Лекція 15. ФІЛОСОФІЯ МОРАЛІ. ФІЛОСОФІЯ РЕЛІГІЇ. ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ. ФІЛОСОФІЯ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

1. Етика - філософське вчення про мораль

Життя людей в суспільстві підпорядковується не тільки правовим, а й моральним регулятивним принципам, що вивчається етикою - вченням про мораль. Мораль - це правила поведінки людини в соціумі, що сформувались під впливом історичних, культурних, релігійних традицій. Моральність - це індивідуально сформована система неписаних законів, основна ціннісна форма свідомості індивіда, в якій знаходять відображення загальноприйняті нормативи і оцінки людських вчинків. Моральна свідомість включає в себе принципи та норми моралі. Філософія моралі зосереджує свою увагу на певній сфері життя людини і суспільства. Вона включає в себе мораль, філософську рефлексію про неї - етику, а також методологію етики або метаетику. Важливою для філософії моралі є проблема виникнення моральних норм: як вони виникають, кому служать, що за ними стоїть? Відповіддю може бути: Бог, людина, суспільство, соціальне схвалення і осуд. У число основних категорій входять: "добро", "зло", "обов’язок", "совість", "честь", "гідність", "щастя", "любов", "дружба", "сенс життя". Ці категорії є не тільки теоретичними поняттями етики, а й основними поняттями моральної свідомості, якими користується людина, оцінюючи ті чи інші вчинки людей, і завдяки яким суспільство здійснює моральну регуляцію поведінки людей.

Мораль охоплює моральні погляди і почуття, життєві орієнтації та принципи, цілі та мотиви вчинків і відносин, проводячи межу між добром і злом, совістю і її відсутністю, честю і безчестям, справедливістю і несправедливістю, нормою і ненормальністю, милосердям і жорстокістю тощо. Сучасний філософ Френсіс Фукуяма розглядає мораль як соціальний капітал, що визначає ступінь життєздатності суспільства. Такому розумінню моралі близьке її визначення як колективної інтуїції. Мораль спрямована на регулювання відносин і зниження конфліктності у суспільстві. Так звана «суспільна мораль» - мораль, певного суспільства, ендемічна для культури чи історичного періоду, іноді навіть для соціальної чи релігійної групи, хоча різні моральні системи можуть бути певною мірою схожі. Слід розділяти ідеальну (пропаговану) і реальну моральні системи. Мораль формується головним чином у результаті виховання, меншою мірою - в результаті дії механізму співпереживання або адаптаційного процесу. Мораль індивідуума, як імперативний підсвідомий механізм, погано піддається свідомому критичному аналізу і корекції.

Функції моралі: 

регулятивна 

ціннісно-орієнтовна 

пізнавальна 

виховна 

оцінювальна 

мотивуюча 

комунікативна 

гуманізуюча. 

Мораль проявляється на суспільному та особистому рівні. Індивід засвоює моральні норми в процесі соціалізації, орієнтації на доброчесне - на гуманне, добре, чесне, благородне, справедливе. Людина набуває знань про те, що таке порядність, честь, совість. При цьому мораль змінюється в процесі нормотворчості людей, які з усією відповідальністю за моральність свого вибору приймають рішення про вибір цілей і засобів. Моральні судження можна обгрунтувати в рамках певної нормативної системи, у випадку ж, коли стикаються протилежні моральні судження з різних нормативних систем, немає підстав для вибору між ними. Таким чином, некоректно називати якусь систему моральних цінностей хорошою чи поганою, не згадавши про те, що оцінюється вона з позицій іншої моральної системи. При такому розумінні моралі загальнолюдські цінності теоретично неможливі через різноманітність моральних норм. Практично ж у світі йде постійна боротьба різних цивілізацій, однією з причин якої, по всій видимості, є саме розбіжність моральних цінностей. Відповідно до іншої точки зору, загальнолюдські цінності, в яких толерантність знаходиться на центральному місці, повинні стати частиною будь-якої моральної системи саме з метою уникнути подібних конфліктів і насильства.

Наука,що вивчає мораль, називається етикою. Античні мислителі вважали розум людини основним критерієм її поведінки. Людина вільна у виборі форм діяльності, але одночасно і залежна від цього вибору. Тобто свобода людини залежить від її відповідальності. Моральні норми виникають у процесі розвитку людства. Платон стверджував, що моральні норми мають вроджений характер і не залежать від самої людини. Людство повинно лише пізнати їх і жити за цими нормами. Зло виникає лише тоді, коли людина відходить, відхиляється від моральних цінностей.

Співвідношення моралі та моральності в сутнісному розвитку людини Арістотель розглядає як об'єктивну доцільність, необхідність, тобто все те важливе для життєдіяльності людини, що забезпечує людське існування. Моральні чесноти завжди набуті людиною, а не вроджені. Арістотель відстоював гармонію чуттєвого і раціонального в моралі та вважав, що моральні якості необхідно вдосконалювати. Велике значення надавав моральному вихованню людини.

Феномен „подвійної моралі” найкраще висвітлив І.Кант. Її сутність викладена в категоричному імперативі (моральному законі): чини тільки згідно з такою максимою, керуючись якою ти в той же час можеш зажадати, щоб вона стала загальним законом. У Г.Гегеля моральність виступає як загальний спосіб дії індивідуумів, тобто у вигляді звичаїв, суспільних та індивідуальних звичок. Моральність являє собою немовби соціальну етику, етичний аспект життя соціально організованого цілого, спільноти. Г.Гегель засуджував будь- які прояви насильства в історії.

Сучасність призводить, з одного боку, до релятивізації етики (нігілізм), а з іншого боку — до розширення поля «етичного»: поняття добра поширюється на взаємовідносини з природою (біоцентрична етика, жива етика Реріха) та наукові експерименти (біоетика). На хвилі фемінізму етика отримала гендерне тлумачення, замість абстрактної гуманності або людяності (критика яких досягла апогею в постмодерністській концепції «смерті людини») чесноти групуються по опозиції мужності та жіночості. Альбертом Швейцером висунутий принцип благоговіння перед життям, що базується на етиці ненасильства. 

2. Філософія релігії

Філософія релігії – наука і навчальна дисципліна, предметом якої є філософська інтерпретація релігії. Це сукупність актуальних і потенційних філософських установок щодо релігії і Бога, філософське осмислення їхньої природи, сутності та сенсу. Одним із її фундаторів є Бенедикт Спіноза, у творчості якого феномен релігії вперше постає як проблема, набуває концептуального оформлення.В широкому смислі слова вона існує стільки, скільки і філософія в цілому. Філософія релігії у вузькому значенні – це автономне філософське вчення про Бога, вищі сутності. Наприклад, вчення Платона, Томи Аквінського, І.Канта тощо. Існує філософське релігієзнавство і філософська теологія. Філософське релігієзнавство – це філософське осмислення релігії, релігійного ставлення людини до дійсності, до божественної реальності. Філософська теологія – це філософсько-релігійні концепції буття віруючого. Під терміном "філософія релігії" слід розуміти або мислення, для якого релігія є джерелом і базою побудов, або мислення, що має своїм об'єктом релігію. Релігія разом із філософією, як зауважував Г.Гегель, майже рівноцінно увінчують грандіозну споруду людського знання. Вони є тотожними. Адже філософія також є релігією, оскільки вона за своєю суттю є відмовою від суб'єктивних домислів і думок у своєму занятті Богом. З іншого боку, релігія, як вважає К.Ясперс, назавжди залишається „філософією" звичайної людини, єдиним авторитетом, який вона визнає у найвищих світоглядних питаннях. Тому, попри відмінності в особливостях і методах осягнення Бога, філософія і релігія взаємопов'язані.

Робота філософії релігії виявляється найбільш плідною тоді, коли релігія та її явища не будуть приводитися у відповідність із закінченим філософським світоглядом, а будуть отримувати своє висвітлення від філософського дослідження, що саме і ставить своєю метою пояснити можливий в певній галузі кінцевий результат. Задача полягає у тому, щоб досліджувати співвідношення між релігією та життям духа в цілому. Релігія сама є формою духовного життя, і тому вірну оцінку вона може отримати лише тоді, коли розглядається у зв'язку з іншими видами і формами цього життя. Задача філософії релігії полягає у тому, щоб знайти засоби для пояснення, наскільки релігія за даних умов нашої культури здатна до виконання вказаної ролі.

Релігія — це форма духовного життя, в якому людство на протязі тисячоліть вкладало найбільш глибокі і найбільш інтелектуальні результати свого досвіду. Релігія і релігійне життя зазнають постійних змін і, отже, неминуче постає питання, чи залишились непорушними цінності, заповідані нам класичним часом релігії, чи зберігається в межах сучасного християнства первісне християнство та духовна цінність і енергія, якими це останнє володіло. Філософія релігії торкається не тільки збереження цінності в людському світі, вона ставить не тільки психологічне, а й космологічне питання, а саме: питання про співвідношення між всією сукупністю буття і тим, що людині уявляється вищою цінністю, чи пов'язані якимось чином цінності з законами і силами буття. Релігійно-філософську проблему не можна повністю відділяти від інших філософських проблем, хоча її і зручніше розглядати самостійно. Вона більшістю аналогічна іншим філософським проблемам. Релігію не можна зробити чи збудувати. Вона постає з самого життя, в ній відображається настрій людини, яка веде життєву боротьбу, ЇЇ бажання за всіх обставин підтримувати перевагу вищої цінності, відомої їй з її переживань.

Існує гіпотеза, що сутність релігії є віра у збереження цінності. Ця сутність не може складатися з прагнення дати таке розуміння чи таке пояснення буття, якого потребує інтелектуальний інтерес. В галузі релігії люди знайшли один з найбільш глибоких, психологічних досвідів. Всі елементи духовного життя діють тут (якщо вона щира і глибока) з такою енергією і з такою гармонією, як чи навряд в якій іншій області. Тому вивчення релігійного життя має таке важливе значення для психології, яка більше цікавиться індивідуальним життям віруючого. В історії релігії не так легко спостерігати первинну діяльність психічних сил. Історія релігії звертається, головним чином, до загального, до тих форм релігії, які притаманні великим групам людей.

Суспільні функції релігії: 

світоглядна, 

компенсаторно-терапевтична, 

регулятивна, 

комунікативна 

інтегративно-дезінтегративна 

культуротранслююча, 

легітимуючи-делегітимуюча 

Основні теорії походження релігії Релігієзнавство здійснює аналіз феномену релігії, апелюючи здебільшого до логіко-теоретичних критеріїв істини, широко спираючись при цьому на філософську теоретичну базу. 1.Теологічні теорії походження релігії Це теорії походження релігії, які акцентують увагу на природних причинах і обставинах цього складного процесу. В їх розробці беруть участь видатні філософи, які поділяють релігійну точку зору на світ, вони містять чимало глибоких міркувань, їх можна об'єднати загальною назвою — теологічні теорії. Це: традиціоналістична теорія, представлена Василем Великим, Григорієм Назіанзіном, Йоанном Златоустом, Августином Блаженним, Фомою Аквінським, теїстична теорія, представлена Р. Декартом, Г. Лейбніцем, Й. Гербартом, Й. Фіхте, Ф. Шеллінгом, академічний теїзм, представлений Ф. Голубинським, В. Кудрявцевим-Платоновим. 2. Світські (наукові) теорії походження релігії: політико-державна гіпотеза Критія, евгемеризм, натуралістична теорія, представлена Епікуром, Лукрецієм, Демокрітом, Лукіаном Самосатським, Д. Юмом, Т. Гоббсом, Ф. Ніцше, К. Марксом, Л. Фейєрбахом, соціологічний підхід, представлений О. Контом, М. Вебером, Е. Дюркгеймом, Т. Парсонсом, етнологічні теорії (міфологічна теорія Ф. Мюллера, анімістична теорія Е. Тайлора, аніматична теорія В. Богораза, Л. Штернберга, преанамістична теорія Р. Маретта, магічна теорія Дж. Фрезера), біологічні і психологічні концепції, представлені В. Джемсом, В. Дільтеєм, Л. Леві-Брюлем, З. Фрейдом.

3. Філософія культури

Термін „філософія культури” (культурфілософія) був запроваджений у західноєвропейську науку німецьким романтиком Адамом Мюллером (1770 – 1829) як поняття, що виявляє своєрідну єдність сутнісних засад культурного процесу, інваріанти соціодинамічних моделей, архетипні ситуації, закономірності повторення і перевтілення постійних складових культури. Завдяки філософському осмисленню опановуються різноманітний людський досвід, можливості залучення особи до культурного космосу. Різноманітність проявів людського духу, життєвих і практичних установок, проривів у новий вимір історичного буття породив широкий спектр різноманітних індивідуальних форм культури, що пронизують усі сфери суспільства. Наявну поліфонію виявних форм культури доповнює небувале до цього інтенсивне взаємопроникнення культур, зростання їх ролі у людському житті. 

Культура, за словами В. С. Біблера, стає формою буття і спілкування людей різних культур минулого, сьогоднішнього і майбутнього, формою діалогу культур, формою самодетермінації індивіда, засобом вільного вирішення і зміни власної долі. Диференційовані культурні форми народів планети містять у собі незліченну кількість усіляких творчих сил і станів, зовнішніх і внутрішніх форм життя. Осягнути їх, об'єднати в єдине ціле, зазвичай, практично неможливо. Водночас нам необхідна єдність переконань, оскільки будь-яка культурна праця є свідомою творчістю життя, що, можливо, не завжди актуально усвідомлюється нами. Річ у тім, що всі окремі, безмежно різні культурні функції тісно пов'язані із своїм окремим змістом, а носії цих функцій часто знають про них лише те особливе, що відрізняє їх один від одного, але ж кінцева цінність їх усе ж дається лише в єдності системи, яка забезпечується єдністю культурної свідомості, єдністю світогляду. Тому, щоб набути, усвідомити цю єдність, необхідно осягнути сутність функцій, що репрезентують те спільне, що має місце в усіх конкретних культурних діяннях, яким би різним не був оброблюваний ними зміст, а це означає, як справедливо підкреслює Вільгельм Віндельбанд, не що інше, як самосвідомість розуму, що самостійно породжує свої предмети і в них царство власної значущості. Досягається останнє тільки на рівні філософського мислення, зокрема філософії культури. Тільки у її сфері культура стає цілісністю, оскільки в ній вона осмислює сама себе, усвідомлює сама себе, стає культурою для самої себе. Через наявність такої самосвідомості культура стає самоструктуруючим явищем, складові якого не лише взаємодіють, а й доповнюють одна одну. Тільки завдяки філософській рефлексії, тільки завдяки тому, що культура сама себе осягає, вона стає для себе самої дійсністю.

Термін "культура" походить від латинського слова "cultura", що в дослівному перекладі означало "обробіток", "догляд" грунту, ефективну сільськогосподарську діяльність. Воно вказувало як на перетворюючу активність людини щодо природи, так і здебільшого на вміння, майстерність, що їх виявляла людина у праці. Тобто вже у початковому змісті цього терміна достатньо чітко виявлена єдність культури, людини та ЇЇ діяльності. Воно, на відміну від поняття "natura" (природа), означало "створення", "позаприродне". Світ культури, будь-який її складник сприймається не як результат дій природних сил, а як надбання зусиль самої людини, спрямованих на вдосконалення, зміну того, що безпосередньо дане природою. Культура є те, що "не натура", "не природа". Вона — надприродний результат життєдіяльності людини, механізм трансформації її тваринного буття в соціальний стан, набуття власне людських рис, властивостей, ознак.

Сутність культури можна зрозуміти тільки через діяльність людини. Поза людиною, її діяльністю, що здійснюється адекватно до закономірностей предмета (природи), на який вона спрямована, культура відсутня. Вона породжена тим, що людина, забезпечуючи умови свого існування, змушена постійно звертатись у навколишню реальність у пошуках необхідної енергії, інформації, прагнула віднайти сенс власного життя, вдосконалюючи при цьому себе і світ навколо себе. Людина створює і живе у світі культури. Тож культура є надбанням людського буття.

Тобто поняттям "культура" позначають як смислову відмінність буття людини від буття природи, так і власні смислові ресурси людського буття. Таким чином, широке поняття культури охоплює увесь, за винятком природи, мовно та символічно відтворений і "репрезентований", тобто штучний, позаприродний світ, що включає в себе різноманітність видів, засобів і результатів активної творчої діяльності людини, спрямованої на освоєння, пізнання і зміну навколишньої реальності та самої себе.

4. Філософія цивілізації

Цивілізація — людська спільнота, яка впродовж певного періоду часу (процес зародження, розвиток, загибель чи перетворення цивілізації) має стійкі особливі риси в соціально-політичній організації, економіці та культурі (науці, технологіях, мистецтві тощо), спільні духовні цінності та ідеали, ментальність (світогляд). 

Цивілізація — такий щабель розвитку людства, коли власні соціальні зв'язки починають домінувати над природними і коли суспільство починає розвиватися і функціонувати на своєму власному грунті. Поняття цивілізація (від лат. civilis — громадський, суспільний, державний, громадянський) введене у науковий словник французьким просвітником Оноре Габріелем Мірабо в 1756 р. Під цим визначенням французькі просвітники мали на увазі суспільство, засноване на засадах розуму і справедливості.

Для цивілізації як стадії суспільного розвитку характерне виділення соціуму з природи і виникнення протиріч між природними і штучними суспільства факторами розвитку. На даному етапі превалюють соціальні чинники життєдіяльності людини, прогресує раціоналізація мислення. Для цього етапу розвитку характерне переважання штучних продуктивних сил над природними. Ознаки цивілізованості включають в себе: розвиток землеробства і ремесел, класове суспільство, наявність держави, міст, торгівлі, приватної власності і грошей, а також монументальне будівництво, розвинені форми релігії, писемність тощо.

Цивілізація (громадянський) – в широкому розумінні – теж, що й культура; у вужчому – рівень розвитку культури, який передбачає наявність державності, письма, техніки. О.Шпенглер цивілізацію тлумачив як раціональний здобуток культури, що легко передається від народу до народу і є свідченням занепаду культури. Передумови цивілізаційного процесу виникають у наявній формі з епохою „неолітичної революції”, що знаменувала появу аграрного виробництва, перетворення природного середовища в економічний простір. Наступним періодом цивілізаційного розвитку стає вже соціальна актуалізація не тільки життєвого простору, а й часу людського існування. Це пов'язане з виникненням цивілізації взагалі та річкових цивілізацій зокрема. Час стає економічно та соціально значущим і виділяється в особливий регулятивний чинник, виникає календар. На ранніх стадіях розвитку цивілізаційний процес набуває вигляду хроноструктури шляху долі та подолання конечності людського життя через масштабні діяння. Застосування залізних знарядь дало змогу сформуватися автономним господарствам та сприяло виділенню особи з роду. І тис. до н.е. можна характеризувати як розкриття динаміки духу, тобто виділення духовної історії людства у відносно самостійний компонент. Період VIII – III ст. до н.е. К.Ясперс визначив як „осьовий час”. Виникають духовні передумови історії людства: Гомерів епос, буддизм, конфуціанство, антична філософія, Старий Завіт. З'являється можливість до самомоделювання власного розвитку.

Від Нового часу до наших днів виникає планетарна історія, іцо синтезує ноосферу, інформаційні зв'язки суспільства й техносферу сучасної цивілізації. Вона розкриває місце людини у Всесвіті як репрезентанта вищих творчих можливостей Універсуму. Тим самим опрацьовується космічний контекст розвитку людських сутнісних сил, а сама історія на відміну від буденності постає в персоналістичиому аспекті як хроноструктура людської долі, процес людської особистості та здійснення її покликання.

З другої половини XIX ст. цивілізація стає наріжним поняттям низки концепцій некласичної філософії історії (М.Данилевський, О.Шпенглер, А.Тойнбі), в яких історичний процес розглядається вже як поліцентричний, нелінійний рух набагато складнішої конфігурації. О. Шпенглер сприймав світову історію як існування ряду незалежних одна від одної культур, що проживають, подібно до живих організмів, періоди зародження, становлення і вмирання. А. Тойнбі поділив історію людства на ряд локальних цивілізацій, що мають однакову внутрішню схему розвитку. Поява, становлення і занепад цивілізацій характеризувалися такими факторами, як зовнішній Божественний поштовх і енергія, виклик і відповідь та зникнення і повернення. 

У 60-х роках XX ст. стає актуальною філософія цивілізації. Для глибокого осмислення цивілізаційних процесів виділяють два підходи їхнього дослідження: глобально-технократичний та локально- культурологічний. Глобально-технократичний підхід цивілізації характеризує як етап лінійно-прогресивного розвитку людства, що становить собою єдине ціле. Основою його є створення штучних засобів та умов життя. Д.Тофлер, аналізуючи такий цивілізаційний розвиток виокремлює в ньому три етапи, що послідовно змінюють один одного; аграрний, індустріальний та інформаційний. У 80-х роках XX ст. американські вчені Нейсбіт та Масуда констатували виникнення нового типу цивілізації – інформаційного суспільства. На їхню думку, іформаційна цивілізація це найближча перспектива людства загалом. Вони обгрунтували її настання можливостями і темпами принципово нової модернізації індустріального суспільства. Модернізацію вчені пов'язують з утвердженням авторитету раціональності, наукової істини та науко- технічного прогресу. Комп'ютерно-комунікаційні технології заміщують та підсилюють розумову працю людей. На сучасному етапі науковці виділяють наступні цикли цивілізаційного розвитку: зародження, розвиток, розквіт і згасання. Втім не всі локальні цивілізації проходять всі стадії життєвого циклу, в повному масштабі розвертаючись у часі. Цикл деяких з них переривається в силу природних катастроф. На етапі зародження виникає соціальна філософія нової цивілізації, яка з'являється на маргінальному рівні в період завершення передцивілізаційної стадії (або розквіту кризи попередньої цивілізаційної системи). До її складових можна віднести поведінкові стереотипи, форми економічної активності, критерії соціальної стратифікації, методи і цілі політичної боротьби. На етапі розвитку складається і розвивається цілісний соціальний порядок, що відображає базисні орієнтири цивілізаційної системи. 

Цивілізація формується як певна модель соціальної поведінки індивіда і відповідної структури суспільних інститутів. Розквіт цивілізаційної системи пов'язаний з якісною завершеністю в її розвитку, остаточним складанням основних системних інститутів. Розквіт супроводжується уніфікацією цивілізаційного простору і активізацією імперської політики, що відповідно символізує зупинку якісного саморозвитку суспільної системи в результаті повної реалізації базових принципів і переходу від динамічного до статичного, охоронного. Це становить основу цивілізаційної кризи — якісної зміни динаміки, рушійних сил, основних форм розвитку. На етапі згасання цивілізація вступає у стадію кризового розвитку, крайнього загострення соціальних, економічних, політичних конфліктів, духовного розлому. Ослаблення внутрішніх інститутів робить суспільство вразливим для зовнішньої агресії. В результаті цивілізація гине або через внутрішню смуту, або в ході іноземного завоювання.