ЛЕКЦІЯ 1 "Сільськогосподарські землі, їх використання та оцінка якості"

1. Заходи щодо поліпшення якості сільськогосподарських земель

«Раціональне використання земель — це одна з основних проблем, від вирішення якої залежить майбутнє людства» - писав видатний французький вчений Ж.Дорст (1968). Точність і ємність цього вислову безперечна, до нього можна лише додати слова відомої української вченої О.С.Мігунової: «Природа єдина. Тому і система її збереження, покращання і використання повинна бути єдиною» (1993). Так, саме комплексний, системний підхід до оцінки стану земельних ресурсів, дасть можливість не тільки констатувати сучасний стан і прогнозува­ти характер змін, але й знайти найбільш адекватні міри реагування, розробити дійсно природоохоронну стратегію раціонального використання земель.

   Раціональним вважають економічно вигідне і екологічно безпечне використання. Виходячи з викладеної вище інформації про стан земельних ресурсів та нормативів його оцінки, сформулюємо основні вимоги до раціонального землекористування:

- впровадження оптимального співвідношення земельних угідь;

- максимальне врахування потреб у земельних ресурсах всіх галузей господарства;

- підтримка заходів, спрямованих на збереження самовідновлювальних та екологоутворюючих функцій всіх елементів екосис­тем;

- регулювання антропогенного навантаження на земельні ресур­си, недопущення перевищення міри екологічної вразливості;

- перебудова свідомості суспільства, перехід від антропоцентричної політики природокористування до екоцентричної.

2. Критерії та показники оцінки якісного стану сільськогосподарських земель

1) Структура угідь і ґрунтового покриву

Площі сільськогосподарських земель в різних адміністративних областях України займають від 37 до 89%. Всі області умовно поділя­ються на три групи за ступенем сільськогосподарської освоєності земель: І — <60%, ІІ¾61—80% і III — >80%.

Сільськогосподарські землі, що використовуються для виробництва рослинної продукції, називаються сільськогосподарськими угіддями, основними з яких є рілля, сіножаті, пасовища, багаторічні насадження.

Найбільші площі сільськогосподарських угідь знаходяться в степових областях, де також більшість з них розорані.

В Україні домінують чорноземи звичайні (27,7 % загальної площі орних земель), сірі лісові ґрунти (21,3 %) і чорноземи типові (18,1 %), тобто потенційно родючі ґрунти, придатні і для вирощування багатьох сільськогосподарських культур і взагалі ведення ефективного господарювання.

2) Екологічна стійкість земельних ресурсів

Ступінь розораності земель характеризує їх екологічну стійкість. Найбільш нестійкими в екологічному відношенні є ті райони, в яких розорані землі значно переважають над умовно стабільними угіддя­ми, до яких відносять сіножаті, пасовища, землі вкриті лісом, чагар­ником, болота. Показник стійкості (ПС) відповідає відношенню площі умовно стабільних угідь до площі ріллі. Найбільш стійкими слід вважати земельні ресурси північних і західних областей України (ПС>0,7), а найбільш вразливими — південних і східних областей (ПС<0,3).

3) Родючість ґрунтів 

Критерієм оцінки екологічного стану сільськогосподарських угідь перш за все є рівень родючості ґрунтів, як основа функціонування цієї категорії земель. Саме родючість ґрунтів зумовлює рівень продуктив­ності земель, їх господарську значимість і вартість. За Законом України “Про охорону земель” родючість ґрунту – це здатність ґрунту задовольняти потреби рослин в елементах живлення, воді, повітрі і теплі в достатніх кількостях для їх нормального розвитку, які в сукупності є основним показником якості ґрунту . Родючість - основна специфічна властивість ґрунтів, що якісно відрізняє їх від вихідної (материнської) гірської породи. На цілині родючість тісно пов'язана з генетичними особливостями ґрунтів, а на ріллі, крім того, ще й з характером їх сільськогосподар­ського використання, її рівень залежить від складу ґрунту, агрономічна цінних властивостей і режимів, які в свою чергу зумовлені як ґрунтоутворювальними процесами, так і технологіями вирощування сільськогосподарських культур.

   Таким чином, родючість — не тільки природне, а й соціально-економічне явище. По суті воно дуже складне, багатофакторне, різно­манітне, відносне і динамічне. Через це для характеристики родючості використовують бага­то термінів. Найбільш узагаль­нену класифікацію термінів з родючості ґрунтів розробив Б.О.Нікітін.

Наведені на рисунку терміни характеризують або особливості генезису родючості й проявлення її через урожай сільськогосподар­ських культур, або відображають рівень еко­номічного стану родючості. Наприклад, розпо­діл родючості на природну і штучну пов'яза­ний з її походженням; на потенційну та ефективну — з мірою економічної вигідності вико­ристання ґрунтів на певному етапі розвитку землеробства. Не зупиняючись на тлумаченні поданих на рисунку термінів, розглянемо суть потенцій­ної, ефективної та економічної родючості.

   Потенційна родючість орних земель — це та частина повної родючості, яка закладена в її агрономічних властивостях як можливість одержання максимального врожаю сільсько­господарських культур, але з об'єктивних при­чин вона не може бути повністю реалізована.

Потенційна родючість визначається складом і сукупністю відносно сталих властивостей ґрунту. Тому при використанні звичайних агротехнічних прийомів вона відносно стала і змінюється, як правило, повільно. Однак під впливом інтенсивної меліорації (осушення, промивання від солей, меліорація кислих і солонцевих ґрунтів), а також внаслідок забруднення токсичними речовинами, вторинного за­солення та інших несприятливих факторів по­тенційна родючість ґрунту може швидко та іс­тотно змінюватися [Шишов Л.Л. та інш., 1987].

При сільськогосподарському використанні ґрунтів частина потенційної родючості реалізується в урожаї культурних рослин. Саме вона і являє собою ефективну родючість ґрунту. При цьому відбуваються певні «витрати» не тільки поживних речовин ґрунту, а й іншого речовинного складу та агрономічних властивостей.

Теоретично ефективна родючість має оцінюватися сукупністю показників властивостей ґрунтів, від яких залежить забезпечення вро­жаю. Однак у зв'язку з тим, що наука ще не виробила критерії оцінки «витрат» всіх агро­номічних властивостей (за винятком увібра­них рослинами поживних речовин), то практично вона вимірюється рівнем урожаю. Деякі автори пропонують взяти за основний показ­ник величину поживних речовин, що перейшли в біомасу за вегетаційний період на одиниці площі [Нікітін Б.А.,1981].  

Ефективна родючість досить динамічна не тільки в багаторічному циклі, а й протягом ве­гетації. Тому як мінімальний період часу для визначення її рівня можна використати ту чи іншу фазу розвитку сільськогосподарських рослин, які вирощують на даному ґрунті [Шишов Л.Л. та інш., 1987].  

Рівень ефективної родючості в природних умовах, незважаючи на залежність від погоди, має певні межі величин, що характерні для рівноважного стану даного біогеоценозу. На сільськогосподарських угіддях вони можуть дуже коливатися залежно від сортів рослин, агротехнічних прийомів, економічних умов. У зв'язку з цим ефективна родючість на ґрунтах сільськогосподарських угідь проявляється у формі економічної [Нікітін Б.А.,1981] або природноекономічної [Медведєв В.В.,1992]. Вона формується за умов конкретної господарської діяльності людини, ко­ли можливі значні відхилення біологічного кругообігу речовин від незайманих природних ценозів як у бік зниження, так і підвищення її ємкості. Звідси економічна родючість може бути прибутковою, мінімальною і критичною .   

На сучасному етапі розвитку землеробства розробляється новий підхід до управління ро­дючістю ґрунтів. В основу його покладено ідею створення моделей високородючих ґрунтів за допомогою ЕОМ. Для розв'язання такого завдання необхідні досить широкі дослідження з вивченням закономірностей функціювання потенційної та ефективної родючості, відпрацювання діагнос­тичних показників і їх оптимальних парамет­рів для контролю стану родючості як в ціло­му, так і окремих її складових компонентів. Простежимо закономірності еволюції ефективної та потенційної родючості ґрунтів під час освоєння і використання їх у землеробстві на прикладі чорноземів типових Лісостепу. У період освоєння (перші 7—12 років після оранки цілини) ефективна родючість (урожай сільськогосподарських культур) помітно зростає при одночасному зниженні потенційної (зменшуються вміст гумусу, валові запаси азо­ту і фосфору, погіршуються фізико-хімічні й фізичні властивості тощо). В подальші роки (приблизно до 50 років) ефективна родючість чорноземів знижується до певного рівня, але ще залишається високою. Після цього за умов незмінної агротехніки вирощування сільсько­господарських культур, невикористання добрив і меліорантів ефективна родючість староорних чорноземів підтримується приблизно на однаково низькому рівні за рахунок мобілізації і виорювання потенційної родючості [Чесняк Г.Я.,1980]. Врешті це призводить до зниження як ефективної, так і потенційної родючості.

Таким чином, людина, використовуючи ґрунт у сільськогосподарському виробництві, сприяє різкій активізації потенційної родючості, що зумовлює високі врожаї культурних рослин під час освоєння ґрунтів. Високий рівень ефективної родючості при неповній компенсації факторів ґрунтової родючості підтри­мується за рахунок одночасного зниження по­тенційної. Але при тривалому такому використанні ґрунтів значно знижується і ефективна родючість. Внаслідок цього формуються деградовані, виснажені ґрунти з низькою потенційною та ефективною родючістю.

На формування деградованих ґрунтів в умовах агроценозів впливають не тільки некомпенсований кругообіг речовин у системі ґрунт — рослина, а й негативні наслідки від використання агроприйомів, а також від ущільнювальної дії ходових систем тракторів і сільськогосподарських машин на ґрунт. Це в цілому зумовлює втрати гумусу, кальцію, руй­нування структури, ущільнення, висушування, змитість ґрунтів, ерозійні явища тощо.

   Для підтримання потенційної родючості орних земель потрібно систематично і своєчасно компенсувати втрати органічної речовини і кальцію. На орних ґрунтах концентрується значна кількість фітомаси, причому в Лісостепу і Степу навіть більше за цілину. Однак надходження рослинних решток у ґрунт на ріллі порівняно з природними аналогами різко зменшується. Внаслідок цього багато виноситься поживних речовин і втрачається гумусу з ґрунту, що вимагає компенсації з боку людини. Але в цьому випадку окремих заходів недостатньо, потрібний комплексний підхід до окультурення ґрунтів.                                 

Родючість ґрунту обов'язково в своє поняття включає рослину і відображає ступінь відповідності в системі ґрунт — рослина. Оскіль­ки певні рослини ставлять неоднакові вимоги до властивостей ґрунту і в різній мірі здатні використовувати потенційну родючість .ґрунту, й звідси логічно випливають такі завдання щодо окультурення: неоднозначна зміна найважливіших агрономічних властивостей ґрунтів; встановлення оптимальних взаємовідносин між ґрунтом і головною екологічною групою вирощуваних на ньому рослин; спеціалізація землеробства з врахуванням агроекологічних та економічних умов. Нині вже створені теоретичні перед­умови управління ґрунтовою родючістю як відносно простого, так і поширеного відтворення, при цьому система контролю і управління родючістю ґрунту має будуватися на основі грунтово-екологічного районування з врахуванням спеціалізації і концентрації сільськогосподар­ського виробництва.

4) Продуктивність орних земель

Найбільш інформативним критерієм стану сільськогосподарських угідь є їх продуктивність, яка визначається урожайністю культур, що вирощуються у сівозмінах на орних землях, продуктивністю сіножатей, пасовищ і багаторічних насаджень.

Сама висока продуктивність ріллі відносно озимої пшениці за період 1981—1985 рр. (найбільш стабільний період з хімізації землеробства та агротехніки) відмічається в Центральному Лісостепу. „Пшеничний пояс” обмежується з півночі лінією Львів—Київ—Суми, з півдня — Чернівці—Полтава, де врожайність сягає 40—49 ц/га. Далі на південь продуктивність агроценозів знижується до 32 ц/га, за винятком Донецької області (32— 40 ц/га). В Поліссі продуктивність ґрунтів відносно озимої пшениці стано­вить лише 25—18 ц/га.

Висока продуктивність ріллі відносно зерна кукурудзи (60—69 ц/га) має місце в областях західної України, частково в Вінницькій, Київській та Черкаській областях, далі на схід та південь урожаї зменшу­ються до 27—38 ц/га.

Територія з відносно високою продуктивністю ґрунтів щодо соняшника (19—23 ц/га) обмежена з півдня лінією Кіровоград — Запоріжжя, з півночі ¾ Чернівці — Харків, далі на північ та південь продуктивність знижується до 12—15 ц/га.

Найвища продуктивність ріллі відносно картоплі (200 ц/га) від­мічена в Поліссі (Волинська, Рівненська, Чернігівська області), далі на схід та південь продуктивність знижується до 76 — 115 ц/га.

У Західному Лісостепу найвища продуктивність ріллі відносно цукрових буряків (367—417 ц/га), далі на схід продуктивність ріллі набагато нижча (183—245), але в Автономній Республіці Крим знову зростає.

5) Продуктивність кормових угідь

Угіддя кормового призначення на відміну від орних земель слід розглядати як екосистеми, продуктивність яких визначається зональ­ними і регіональними особливостями їх розвитку.

На території України виділено 19 типів екосистем кормового призначення з урахуванням типів природних кормових угідь, доміну­ючої рослинності, типів ґрунтів, геоморфологічних та кліматичних особливостей територій.

Встановлено, що продуктивність кожного типу екосистем (вира­жена через урожай сіна, ц/га) практично азональна і може залежати лише від погодних особливостей року.

Кормові угіддя найчастіше розташовані на заплавних землях, а саме в межах долин великих і малих річок, на лучних терасах. Ці землі в силу особливостей місцеположення виконують специфічні біосферні функції. Ландшафт заплави, чітко означений стержнем — річкою, з його деревами, чагарниками, озерами, старорічищами, болотами, тор­фовищами являє собою класичний геохімічний бар'єр, на якому затримуються та очищуються стоки, що попадають сюди з плакорів та водорозділів. Цим самим заплава виконує і специфічну санітарно-гігієнічну та водорегулюючу функції.

Заплава на сьогодні залишається одним з останніх резерватів природної флори і фауни з їх величезним і до кінця не розпізнаним біопотенціалом. Майже половина представників природної флори скон­центровані саме в заплавах малих та середніх річок; тут є рідкісні, ре­ліктові, зникаючі, лікарські, кормові, медоносні та інші рослини.

В заплавах розташовані улюблені місця відпочинку, мисливські та рибальські угіддя.

Заплавні торфовища Полісся до їх осушення відігравали глобальну біосферну роль поглинувачів діоксиду вуглецю та акумуляторів вологи, яка використовувалась великими ріками. Велика і фітотерапевтична функція торфовищ, боліт, луків.

Отже, зважуючи на перелічені вище біосферні та екосоціальні функції заплавних земель, кормових екосистем, значимість їх для сус­пільства не може визначатися лише економічними критеріями. Крім того, суспільство має корінним чином змінити свій погляд на викори­стання таких угідь, звільнитися від пануючої впродовж останніх де­сятиріч трансформативної тенденції, яка ввійшла в явну суперечність з проблемою збереження і відтворення природи.

6) Бальна оцінка земель

Оцінка ґрунтів (бонітування) має велике значення для їх порів­няння в якості та продуктивності.

На Україні було проведено бонітування ґрунтів спочатку за ба­гаторічними даними врожайності сільгоспкультур, а в 1993—1995 рр. — за природними властивостями ґрунтів.

Часткова оцінка ґрунтів була проведена за врожайністю зерно­вих культур і цукрових буряків, а бали загальної оцінки встановлю­вались за показниками продуктивності всіх культур, які перерахову­вались в зернові одиниці.

Бальна оцінка ґрунтів за врожайністю сільгоспкультур викори­стовувалась для планування виробництва сільгосппродукції, аналізу господарської діяльності сільськогосподарських підприємств тощо. Ця оцінка зазнала критики, тому що не враховувала природні властивості ґрунтів і наближалась до економічної оцінки земель.

В зв'язку з цим була розроблена Мето­дика оцінки ґрунтів за їх властивостями. Бралися до уваги наступні показники: вміст гумусу і фізичної глини в орному шарі, глибина гу­мусового горизонту, глибина залягання глеєвих горизонтів, індекс аг­рофізичного стану.

Розрахунок балів бонітетів ґрунтів проводили спочатку на під­ставі окремих властивостей, а потім розраховували загальну його вели­чину за всіма властивостями з урахуванням долі впливу окремих по­казників на урожай культури.

Для врахування впливу на родючість ґрунтів солонцюватості, засолення, скелетності, кислотності та оглеєння в бали бонітетів вво­дяться попередньо розроблені поправочні коефіцієнти.

Найбільш високу оцінку (48¾55 балів) одержали ґрунти Черкаської, Кіровоградської, Одеської, Харківської та Донецької облас­тей, що, як виявилось, не завжди відповідає величині їх фактичної продуктивності. Це свідчить про те, що в цілому перспективна мето­дика оцінки ґрунтів за властивостями потребує доопрацювання.

3. Основні напрями використання земель сільськогосподарського призначення

В умовах важкого економічного стану більшості сільгосппідприємств вимоги рослин задовольняються практично за рахунок тільки природної родючості ґрунтів. Її параметри стосовно провідних сільськогосподарських культур визначаються генетичними особливостями ґрунтів, їх гранулометричним складом, ступенем зволоження та попередниками і мають значні відмінності в зонально-регіональному плані. Для прикладу, агропотенціал озимої пшениці після зайнятого пару за природної родючості ґрунтів в середні за зволоженням роки і при високому рівні агротехніки коливається від 7-9 до 34-38 ц/га. Врожайність 7-9 ц/га властива дерновим опідзоленим піщаним ґрунтам, 10-15 ц/га - дерновим опідзоленим зв'язно-піщаним, буро-підзолистим кислим поверхнево оглеєним легко- і середньосуглинковим, ясно-сірим та сірим поверхнево-оглеєним недренованим легко- і  середньосуглинковим; ясно-сірим та сірим поверхнево-оглеєним; 16-21 ц/га - дерново-підзолистим автоморфним і глеюватим легкосупіщаним (11-15% фізичної глини), каштановим та темно-каштановим середньо- і важкосуглинковим та легкоглинистим; 23-26 ц/га - дерново-підзолистим автоморфним і глеюватим важкосупіщаним (16-20% фізичної глини), чорноземам південним важкосуглинковим і легкоглинистим, чорноземам звичайним важкосуглинковим східної частини центрального Степу; 27-30 ц/га - чорноземам звичайним глибоким важкосуглинковим; 31-33 ц/га - сірим лісовим, темно-сірим опідзоленим, чорноземам опідзоленим та чорноземам типовим північної частини Лісостепу з вмістом фізичної глини 26-40%; 34-38 ц/га - темно-сірим, чорноземам опідзоленим середньосуглинковим вологої частини Лісостепу; темно-сірим опідзоленим, чорноземам опідзоленим та чорноземам типовим важкосуглинковим і легкоглинистим південної частини Лісостепу, чорноземам звичайним глибоким легкоглинистим Північного Степу [Полупан та інш., 2002]. При внесенні добрив та проведенні меліоративних заходів  в оптимальних об`ємах параметри родючості зростають на 10-30% для ґрунтів Сухого Степу, Степу та південної частини Лісостепу, 30-50% - північної та вологої частини Лісостепу, до 100-200% - на ґрунтах Полісся, до 300% - на поверхнево-оглеєних ґрунтах. Аналогічна диференціація за параметрами природної та ефективної родючості властива ґрунтам також стосовно інших культур. Реалізація вказаних її рівнів досягається лише за умови високої агротехніки, якісного насіннєвого матеріалу тощо.

В Україні в залежності від регіону до 30-60% земель знаходиться на схилах. Погіршені умови ґрунтоутворення на них внаслідок аридизації водного режиму знаходять відображення як у формуванні різних за параметрами профілю ґрунтів, так і суттєвому - на 15-50% залежно від ступеню ксероморфності - зниженні їх родючості. Крім цього, для них характерний періодичний розвиток ерозії, приуроченої до природної мікрорельєфної стокоскидної мережі у вигляді папілярів стоку. Реорганізація землевпорядкування в ході проведення земельної реформи призвела до збільшення кількості меж, доріг тощо як штучних рубежів на шляху природного скидання поверхневого стоку, що загрожує посиленням водної ерозії.

За 40 років після закінчення крупномасштабних обстежень земельних ресурсів 1957-1961 рр. ґрунтовий покрив зазнав змін. В зв`язку з цим оцінити реальний стан земельних ресурсів можливо лише за умови суцільного дослідження ґрунтового покриву. Україна в деякій мірі запізнюється з вирішенням цього питання. Перехід до ринкових відносин, реформування аграрного сектору економіки та введення приватної власності на землю вимагає точної інформації про якісний склад земельних ресурсів для визначення їх агровиробничих можливостей, оцінки вартості, податкової політики, моніторингу за станом ґрунтів з метою недопущення їх деградації, підвищення ефективності виробництва шляхом впровадження адаптованих до грунтово-екологічних умов технологій землеробства тощо. На порядок денний стає питання про повторне крупномасштабне дослідження ґрунтів України. За його результатами для кожного землевласника повинні бути розроблені матеріали для використання у практичних цілях:

1. Сертифікати якості ґрунтів за властивостями і вмістом токсичних забруднювачів та інтерпретація їх за ступенем сприятливості для с.-г. культур і обґрунтування досягнення оптимального рівня.

2. Агропотенціал природної та ефективної родючості ґрунтів у розрізі провідних сільськогосподарських культур.

3. Рекомендації з раціонального використання природного потенціалу ґрунтів і підвищення їх ефективної родючості в умовах мінливої ринкової кон’юнктури.

4. Розробка проектів меліорації чи реорганізації землевпорядкування, якщо землі потребують меліорації або зазнають деградації внаслідок недоліків існуючого землевпорядкування.