Лекція 12. Методи вимірювання забруднення ґрунтів (2 год)

1. Сучасний стан ґрунтового покриву землі і антропогенний вплив на нього

Суша займає приблизно четверту частину Земної кулі і є осередком людського життя. Наявність ґрунтового покриву зумовила розмаїття рослинного і тваринного світу, він є джерелом корисних копалин, основою сільськогосподарського виробництва. Саме тому ґрунт піддається величезному антропогенному тиску, легко ушкоджується, порушується та відноситься до важко-відновних природних ресурсів.

Ґрунт – окреме природне утворення, формування якого є складним процесом взаємодії п'яти природних факторів ґрунтоутворення: клімату, рельєфу, рослинного і тваринного світу, ґрунтоутворюючих порід, часу. Головною ознакою, яка відрізняє ґрунти від гірських порід, які формують основну частину літосфери (зовнішня тверда оболонка Землі, що охоплює всю земну кору й частину верхньої мантії і складається з осадових, вивержених і метаморфічних порід), є родючість.

Родючість – здатність ґрунту задовольняти потребу рослин в елементах живлення, воді, забезпечувати кореневі системи достатньою кількістю кисню, тепла для нормальної життєдіяльності. Для порівняльних оцінок родючості ґрунту за їх природними особливостями (з урахуванням рівнів інтенсифікації землеробства) проводиться бонітування ґрунтів (лат. Bonitas – доброякісність) – порівняльне оцінювання родючості ґрунтів за їхніми природними особливостями та продуктивністю при певних рівнях інтенсифікації землеробства, виражене у балах. В Україні цей показник становить від 22- 31 балів у дерново-підзолистих піщаних і глинисто-піщаних ґрунтах до 65- 100 балів у чорноземах типових. Саме бонітування ґрунтів є однією з найважливіших підвалин головного документу, що визначає основні засади землекористування в Україні.

До складу ґрунту входять:

- мінеральна основа, яка становить 50-60 % загального складу (неорганічний компонент, який утворився з материнської породи в результаті вивітрювання);

- органічна речовина – до 10 % (утворюється при розкладі мертвих організмів і їх частин (листя, тварини));

- повітря – до 15-25 % (знаходиться в порах ґрунту і необхідне для існування кореневої системи рослин);

- вода – до 25-35 % (необхідна всім ґрунтовим організмам як розчинник речовин, яких потребують рослини).

Важливим компонентом ґрунту є гумус (перегній) – органічна речовина, що утворилася з решток відмерлих рослин під впливом діяльності мікроорганізмів, які переробляють їх, розкладають, збагачують вуглекислим газом, водою, сполуками нітрогену та іншими речовинами.

Отже, ґрунт – це природно-історичне утворення, що розвивається, набуває певних ознак і властивостей та закономірно розміщується на земній поверхні. Різноманітність природних умов і ґрунтовоутворюючих факторів формує дуже строкату картину ґрунтового покриву Землі. Ґрунти, починаючи від примітивних первинних, що формуються на вивітреній породі, до родючих чорноземів, поширені на суходолі.

Види ґрунтів різняться за мінералогічним складом, вмістом гумусу та поживних елементів, родючістю. В Україні налічується понад 38 основних типів ґрунту і кілька тисяч видозмін.

Тип ґрунту – опорна, основна одиниця систематики ґрунтів, яка об'єднує ґрунти одного типу ґрунтоутворення, подібні за будовою генетичного профілю, процесами мінералізації органіки, біохімічними процесами, розміщенням у схожих природних умовах. 3 усіх типів ґрунтів найродючішими є чорноземи (еталон родючості), вони займають до 60 % усіх сільськогосподарських угідь України і розташовані в межах лісостепу і степу. Вміст гумусу в цих ґрунтах становить 4-9 %, їх товщина сягає 1-1,5 м. До 18,5 % площ орних земель припадає на дерново-підзолисті, дернові і сірі лісові ґрунти, які формувалися в умовах надмірної зволоженості, в них мало гумусу, вони переважно кислі, але мають високу природну родючість. Великі площі припадають на бурі лісові і буро-підзолисті ґрунти, поширені в межах лісової смуги вертикальних зон Карпат, Криму, Передкарпаття і Закарпаття, та лучні болотні ґрунти, які трапляються в захисних і північних районах України. Загалом ґрунти України наділені високою природною родючістю.

Ґрунтовий покрив України має виразний зональний характер, з чітким відокремленням найпоширеніших типів. Дерново-підзолисті та дернові ґрунти поширені у поліській частині України. Вони утворюються переважно на піщаній основі за надмірного зволоження (окремими фрагментами у Західному та Малому Поліссі при неглибокому заляганні крейди трапляються перегнійно-карбонатні ґрунти – так звані рендзини).

Сірі лісові ґрунти домінують у південних районах Полісся та на північних околицях лісостепу, їх розглядають як перехідні до чорноземів і, залежно від переважаючих умов ґрунтоутворення (лісових або степових), поділяють на ясно-сірі, сірі та темно-сірі підтипи. Сірі ґрунти теж мають незначний вміст гумусу і підвищену кислотність.

Черноземи простягаються широкою смугою від Карпат до східних кордонів України, охоплюючи основну частину лісостепу і північ степової зони. Формуючись на відкладах лісового комплексу за сприятливих кліматичних умов (достатньо теплих і зволожених), чорноземи відрізняються підвищенимвмістом гумусу (4-9 %) і є найродючішими ґрунтами.

Залежно від зміни природних умов (передусім зволоження) сформувалися різні види чорноземів: у Лісостепу домінують чорноземи опідзолені і типові мало- і середньогумусні, у північному Степу – чорноземи звичайні, у центральному Степу – чорноземи південні.

Темно-каштанові ґрунти формуються в сухих умовах південної частини степової зони (перехідні від південних чорноземів до каштанових ґрунтів), у найпосушливіших умовах Присивашшя та на окремих ділянках Причорноморської і Приазовської низовин, вони поступаються справжнім каштановим ґрунтам з виразними ознаками солонцюватості.

Солонці та солончаки становлять особливу групу ґрунтів у посушливих степах України. Солонці характеризуються незначною водопроникністю і наявністю ущільненого солонцевого горизонту, сформованого нагромадженням натрієвих солей при інтенсивному капілярному піднятті і наступному випаровуванні мінералізованих ґрунтових вод.

Буро-лісові (буроземи) та буро-підзолисті ґрунти, які формуються за відносно теплого і достатньо вологого клімату під листяними або хвойними лісами, поширені у гірських районах та передгір'ях українських Карпат і Криму.

Лучні та болотні ґрунти, що формуються в умовах значного та надмірного зволоження, поширені у північних та західних регіонах України, де вони характеризуються розвитком процесів оглеєння. Проте трапляються подібні ґрунти і на окремих локаліях лісостепової і навіть степової зон (на заплавах річок, у глибоких ярах, балках та інших депресіях поверхні), де їх утворення супроводжується процесами засолення.

Рівень гумусності ґрунтів теж має зональну залежність. Так, якщо дерново-підзолисті ґрунти Полісся характеризуються невисоким вмістом гумусу (0,7-2,0 %), а у Лісостепу гумусність зростає від 1,0-2,5 % в ясносірих ґрунтах до 4,0-6,0 % у чорноземах типових, то в чорноземному Степу кількість гумусу знижується в протилежному напрямку – з півночі на південь – від 6,0 до 1,5 %.

Протягом останніх десятиріч в Україні спостерігається стала тенденція до зниження вмісту гумусу в ґрунтах, що пояснюється як природними процесами (насамперед, ерозійнодефляційними), так і спрацюванням гумусу в процесі інтенсифікації сільськогосподарського виробництва. За даними спостережень, протягом останніх 30 років середньорічні втрати гумусу на Поліссі становлять 0,1 т/га; у Лісостепу – 0,8; у Степу – 0,4 т/га.

У сільському господарстві ґрунт є основним засобом виробництва, важливою ознакою якого є саме родючість. Людина, використовуючи ґрунт, змінює і за допомогою обробітку, внесення добрив, запровадження сівозмін, зрошення тощо. Залежно від способу використання ґрунт може поліпшуватися, ставати більш родючим або навпаки.

Зараз однією із основних проблем людства є охорона і раціональне використання земель, тому що до 98 % продуктів харчування населення Землі отримує за рахунок обробітку землі, а за своє існування людство втратило до двох мільярдів гектарів родючих земель.

Земельний фонд становить 13392 млн. га, тобто приблизно чверть всієї поверхні Земної кулі. Земельні ресурси світу поділяють на продуктивні, малопродуктивні та непродуктивні землі. Сільськогосподарські землі займають третю частину земельного фонду. Основним постачальником продуктів харчування є орні землі. Сьогодні можливостей для розширення орних площ практично не залишилося. Навпаки, у багатьох країнах відбувається їх неухильне скорочення за рахунок деградації ґрунтів, опустелювання, а збільшення обсягу продовольчих ресурсів за останні десятиліття досягнуто за рахунок інтенсифікації сільського господарства.

Рис. Загальний баланс земельних ресурсів світу

За даними ФАО (FАО – Fооd аnd Аgriculturt organization UN – спеціалізована установа ООН, створена у 1945 р., яка займається питанням продовольчих ресурсів та розвитку сільського і промислового господарств у світі), приблизно половина населення планети не отримує повноцінного харчування, від недоїдання щороку страждає до 800 млн. людей, які проживають в Африці, і Південній Америці, і ПівденноСхідній Азії, і лише такі країни, як Австралія, Канада, Нова Зеландія, США, ПАР забезпечують своє населення продуктами харчування власного виробництва.

Задля збереження світового земельного фонду необхідно раціонально використовувати продуктивні землі, вживати заходів щодо охорони ґрунтового покриву, боротися з деградацією ґрунтів. Деградовані ґрунти – ґрунти, що втратили або істотно зменшили свою родючість чи відчутно погіршили окремі властивості під впливом несприятливих природних або антропогенних чинників.

Основними причинами погіршення якості земель є природні стихійні лиха (вулкани, землетруси, затоплення) і антропогенні фактори (цілеспрямована діяльність людини):

1) порушення правил агротехніки та сівозміни;

2) вирубування охоронних лісів;

3) розорювання схилів;

4) неправильне ведення гідротехнічних меліорацій;

5) надмірний випас худоби;

6) забруднення ґрунтів різними речовинами в результаті сільськогосподарської діяльності;

7) безпідставне вилучення сільськогосподарських земель.

Природа у процесі еволюції виробила механізм самовідновлення ґрунтів і оптимального пристосування до несприятливих умов. Сьогодні техногенні навантаження зростають до розмірів, які переважають поріг стійкості ґрунтів. Відновлення природних ресурсів природним шляхом уже неможливе. Оскільки зменшити, або хоча б стабілізувати техногенне навантаження практично неможливо, відбуваються незворотні негативні зміни у стані земельних ресурсів. Наймасштабнішу шкоду земельним ресурсам завдають процеси ґрунтової ерозії, опустелювання, засолення.

2. Організація спостережень і контролю за рівнем забруднення ґрунтів

Негативні наслідки антропогенного забруднення ґрунтів проявляються як на регіональному, так і на глобальному рівнях. Тому, розробка програм спостережень за хімічним забрудненням ґрунту є актуальним завданням. Складання таких програм передусім потребує адекватної оцінки сучасного стану ґрунту та прогнозу його змін.

Необхідну інформацію отримують за допомогою системи спостережень, яку здійснюють з метою виконання таких завдань:

1. Реєстрація наявного рівня хімічного забруднення ґрунтів; виявлення географічних закономірностей та динаміки тимчасових змін забруднення ґрунтів залежно від їх розміщення та технологічних параметрів джерел забруднення;

2. Прогнозування змін хімічного складу ґрунтів у майбутньому та оцінювання можливих наслідків забруднення ґрунтів;

3. Обґрунтування складу та характеру заходів щодо регулювання можливих негативних наслідків забруднення ґрунтів і заходів, спрямованих на корінне поліпшення забруднених ґрунтів;

4. Забезпечення зацікавлених організацій інформацією про рівень забруднення ґрунтів.

Зміст і характер проведення спостережень за рівнем забруднення ґрунтів та їх картографування у різних (сільських або міських) умовах мають певні особливості. Залежно від завдань, які необхідно виконати, відокремлюють такі види спостережень:

1. Режимні спостереження (систематичні спостереження за рівнем вмісту хімічних речовин у ґрунтах протягом визначеного часу)

2. Комплексні спостереження (охоплює дослідження процесів міграції забруднюючих речовин у системі «атмосферне повітря» - «ґрунт», «ґрунт - рослина», «ґрунт - вода», «ґрунт - відклади дна»).

3.Вивчення вертикальноїміграціїзабруднюючих речовин в ґрунтах.

4. Спостереження за рівнем забруднення ґрунтів у визначених, відповідно до запитів певних організацій, пунктах.

На підставі спостереження за рівнем забруднення ґрунтів одержують інформацію не тільки про ступінь їх хімічного забруднення, а й з'ясовують тенденції розвитку процесів і прогнозують зміни забруднення під дією різноманітних факторів.

Вибір ділянок спостереження Перед здійсненням польової програми спостережень за рівнем забруднення ґрунтів у природних і сільськогосподарських ландшафтах необхідно провести планування робіт, тобто визначити приблизну кількість точок відбору ґрунтів, які дадуть основний фізичний матеріал, скласти схему їхнього територіального розміщення, намітити польові маршрути або послідовність обробки площ, установити календарні терміни виконання завдання. Крім цього варто перевірити наявність і якість топографічного матеріалу, а також тематичних карт (ґрунтових, геоботанічних, геологічних, геохімічних і ін.). Необхідно зібрати відомості про джерела забруднення ґрунтів на території (розташування, використовувана сировина, обсяг виробництва, відходи), а також установити зв'язок з установами, що зацікавлені в обстеженнях.

У зв'язку з нерівномірним забрудненням довкілля актуальним є закладення стаціонарних майданчиків екологічних досліджень у межах адміністративних районів за трьома методами. За першим методом як основу розміщення сітки стаціонарних майданчиків застосовують розу вітрів, орієнтуючись на 2-3 напрямки. На карту у відповідному масштабі у підвітряному напрямку наносять прямі лінії (протилежні напрямку вітру) з позначенням відстаней від джерела забруднення (0,5, 1, 5, 10, 20, 30, 50 км). У цих точках закладають постійні або тимчасові ділянки екологічних досліджень.

Згідно з другим методом майданчики екологічних досліджень розташовують на перетині ліній двокілометрової сітки на ґрунтовій карті.

Відповідно до третього методу на ґрунтову карту наносять основний напрямок вітру та проводять радіуси відповідних румбів. Потім окреслюють дуги на віддалі 2, 3, 4, 5 км від джерела забруднення. Віддаль між радіусами повинна бути не більша як 22,5°. У точках перетину радіусів і дуг закладають стаціонарні майданчики або відбирають проби згідно ДСТУ 4287:2004, ДСТУ ISO 10381-2:2004.

Як правило, ґрунтові проби відбирають на віддалі 5-50 км від джерела забруднення по осі переносу повітряних мас, за переважаючими напрямками розсіювання викидів. У зонах дії основних автомагістралей проби відбирають в межах 10-200 м, селищних доріг – 5-50 м від дороги. Опорні розрізи закладають на глибині 2 м або до рівня ґрунтових вод, загальні розрізи – до глибини 30 см. Проби сухих ґрунтів відбирають у полотняні щільні мішечки, мокрі – в поліетиленові, які після доставки в лабораторію негайно сушать у приміщенні, що добре провітрюється й аналізують.

Здійснення моніторингу ґрунтів у такий спосіб дає змогу виявити локальні ділянки забруднення ґрунтів і визначити рівень їх забруднення певними хімічними речовинами, встановити джерела забруднення ґрунту, дослідити міграційні особливості шкідливих речовин у ґрунті та розробити комплекс заходів, спрямованих на поліпшення екологічної ситуації.

Спостереження за рівнем забруднення ґрунтів в містах і на навколишній території носять характер експедиційних робіт і тому містять у собі всі заходи щодо підготовки до них. Час проведення експедиційних робіт і відбору проб ґрунтів не має значення. Однак, зручніше збір матеріалів проводити в суху пору року, у період збирання врожаю основних сільськогосподарських культур, тобто влітку і на початку осені.

При розгорнутих стаціонарних спостереженнях відбір проб проводиться незалежно від часу експедиційних робіт. Повторні спостереження за рівнем забруднення ґрунтів раніше обстежених територій здійснюються через 5-10 років. При виборі ділянок спостереження на територіях, використовуваних сільським господарством, вихідним робочим документом служить топографічна основа визначеного масштабу (як правило 1:10000). Контури (схема) міста (селищного пункту) чи промислового комплексу розміщаються, як правило, у центрі плану місцевості, який перезнімається з топографічної основи. З геометричного центра (місто, промисловий комплекс, завод і т.д.) за допомогою циркуля наносяться кола на таких відстанях: 0,2; 0,5; 1,0; 1,5; 2; 3; 4; 5; 8; 10; 20; 30; 50 км, тобто позначається зона можливого забруднення ґрунтів хімічними елементами. Довжина зони забруднення ґрунтів визначається швидкістю і частотою вітрів даного румба (розою вітрів), характером викидів в атмосферу (густиною речовини, дисперсністю часток), висотою труб, рельєфом території, рослинністю і т.д.

Значна кількість тонкодисперсних аерозолів і газів, що містять забруднюючі речовини, залишається в атмосфері, переноситься на великі відстані і надходить у глобальний кругообіг на планеті. На підготовлений у такий спосіб план місцевості наносяться контури багаторічної рози вітрів по 8-16 румбам. Найдовший вектор, що відповідає найбільшій повторюваності вітрів, відкладається в підвітряний бік; його довжина складає 25-30 см, тобто 25-30 км. Таким чином, у контур, утворений розою вітрів, схематично включається територія найбільшого забруднення важкими металами.

Рис. Схема розміщення ключових ділянок при спостереженні за рівнем забруднення ґрунтів навколо промислового центра

У напрямку радіусів будуються сектори шириною 200-300 м поблизу джерел забруднення з поступовим розширенням до 1-3 км; у місцях перетину осей секторів з колами розташовуються ключові ділянки, на них – мережа опорних розрізів, пункти і майданчики відбору проб.

Рекогносцирувальне обстеження місцевості Щоб глибше зрозуміти взаємозв'язок між ґрунтами, природними і господарськими умовами району, проводиться попереднє рекогносцирувальне обстеження місцевості. Під час рекогносцировки перевіряються і закріплюються відомості з літератури або інших джерел, формуються особисті погляди і закріплюються в пам'яті багато важливих особливостей об'єкту майбутніх обстежень. Рекогносцирувальні обстеження проводяться маршрутним шляхом, більш-менш докладно в залежності від природної складності території, ступеня її вивченості, площі і масштабу обстежень.

У результаті рекогносцировки виявляються основні ландшафтні особливості території, загальні закономірності просторових змін ґрунтового покриву, головні форми ґрунтоутворення й ін. Паралельно йде ознайомлення з місцевим фондовим матеріалом, збираються відомості про клімат і мікроклімат, про погодні умови останніх років, про захворювання людей, причина яких – підвищений вміст забруднюючих речовин в екосистемі. Деяка витрата робочого часу на рекогносцирувальне обстеження території до початку основних робіт, як правило, окупається економією сил і часу в наступному проведенні польових робіт.

Визначення ключової ділянки При оцінці ступеня забруднення території забруднюючими речовинами через надзвичайно велику трудомісткість і вартість не завжди потрібна суцільна зйомка забруднених ґрунтів. Доцільніше і економічніше простежити шляхи повітряного і водного забруднення ґрунтів, аналізуючи об'єднані зразки з верхніх шарів ґрунтів із майданчиків. Більш детальне дослідження потрібно проводити на ключових ділянках, розташованих у секторах-радіусах уздовж переважних повітряних потоків.

Ключова ділянка – ділянка (площа 1-10 га), яка характеризує типові поєднання ґрунтових умов і умов рельєфу, рослинності та інших компонентів фізико-географічного середовища. Основну частку ключових ділянок варто розташовувати в напрямку двох екстремальних променів (румбів) рози вітрів. При нечітко вираженій розі вітрів ділянки повинні характеризувати територію рівномірно в напрямку всіх румбів рози вітрів. Якщо є підстава думати, що міграція забруднюючих речовин пов'язана з водними потоками, то напрямок променів потрібно погоджувати з вектором водної міграції. Загальна кількість ділянок дорівнює 15-20.

Вивчення процесів забруднення ґрунтів на ключових ділянках проводиться значно більш детально, ніж на іншій території; воно вимагає багато часу. Ключові ділянки розміщають на обстежуваній території так, щоб вони характеризували всі можливі ландшафтно-геохімічні умови, розмаїтість генезису, складу і сполучення ґрунтів, типові біоценози і фонові і техногенні ділянки.

3. Відбір, транспортування і зберігання проб грунту

Відбір проб проводять для контролю забруднення ґрунтів і оцінки якісного стану ґрунтів. Правила, послідовність і настанови щодо відбору, оброблення та зберігання ґрунту для дослідження аеробних мікробіологічних процесів у лабораторії; методи відбирання і підготовки проб для хімічного, бактеріологічного і гельмінтологічного аналізу встановлюються стандартами ДСТУ 4287:2004, ДСТУ ISO 10381-2:2004, Інструкцією з відбирання, підготовки проб води і ґрунту для хімічного та гідробіологічного аналізу гідрометеорологічними станціями і постами, Інструкція з відбору і підготовки проб води та ґрунту для проведення вимірювань в лабораторіях Держводгоспу України (ВНД 33-1.1-17-2001).

Відбір проб для хімічного, бактеріологічного і гельмінтологічного аналізів проводять не менше 1 разу на рік. Для контролю забруднення важкими металами відбір проб проводять не менше 1 разу в 3 роки. Для контролю забруднення ґрунтів дитячих садків, лікувальнопрофілактичних установ і зон відпочинку відбір проб проводять не менше 2 разів у рік – навесні і восени. При вивченні динаміки самоочищення відбір проб проводять протягом першого місяця щотижня, а потім щомісячно на протязі вегетаційного періоду до завершення активної фази самоочищення. На території, що підлягає контролю, проводять рекогносцирувальні виїзди.

За даними рекогносцирувального виїзду і на підставі наявної документації заповнюють паспорт обстежуваної ділянки і роблять опис ґрунтів. При контролі забруднення ґрунтів підприємствами промисловості пробні ділянки намічають уздовж векторів "рози вітрів". При неоднорідному рельєфі місцевості пробні ділянки розташовують за елементами рельєфу. На карти або плани наносять розташування джерела забруднення, пробних майданчиків і місць відбору точкових проб. Пробні майданчики закладають на ділянках з однорідним ґрунтовим і рослинним покровом, а також з урахуванням господарського використання ґрунтів.

Для контролю забруднення ґрунтів сільськогосподарських угідь, у залежності від характеру джерела забруднення, оброблюваної культури і рельєфу місцевості на кожні 0,5-20,0 га території, закладають не менше одного пробного майданчика розміром не менше 10х10 м. Для контролю санітарного стану ґрунту в зоні впливу промислового джерела забруднення пробні майданчики закладають на площі, рівній 3- кратній величині санітарно-захисної зони. Для контролю санітарного стану ґрунтів на території розташування дитячих садів, ігрових майданчиків, вигрібних ям, сміттєвих контейнерів і інших об'єктів, що займають невеликі площі, розмір пробного майданчика повинен бути не більше 5х5м.

Відбір проб проводиться з урахування вертикальної структури, неоднорідності покрову ґрунту, рельєфу і клімату місцевості, а також з урахуванням особливостей забруднюючих речовин чи організмів. Відбір проб проводиться на пробних майданчиках, які закладаються так, щоб виключити перекручування результатів аналізів під впливом навколишнього середовища. При необхідності одержання порівняльних результатів, проби незабруднених і забруднених ґрунтів відбирають в ідентичних природних умовах.

Проби відбирають за профілем з ґрунтових горизонтів шарів з таким розрахунком, щоб у кожному випадку проба була частиною ґрунту, типового для генетичних горизонтів чи шарів даного типу ґрунту. Точкові проби відбирають на пробному майданчику з одного чи декількох шарів або горизонтів методом «конверта», за діагоналлю або будь-яким іншим способом з таким розрахунком, щоб кожна проба була частиною ґрунту, типову для генетичних горизонтів або шарів даного типу гранту. Точкові проби відбирають ножем або шпателем з прикопок або грантовим буром. Об’єднану пробу складають шляхом змішування точкових проб, відібраних на одному пробному майданчику. Для хімічного аналізу об'єднану пробу складають не менше, ніж з п'яти точкових проб, узятих з одного пробного майданчика. Маса об'єднаної проби повинна бути не меншою 1 кг. При дослідженні забруднень ґрунтів сільськогосподарських угідь патогенними організмами і вірусами проби відбирають з орного горизонту з глибини від 0 до 5 см і від 5 до 20 см.

Упакування, транспортування і зберігання проб здійснюють у залежності від мети і методу аналізу. Проби, відібрані для хімічного аналізу, варто упаковувати, транспортувати і зберігати в ємностях з хімічно нейтрального матеріалу. Проби, призначені для аналізу на вміст летких хімічних речовин, варто поміщати в скляні банки з притертими пробками. Проби, відібрані для визначення фізичних властивостей ґрунту, повинні зберігати структуру ґрунту. При вмісті кістякової частини ґрунту понад 10 % обсягу поверхню монолітів варто покривати парафіном або іншими захисними матеріалами.

На кожну пробу повинен бути заповнений супроводжувальний талон, який містить дату, місце, глибину відбору, назву лабораторії, куди направляється проба, речовина, яка повинна бути визначена, прізвище, ім'я, по батькові особи, що відбирала пробу і інші дані, які можуть мати значення при аналізі.

При неможливості проведення аналізу протягом одного дня проби ґрунту зберігають у холодильнику при температурі від 4 до 5 °С не більш 24 год.

Прилади для відбору проб ґрунту Точкові проби відбирають спеціальними бурами, особливо в тих випадках, коли виймання проб проводять з глибинних шарів ґрунту. При відсутності бура можна зробити шурф потрібної глибини і обережно відбирати проби зі стінок шурфу. Шурф – продовгуватий чотирикутник із сторонами приблизно 0,8х1,5х2,0 м, який використовується для відбору проб ґрунту. При відсутності бура і необхідності взяття проб для хімічного аналізу можна користуватися лопатою. Для хімічних досліджень зразки ґрунту відбирають у ретельно вимиті, виполоскані дистильованою водою, а потім висушені скляні банки з притертими корками або поліетиленові мішечки.