Лекція 8. Філософське вчення про буття

1. Проблема буття в філософії

Онтологія – вчення про першооснови буття, розділ філософії, який вивчає фундаментальні принципи буття.

Основне питання онтології: що саме дійсно існує, є справжньою реальністю, а що є лише ілюзією, видимістю, позірним існуванням. Тому є певні відтінки у поняттях „існування” і „буття”, а саме: існування – показує, що щось є в наявності, але сам факт існування ще не розкриває прихованої сутності, глибинної причини існуючого; а буття – це проблема сутності всього існуючого, а також проблема єдності світу як цілого. 

Основу вчення про буття складають наступні питання: 

• чи існують першоелементи всього існуючого? 
• чи існує субстанція як правдива реальність, як гранична основа буття? Якщо так, то чи є вона незмінною субстанцією, або ж її потрібно мислити як вічно мінливу? 
• чи існує Світ як цілісна єдність, або він є лише множиною незв’язаних одне з одним явищ, речей, подій?
•  чи має світ початок і кінець, або він є вічним і безкінечним? 
• чи все у цьому світі визначається причинно-наслідковими зв’язками, або є дещо вільним, не підпорядкованим детермінації? яке місце людини у світі? 
• Чи є людина черговою ланкою світового розвитку, чи вона є його вершиною? 

1. Тільки на Заході підґрунтям сущого є буття. Східна онтологія ґрунтується на уявленні про небуття як дійсної основи всього існуючого. Небуття на Сході трактується не як негативна характеристика – відсутність буття, а як позитивне перевершення буття. 
2. Якщо в західній філософії всі речі та явища сприймаються як різноманітні форми буття, тобто зникнення речей є лише переходом до іншої форми буття, то в східній культурі саме буття є лише тимчасовим проявом небуття. Усе виникає з „великої порожнечі”, з небуття, і все з часом щезає в небуття. 

Античні часи. У західній філософії проблема буття вперше була поставлена античною натурфілософією, яка розглядала буття як вічний і досконалий космічний порядок. Онтологія, в тому числі антична, нерозривно зв’язана з пошуком субстанції, субстрату всього сущого. Під субстанцією розуміється гранична, незнищувана основа, фундаментальна сутність буття. Субстрат – це своєрідний „будівельний” матеріал, „першоцеглинки”, з яких складається світ. Перші кроки в пізнанні буття були пов’язані зі зведенням субстанції до субстрату, з пошуком конкретного першоелементу світу. Субстратом світу спочатку вважали конкретну речовину (землю, вогонь, повітря, воду тощо), пізніше – атоми. 

Одні філософи стверджували, що буття знаходиться у вічному становленні. Тут все виникає і щезає. А тому зворотною стороною буття є небуття. 

Інші філософи наполягали на тому, „що буття є, а небуття немає”. Буття є єдиним, незмінним і нерухомим, стверджували вони. 

Крім того, правдива реальність є понадчуттєвим буттям і осягається тільки розумом. Платон висунув думку, що першоосновою світу є понадчуттєвий „світ ідей”, світ певних духовних сутностей. 

Епоха Середньовіччя – буття ототожнювали з буттям Бога, а земне, створене буття вважалося неістинним. Епоха

Відродження – онтологія повертається до ідеї одухотворення світу Всесвіту, до природи як справжньої реальності. 

Період Нового часу – утверджується підхід до буття як до субстанції. 

Підґрунтям світу вважається або єдина субстанція (монізм) – духовна чи матеріальна, або дві (дуалізм), або множина субстанцій (плюралізм). 

По-різному вирішується і проблема пізнаваності субстанції – від впевненості в можливість пізнання сутності буття до заперечення такої можливості частково або повністю (позиція гносеологічного скептицизму і агностицизму). 

Сучасна філософія – тільки філософія ХХ ст. відроджує онтологічну проблематику як онтологію людського буття. Феноменологія, екзистенціалізм, герменевтика та інші напрямки сучасної філософії відкривають світ людського буття як особливу реальність, що має статус істинної реальності. 

Сучасна онтологія створює філософську картину світу як світу людської буттєвості, що включає в себе поняття „світ екзистенції”, „життєвий світ” людини, „світ повсякденності”. Буття як таке, в своїй істині, розкривається тільки через людську присутність в ньому, через причетність людини до світу, через участь людини в тому, що відбувається в світі. 

Філософська онтологія спирається на науку, але не зводиться до її каритини світу. Наукова картина світу пов’язана з необхідністю з’ясувати, що саме існує і в яких формах. Філософія же центрує це знання на людині, відповідаючи на питання: яким є буття, що розкриває себе через людське існування. Філософія включає людину з її свободою і творчою діяльністю в наукову картину світу. Філософська онтологія у сучасній філософії по-різному оцінюється роль та місце людини в світі. Існують принаймні два протилежні варіанти бачення цієї проблеми.

Основні концепції буття 

1) матеріалістична – ототожнює буття з матеріальним сущим; 

2) ідеалістична – ототожнює буття з мисленням (ідеальним сущим); 

3) некласична – протиставляє буття як процесуальність, мінливість, незавершеність сущому як усталеному, оформленому, завершеному. 

Матеріалістична та ідеалістична концепції тяжіють до об’єктивізму (прагнуть розглядати буття з об’єктивного погляду, з позиції близької до науки). Некласична, яка в розвинутій формі представлена у феноменології та екзистенціалізмі – суб’єктивізму, до визначення буття через свідомість та існування людини.

2. Матерія та рух. Простір і час

Для матеріалістів поняття матерії особливо наснажене змістом: це їх базове поняття. 

Згідно з уявленнями сучасної науки, матерія (речовина) разом із енергією та інформацією складає ті три вихідні компоненти, які можемо знайти в будь-яких явищах чи процесах. 

У матеріалізмі матерія розглядається таким чином: Матерія – об’єктивна реальність, дана людині в чуттях, яка існує поза людською свідомістю і незалежно від неї. Сама по собі матерія – абстрактне поняття, вона не має порівняльного матеріального еквівалента. 

Водночас кожна конкретна річ чи явище матеріальні, адже вони мають таку загальну властивість, як здатність бути чуттєво сприйнятими людиною. 

В історії західної філософії виділяють три хвилі матеріалізму: 

1) античний стихійний матеріалізм (Демокріт, Епікур); 

2) механістичний матеріалізм XVIII ст. (П. Гольбах, Ф. Вольтер, Ш. Ламетрі); 

3) філософія марксизму. 

Сучасна філософія розглядає матерію під кутом зору її складної системної організації. Будь-який об’єкт матеріального світу може бути проаналізований як самостійна система-цілісність, яка характеризується наявністю нерозривно пов’язаних елементів, а не просто їх скупченням. 

Виділяють три глобальні різновиди матеріальних систем, кожен з яких підпорядковує відповідні підсистеми:

• біологічні системи – вся біосфера від мікроорганізмів до людини; 
• система неживої природи – елементарні частинки, зокрема античастинки, поля, атоми, молекули, макроскопічні тіла, космічні системи і тощо; 
• соціально організовані системи – людина, різні колективи, об’єднання, організації, партії, класи, нації, держави тощо. 

У широкому розумінні рух – це будь-яка зміна. 

Рух не має зовнішньої причини – він закладений у природі самого буття. Існують різні типи руху – від простих (механічний рух) до надскладних (простір і час живих організмів та соціальних систем). 

Згідно з матеріалістичними концепціями виділяють два основні різновиди руху: 

• рух, пов’язаний із збереженням якості предмета (переміщення людини в кімнаті); 
• рух, пов’язаний зі зміною якісних характеристик предмета (наприклад, перетворення води на пару чи лід). 

Поняття «простір» охоплює дві фундаментальні ознаки матеріального сущого: місце серед інших сущих і його тяглість. 

Тяглість є продовженням того самого сущого. Кожне тіло має три виміри тяглості: довжина, ширина і висота. Вони визначають величину, розмір предмета. Задавши розмір тіла і вказавши його місцезнаходження в середовищі, визначають його просторові характеристики. 

Поняття час також відображає дві фундаментальні риси процесів, які відбуваються з матеріальними тілами, а саме тривалість і черговість подій. 

• Тривалість – це фази того самого явища (тривалість дня, існування дерева). У ній розрізняємо сучасне, минуле й майбутнє. 
• Черговість вказує на місце події серед інших подій у часовому просторі (те відбулось раніше, а це пізніше). Указавши місце події серед інших подій та її тривалість, визначають її часову характеристику. 

Простір і час взаємодоповнюють один одного: простір визначають через час і навпаки. 

Типи простору і часу. Усе багатоманіття сучасного світу годі уявити без різноманітних типів простору і часу. Найчастіше йдеться про фізичний, біологічний і соціальний простір і час. Кожен із названих різновидів простору і часу має свої особливі властивості. 

Наприклад, біологічний час (внутрішнє відчуття плину часу) відрізняється від його ліку за фізичними характеристиками. Недарма заняття з цікавої дисципліни або улюбленого викладача минає для студентів майже непомітно, тоді як пари інших предметів наче розтягуються на весь день. Так само соціальний час характеризується самоприскоренням. Це означає, що за однаковий проміжок часу в нашу добу відбувається в багато разів більше суспільно значущих подій, ніж у давнину. 

Різні способи вимірювання людиною простору і часу налічують не одне тисячоліття. Спершу простір вимірювали за будовою людського тіла (тому поширена британськоамериканська міра довжини дюйм (2, 5 см) – фаланга людського пальця), а час – за зміною природних сезонів чи господарських циклів.

Уже понад сто років діє міжнародна Метрична система вимірювання. Для відліку часу використовуються строго періодичні коливання електромагнітних хвиль від атому хімічного елемента цезія (секунда). 

Одиницю вимірювання простору теж було обрано серед природних закономірностей, які гарантовано могли зберігатися незмінними впродовж століть. Ним став метр – одна сорокамільйонна частина географічного Паризького меридіана. У метрах і секундах та похідних одиницях (кілометр, година, рік) рахують просторово-часові процеси, які перебігають у макросвіті. У мікросвіті розміри елементарних часток, тривалість їх життя і взаємодії в мільйони і мільярди разів менші за нормативний шаблон, а в мегасвіті — усі масштаби в мільйони і мільярди разів більші.

Концепції простору і часу. Розрізняють дві основні концепції простору і часу: 

• субстанційна (Демокріт, Ньютон) розглядає простір і час як щось самостійне (як різновид субстанції). Навіть якби всі матеріальні речі зникли, простір і час залишилися б; 
• реляційна (Арістотель, Ляйбніц) розглядає простір і час як властивості матеріальних утворень. Тут простір і час є похідними, відносними, залежними від матеріальних мас. Отже, категорії руху, простору і часу як структури існуючого по-різному виявляють себе на різних рівнях буття.

3. Категорії як структури буття

Категорії (з грец. – висловлювання, властивість) – найбільш загальне поняття та принципи, що описують структурну організацію природи або властивості сущого – речей, процесів, живого, ідеальних предметів (всього, що утворює світ), загальні форми мислення. 

• Де? (простір), 
• Коли? (час), 
• Чому? (причина), 
• Який? (якість), 
• Оскільки? (кількість) 

Основні категорії онтології 

Субстанція – (лат. substantia – сутність, те, що покладено в основу) – незмінна першооснова всього сущого. 

Як правило, субстанція характеризується такими властивостями й ознаками:

• нестворюваністю і незнищуваністю (вона вічна); 
• абсолютністю (субстанція ні від кого (чого) не залежить, вона сама себе визначає); 
• першопричинністю стосовно всього сущого (все існуюче, поширене субстанцією); 
• безструктурністю; 
• неділимістю. 

В європейській філософії вельми поширеною була субстанційна модель (концепція) світу. 

Згідно з уявленням прихильників цієї моделі субстанція породжує всі явища світу і є їх об’єднуючим началом. 

Як специфічно філософський термін „субстанція” вводиться Арістотелем, який ототожнював субстанцію з першою сутністю, тобто чимось основоположним, що не відрізняється від речі в прояві її індивідуальності.

Найбільшого поширення поняття субстанції набуло в філософії Нового часу, де вона тлумачилась порізному. 

Так, Ф. Бекон ототожнював субстанцію із формою конкретних речей. 

Р. Декарт розробив вчення про дві субстанції: матеріальну, для якої характерна протяжність і кількісне вимірювання, і духовну (мислительну). 

Б. Спіноза долає цей дуалізм на ґрунті пантеїстичного монізму: мислення і протяжність – не дві субстанції, а два атрибути єдиної субстанції. 

Г. Лейбніц у вченні про монади вирізняє множинність простих і неподільних субстанцій, які характеризуються відповідно – активністю і змінністю. 

І. Кант розумів під субстанцією апріорну форму, яка упорядковує досвід як щось незмінне, що завжди має місце в мінливому. 

Завдяки такому розумінню субстанції можлива наука. 

У сучасній філософії класичне тлумачення субстанції зберігається в бергсоніанстві, неореалізмі, неотомізмі і марксизмі, де субстанція витлумачується як матерія у розвитку форм її руху. 

В цілому, сучасна філософія тяжіє здебільшого до несубстанційної моделі світу, спираючись при цьому на досягнення науки. 

Розвиток некласичної науки довів, що єдиної основи світу на зразок неподільних атомів чи незнищеної маси немає. Тілам, процесам, сущому взагалі притаманні як властивості субстанційності, так і процесуальності. Субстанція як першооснова – це примарний спосіб пояснення світу (О. Конт), але це не заперечує правомірності вживання поняття „субстанція” у відносному значенні. 

Наприклад, у процесах хімічних перетворень атоми виступають у якості відносно незмінної субстанції. У фізичних процесах такою субстанцією може виступати маса чи енергія. Але це не абсолютні величини. Вони зберігають усталеність (незмінність) лише в певних межах, виходячи за які, вони постають як щось мінливе. 

Причинність – це певний тип відношення між речами. 

Речі можуть співіснувати – камінь лежить поряд з деревом. Вони можуть вступати у зв’язок – місяць і Земля притягуються, а можуть і спричиняти, детермінувати одна одну. 

Причинність – породження, зумовленність однією річчю (подією) іншої речі (події). Річ, що викликала, зумовила іншу річ (чи подію), називається причиною. Та, що виникла, наслідком (дією). Вважають, що причина передує в часі наслідку (дії). 

Отже, знання про світ мають конкретно-історичний зміст, а їхня глибина зумовлюється суспільно-практичними потребами. 

Онтологія – окрема галузь філософського знання про сутність буття світу, дає загальне розуміння фундаментальних властивостей, форм та способів існування Всесвіту в діалектичній єдності з його духовним осягненням. Фундаментальність онтології визначається постійним збагаченням змісту категорій: буття. матерія, простір, час, рух, матеріальне, ідеальне тощо. Кожне покоління людей прагне створити цілісну картину світу. Визначити закономірності його розвитку, пізнати його сутність та оволодіти його просторовочасовими вимірами. Знаменно, що духовні пошуки людства відбуваються постійно – думка рухається від загальних суджень про світ, до конкретизації уявлень про Всесвіт та його будову.