Лекція 1. Вступ

1. Нормативи якості довкілля та антропогенного навантаження

Законодавчою базою стандартизації і нормування в галузі охорони довкілля в Україні є закони і кодекси: Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища», введений в дію Постановою Верховної Ради України № 1268-ХІІ від 26 червня 1991 р. зі змінами, «Про природно-заповідний фонд України» (від 16.06.1992 р.); «Про охорону атмосферного повітря» (від 16.10.1992 р.); «Про рослинний світ» (від 09.04.1999 р.); «Про тваринний світ» (від 3.03.1993 p.); «Про відходи» (від 05.03.1998 р.); Лісовий, Водний та Земельний кодекси, кодекс «Про надра» та інші.

Вказані нормативно-правові документи регламентують основні питання правового поводження з окремими видами природних ресурсів, право власності і право користування ними, заходи охорони і відповідальність за порушення екологічного законодавства, міжнародне співробітництво тощо. До нормативних актів в системі екологічного законодавства належать також підзаконні нормативно-правові акти (укази Президента України, постанови КМУ, інструкції міністерств і відомств, рішення органів місцевого самоврядування), керівні нормативні документи (КНД), державні стандарти (ДСТУ), санітарні правила і норми (ДСанПін). Державні стандарти в галузі охорони навколишнього природного середовища є обов'язковими для виконання і визначають поняття і терміни, режим використання й охорони природних ресурсів, методи контролю за станом навколишнього природного середовища, вимоги щодо запобігання негативного впливу забруднень на здоров'я людей, інші питання, пов'язані з охороною навколишнього природного середовища та використанням природних ресурсів.

Класифікація нормативів якості довкілля та антропогенного навантаження надзвичайно складна. Так, Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» виділяє екологічні нормативи, до яких відносяться гранично допустимі викиди, скиди, нормативи використання природних ресурсів тощо, та нормативи гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин у довкіллі та рівні шкідливих фізичних та біологічних впливів на нього.

Для оцінювання екологічного стану довкілля запроваджено екологічне та санітарно-гігієнічне нормування. Екологічне нормування передбачає допустиме навантаження на екосистему. Допустимим є таке навантаження на довкілля, при якому відхилення пepeбігу процесів у довкіллі є в межах норми. Однак для більшості забруднювачів користуються санітарно-гігієнічними нормами. Екологічні нормативи – це нормативи гранично допустимого антропогенного впливу або стану природного середовища, при яких не виникають порушення в екосистемах. Санітарно-гігієнічне нормування базується на принципі, що людина тоді захищена від негативного впливу довкілля, коли захищена i екосистема. В основу нормування шкідливих впливів покладено принцип порогової дії.

Поріг шкідливої дії – це та мінімальна доза речовини, під впливом якої в організмі виникають зміни у межах фізіологічних реакцій та реакцій пристосування. Екологічні та санітарно-гігієнічні стандарти включають такі показники: гранично допустима норма (ГДН); гранично допустима концентрація (ГДК); гранично допустимий рівень (ГДР). ГДН (гранично допустимі норми) характеризують антропогенну дію на природне середовище. Вони включають:

організаційні заходи;

заходи раціонального використання земель, флори;

норми для ґрунтів, водойм та водостоків, повітря населених пунктів.

Перевищення норми загрожує здоров’ю. ГДК (гранично допустима концентрація) – така концентрація хімічної речовини у довкіллі, при дії якої на організм періодично або протягом всього життя (прямо або опосередковано) не виникають фізичні та психічні захворювання або зміни стану здоров’я, що виходять за межі фізіологічних реакцій, виявлених сучасними методами дослідження відразу i у віддалені строки життя сучасного та наступного покоління.

Нормування здійснюють за принципом лімітуючого показника і найбільш чутливого показника, як наприклад неприємний запах, хоча концентрація речовини не викликає шкідливої дії. Для кожного об'єкту довкілля визначені величини ГДК i обчислюють їх по-різному:

– для ґрунту це ГДК в орному шарі, мг/кг;

– для води – ГДК в мг/дм³ .

Для повітря є різні нормативи, обчислені у мг/м³ – для населення, на виробництві. Є нормативи і для продуктів харчування. Це такі показники, як ГДК та ДЗК (допустима залишкова кількість) та інші. На сьогодні встановлено ГДК для більш ніж 500 шкідливих речовин, що забруднюють повітря, біля 300 для ґрунтів i більше ніж 1500 для вод.

ГДР (гранично допустимий рівень) нормує рівні вібраційного, електромагнітного, шумового забруднення. Виробничо-господарські стандарти регламентують екологічно безпечний режим роботи виробництва, комунально-побутового об'єкту. До них відносяться технологічні, містобудівні, рекреаційні та інші нормативи господарської діяльності.

Технологічні нормативи включають гранично допустимий викид в атмосферу (ГДВ) та гранично допустимий скид, стік у водойму (ГДС). ГДВ в атмосферу (г/с, т/рік) – така кількість шкідливих речовин, яка викидається у повітря за одиницю часу, i при якій концентрація забруднювача повітря не перевищує ГДК. Гранично допустимий викид визначає ту кількість хімічної речовини у викиді, яка не перевищує фонової. Його встановлюють після розрахунку розсіювання домішок в атмосферу.

Для речовин, дія яких недостатньо досліджена, на певний відрізок часу, переважно 2–3 роки, встановлюють тимчасові нормативи. До таких нормативів належать ОДК (орієнтовно допустимі концентрації) для ґрунтів; ТДК (тимчасово допустимі концентрації) та ОБРВ (орієнтовно безпечні piвні впливу), переважно для викидів у повітря.

Нормування стосується вмісту конкретної хімічної речовини. Забруднювачів у довкіллі є декілька, всі вони разом впливають на процеси у довкіллі та на здоров’я людини, причому часто вплив є не сумою окремих впливів, а може бути більшим. Тому у випадку забруднення вод та повітря користуються відносним сумарним показником для речовин з подібною дією у водах та повітрі. Сума відношень концентрацій речовин до їхніх ГДК не повинна перевищувати одиниці.. Серед комплексних нормативів виділяють: гранично допустимі норми навантаження на НПС; нормативи санітарних і захисних зон.

2. Нормування вмісту речовин у ґрунті

Якість ґрунтів – це сукупність фізико-хімічних і біологічних властивостей ґрунтів, що визначають їх безпечність в епідеміологічному і гігієнічному відношенні. Визначається якість ґрунтів за показниками їх санітарного стану, та комплексу критеріїв (санітарно-хімічних і санітарномікробіологічних). Якість ґрунтів регламентується за стандартами, в яких розглядаються номенклатура показників санітарного стану ґрунту, методи відбирання і підготовки проб для хімічного, бактеріологічного і гельмінтологічного аналізу та ін. У колишньому СРСР встановлювався лише один норматив якості ґрунтів, що визначав рівень забруднення ґрунтів шкідливими хімічними речовинами – ГДК_г (мг/кг) для орного шару ґрунту. Система стандартизації й нормування в галузі охорони й раціонального використання ґрунтів на сьогодні є недостатньо розробленою. Встановлені в цій галузі стандарти були розроблені в нашій країні вперше тільки у 80-х роках минулого століття. Тому потрібне подальше вдосконалення законодавства шляхом розробки та затвердження державних стандартів на різні показники та норми в галузі охорони ґрунтів. Законодавчою основою стандартизації й нормування в галузі охорони й раціонального використання ґрунтів є Земельний кодекс України (№ 2768 - ІІІ від 25.10.01), Закон України «Про охорону земель» (№ 962-IV від 19.06.03), Закон України «Про державний контроль за використанням й охороною земель» (№ 963 від 19.06.03), та ін. Відповідно до ст. 30 Закону України «Про охорону земель» у галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів встановлюються такі нормативи:

– гранично допустимого забруднення ґрунтів;

– якісного стану ґрунтів;

– оптимального співвідношення земельних угідь;

– показників деградації земель та ґрунтів.

Нормативи якісного стану ґрунтів встановлюються з метою запобігання їх виснаженню і використовуються для здійснення контролю за якісним станом ґрунтів. Вони визначають рівень забруднення, оптимальний вміст поживних речовин, фізико-хімічні властивості тощо. Нормативи в галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів встановлює КМУ. Принцип нормування вмісту шкідливих речовин у ґрунті базується на тому, що потрапляння їх в організм проходить, переважно, через контактуючі з ґрунтом середовища (рослини, повітря, вода). Нормативи ГДК_г розроблені для речовин, які можуть мігрувати в атмосферне повітря або грунтові води, знижувати врожайність або погіршувати якість сільськогосподарської продукції. Тому, для характеристики забруднюючих речовин вводяться відповідні міграційні показники, що визначені експериментально:

– МА – міграційний повітряний показник шкідливості, що характеризує здатність забруднюючої речовини переходити із орного шару ґрунту в атмосферу;

– МВ – міграційний водний показник шкідливості що характеризує перехід забруднюючої речовини із орного шару ґрунту в ґрунтові води або поверхневі водні об'єкти;

– ТЛ – транслокаційний міграційний показник шкідливості, що характеризує здатність забруднюючої речовини переходити з орного шару ґрунту через кореневу систему в зелену масу і плоди рослин.

Крім того, вводиться загальносанітарний показник шкідливості, що характеризує здатність забруднюючої речовини впливати на самоочисну здатність ґрунтів та ґрунтовий мікробіоценоз. Для ґрунтів, як для повітря та водойм, у випадку, коли для речовини не встановлено ГДК_г, внаслідок недостатності інформації про метаболізм і токсичність речовин, встановлюється тимчасово допустима концентрація (ТДК_г) хімічної речовини в орному шарі ґрунту розрахунковим шляхом. Визначення ступеня забруднення ґрунтів при відсутності ГДК забруднювача проводиться також в порівнянні з фоновими чи кларковими значеннями. Установлення ГДК забруднюючих речовин у ґрунті знаходиться в первісній стадії, тому нині встановлені ГДК лише для 30 шкідливих речовин, переважно отрутохімікатів. У зв'язку з тим, що шкідливі речовини надходять в організм людини за харчовими ланцюгами, то встановлені допустимі залишкові кількості (ДЗК) пестицидів у ґрунті, харчових і кормових продуктах

Забруднення ґрунту в умовах міст пов'язане з утворенням промислових і побутових відходів. У зв'язку з цим, контроль забруднення ґрунту здійснюється переважно органами Держпродспоживслужби (раніше – санітарно-епідеміологічна служба). Ця служба проводить:

- попереджувальний нагляд за проектуванням і будівництвом споруджень за очищенням і знешкодженням промислових і побутових відходів;

- поточний нагляд за своєчасним збором і видаленням промислових і побутових відходів, а також вторинної сировини.

Крім зазначених функцій, під контролем санітарної служби знаходиться не тільки збір, але і транспортування відходів, узгодження місць їхнього поховання, переробки.

ГДК хімічного елементу в ґрунті – така концентрація, яка при багаторічному впливі на ґрунт не викликає патологічних змін у ґрунтовій 6iоті i у властивостях абіотичної частини, особливо у ґрунтовому поглинальному комплексі. Встановлення ГДК для ґрунту є не простим завданням, оскільки ґрунт є складним утворенням, зв’язаним з життєдіяльністю рослин i тварин. Шкідливий вплив чинять на різних типах ґрунтів різні дози одно і того ж інгредієнта. Це залежить від характеристик ґрунту, таких як вміст гумусу та інтенсивність його мінералізації; рН ґрунтового розчину; здатність до катіонного обміну з ґрунтовим поглинальним комплексом; від виду рослин; від того, наскільки сторонні речовини впливають на стан ґрунту – на зміну хімічного складу ґрунту та його фізичного стану (проникнення води та повітря), на зміну санітарного стану. Тому ГДК визначають для даного типу ґрунту за загальним вмістом та за вмістом рухливих форм інгредієнтів. Показником забруднення є деградація ґрунту, зміна гумусового складу, бо саме гумус відповідає за родючість i є фактором самоочищення ґрунту. Особливо небезпечними у ґрунті є сполуки Аs, Сd, Нg, Sе, Рb, Zn, F; помірно небезпечні сполуки В, Со, Ni, Мо, Сu, Sb, Сr; мало небезпечні сполуки Ва, V, W, Мn, Sr; ацетофенон. Небезпечними є радіоактивні 90Sr i 137Сs.

Ключовим питанням нормування антропогенного навантаження на ґрунти є оцінка їх забрудненості. За величиною зон та рівнем забруднення виділяють фонове, локальне, регіональне і глобальне забруднення ґрунтів. Фоновим вважається такий вміст забруднюючих речовин, який відповідає або є близьким до природного хімічного складу ґрунту. Локальним вважається забруднення ґрунту поблизу одного або сукупності декількох джерел забруднення. Регіональним є таке забруднення ґрунту, яке виникає внаслідок переносу забруднюючих речовин на відстань не більше 40 км від техногенних і не більше 10 км від сільськогосподарських джерел забруднень. Глобальним називають таке забруднення ґрунту, яке виникає внаслідок дальнього переносу забруднюючих речовин на відстань понад 1000 км від будь-яких джерел забруднення.

За ступенем небезпеки хімічні речовини, що потрапляють в ґрунти, поділяють на три класи: 1 клас – високонебезпечні речовини; 2 клас – помірнонебезпечні речовини; 3 клас – малонебезпечні речовини.

При перевищенні вмісту елементів у ґрунті вони починають накопичуватися у рослинах. Тому визначають вміст токсичних речовин як у ґрунті, так i у вирощеній на ньому продукції.

Оцінка ґрунтів за вмістом важких металів проводиться таким чином. Якщо вміст важкого металу у ґрунті є на рівні фонового, вміст рухомих форм на рівні ГДК, а в рослині менший за ГДК, то екологічний стан є задовільним. Якщо вміст у ґрунті i в рослині є на рівні ГДК, але в рухомих формах перевищений у 1,5–2 рази, то стан передкризовий. Якщо загальний вміст у ґрунті та рослині незначно перевищений, то стан ґрунту кризовий. При перевищенні показників ГДК у десятки i сотні разів стан ґрунту катастрофічний.

Для оцінки забруднення ґрунтів пестицидами використовують дані про їхню залишкову кількість у ґрунті i в рослині. Вважається, що на 1 га ґрунтів слід вносити не більше як 3 кг пестицидів. Передкризовим вважається такий стан ґрунту, коли на 1 га припадає 4–5 кг пестицидів, кризовий i катастрофічний, коли їх вміст сягає 5–7 кг і більше відповідно, а вміст залишків пестицидів у рослині перевищує гранично допустиму концентрацію в 2–10 рази.

До індивідуальних показників забруднення ґрунтів слід віднести час подвоєння забруднювача в ґрунті та інтенсивність забруднення. Час подвоєння (t_1/2) – час, протягом якого атмосферні опади подвоюють природний вміст металу в шарi цілинного ґрунту товщиною 1 см, а в шарi орного – товщиною 20 см. Цей критерій дозволяє реально оцінити техногенне забруднення ґрунту. Отже, чим менший природний вміст елемента у ґрунті, тим за менший відрізок часу його вміст подвоюється. Інтенсивність забруднення ґрунту – ступінь накопичення забруднення в порівнянні з фоном.

За ступенем забрудненості ґрунти поділяють на сильно забруднені, середньо забруднені і слабко забруднені. У сильно забруднених ґрунтах вміст забруднюючих речовин у кілька разів перевищує ГДК_г. Для таких ґрунтів характерна низька біологічна продуктивність та істотні зміни їх фізико-хімічних, хімічних і біологічних характеристик. Це є причиною того, що при вирощуванні сільськогосподарської продукції на цих ґрунтах, в рослинах спостерігається перевищення норми вмісту токсичних речовин. Для середньо забруднених ґрунтів характерне незначне перевищення ГДК_г забруднюючих речовин, що не призводить до помітних змін їх властивостей. У слабко забруднених ґрунтах вміст шкідливих речовин не перевищує ГДК_г, але перевищує їх фонову концентрацію.

За ступенем стійкості до хімічних забруднень та характером зворотної реакції, ґрунти поділяються на: – дуже стійкі, – середньостійкі, – малостійкі. Ступінь стійкості ґрунтів до хімічних забруднень характеризується такими показниками, як гумусний склад ґрунту, кислотно-основні властивості, окиснювально-відновлювальні властивості, катіонно-обмінні властивості, біологічна активність, рівень ґрунтових вод, частка речовин, що знаходяться в розчиненому стані.

Природні процеси (міграція, перетворення, розклад, вимивання, вивітрювання, сонячна радіація, клімат) сприяють самоочищенню ґрунтів. Захисна здатність ґрунтів щодо самоочищення має певні межі, котрі слід враховувати при організації виробничої та господарської діяльності.

3. Нормування вмісту речовин у воді

Норми якості води являють собою сукупність встановлених допустимих значень показників складу і властивостей води водних об‘єктів, в межах яких надійно відвертається шкода здоров‘ю населення, забезпечуються нормальні умови водокористування і екологічне благополуччя водного об‘єкта. Показники, що входять до сукупності норм якості води, називаються нормованими показниками складу і властивостей води. Вони включають нормовані властивості, тобто загальні вимоги до фізичних, хімічних, біологічних характеристик властивостей води (температури, водневого показника рН, запахів, присмаків, токсичності води та ін.) і нормовані речовини, що характеризуються нормами їх вмісту і гранично допустимими концентраціями (ГДК) у воді водних об‘єктів для різних категорій водокористування.

Нормовані речовини розподіляються на групи з однаковими лімітуючими ознаками шкідливості, класами безпеки. Хімічні речовини у воді поділяються на 4 класи небезпеки:

1 клас – надзвичайно небезпечні, для яких виконується повна схема тестування (гостре, підгостре, хронічне дослідження, та дослідження впродовж життя на різних групах тварин);

2 клас – високонебезпечні речовини, для яких виконується повна схема тестування;

3 клас – небезпечні речовини, для яких не виконується хронічний експеримент;

4 клас – помірно небезпечні, які нормуються експрес тестуванням.

Клас небезпеки характеризує наступні властивості шкідливої речовини:

- здатність до накопичення в організмі та кумуляції ефекту шкідливого впливу;

- вірогідність викликати віддалені ефекти (небезпека хронічного отруєння);

- швидкість резорбції речовини тканинами живого організму (більш небезпечні гідрофільні та ліпофільні хімічні сполуки, які легко потрапляють до чутливих центрів біологічних реципієнтів). Величину ГДК речовин у воді визначають за ознакою, яка характеризується найменшою підпороговою та пороговою концентрацією. Всього у воді нормують вміст більше як 1500 речовин, серед яких 60 для рибних господарств. Найбільш жорстко нормують вміст речовин у господарсько-побутових водах. Однак ці нормативи не відповідають нормативам інших споживачів та водокористувачів.

Для речовин ГДК визначають за вказаними нижче показниками. 1. Санітарний режим водойми, який включає процес мінералізації органічних речовин (БСК); спостереження за розвитком бактеріальної флори. Пороговою вважається доза речовини, при якій процеси у водоймі перебігають аналогічно до природних. 2. Органолептичні властивості – вивчають воду з уведеною сторонньою речовиною на запах, колір, на смак звареної у такій воді риби. Так встановлюють порогову дозу. 3. Здоров’я людини. Вивчають токсикологічну i біохімічну дію різних концентрацій певної речовини у воді на тваринах, визначають дози хронічних ефектів або підпорогову дозу (після дії речовини протягом 6–8 місяців), підгостру (вплив після дії речовини протягом 1–3 мiсяців) та гостру або смертельну дози.

Вважається, що підпорогові дози не приводять до зміни стану i функцій організму. Розроблені стандарти якості води України, Європи, США, Міжнародний. Вода для споживання, як i вода після очищення, повинна відповідати цим вимогам. Сумарним показником для водойм є розрахунок мінімальної концентрації, при якій не відбувається забруднення водойми.

4. Нормування вмісту речовин у повітрі

Відповідно до ст. 4, 5 Закону України "Про охорону атмосферного повітря" від 16.10.1992 р. стандартизація і нормування в галузі охорони атмосферного повітря проводяться з метою встановлення комплексу обов‘язкових норм, правил, вимог до охорони атмосферного повітря від забруднення та забезпечення екологічної безпеки. В галузі охорони атмосферного повітря встановлюються такі нормативи:

- нормативи гранично допустимих викидів забруднюючих речовин стаціонарних джерел;

- технологічні нормативи допустимого викиду забруднюючих речовин;

- нормативи екологічної безпеки атмосферного повітря;

- нормативи гранично допустимого впливу фізичних та біологічних факторів стаціонарних джерел;

- нормативи вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах та впливу фізичних факторів пересувних джерел.

За ступенем токсичності забруднювачі повітря поділяються на 4 класи. Визначають токсичність речовин за їхньою дією при потраплянні в легені, в шлунок та на шкіру. За цими показниками визначають ГДК речовин. Нормативи стосуються повітря, у якому перебувають всі жителі, а крім того є окремі нормативи для працюючих на виробництві. Допустимі концентрації на виробництві завжди є більшими за ГДК у повітрi населених пунктів. Згідно нормативів вміст токсичних речовин у повітрі повинен бути меншим за ГДК, при цьому враховують і фоновий вміст у повітрі. Нормативом для населення є середньодобова ГДК (ГДКс.д.) – вміст речовин, який не чинить шкідливої дії на живі організми та людину при вдиханні повітря протягом тривалого часу. Для речовин, що викликають рефлекторну реакцію (кашель, чхання, ін.) нормативом є максимально разова ГДК (ГДКм.р.) – концентрація речовини у повітрі, при якій вдихання повітря протягом 30 хв. не викликає рефлекторних реакцій. Нормативом для працюючих на виробництві є ГДК робочої зони (ГДКр.з. ) – така концентрація речовини у повітрі, яка не викликає шкідливої дії при вдиханні повітря протягом 3 год. в день або 41 год. на тиждень.

Нормативи вмісту токсичних речовин на виробництві переважно завжди більші, ніж для населення, причому встановлені для окремих специфічних виробництв. Також за ефектом разової дії, який спричиняє рефлекторні реакції (кашель, чхання), нормативи більші.

Може бути така ситуація, що в одному районі на групі підприємств неможливо досягти нормативів з ГДВ. Тоді керівництво за узгодженістю з урядом встановлює тимчасово погоджені викиди (ТПВ). Тимчасово погоджені викиди (ТПВ) - гранична кількість забруднювачів, встановлена для підприємств на відповідний термін, протягом якого будуть впроваджені заходи з охорони повітря для досягнення величини викидів на рівні ГДВ. Величини ГДВ та ТПВ встановлюють окремо для кожного джерела забруднення. При цьому береться до уваги повне навантаження технологічного процесу на підприємстві та повноцінну роботу на ньому газоочисного обладнання. Якщо взагалі відсутні нормативи ГДК, то для визначення величини викиду використовують встановлені МОЗ орієнтовно безпечні рівні впливу. Середньодобова ГДК повинна опиратись на токсичну дію речовин, так щоб речовини у повітрі не викликали шкідливої дії. Вона повинна бути обов’язково меншою за максимально разову. Фактично для більшості речовин величини ГДКс.д. співпадають з ГДКм.р.

Сумарну концентрацію забруднювачів вираховують, якщо вони мають однонаправлену дію. Якщо декілька забруднювачів у повітрі мають комбіновану дію, то критерієм для визначення ГДВ є те, щоб сумарна приведена концентрація була меншою за коефіцієнт комбінованої шкідливої дії, Кк.д., величину якого беруть з довідника: q£ Кк.д.

5. Нормування вмісту речовин у продуктах харчування

Здоров’я людини значною мірою залежить від якості харчових продуктів та сировини, з якої їх виготовляють. На даний час небезпеку в харчових продуктах становлять трансгенні продукти рослинного походження. Такі рослини стійкі до хвороб, шкідників, приморозків, тощо, однак їхня дія на людський організм ще не з’ясована остаточно. Іншою небезпекою є залишки пестицидів у рослинній сировині, оскільки зараз хімічні речовини для захисту рослин використовують дуже широко. Небезпечний залишок антибіотиків у продуктах тваринного походження, які застосовують для захисту тварин i птиці від захворювань. Нез’ясованим є механізм дії на людський організм м’ясних продуктів з домішками гормональних препаратів, які додають для інтенсифікації росту худоби. Небезпечними є й інші токсичні хімічні речовини, такі, як промислові викиди, що забруднили ґрунти, води та повітря. Серед них на першому місці є сполуки важких металів, особливо Плюмбуму, Кадмію, Арсену. Методологія нормування сторонніх речовин або ксенобіотиків у довкіллі та в харчових продуктах відрізняється, тому що допустима доза ксенобіотика повинна бути віднесена до ycix разом спожитих продуктів за день. Отже, важливо встановити, яка саме кількість ксенобіотика потрапила в організм людини протягом певного часу. Нормативи встановлюють експериментально, як i для попередньо розглянутих об'єктів довкілля, вивчивши дію речовин на дослідних тваринах. Аналогічно беруть до уваги три показники: токсикологічний, загально-гігієнічний та органолептичний. Визначають, який рівень допустимого вмісту забруднювача у кормах не впливає на стан тварини. При встановленні нормативу для людини враховують коефіцієнт запасу (в межах 0,1–0,005). Це означає, що визначений для тварини вміст забруднювача повинен бути для людини у 10–500 paзів меншим. У продуктах харчування та в сировині для цілої низки речовин встановлені ГДК. Гранично допустиму концентрацію, як норматив, використовують переважно для нормування вмісту важких металів. Її обчислюють у мг/кг в твердому продукті та у мг/дм³ в рідкому. Відповідно до міжнародних вимог, які висуває Об'єднана Комісія ФАО/ВООЗ Кодекс Aлiментаріуc, найважливішими в гігієнічному контролі харчових продуктів є 8 мікроелементів – Нg, Cd, Рb, Аs, Zn, Сu, Sn, Fе.

Максимально допустимий рівень (МДР) – найбільший допустимий вміст забруднювача у продуктах рослинного та тваринного походження, використовують для характеристики вмісту нітратів та пестицидів. Міністерством охорони здоров’я встановлені МДР для нітратів у продукції та сировині. При визначенні ступеня забруднення продуктів харчування використовують також інші показники. Оскільки певний допустимий залишок забруднювачів у продуктах завжди залишається, то його теж слід врахувати. Переважно це стосується пестицидів, тоді говорять про фактичну забрудненість продуктів. Фоновi допустимi залишки (ФДЗ) - допустима залишкова кількість стійких пeстицидів, які неминуче наявні у продуктах харчування внаслідок використання та міграції їх у природних умовах.