Лекція 14. Філософія техніки

1. Історичний розвиток та становлення поняття «техніка»

Техніка та технології увійшли в наше життя, ставши його незамінною частиною, з перших часів власне історії людства. Адже саме здатність людини свідомо використовувати допоміжні засоби у якості технічних знарядь стала однією з причин становлення людини як істоти розумної, істоти свідомої. Ж. Елюль писав, що у сучасному світі жоден соціальний, людський, духовний чинник не мав такого значення, як техніка. Проте жодна сфера не є настільки ж малознаною.

Явище парадоксальне, оскільки техніка завжди супроводжувала людину по життю. Спочатку людина стала свідомо використовувати підручні засоби (палиця, каміння тощо) як знаряддя досягнення мети, пізніше вона навчилася виробляти штучні знаряддя ручної праці, тобто найпростішу техніку, аби покращити умови власного існування, краще пристосуватись до зовнішніх умов. Не випадково й грецьке слово "техне" в перекладі українською звучить як мистецтво, майстерність, вміння. Воно зустрічається вже у Платона та Аристотеля у зв'язку з аналізом штучних знарядь праці та умінь людини, мистецьким оволодінням навколишньою дійсністю, перетворенням цієї дійсності на штучний, створений людиною світ. Техніка, за Аристотелем, пов’язана з розумом та істинним знанням, що породжує спосіб дії, за яким у навколишньому світі створюється те, що ніколи б не виникло без людської діяльності – на противагу процесам зростання як породженню у природі, - і що, на противагу практиці і самораціональній діяльності, має свій сенс також поза цією діяльністю.

Вихідним моментом техніки є природні продуктивні органи людини і, перш за все, — її руки. Техніка ж постає їхнім доповненням та підсиленням, поява її соціально детермінована та реалізується через використання природи й втілення в природних тілах трудових функцій. Створений людиною об'єкт називають артефактом (лат. "артефактум"— "штучно зроблений"). Тому техніку можна вважати сукупністю артефактів, адже всі без винятку технічні засоби створені людиною, а тому мають штучне, а не природне походження. Як зазначав П. Козловський, техніка не є необхідною, позаяк породжується за допомогою людини і залежить від істинного знання. Тобто техніка має, так би мовити, не внутрішнє, а зовнішнє «веління», її мета не притаманна їй внутрішньо, а ставиться людиною. Саме її цілі, наміри визначають як загальний вигляд, так і характер техніки.

Шлях розвитку людини, як і шлях розвитку техніки невіддільні один від одного. Це шлях ускладнення та вдосконалення. І якщо стосовно людини існують сумніви, чи дійсно сучасну людину можна вважати досконалішою від її історичних попередників, чи покращилась людська природа внаслідок цивілізації, то щодо техніки таких питань не виникає та й не може виникнути. Шлях розвитку техніки – від примітивних знарядь праці до сьогоднішніх надскладних технологій є шляхом розвитку та якісного зростання. Це не викликає ні в кого жодного сумніву. Цікавим у зв’язку з цим видається дослідження історичних змін у ставленні людини до техніки, зміни самої історичної ролі техніки в житті людини. Адже не можливо не помітити, що хоча людина є незаперечним творцем техніки, визначає її розвиток, але й техніка чинить зворотній вплив на людину – як в матеріальному, так і в соціальному або моральному плані. Людина не мислить себе без техніки, вона залежна від неї. Але чим остання є для людини: допоміжним засобом чи верховним головнокомандувачем, без якого сама по собі людина вже нічого не варта? Як людина потрапила у таку жорстку залежність від техніки та чим це може обернутись для неї? Чи є ця залежність пасткою для людини? Чому один з визначних філософів сучасності, Жак Елюль, назвав техніку викликом століття? Саме на такі та подібні запитання й покликана відповісти філософія техніки – порівняно молода філософська дисципліна, що прагне з’ясувати сутність та місце в людському житті такого історично давнього феномену як техніка.

Історичне дослідження техніки засвідчує, що в доіндустріальному суспільстві техніка була ремеслом, яке засновувалось на процесах диференціації та спеціалізації робочих знарядь. Технічне вміння передавалися від майстра до учня в межах ремісничо-цехової організації праці. Такі вміння та знання залишалися здобутком замкненого кола осіб і не одержували відповідної суспільної оцінки. Необхідність підвищення продуктивності праці зумовила функціональне членування знарядь праці та розділення, спеціалізацію самої праці. Кожний новий інструмент призначався для виконання однієї або кількох виробничих операцій і кількість цих операцій зменшувалась порівняно із застосуванням попереднього інструмента.

Проте загальноуніверсального й детермінуючого характеру техніка і технологія набувають завдяки Промисловій революції Нового часу, й ця тенденція лише посилюється з часом.

Доіндустріальні цивілізації не були однаковими за своїми базовими характеристиками: різні релігії, відмінні цінності та мотивації. Але всі вони використовували в повсякденному житті один і той самий перелік технічних засобів, комбінацію механізмів, відомих ще в прадавні часи: колесо, клин, важіль, блок, гвинт. Це і була та основа технічного арсеналу, притаманна всім відомим історії людським суспільствам. Проте своєрідність тієї чи іншої цивілізації визначалась зовсім не рівнем технічного розвитку, її потужність та авторитет не залежали від останнього. У свою чергу, технічний прогрес не був ані метою, ані навіть переважаючою домінантою розвитку більшості відомих в історії цивілізацій.

Ситуація починає швидко змінюватись в Новий та новітній час, коли техніка Західної цивілізації, що все ще була комбінацією тих самих найпростіших механізмів давнини, стала приводитися в рух енергією пари, мінерального палива, електрики і, нарешті, — атомного розпаду. Потужність нової техніки була настільки великою, що жодна держава світу не могла дозволити собі ігнорувати те, що відбувається у сфері техніки. Суспільство могло або загинути — що сталося з автохтонними цивілізаціями Америки, або підкоритися загальному процесу. Техніка та її застосування стає універсальним й визначальним для усієї цивілізації в цілому.

Намагаючись позначити головні рубежі розвитку техніки, один з найвидатніших фізиків XX ст. Макс Борн удався до наступного прикладу. На його думку, одним з найважливіших чинників історії є той різновид енергії, який має у своєму розпорядженні людство на даний момент. Вся історія людства відповідно поділяється ним два великих періоди: перший — від Авраама до сьогодення і другий — від винайдення атомної енергії до теперішнього часу. Перехід від першого періоду до другого знаменний закінченням споживання сонячної енергії та початком використання суто земних енергетичних джерел.

Історія засвідчує, що техніка входить у всі сфери життя і в саму людину, яка стає для неї об’єктом. Проте техніка чим далі, тим більше перестає бути об’єктом для людини, але стає її власною субстанцією. Тому що техніка більше не протистоїть людині, а інтегрує себе в ній. Це означає, що техніка набула автономності. Людина, не адаптована до навколишнього світу, адаптується в ньому завдяки техніці. Техніка змінює навколишнє середовище, створює захисний щит для безпечнішого існування людини та, водночас, стимулює розвиток мислення, пізнавальної, наукової діяльності людини.

Вивченню феномену техніки приділяється належна увага лише останні 100 років. Перші фундаментальні роботи з філософії техніки з'явились наприкінці XIX ст. У 60-70-х роках нашого століття філософія техніки розвивається досить інтенсивно і стає самостійним напрямом філософського знання.

2. Історія становлення та предмет вивчення філософії техніки

Філософія техніки є однією з наймолодших гілок філософського знання. Філософія, переймаючись найзагальнішими, фундаментальними проблемами, тривалий час не потребувала вивчення проблем техніки. Учені-філософи не лише вважали, що ці проблеми не варті уваги, а й розглядали техніку як таку, що не є складовою предметного поля філософії. Однак деякі з них (Арістотель, Альберт Великий та ін.) приділяли увагу техніці як природознавці та винахідники. При цьому соціальні проблеми, породжені технікою, з давніх-давен ставали предметом філософської рефлексії («Дао де-цзінь» вже у VI ст. до н. е. засуджував використання нових знарядь праці, тобто технічний прогрес), але тут досліджувалося саме суспільство, а не техніка як самостійний феномен. І тільки з усвідомленням того, що техніка в сучасному суспільстві є однією із загальних детермінант, виникає справжня зацікавленість у філософському дослідженні власне техніки.

Перші праці, присвячені філософському розумінню проблеми техніки, вийшли у світ понад сто років тому. В 1877 р. у Брауншвейзі було видано книгу філософа-антрополога Е. Каппа «Засади філософії техніки», яку й прийнято вважати початком систематичного філософського опанування проблем техніки. Приблизно тієї пори у Франції А. Еспінас працював над побудовою загальної теорії техніки, що спиралася на філософські засади й категорії. Завершено її було в 1897 р. На межі XIX—XX ст. виходять праці англійських філософів, які розробляли технічну проблематику. Однак це були окремі, розрізнені дослідження.

До Другої світової війни внесок техніки у цивілізацію лише оптимістично схвалювався, а безперервний технічний прогрес здавався чимось навіки даним і таким, що стверджує ідею панування людини над природою. Справжня зацікавленість у філософському тлумаченні проблем техніки почалася із всесвітніх філософських конгресів у Відні (1968), у Варні (1973) та у Дюссельдорфі (1978). З того часу кількість друкованих праць, присвячених цій проблематиці, почала стрімко зростати, хоча й пізніше висловлювались сумніви щодо філософських проблем техніки.

Подібні думки живилися й тим, що західна філософська традиція звикла розглядати техніку як ремесло, практичне застосування накопичених знань. З технікою пов´язувалась обмежена щодо інтелектуального змісту діяльність, що не варта філософського дослідження, а філософія розглядалась як частина царства духу, який протистоїть практичній діяльності, заснованій на інтуїтивному вмінні робити щось. «Долею філософії стало положення про можливість нею самою обстоювати власну субстанційність лише за умови виступу проти «техніки» у широкому її значенні», — писав у 1963 р. І. Блюменберг.

Водночас тенденція розглядати людину винятково як animal rationalis (тварину раціональну) стверджувалася завдяки тому, що марксистська традиція, яку не сприймали на Заході, приділяла техніці як частині так званих продуктивних сил суспільства підвищену увагу, наголошуючи, що саме рівнем їх розвитку й визначається рівень суспільного, культурного та морального прогресу людства. Це викликало протидію на Заході, що мало наслідком нехтування філософським аналізом техніки.

Тільки з усвідомленням суперечності між традиційною ідеєю нескінченного прогресу та близькістю «меж зростання», характерної для 60-х років XX ст., філософія техніки виразно стверджується як окрема гілка філософського знання і одразу ж наштовхується на неминучі труднощі, внутрішньо властиві предмету дослідження.

Філософія техніки — галузь філософського знання, предметом дослідження якої є феномен самої техніки і її вплив на процеси життєдіяльності індивіда і суспільства загалом.

Досліджує вона особливості буття людини, культури, науки в епоху науково-технічної, інформаційно-технологічної революції, зумовлені ними проблеми самозбереження цивілізації, духовної самоцінності особистості.

3. Техніка як філософське поняття

Не дивлячись на те, що у своєму досвіді ми маємо досить чітке практичне розуміння техніки, однак на філософсько-теоретичному рівні не існує чіткого та однозначного визначення поняття «техніка». Якщо під технікою розуміти штучно створені речі (артефакти), то виникає питання: а як тоді бути, приміром, з міськими забудовами? А щодо картин та скульптур? А як бути з промисловими відходами? Як бути з породами свійських тварин та рослин, які також певною мірою створювались штучно? Окрім того, ми говоримо про "техніку пілотування" у льотчиків, про "техніку гри" у музиці, про "техніку читання" у школярів. Універсальне ж визначення техніки з необхідністю повинно охопити всі ці сутності.

Для вирішення даної суперечності почнемо з виділення найсуттєвіших ознак техніки й побудови філософського визначення на їхній основі. Німецькі філософи техніки Х. Ленк та Г. Рополь здійснили аналіз прикмет техніки. Їх нараховується більше десятку — від "прикладного природознавства" до "волі до влади та підкорення природи", при цьому простий перелік не наближає нас до розуміння природи досліджуваного феномену та розробки його цілісного й несуперечливого визначення. Стан речей ускладнюється ще й у зв'язку з розбіжностями у тлумаченні слів «техніка» та «технологія». Філософія техніки у західному її розумінні є філософією техніки та технології. Так, наприклад, французький філософ Ж. Еллюль визначив техніку як «суму раціонально напрацьованих методів, яким притаманна безумовна ефективність... у будь-якій сфері людської діяльності». Як бачимо, і тут йдеться про "техніку-і-технологію".

Німецький філософ Ф.Раппе, аналізуючи визначення поняття "техніка", також намагався створити універсальне визначення "техніки-і-технології". На його думку, можна виділити два типи визначень — вузьке й широке. Визначаючи вузько, техніку тлумачать як сукупність предметних артефактів, створених для здійснення інженерної перетворюючо-конструктивної діяльності. В цьому випадку за основу береться фундаментальна якість техніки – її здатність до перетворення. Тобто за допомогою техніки людина перетворює природу, саму себе, суспільство. І основною соціальною функцією, культурним покликанням техніки є конструювання та реконструювання предметної реальності. Техніка репрезентується за допомогою знарядь, предметів або алгоритмічно-технологічно. За посередництва техніки людина чинить вплив на об'єкти, змінюючи їх. Але техніка є не лише інструментом, а й способом дії. В такому контексті техніка виявляє себе як технологія.

Сучасний американський філософ та соціолог Л. Мамфорд висловив власні цікаві думки щодо періодизації розвитку техніки. Він вважав, що відлік історії сучасної техніки треба починати з початку другого тисячоліття нашої ери. Спираючись на досвід європейської історії, Мамфорд виділяє три технічні епохи. Перша "еотехнічна" (1000-1750) має в основі "технологію води й дерева". Друга, — "палеотехнічна" (від другої половини XVIII ст. до середини XX ст.) спирається на комплекс "вугілля та заліза". І, нарешті, "неотехнічна" (теперішня) використовує комплекс "електрики й сплавів". Як бачимо, в основу періодизації покладено основний вид енергії, що використовується в техніці, та «речовину», яка посідає головне місце у створенні технічних приладів. Техніку ж Л. Мамфорд в цілому оцінює як основу зовнішньої організації людини, що історично підтримувала й збільшувала можливості людського прояву, дисциплінуючи людину, стимулюючи її розум, просуваючи останню шляхом прискореної еволюції – не просто природної, але й культурної. Завдяки техніці людина стала на шлях самотрансформації, не відомий іншим живим істотам, що призвело до зміни початкового її становища у природних умовах та завдань існування, відмінних від досягнення простого фізичного виживання.

В цілому ж сучасна філософія техніки є не завершеною, вона досі не являє собою певної філософської цілісності. Переважно це зумовлено її "дитячим" віком, відсутністю дослідницьких традицій, систематичності в накопиченні знання, а також єдності у використанні термінології.

Свого часу за вирішення різноманітних проблем філософії техніки бралися такі видатні філософи XX ст., як М. Гайдеггер, Г. Маркузе, Е. Дюркгейм, А. Бергсон, К. Ясперс. Проте навіть їм не вдалося створити несуперечливі, цілісні й систематизовані вчення. Отже, існує проблема необхідності підготовки дослідників у галузі філософії техніки як специфічної міждисциплінарно організованої наукової дисципліни, в якій досконале знання предмету дослідження (власне техніки) узгоджуватиметься з аксіологічною складовою світогляду сучасної людини та розумінням глибини й важливості гуманітарних проблем сучасності.

4. Головні проблеми досліджень у філософії техніки

До числа головних проблемних досліджень у філософії техніки можна віднести, окрім суто філософських суперечок щодо онтологічного та гносеологічного характеру техніки, такі проблеми, як: наслідки застосування комп'ютерів та можливість створення штучного інтелекту; зростання складності сучасної техніки та необхідність її оцінки; взаємозв'язки між технікою, суспільством, наукою та природою, шляхи й перспективи подальшого розвитку техніки тощо.

Проблема наслідків комп'ютеризації суспільства та створення штучного інтелекту є однією з головних у сучасній літературі з філософії техніки. Можна виділити певні напрями у цій сфері. Передусім, це праці, присвячені соціальним наслідкам комп'ютеризації. У західноєвропейських філософських дослідженнях звертається увага на те, що із застосуванням сучасних інформаційних засобів докорінно змінилися практично всі сфери життя сучасного суспільства — від державного управління до освіти й культури. Широко обговорюються проблеми, зумовлені цими змінами, — такі, як перетворення інформації на свого роду глобальний ресурс людства, потенційно можливе зростання відчуження людини в інформаційному суспільстві, зміни у соціальній структурі такого суспільства. Філософи намагаються сягнути соціопрогностичного рівня, не просто змальовуючи суспільство, але й прогнозуючи його соціальний розвиток. Класичним прикладом цього може бути концепція «глобального села» Г. Маклюена.

Певною мірою осторонь подібних досліджень стоять роботи, присвячені питанню створення штучного інтелекту та зміні у зв’язку з цим філософсько-антропологічної проблематики. Можливості сучасних технічних систем в обчисленні, розпізнаванні образів, перекладі, цілеспрямованій поведінці настільки значущі, що потребують перегляду традиційної межі між людським "духом" та машиною. Реакція філософів щодо цього полягає в констатації факту, що навіть за умов найточнішого моделювання сутнісні риси людини втрачаються при спробах їх відтворення в комп'ютерній програмі. Але традиційним уже є й контраргумент щодо невичерпних можливостей розвитку апаратних засобів і програмного забезпечення, які зроблять таке відтворення можливим. Сучасні програмні засоби спроможні не тільки навчатись та самонавчатись, а й здатні до так званої інтерактивної поведінки й корекції помилок, до самостійного пошуку та отримання інформації. Труднощі іншого ґатунку викликає філософська інтерпретація поведінки таких програм, як комп'ютерні віруси, здатні до свавільних дій, не залежних від волі людини, а іноді — й всупереч їй.

Чи означає це, що людина створює певне нове життя? Захисником цієї точки зору є прихильник біхевіористської інформаційної теорії пізнання К. Сейр. У своїй роботі «Кібернетика та філософія розуму» він обстоює думку, згідно з якою комп'ютер чи комп'ютерна програма, здатні до дій та цілеспрямованої поведінки, типової для людини. Отже, такі продукти можуть мати свідомість, що, зрештою, призводить до заперечення якісних розбіжностей між природою фізичних та духовних явищ.

Протилежний погляд базується на переконанні, що машина чи програма створюються людиною і в цьому сенсі є відображенням мети, яка була попередньо висунута людиною і для реалізації якої ця програма повинна виконуватись. У цьому випадку здатність програми до цілеспрямованої поведінки визначається її творцем.

Врешті-решт, питання щодо можливості створення штучного інтелекту, рівного або такого, що переважав би людський розум, зводиться до традиційного філософського питання про природу людського розуму взагалі. Без вирішення останнього навряд чи можливим є створення штучного інтелекту. В цьому контексті проводить свої дослідження Г. Дрейфус, автор книги «На що спроможний комп'ютер? Межі штучного інтелекту». Відомий польський письменник-фантаст і філософ С. Лем запропонував незвичайне вирішення цієї дилеми. Він припустив, що магістральним шляхом розвитку для комп'ютерів буде моделювання не інтелекту, а інстинктів та тропізмів. На його думку, розвиток штучного інтелекту суперечить одній з головних домінант усього технічного прогресу — принципу доцільності. І, оскільки більшість цілей, які постали перед розробниками сучасних інформаційних систем, можуть бути досягнуті поза звертанням до штучного інтелекту, остільки створення останнього стає другорядним завданням. Отже, сама постановка проблеми щодо наслідків створення штучного інтелекту є недосить коректною. Але в будь-якому випадку, відповідь на питання про те, чи здатні машини до самостійного мислення, буде ще довго бентежити думку філософів та інших людей.

5. Проблема оцінки техніки

До чого призведе запровадження нової техніки? Як воно відіб'ється на соціальноекономічній ситуації, на політичних обставинах? Як вплине на довкілля та здоров'я людей? На відтворення населення? Світовій безпеці? Відповідь слід отримати ще до створення нової техніки, адже виправлення помилок на стадії проектування може коштувати набагато дорожче, ніж початкова вартість проекту. Але проблема в тому, що традиційні інженерні методи й критерії в оцінці техніки недостатні та часто й неспроможні. Техніка, як і наука, ціннісно нейтральна і не може бути сама по собі ані поганою, ані доброю. Відповідь на питання її оцінки з позиції інженерних дисциплін в принципі є методологічно не забезпеченою. Більш того, таку відповідь не можна отримати й апріорі чи раціонально, бо вона цілком залежить від переліку базових цінностей, актуальних для людини певної культури, певного історичного типу чи соціального середовища.

Отже, якості й характеристики, які людська свідомість пов'язує з технічним об'єктом, виявляються більш залежними від самої свідомості, ніж від особливостей об'єкта. І, таким чином, вторинні наслідки технічної інновації визначаються не стільки якостями самого проекту, скільки ціннісними характеристиками. При цьому питання про ціннісну навантаженість запланованої інновації є надзвичайно важливим, особливо з позицій постнекласичної ситуації сьогодення, в якій етична та аксіологічна складова стають невід’ємними частинами як наукового пошуку, так і його технічного забезпечення та впровадження. Адже людина у своїх інтересах та дослідженнях сягнула таких висот, коли будь-яка необдумана дія може стати фатально непоправною і для людства, і для світу в цілому. Отже, необхідне не просто соціологічне чи методологічне, а — філософське підґрунтя вирішення даного питання. 

На філософському рівні проблема оцінки техніки розроблялась, зокрема, американськими філософами В. Байєром, К. Парселом, Г. Портером, Г. Решером та ін., які досліджували аксіологічні проблеми техніки, методи її оцінки, вдосконалення планування технічних інновацій тощо. Ними зазначалось, що досконале, достовірне, теоретично обґрунтоване планування технічного прогресу було б рівнозначним спробі консервації історичного процесу за певним заданим зразком. Окрім того, така спроба пов'язана з певними тоталітарними заходами (дозвіл або заборона на використання наукового винаходу, технічного засобу), неприпустимими для демократичного суспільства. А оскільки неможливо передбачити зміни ціннісних орієнтацій майбутніх поколінь, то неможливо й гарантувати, що навіть найкраще рішення, прийняте сьогодні, залишиться добрим і для наших нащадків.

При вирішенні проблеми оцінки техніки в наш час ключовим є питання взаємозв'язку техніки з природою та суспільством. Традиційні уявлення про технічний прогрес як безмежний шлях «покращення» засновувались на двох головних ідеях новоєвропейської науки та філософії. Перша з них — теза про безмежність природних ресурсів планети, друга — про людину-царя природи, покликану панувати над нею. Обидві засади є хибними. Ресурси планети обмежені, і ці межі очевидні вже зараз. Отже, безкінечне екстенсивне зростання є неможливим. Окрім того, дедалі більшої популярності сьогодні набуває розуміння місця людини в природі, яке ґрунтується на визнанні того, що людина — тільки частинка природи і не може існувати поза нею, а тому має турбуватись про її збереження.

Цим пояснюється необхідність філософського усвідомлення феномену технічного прогресу, його впливу на природу та людину. Є цілий ряд нагальних питань, на які потрібно дати відповідь. Яким шляхом піде в майбутньому розвиток технічної цивілізації? Та й взагалі, чи має вона це майбуття? Як пов'язані між собою технічний та суспільний прогрес? Що є визначальним для розвитку у парі "суспільство-техніка" і що є детермінантою прогресу? Як примирити потребу людства у технічному прогресі зі світоглядною проблемою втрати сучасною людиною власної ідентичності? Адже в сучасному світі цінність людського життя часто визначається її технічними вміннями й навичками, рівнем опанування технікою. То чи існує техніка для людини, чи людина стає елементом технологічного процесу, позбавленим вартості поза ним?

Однозначної відповіді на всі зазначені питання не існує. Можемо лише обирати між різними точками зору. Йдеться, зокрема, про моделі детермінізму в соціальному та технологічному розвитку людського суспільства. Ф. Рапп виокремлює дві моделі технічного детермінізму, розділяючи за ознаками «технологічного» і «ціннісного» детермінізму.

Дії людей розглядаються як цілком вільні, а не спонтанні. Вони обмежені тим переліком засобів, який пропонує їм існуюча в даному суспільстві технологія. І, напевно, в цьому прихильники технологічного детермінізму мають рацію. До них Ф. Рапп зараховує таких відомих філософів, як Ж. Еллюль, Г. М. Маклюен, А. Хабермас, Г. Маркузе та Т. Адорно.

Прихильники іншого напряму — моделі "ціннісного" детермінізму – слушно зазначають, що розвиток техніки не є процесом, який підкорюється жорсткій необхідності законів фізичного світу. Техніка розвивається на ґрунті свідомої діяльності людей і лише завдяки цій діяльності. Діяльність же людини детермінується аксіологічно. Тому й розвиток техніки визначається вільним людським вибором цінностей стосовно світу технічної дії. Цей вибір можна тлумачити як граничний моральний акт, що не зводиться до зовнішніх обставин. Труднощі, істотні для даної моделі технологічного розвитку, зосереджуються навколо вирішення питання про те, що магістральні напрями розвитку сучасної техніки виявляються незалежними від соціальних, політичних систем, а також і від пануючих у суспільстві релігій з їхніми розвинутими ціннісними системами. Отже, модель ціннісного детермінізму має таке ж обмежене застосування, як і модель технологічного детермінізму.

Поряд з проблемою розуміння визначників технічного та історичного прогресу ще нагальнішою постає необхідність вироблення ідеалів нашого подальшого розвитку. Ця проблема — побудови адекватних моделей розвитку є нормативною і підносить філософію техніки на соціопрогностичний рівень. І хоча точне планування технічного прогресу є рівнозначним спробам моделювання прогресу історичного, однак потреба у виробленні нових ідеалів є вельми актуальною.

Існує декілька груп різноманітних нормативних моделей розвитку техніки. Одна з них є традиційною, або "моделлю НТР". Ґрунтується вона на принципах технологічного детермінізму. Вона досить оптимістична і виходить з необмежених сподівань щодо можливостей людського розуму. Технологічний прогрес у межах даної моделі сприймається як найвище благо та основа всіх позитивних соціальних змін. Тут зазначається, що швидкість технічного прогресу останнім часом підвищується у зв'язку із зростанням науки (це і є НТР) і що такий стан збережеться і в майбутньому.

Однією з домінуючих і найбільш впливових на Заході моделей майбутнього є «спільна модель». Вона ґрунтується на міркуванні про розумність, корисність, безпечність можливих технічних проектів. Ця модель зумовлена нагальною проблемою сучасної техніки, яка пов'язана з нашою активністю щодо реалізації масштабних і довгострокових технічних проектів та водночас — нашим незнанням наслідків, до яких призведе ця реалізація. В межах даної моделі головна увага приділяється розробці методів оцінки техніки, про які зазначалось вище. З точки зору прихильників даної моделі, технічний прогрес є неминучим, проте менеджер, який приймає рішення про технічну інновацію, повинен бути компетентним.

І, нарешті, "модель обмеження" узагальнює підходи, які ґрунтуються на необхідності обмеження або людських потреб, або масштабів технічних проектів. Тут досліджуються ті критичні межі, за якими вдосконалення техніки робить більше шкоди, ніж користі. Моделі обмеження людських потреб звичайно пропонуються для застосування у країнах, що розвиваються, враховуючи обмеженість їхнього достатку та високі темпи зростання населення. Оскільки людські потреби можна задовольнити за допомогою техніки найрізноманітніших видів, то потрібно уважно дослідити їх та застосувати ті з них, від яких найменше шкоди. Так, сучасний рекорд швидкості для автомобілів наблизився до швидкості звуку, але більшість машин споживчого класу мають граничну швидкість нижчу за 180-200 км/годину, бо за цією межею різко зростає небезпека їх експлуатації.

Сучасні "зелені" максимізували цю модель розвитку техніки. Виходячи з економічних міркувань, вони вважають, що людство повинно відмовитись від переваг у ставленні до природи та жити простим життям пращурів. Хоча, врешті-решт, ця модель є не досить привабливою і в осередку самих захисників довкілля.

Підсумовуючи, наведемо цитату з роботи П. Козловського «Постмодерна культура: суспільно-культурні наслідки технічного розвитку», якраз і присвячену дослідженню оцінки впливу на людство техніки. От, що він писав: «Завдання культурного поводження зі сторонніми впливами та необхідні для такого підходу знання свідчать про те, що зростання сили та техніки лише тоді може привести до опанування чимось, коли разом з цією силою, силою перетворення, до нас приходить і здатність терпіти та страждати. Інакше кажучи, врахування побічних наслідків власних дій означає нашу спроможність терпіти ці дії. Це вміння терпіти – передумова тих зворотніх впливів, що дають можливість дізнатися про вплив наших дій на навколишній світ (Umwelt), на буття (Sein).