зв'язки економічних процесів і визначити параметри залежності змінних;

> програмно - цільовий метод - це спосіб формування системи планових рішень на основі виокремлення пріоритетів економічного, соціального і науково-технічного розвитку і розробки взаємопов'язаних макроекономічних, галузевих і регіональних програм.

3. Індикативне планування національної економіки.

Важливе місце у впливі держави на економічні процеси займає індикативне планування. Воно є адекватною ринковим відносинам формою макроекономічного планування.

Індикативне планування принципово відрізняється від директивного планування способами досягнення цілей, поставлених у плані. Його показники не мають для окремих господарських суб'єктів статусу обов'язкових завдань, а мають рекомендаційно-орієнтуючий характер. Виражаючи цілі і пріоритети соціально-економічної політики держави на відповідний період, показники індикативного плану набувають життєвої сили для окремих суб'єктів ринку лише за допомогою цілеспрямованої системи правових та економічних регуляторів. Останні створюють правову основу і економічні стимули для здійснення виробничо-господарської діяльності у напрямах, які відповідають цілям і пріоритетам суспільства, виражених у державному плані.

Індикативні плани включають розділи, які охоплюють увесь спектр проблем соціально-економічного розвитку країни: показники розвитку економіки в цілому (макроекономічні показники), окремих її сфер, соціального розвитку, зовнішньоекономічної діяльності та ін. Але серцевиною індикативних планів є економічні програми, спрямовані на розв'язання найбільш актуальних проблем розвитку країни. Не випадково тому індикативне планування часто називається економічним програмуванням.

Індикативне планування відноситься до непрямих методів. В індикативній частині планування державні господарські органи на основі аналізу функціонування економіки визначають та інформують підприємців про пріоритетні економічні цілі, варіанти прогнозів структурних змін, розвиток науки і техніки, динаміку найважливіших матеріально-фінансових пропорцій, зміни кон’юнктури зовнішнього і внутрішнього ринків, рівня співвідношення цін та інше.

Індикативне (рекомендаційне) планування - це пасивна форма управління життєдіяльністю регіонів та територіальним розвитком держави в цілому. До індикативного планування входить: аналітичні роботи, що розкривають тенденції територіального розвитку, прогнози таких тенденцій, у тому числі міжрегіональних пропорцій, регіональних балансів трудових ресурсів, робочих місць, водних, паливно-енергетичних, мінерально-сировинних ресурсів, кормів, продовольства, грошових доходів та видатків населення тощо.

Індикативне планування в даному разі включає і рекомендації підприємцям, муніципальним органам та урядові, що базується на вивченні та оцінці ситуації, яка складається в тому чи іншому регіоні (соціальної, екологічної, ресурсної забезпеченості, ступеня господарської освоєності території), маркетинг (вивчення внутрішнього та зовнішнього ринку), створення постійних консультаційних центрів з проблем регіональної економіки та територіального розвитку в цілому.

Зарубіжна практика свідчить про ефективність діяльності наукових комісій при місцевих органах влади, в завдання яких входять: підготовка аналітичних і проблемних доповідей, оцінка можливих тенденцій у разі прийняття тих або інших рішень, обґрунтування доцільних напрямків регіональної політики тощо.

У будь-якому разі суспільство, уряд, місцеві органи повинні спиратись на науково обґрунтовану географічну регіонально-цілісну концепцію, що пов’язувала б у єдине ціле інтереси розвитку всіх складових регіонального комплексу, населення, природного середовища, економічних і технологічних структур.

Втім держава володіє ще одним, мабуть, самим дієвим засобом регулювання процесів територіального розвитку - програмно-цільовим підходом, що полягає у розробці і втіленні в життя регіональних програм різного масштабу і типу.

Регіональні програми соціально-економічного розвитку являють собою комплекс взаємоузгоджених заходів з метою вироблення необхідних правових, економічних та організаційних умов щодо стабілізації та покращання соціально-економічного становища в регіоні на основі ефективного використання наявного потенціалу (природно-ресурсного, науково-технічного, інтелектуального тощо).

Цільове призначення державного механізму регулювання регіональними програмами повинно бути зорієнтоване на:

• активізацію господарської діяльності у регіонах на основі впровадження нових виробничих відносин та поліпшення використання природно-ресурсного й економічного потенціалу;

• створення умов для вдосконалення спеціалізації регіонів, прискореного розвитку прогресивних галузей господарства, залучення капіталу в регіони, що мають для нього найбільш сприятливі передумови;

• ліквідацію локальних екологічних криз в окремих регіонах.

Регіональні програми соціально-економічного розвитку включають такі основні структурні блоки:

1) мета і основні завдання програми;

2) обґрунтування пріоритетів, основними критеріями яких є: гострота проблеми, соціальна значущість, можливість реального фінансування й забезпечення ресурсами, + конвенцій;

3) структура і зміст програми з виділенням підпрограм;

4) перелік учасників програми;

5) фінансове забезпечення;

6) етапи реалізації програми як окреслені в часі певні періоди (5-6 років) з переліком проміжних цілей й конкретних результатів окремих підпрограм;

7) організація управління програмою, що передбачає створення необхідних організаційних структур і нормативно-правову легітимацію їхніх прав та повноважень;

8) очікувані результати реалізації програми.

Як показала практика, регулюючі функції держави в умовах ринкової трансформації не можуть бути ефективними за відсутності надійної системи стратегічного прогнозування та індикативного планування. Свого часу адміністративною економікою був накопичений відповідний досвід, який досить ефективно використаний у країнах ринкової економіки (Франції, Японії тощо). Особливо потрібне стратегічне прогнозування та індикативне планування для країн із перехідною економікою. Відсутність фахових прогнозних оцінок основних показників макроекономічного розвитку спричиняє до витрат, що вимірюються навіть не у відсотках, а кратно. Це позбавляє економіку перспективи, дезорганізує поточну діяльність, адже йдеться про прогнозування таких ключових параметрів, як витрати бюджету, платіжний баланс, грошова емісія та ін.

В Україні потрібно сформувати механізми прогнозування та індикативного планування, сучасну статистичну базу, відповідні інституційні структури, аби посилити регулюючу функцію економічних процесів.

Під методологією індикативного планування розуміють систему вимог до його побудови. Методологія індикативного планування визначає основні принципи, методи розробки планів і логіку їх побудови для різних часових періодів, ланок та рівнів національної економіки.

Принципи індикативного планування виражають головні вимоги до побудови індикативних планів. До них належать: поєднання інтересів усіх суб'єктів ринкових відносин - держави, регіонів, підприємств і окремих підприємців; порівняння витрат і доходів; комплексність, яка передбачає системний підхід у вирішенні економічних, соціальних, культурних, екологічних, зовнішньоекономічних та інших проблем; індикативність як спосіб визначення цілей і пріоритетів соціально-економічного розвитку; розробку способів їх досягнення на базі глибокого аналізу об'єктивного стану і динаміки розвитку суспільства; поєднання планового і ринкового регулювання розвитку економіки; безперервність, яка передбачає безперервний процес прогнозування і планування; орієнтацію на вирішення соціальних завдань розвитку суспільства.

Складовою частиною методології є методика індикативного пла­нування, тобто сукупність способів і принципів розробки індикатив­них планів та забезпечення їх реалізації.

До основних методів розробки індикативних планів належать: програмно-цільовий, нормативний, балансовий, економіко-математичний, техніко-економічного аналізу, індексного аналізу, системний.

Головними способами реалізації індикативних планів треба вважа­ти такі: застосування економічних регуляторів (податки, кредити, тари­фи, інвестиції, ціни, цінні папери, відсотки, резерви, норми і нормати­ви, амортизаційні відрахування, бюджет, субсидії, програми); застосу­вання адміністративних регуляторів (державні замовлення, штрафи, санкції, ліцензії, дозволи, квоти, антимонопольні закони тощо).

Важливою умовою розробки індикативних планів є визначення об'єктів регулювання. Об'єктами регулювання є соціально-економічні структури, системи зв'язків між їхніми частинами, виявлені на підставі вивчення внутрішніх закономірностей їх функціонування. Вони є об'єктами економічного і правового впливу держави у сфері виробництва, обігу і споживання. Найважливіші соціально-еконо­мічні структури і фактори є такі: великі природно-економічні райо­ни, підприємства всіх форм власності; регіональна і галузева струк­тури економіки; бюджети регіонів; основні економічні пропорції у розвитку промисловості та сільського господарства; ринкові відно­сини.

Індикативний план передбачає три типи показників: прогнозні, директивні та розрахункові. Прогнозні показники визначають можливі орієнтири розвитку економіки, окремих сфер і елементів ринку. Директивні показники виробничої діяльності підприємств затверд­жені у Державному плані й обов'язкові до виконання без огляду на економічну доцільність. Ці показники характерні переважно для адмі­ністративно-командної економіки.

 Порядок розробки індикативних планів і механізм їх реалізації

Для розробки індикативних планів на різних рівнях планування використовують такі методи: системного аналізу, балансовий, норма­тивний, економіко-математичні, програмно-цільовий.

Метод системного аналізу застосовують для вивчення розвитку економічної ситуації у народному господарстві в минулому, теперіш­ньому і майбутньому з урахуванням різних його варіантів.

Системний економічний аналіз передбачає:

• економічний аналіз організаційної структури об'єкта, який пла­нують, ефективності функціонування структурних підрозділів;
• вивчення варіантів планованих рішень для вибору найоптимальніших;
• оперативне виявлення і вивчення відхилень від запланованих зав­дань у розвитку економіки;
• аналіз ефективності використання ресурсів у процесі реалізації індикативного плану.

Аналіз економічного і соціального розвитку національної еконо­міки є вихідним для формування державного плану. Предметами економічного аналізу на макрорівні є тенденції, фактори, структурні змі­ни збалансованість, інтенсивність, ефективність суспільного вироб­ництва, народногосподарська кон'юнктура-Головним принципом системного аналізу є комплексність, що пе­редбачає використання широкого кола показників, за якими його проводять.

Найбільшу увагу треба приділяти аналізу найважливіших загаль­ноекономічних пропорцій з погляду соціальної спрямованості. Розпо­чинати доцільно з оцінки економічного і наукового потенціалу дер­жави. Кількісному та якісному аналізу підлягають земельні ресурси, запаси мінеральної сировини, водні й лісові ресурси та їх розміщення на території України. Характеризують також динаміку і структуру населення країни, формування її трудових ресурсів. Науковий потен­ціал оцінюють щодо кількості та складу наукових організацій, квалі­фікації зайнятих у них працівників, динаміки результативності їх дія­льності.

Основні фонди, як складову частину національного багатства, аналізують щодо їх технічного рівня і зношення. Характеризують об­сяги та якісний склад оборотних фондів, розміри обігових коштів, їхню обіговість.

Темпи економічного розвитку розглядають на підставі показників ВВП та національного доходу.

Аналіз темпів економічного розвитку доповнюють аналізом макроекономічних пропорцій. У їхньому складі виділяють частки фонду відшкодування, кінцевого продукту, фонду оплати праці та прибутку у виробленому національному доході; співвідношення між фондом споживання і фондом нагромадження; фондом виробничого нагрома­дження і ресурсами, потрібними для цього, необхідним та додатко­вим продуктами, грошовими доходами та видатками населення і роз­дрібним товарообігом; увезенням та вивезенням продукції; кількістю зайнятих і кількістю робочих місць; капіталовкладеннями і прирос­том основних фондів тощо. Аналіз макроекономічних пропорцій дає змогу виявити головні макроекономічні тенденції відтворювального процесу в державі. Для отримання цілісної картини аналізують сектор­ні й галузеві пропорції.

Під час передпланових досліджень аналізують та обґрунтовують фактори і джерела економічного зростання. Вплив факторів на темпи економічного зростання оцінюють із застосуванням методів індекс­ного, факторного і регресійного аналізу, економіко-математичного моделювання.

У системному аналізі важливе місце посідають показники зведено­го фінансового балансу, в тому числі державного бюджету. Головне завдання аналізу фінансових показників - визначення можливостей фінансування різних заходів, що передбачені в індикативному плані.

У процесі аналізу досліджують відтворення основних виробничих фондів, яке передбачає оцінку ресурсів, інвестицій (зокрема, капіта­ловкладень), їхньої структури в динаміці, тривалості відтворення ос­новних фондів, обсягів незавершеного будівництва.

Трудовий потенціал аналізують з огляду на освітній склад зайня­тих у народному господарстві, їхню статево-вікову структуру. Оці­нюють працезабезпеченість, аналізують динаміку зайнятості, продук­тивності праці, рівень оплати праці.

Аналіз динаміки і структури матеріальних витрат передбачає ви­значення питомих витрат сировини, матеріалів, енергії, палива на одиницю ВНП і порівняння цих показників з аналогічними показни­ками інших країн.

Цілісну картину функціонування економіки дає змогу доповнити аналіз головних характеристик міжгалузевих народногосподарських комплексів: паливно-енергетичного, конструктивних матеріалів, ма­шинобудівного, агропромислового, інвестиційного, транспортного, а також окремих галузей національної економіки.

Спеціально в економічному аналізі виділяють вивчення ходу рин­кових реформ, результатів їхнього впливу на прискорення та ефектив­ність соціально-економічного розвитку держави.

На рівні регіонів економічний і соціальний розвиток аналізують у розрізі двох головних груп показників. Перша з них характеризує ре­гіон як виробника матеріальних благ і послуг, призначених для задо­волення потреб регіону, держави і поставки їх на експорт, друга - як споживача матеріальних благ і послуг усіма галузями й населенням, які надходять у порядку міжрегіонального обміну.

На рівні галузей, об'єднань, підприємств аналізують показники організаційно-технічного й економічного рівня виробництва.

Зміст балансового методу планування полягає у застосуванні сис­теми розрахунків, які пов'язують потреби суспільства з ресурсами за допомогою системи економічних балансів. Через показники балансів визначають кількісні співвідношення між виробництвом і споживан­ням матеріальних благ, національного доходу тощо. У цьому випадку всі економічні взаємозв'язки в народному господарстві відображені в певних кількісних пропорціях з урахуванням наявних і можливих ре­сурсів. Найважливіші баланси національної економіки є органічною складовою Державної програми економічного і соціального розвитку України.

На практиці баланси звичайно є двосторонньою таблицею або таблицею, розділеною на верхню і нижню частини.

Усі баланси класифікують за різними ознаками. За видом виробничих ресурсів їх поділяють на баланси матеріальних, трудових, природних, фінансових ресурсів і виробничих потужностей).

Матеріальні баланси у системі економічних балансів посідають провідне місце. Вони відображають рівність ресурсів сировини, матеріалів, паливно-енергетичних ресурсів тощо за всіма джерелами надходження і їх розподілом.

Залежно від значення конкретних видів продукції матеріальні баланси розробляє Міністерство економіки України, Держкомресурсів, інші міністерства, а також економічні служби облдержадміністрацій.

Розрахунки балансового типу ведуть також у разі формування планів

на підприємствах і в територіальних органах управління міського районного рівнів.

За охопленням кількості видів матеріальних ресурсів розрізняють: одно- і багатопродуктові (міжпродуктові і комплексні) матеріальні баланси,

Багатопродуктові матеріальні баланси розробляють у натураль­них, умовно-натуральних показниках, або у грошовому вираженні. Прикладом застосування умовних одиниць для складання балансу є баланс паливно-енергетичний (умовне паливо). Прикладом зведеного матеріального балансу у грошовому вираженні є зведений баланс бу­дівельних матеріалів.

На підставі класифікації складу створюваного продукту розроб­ляють баланси засобів виробництва і баланси предметів споживання.

За формою виконання матеріальні баланси бувають затверджу-вальні і розрахункові. В індикативному плануванні вони мають розра­хунковий характер.

Друга група балансів - баланси праці. Вони призначені для аналі­зу та прогнозування розподілу і використання трудових ресурсів. У практиці планування передбачають розроблення балансу трудових ресурсів та балансу ринку праці.

Система фінансових балансів дає змогу у грошовому вираженні оцінити результати виробничо-господарської діяльності підприємст­ва, міністерства (відомства), регіону, країни в цілому. Фінансові ба­ланси допомагають пов'язати матеріальний і вартісний аспекти від­творення, зіставити доходи та витрати, фінансовo обгрунтувати зав­дання індикативного плану.

Важливе значення у розробці Державної програми економічного і соціального розвитку має система найважливіших балансів національ­ної економіки. Вони характеризують масштаби, головні натурально-речові, грошово-фінансові та територіальні пропорції між секторами і сферами національної економіки у випадку відтворення матеріальних благ і послуг. До системи цих народногосподарських балансів нале­жать баланси виробленого та використовуваного ВВП, національного доходу, національного багатства, зведені баланси праці, зведений ба­ланс фінансових ресурсів, міжгалузевий баланс.

Формування ринкової економіки не заперечує ролі балансових розрахунків, а навпаки, посилює їхнє значення для виявлення дис­пропорції і вироблення важелів державного впливу на учасників рин­кових відносин з метою усунення таких диспропорцій.

Нормативний метод. Використання цього методу в індикативно­му плануванні дає змогу за допомогою норм і нормативів визначати потребу у виробництві продукції чи послуг. Потребу (планове зав­дання) обґрунтовують ресурсами, через норми і нормативи визначають показники індикативного плану. Окрім цього, норми і нормативи у плануванні виконують своєрідну контрольну функцію, наприклад, контролюють ступінь досягнення орієнтованих рівнів ефективності виробництва, стан навколишнього середовища тощо. Ще в період 1987-1990 pp. використовували економічні нормативи, що виконува­ли функцію регулювання взаємовідносин між первинною ланкою ви­робництва (підприємством) і державою у ході розроблення і реаліза­ції державних планів.

Отже, за роллю у плануванні норми і нормативи поділяють на ці­льові, економічні (утворення фондів), використовувані у техніко-економічних розрахунках. У сучасних умовах економічні нормативи частково втратили своє значення, їх зрідка використовують у практи­ці розробки та реалізації індикативних планів. Цільові ж і використо­вувані у техніко-економічних розрахунках є важливими й сьогодні. До їхнього складу належать: норми ефективності суспільного вироб­ництва; норми і нормативи затрат праці; норми й нормативи витрат і запасів сировини, матеріалів, палива та енергії: норми і нормативи використання виробничих та освоєння проектних потужностей; нор­ми і нормативи потреби в устаткуванні та його використанні; норми і нормативи капітальних вкладень і капітального будівництва; фінан­сові норми та нормативи. 

4. Програмування національної економіки.

Поширеною формою планування є програмування - встановлення послідовності конкретних заходів для реалізації планів. Суть державного програмування полягає в розробці цільових комплексних програм, необхідних для реалізації того чи іншого конкретного аспекту плану.

Цільова комплексна програма передбачає розв'язання пріоритетних проблем розвитку економіки. Це документ, в якому визначена мета, заплановані конкретні шляхи і ефективні засоби її досягнення, виписані джерела фінансування програмних заходів і терміни їх виконання. Програму складають на весь період реалізації намічених цілей, з виділенням послідовних етапів здійснення. Комплексність програми передбачає здійснення сукупності взаємопов'язаних соціально-економічних, виробничих, науково-дослідних, організаційних заходів, для вирішення визначеної у плані пріоритетної проблеми.

В загальному вигляді програма містить наступні блоки:

1. Цільовий блок:

Формування переліку нагальних проблем і обґрунтування необхідності її вирішення програмним способом.

Побудова «дерева цілей», в якому відображено внутрішню структуру поставленої проблеми, з виокремленням підпрограм, вирішення яких підпорядковано генеральній меті.

1. Виконавчий блок:

Описання послідовності заходів для вирішення конкретних підпрограм, виходячи з побудованої ієрархії цілей.

Визначення змісту завдань, термінів їх виконання і виконавців.

1. Ресурсний блок:

розрахунок основних показників програми.

Оцінка необхідних ресурсів для реалізації програми (техніко - економічне обґрунтування).

Визначення джерел і способів їх отримання.

1. Організаційний блок:

Управління розробкою плану-графіку виконання програми .

Оцінка ефективності програми та окремих підпрограм.

Оформлення програмних документів, узгодження і затвердження програми.

Управління реалізацією програми.

1. Оціночний блок:

Формування системи зведених показників виконання програми.

Визначення ступеня їх відповідності очікуваним кінцевим результатам.

В процесі послідовного виконання програми можуть здійснюватися зміни її завдань, послідовність їх вирішення і, відповідним чином, коригуватися ресурси.

Програмно-цільове планування набуло значного поширення в СРСР. Централізований розподіл ресурсів забезпечував високу ефективність виконання програм. Першою успішно реалізованою соціально-економічною програмою прийнято вважати план ГОЕРЛО 1922 року (державний план електрифікації Росії). Потім були програми індустріалізації та колективізації, які не мали належного наукового обґрунтування. Систематична розробка державних комплексних програм відноситься до періоду 60-70-х років XX ст. В цей час в СРСР розробляються довгострокові комплексні програми: продовольча, енергетична, освоєння цілини, побудови Байкало-Амурської магістралі, розвитку машинобудування, автоматизації планування та управління.

В період переходу економіки України до ринку було сформовано низку програм, серед яких планові та ситуаційні: програма невідкладних заходів виходу економіки країни з кризи, програма структурної перебудови економіки України, концепція розвитку науки і пріоритетних напрямів НТП, програма формування національної конкурентоспроможності. І, навпаки, відсутність програми зовнішнього фінансування на початковому етапі реформування економіки України призвело до нераціонального використання іноземних фінансових позик - фактичного їх «проїдання» чи використання не за цільовим призначенням. Так близько 60% зовнішніх кредитів за час існування незалежної України було спрямовано на підтримку АПК без визначення цільових пріоритетів. По суті, ці кошти використовувалися для збереження застарілих форм господарювання. Будь-яка програма чи план передбачають попередню розробку стратегії розвитку і, на цій основі, визначення поетапних перетворень її реалізації, з обов'язковим поточним контролем виконання заходів кожного етапу.

У відповідності до генеральної мети комплексні програми поділяють на:

>   соціально-економічні (спрямовані на розв'язання проблем підвищення матеріального і культурного рівня життя народу);

>   науково-технічні (передбачають розв'язання наукових і технічних проблем, впровадження досягнень науки і техніки у виробництво, формування нового технологічного укладу);

>   виробничо-економічні (спрямовані на підвищення ефективності виробництва, розвиток нових виробництв);

>   територіальні (спрямовані на розвиток регіонів країни, забезпечення їх цілісності, освоєння нових територій);

>   екологічні (передбачають проведення комплексу заходів природоохоронного характеру);

>   організаційно-господарські (спрямовані на вдосконалення організації управління господарськими системами).

В залежності від масштабів виокремлюють наступні типи цільових комплексних програм:

>   міжнародні;

>   народногосподарські;

>   міжгалузеві;

>   галузеві;

>  регіональні.

Перелік цільових комплексних програм формується у відповідності до пріоритетів, які визначаються прогнозом економічного і соціального розвитку країни, стратегічними напрямами бюджетної, цінової, валютної політики, станом і прогнозом державного бюджету. Для фінансування загальнодержавних про­грам в бюджеті на наступний період закладаються ресурси, які акумулюються в спеціально сформованих фондах цільового призначення. Слайд Державні цільові фонди - це відокремлені фінансові І ресурси держави, які забезпечують виконання намічених державою пріоритетних сфер економічного та соціального розвитку. Програми чи окремі заходи програм можуть фінансуватися за рахунок місцевих бюджетів і позабюджетних джерел.

Таким чином, цільові програми мають за мету вирішення нагальних проблем розвитку країни. Всі програми взаємопов'язані глобальною програмою економічного і соціального розвитку країни на коротко - та середньостроковий період.

Економічне програмування – це інструмент реалізації планових цілей, який дозволяє державі орієнтувати економіку через регулярний і комплексний вплив на її структуру відповідно варіанту соціально-економічного розвитку в рамках ринкового механізму. Програма характеризується чітко визначеними системою заходів та завдань на досягнення намічених в плані (прогнозі) цілей, узгоджених за термінами реалізації та складом виконавців і має на меті вирішення важливих проблем розвитку національної економіки, міжгалузевих, галузевих, регіональних і локальних проблем.

У процесі розробки Державної програми економічного і соціального розвитку визначають прогнозні та розрахункові показники, зокрема, такі:

• обсяги виробництва найважливіших видів продукції;
• обсяги державного замовлення (контракту);
• обсяги експорту й імпорту продукції та послуг;
• міжрегіональні поставки продукції;
• участь у виконанні державних цільових комплексних програм;
• виробництво валового внутрішнього продукту (чистої продукції);
• завдання щодо використання трудових ресурсів та зайнятості на­селення;
• грошові доходи населення;
• введення у дію виробничих потужностей за рахунок державних капіталовкладень;
• введення в дію об'єктів соціальної сфери;
• обсяги відрахувань за користування державним майном;
• завдання щодо демонополізації виробництва;
• завдання з приватизації державного майна;
• ціни на продукцію державних підприємств, які підлягають держав­ному регулюванню;
• завдання з охорони навколишнього середовища.

Розрахункові показники, які розробляють у державній програмі, відображають її аналітичні та фінансові аспекти.

До показників, які контролює державна влада, належать: державний контракт та державне замовлення, ціни і тарифи на окремі види продукції та послуги, які регулює держава.

Державними важелями впливу на виконання державних програм є:

• соціально-економічні нормативи (мінімальна заробітна плата, нор­ми амортизації тощо);
• податки і податкові пільги:
• державні інвестиційні ресурси;
• державні кредитні ресурси і кредитна політика;
• регламентація ціноутворення;
• державні замовлення (контракти);
• мито і митні збори;
• бюджетні асигнування і дотації;
• розміри пенсій, стипендій, допомоги;
• регулювання оплати праці;
• заборони, ліцензії, квоти.

Структура індикативного плану може виглядати так:

Розділ І. Соціально-економічна й екологічна ситуація.

Розділ ІІ. Головні напрями, цілі та пріоритети, структура і пропор­ції соціально-економічного розвитку.

Розділ ІІІ. Соціальний розвиток і рівень життя.

1. Населення, праця і кадри.

2. Цільові орієнтири, пріоритети, соціально-економічні норми і нормативи.

3. Узагальнені показники соціального розвитку і рівня життя.

4. Програми соціального розвитку: рівень життя, забезпеченість житлом, продовольче забезпечення, насичення ринку непродоволь­чими товарами і послугами, охорона здоров'я та освіта, екологічне оздоровлення, шляхове господарство, комунальне господарство, по­ліпшення умов праці, трудова діяльність.

Розділ IV. Економічний розвиток країни.

1. Цільові орієнтири, пріоритети.

2. Узагальнені показники економічного розвитку, структурні зру­шення, пропорції.

3. Програми економічного розвитку:

а) державного, колективного, приватного сектора, у тому числі машинобудівного та агропромислового комплексів, легкої промисло­вості, транспорту, металургійного, паливно-енергетичного, хіміко-лісового і будівельного комплексів;

б) участь у реалізації міждержавних програм розвитку. Розділ V. Охорона навколишнього середовища і раціональне ви­користання природних ресурсів.

1. Цільові орієнтири, пріоритети, норми і нормативи.

2. Програми оздоровлення екологічної обстановки, охорони дов­кілля і раціонального використання природних ресурсів.

Розділ VI. Економічні регулятори, які застосовують протягом по­точного і перспективного періодів:

1. ціни і тарифи (пільги і дотації), податки і платежі (зниження або підвищення податкових ставок); норми амортизаційних відрахувань;
2. цінні папери (акції, облігації, позики, зобов'язання державної скарб­ниці); бюджетні асигнування (в тому числі й валютні);
3. кредити (обсяг, строки користування, відсоткові ставки); інвести­ції (перерозподіл централізованих капіталовкладень); державні резер­ви (матеріальні, фінансові, готова продукція).

Розділ VII. Прогноз розвитку ринкових відносин і кон'юнктури ринку.

1. Кон'юнктура внутрішнього ринку і його розвиток.

2. Кон'юнктура зовнішнього ринку і його розвиток.

3. Матеріально-технічне постачання під держзамовлення.

4. Функціонування товарних, фондових і трудових бірж.

Розділ VIII. Бюджетне планування.

1. Фінансово-кредитна політика.

2. Бюджетна політика.

3. Програми фінансового оздоровлення.

Розділ IX. Соціально-економічний розвиток регіонів.

1. Областей:

а) економічне регулювання;

б) програми розвитку областей за рахунок централізованих і де­централізованих ресурсів.

2. Природно-економічних районів:

а) економічне регулювання;

б) програми розвитку окремих природно-економічних районів за рахунок централізованих і децентралізованих ресурсів.