Тема 5. Будівництво і архітектура Стародавнього Риму.

5.1. Передумови і характер будівельної та архітектурної діяльності.

Кліматичні та географічні умови. Стародавній Рим розташований на Апеннінському півострові, що захищений з півночі хребтом Альп, а з інших боків морями, це давало змогу розвивати економічні та культурні зв’язки з народами Середземномор’я (рис. 5.1). На південному заході та півдні існували зручні бухти. Більша частина країни гориста. Рівнини Етрурії, Лаціо і Кампанії разом з Ломбардією стали основними землеробськими районами. Гірськіх річки використовували для водопостачання міст, судноплавними були річки - По, Арно, Тибр і Гарільяно.

Рис. 5.1. Мапа античної Італії.

З півночі на південь тягнуться Апеннінські гори з вулканічними формами. Гірські ліси стали джерелом будівельної деревини. Апеннінський півострів багатий на камінь. У будівництві використовували лаву і туфи, травертін (твердий вапняк), пеперин і мармур, а з вулканічних пісків (пуцоланів), до яких додавали гашене вапно, виготовляли надзвичайно міцні розчини і бетон.

Географічно Італія розташована в помірному та субтропічному кліматичних поясах. Через велику протяжність Апеннінського півострова з півночі на південь клімат країни неоднорідний. І хоча Альпи служать природним бар’єром на шляху холодних північних і західних вітрів, у гірських місцевостях температура може іноді значно знижуватися, зате на іншій частині Італії тривале тепле літо. Зими на узбережжі морів м’які, з достатньою кількістю погожих сонячних днів. Теплий і м’який клімат території античної Італії відбивався на побуті мешканців і сприяв розвитку землеробства на родючих рівнинних землях.

5.2 Історичні етапи.

За легендою історія Риму починається як історія невеликої родової общини на Тібрі, а з середини II ст. до н. е. римська община перетворюється в могутню державу Середземномор’я. З VIII до VI ст. до н. е. в римській общині відбувався процес розпаду родового устрою. У цей період етруски підкорили племена частини Середньої та Північної Італії та утворили федерацію 12-и міст, що схожі на грецькі поліси, очолювані царями.

Так утворилась етруська держава. Найкращі землі і політичну владу привласнила родова аристократія - патриції. Основну масу населення складали плебеї - середні та дрібні землероби, а трохи пізніше - ремісники і торговці, які жили в містах. Рабів було мало.

В кінці VI ст. до н. е. Рим стає аристократичною рабовласницькою республікою. Вищим органом влади є сенат, який знаходився в руках патриціїв. Укріплення і розвиток республіканського устрою здійснювався в процесі боротьби патриціїв і плебеїв за землю і політичні права. В результаті патриції дали згоду на включення до правлячої групи багатих плебеїв. Формується нова патриціано - плебейська аристократія, яка отримала назву нобілітет. 

Об’єднання Італії під владою Риму створили умови для розвитку рабовласницької економіки, особливо в сільському господарстві. Для культурного розвитку Риму велике значення мало завоювання грецьких міст південної частини Апеннінського півострову, що прискорило залучення римлян до більш розвинутої грецької культури, вивчення грецької мови, літератури і філософії. Конституція римської аристократичної республіки забезпечувала панування нобілітету.

З 60-х років III ст. до н. е. рабовласницький Рим вів криваві війни за панування в усьому Середземномор’ї. Вирішальними в цій боротьбі стали руйнування Карфагену - головного суперника Риму - і перетворення Греції та Македонії в римські провінції (146 р. до н. е.). Після підкорення Іспанії та Сирії римські володіння простягалися від Атлатичного океану до Євфрату, а Юлій Цезарь своїм походом до Галії в 59 р. до н. е., відсунув їхні північні кордони до Рейну і Британського каналу. В 55 р. до н. е. він переправився разом з військом на Британські острови.

Рим стає потужною середземноморською державою. Значно збільшується кількість рабів. Поступово дешева рабська праця витісняє працю вільних людей. В середовищі вільних громадян формуються нові соціальні групи: з одного боку люмпен-пролетаріат, а з другого вершники - представники комерційних і військових з незначним походженням.

Період розквіту імперії (27р. до н.е. – ІІст н.е.) розпочався переходом від республіканської форми правління до монархічної. При династії Флавіїв (69…96рр н.е.) стабілізувалась економіка після перемоги римської армії в Іудеї. «Золоте сторіччя» Римської імперії при рабовласницькій формації є також початком кризи (ІІ ст н.е.), це час правління династії Антоніїв. Завоювання Дакії розширює територію імперії. В Європі приєднались території – частина Британії, землі Рейна, на Сході – Мала Азія, Північна Месопотамія, на півдні – Північна Африка, рис.5.2.

Період пізньої імперії (ІІІ…ІVст. н.е.) відзначається кризою державності, намітився розкол римської імперії. В 476 р. був усунений останній імператор Римської імперії. Східна частина перетворилась у Візантійську імперію, її суспільна формація змінилася на ранню феодальну і існувала до 1453р. Мистецтво Стародавнього Риму стало не високим родом діяльності, як у греків, а засобом звеличення Риму як держави. При будівництві переважно вирішувались функціонування споруд, здешевлення будівництва, прискорення його виконання.

Рис. 5.2 Територія зростання рисмської імперії.

5.3 Теоритичні надбання

При будівництві була потреба в зодчих та вирішення практичних задач, тому досвід узагальнювався та виник трактат із зодчества «Десять книг про архітектуру» Вітрувія – військового інженера в армії Юлія Цезаря (Іст до н.е.).

1 книга – основні категорії архітектурної естетики, класифікація основних видів будівель і споруд. 

2 книга – будівельні матеріали. 

3 і 4 книга – храми і ордери. 

5 книга – громадські споруди, гавані. 

6 книга – житлові будинки. 

7 книга – опоряджувальні роботи. 

8 книга – акведуки, вода та її властивості. 

9 книга – астрономія, влаштування сонячних і водяних годинників. 

10 книга – основні поняття механіки, механізми для будівництва. 

В загальній теорії будівництва та архітектури вважались 3 основні складові : міцність, користь, краса.

Рис.5.3.Кладка з каменю

Рис. 5.4. Стіну давньоримського берегового форту у замку Бург, Норфолк, Велика Британія, де видно чергування рядів кременю та цегли.

Будівельні матеріали, будівництво. Основний маиеріал будівництва – камінь. Зручний при обробці м’який туф, твердий вапняк – травертин. В стінах використовували пустотілі цегляні блоки (випалену) різних розмірів.

Римляни удосконалили будівельну кладку – розробили «нормальну кладку» з блоків у формі паралелепіпедів, середньої форми 600х600х1200 мм, рис.5.3, та рис.5.4.

Розвиток римського бетону почався з використання вапняного розчину в бутовій кладці. Відмінність в тому, що замість піску використовували вулканічні піски (пуцолани, за місцем видобутку). 

Він мав швидке твердіння та водо непроникливість, використовували для фундаментів. Бетонні стіни облицьовували: камінь неправильної форми – інцерт, квадратний камінь по діагоналі - ретикулат, випаленою цеглою, змішана кладка – випалена цегла з прошарками природного каменю. Бетонними склепіннями в І ст.н.е. почали перекривати приміщення. 

Римляни використовували такі типи склепінчастих покриттів, рис.5.5:

• циліндричні склепіння, які спирались на дві поздовжні товсті стіни приміщень з прямокутними планами, рис.5.6;
  
• хрестові склепіння, якими перекривались приміщення переважно з квадратними планами. В таких склепіннях тиск передавався в кутах, що давало можливість влаштовувати в стінах приміщень великі віконні та дверні прорізи. При перекритті такими склепіннями коридорів і великих довгих залів, в бокових стінах яких необхідно було влаштувати прорізи, приміщення поділялись у плані на квадрати, в кутах мурували стовпи і перекривали хрестовими склепіннями, рис.5.7;
  
• купол використовували для покриттів круглих приміщень, а напівкуполами перекривали всі напівкруглі виступи, рис.5.8.
  

Рис.5.6 Циліндричне склепіння. Палацо Веккіо, Флоренція.

Рис.5.7.Хрестове склепіння.

Особливістю римських бетонних склепінь стало їх армування цегляними каркасами. Випалена цегла у вигляді аркових ребер стала важливим компонентом більшості склепінчастих покриттів будівель в імператорський період. В циліндричних склепіннях по дерев’яних кружалах мурувались паралельні цегляні арки, в хрестових - діагональні ребра і крайові найбільш напружені ділянки, в куполах - ребра і кільця. Армування склепінчастих покриттів римських споруд цегляними каркасами укріплювало їх найбільш напружені ділянки, забезпечувало більш рівномірний розподіл зусиль, запобігало нерівномірним усадкам бетону і утворенню тріщин, покращувало їх міцність при сейсмічних впливах. Для полегшення склепінь і куполів використовувалась легка пемза і керамічні посудини, які вводили в кладку. Вони слугували також резонаторами.

Рис.5.8. Пантеон у Римі ІІ ст. н.е.

Значного розвитку в римську епоху набули дерев’яні конструкції. Бетонна техніка потребувала використання опалубки, іноді у вигляді складних дерев’яних стрижньових конструкцій. Залізо використовувалось у вигляді скоб, штирів, хомутів, затяжок та інших елементів скріплювання.

Високої досконалості римляни досягли в техніці оздоблювальних робіт. При будівництві великих громадських будівель спочатку зводились основні несучі конструкції - стіни, склепіння, покриття, а потім їх облицьовували з боку фасадів, а всередині - різноманітними видами мармуру, алебастру, порфіру та яшмою. Плити облицювання зв’язували з несучими конструкціями товстим шаром розчину і залізними або бронзовими скобами. Для оздоблення внутрішніх інтер’єрів приміщень використовували спеціальну штукатурку «орus аІЬаrіит», до якої додавали порошок мармуру (дрібно товчений мармур), а верхній шар шліфували. На таку штука турку наносили живопис чотирьох видів: фрескову, темперну, лакову або воскову.

5.4 Характер будівництва та архітектури

Розвиток римської архітектури базується на художніх успадкувань етрусків, класичної Греції та еллінізму. Етруське мистецтво поклало початок компонуванню римських житлових будинків, храмів, гробниць і конструювання склепінь. Особливістю етруського житлового будинку є наявність атріуму - центрального приміщення, освітленого через проріз у покритті, в якому розміщувався басейн для накопичення дощової води. Римляни повторили цю композицію та збагатили атріумну схему грецьким перистилем - двір житлового будинку оточили колонадою.

Житлові будинки. Серед житлових будинків римлян розрізняють дві основні групи - міські будинки і сільське житло - вілли. Міські будинки в Італії збереглися погано, але в засипаних вулканічним попелом містах Кампанії - Помпеях і Геркуланумі - збереглися не лише окремі будинки, але й забудова цілих кварталів. Це дало можливість відтворити досить повну картину розвитку римського житла за період з IV ст. до н. е., до моменту загибелі цих міст в 79р. н. е.

Бідні люди жили в невеликих будинках з трьох або чотирьох кімнат. Більшість будівель дрібних торгівців і ремісників - таберни, являли собою поєднання майстерень, лавок і житлових кімнат на антресолях або на другому поверсі.

Заможні люди проживали у великих житлових будинках, які іноді займали цілий квартал. Тип такого патриціанського житла називається домусом. Італійський домус став подальшим розвитком атріумного будинку, основні риси якого склались в етруській архітектурі.

В храмовому будівництві римляни ввели в композицію грецького периптеру. Замість трисхідчастого стилобату вони використали високий подіум, підйом на який передбачався високими парадними сходами лише з одного торцевого боку. Тут же знаходився глибокий портик з двома чи трьома рядами колон. З поздовжніх боків і глухого торця цели храм оточував один ряд напівколон. Грецький периптер перетворився в римський псевдопериптер.

Грецьке зодчество асимілювалось римлянами в першу чергу шляхом широкого використання ордерів. Римляни перейняли у греків головні елементи їх архітектурного стилю - колону і архітрав та приєднали до них арку, склепіння і бані, які запозичили у етрусків. Це сумісне використання архітраву і арки є головною ознакою римського стилю. Яскравим прикладом такого поєднання є Колізей у Римі, рис.5.9.

Рис.5.9. Колізей у Римі.

Тут арки кожного ярусу спираються на устої, в яких закріплені колони, що виконують роль контрфорсів. Колони поєднані зі стіною і вони не є єдиними опорами антаблементу. Зразки самостійних арочних конструкцій пізніше можна побачити в римських базиліках. 

Таким чином, у римських спорудах вперше стала використовуватися аркада - розташовані у ряд арки, що спираються на колони або пілони. Прийнято відрізняти: ордерна аркада - сполучення ордерних елементів (колон, тричетвертних колон, напівколон або пілястр) з арками, яке завершується загальним антаблементом або карнизом; аркада по колонах - сполучення склепінчастої та стояково-балкової конструктивних систем у вигляді арок, які спираються на капітелі колон або на відповідні відрізки антаблемента над капітелями.

5.5 Ордера та їх розвиток у сполученні зі стіною і склепінчастими конструкціями.

В римській архітектурі ордер, який отримав розвиток на основі грецьких зразків, продовжував залишатися одним з головних засобів художньої виразності. На відміну від Греції в Римській імперії знайшли використання п’ять видів ордерів: тосканський, доричний; іонічний; коринфський (рис. 5.10) і композитний (рис. 5.11).

Тосканський ордер - найпростіший, з масивними гладкими колонами без канелюр із спрощеним варіантом доричного антаблементу.

Римсько-доричний ордер, на відміну від грецького доричного, мав більш стрункі пропорції колон і відносно меншу висоту антаблементу, колони найчастіше не мали канелюр, але спиралися на бази, карниз мав більш розвинуту підтримуючу частину, в якій часто були відсутні мутули (кронштейни у вигляді виступів). Римсько-доричний ордер використовувався римлянами рідко, тому що він не відповідав їхнім поняттям про розкіш. Зразки втоплених в стіну доричних колон зустрічаються на фасаді театру Марцелла в Римі.

Римсько-іонічний ордер найбільше нагадував грецькі зразки. Відрізняється від грецького варіанту головним чином формою капітелі, яка у римлян мала волюти з усіх чотирьох боків, при цьому на кутах капітелі вони витягувались за напрямами їх діагоналей. Трохи ускладнились елементи карнизу, в якому підтримуюча частина за висотою наблизилась приблизно до вінчальної.

Коринфський ордер, який не отримав у Греції широкого розповсюдження, в Римі став одним з пануючих ордерів, особливо в імперський період. Для нього характерні стрункі пропорції та декоративне багатство. Його розкішна подовжена капітель з витонченими кутовими волютами і трьома ярусами стилізованих листків аканту, що неначе з’являються з колони, стовбур якої найчастіше канелюрований і має багату профільовану базу. Карниз подібний до римсько-іонічного, але доповнений модильйонами - різними кронштейнами із завитками, які підтримують виносну плиту. Архітрав має чисельне орнаментальне членування.

Рис.5.10. Римські ордери в деталях: а – тосканський, б – римсько-доричний, в – римсько-іонічний, г – рисько-коринфійський.

Композитний ордер винайдений римлянами і використовувався переважно для прикрас тріумфальних арок. Капітель є сполученням іонічного ордера у верхній частині з коринфським. Інші деталі скомпоновані за зразками коринфських і пишним орнаментом (рис.5.11).

Рис.5.11. Композитний ордер.

Грецькі будівлі часто були одноповерховими, а римські - більш складні і багатоповерхові.Ордери, найчастіше замуровані в стіну напівколони або пілястри, поставлені в два (або більше) яруси, втратили своє конструктивне значення і використовувались, переважно, з декоративною метою. Храми, амфітеатри, водопроводи, мости, гробниці, базиліки - всі ці споруди свідчать про велич Риму і високий рівень інженерного мистецтва, поєднаного з умінням використовувати місцеві будівельні матеріали.

5.6 Будівництво і архітектура республіканського періоду.

Будівництво і архітектура республіканського періоду (508...27рр. до н.е.). 

Кращими свідченнями архітектури республіканського періоду є колишні римські міста Помпеї, Геркуланум і Торре-Аннунціатаза, розташовані біля сучасного Неаполя. Вони загинули в результаті виверження вулкана Везувій в 79 р. н. е. Після масштабних розкопок у середині XVIII ст. стародавні міста постали перед істориками і археологами у всій своїй повноті - від величі їх храмів і портиків до громадських вбиралень і публічних будівель. Під багатометровою товщею вулканічного пилу та лави, виявлено вулиці, будинки з повним облаштуванням, люди і тварини, що не встигли врятуватись. Зараз влаштовано музей під відкритим небом «Розкопки Помпеї». В 1997 р. археологічні зони міст Помпеї, Геркуланум, Стабії тощо були внесені до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО (рис.5.12., 5.13, 5.14).

Рис.5.12. Руіни міста Помпей.

Рис. 5.13. Руіни міста Геркуланум

Рис. 5.14. Руіни міста Стабії.