Тема 6. Архітектура та будівництво Візантії.

6.1. Передумови і характер будівельної діяльності.

Візантійської імперії. Візантія - держава, що утворилася в IV ст. під час розпаду Римської імперії. У 395 р. Відбувся остаточний розділ Римської імперії на Західну і Східну. Західна імперія була зруйнована варварами у середині VI ст., а Східна проіснувала ще довго - до середини XV ст. і стала важливим осередком європейської культури. Визначальними датами в історії Візантії були: 313 р. - офіційне визнання імператором Костянтином І християнської релігії. Повноправною християнська релігія стає в 382 р.. На цьому закінчився час Стародавнього світу. 

Назва держави походить від давньогрецького поліса Візантій, розташованого на європейському узбережжі протоки Босфор, заснованого близько 660 р. до н. е. Імператор Костянтин І зробив у 330 р. це місто столицею Східної імперії і назвав на свою честь Константинополем. У першій половині V ст., місто укріпили мурами, влаштували дороги, мости, облаштували морську гавань. Утворення нової держави викликало розквіт економіки, культури, будівництва. До складу імперії в період її найвищого злету входили: більша частина Балканського півострова, Мала Азія, Сирія, Палестина, острови Кіпр і Кріт, частина Месопотамії, Єгипет, Вірменія, Грузія, північне узбережжя Чорного моря (рис.6.1). 

За своїм розташуванням Візантія займала географічне положення між Заходом і Сходом, що обумовлювало її економічні та культурні зв’язки. Державний устрій розвивався на основі римської правової системи, також візантійські імператори самодержавно здійснювали управління за східним зразком. Поєднання європейських античних рис зі східними було характерним для візантійської держави і її культури.

Історія Візантійської імперії поділяється на три періоди:

1. Раньовізантійський (IV - VII ст.) - час розквіту держави, руйнування рабовласницької системи господарювання, виконання великих обсягів будівництва. В цей час відбувалося інтенсивне соціальне, культурне і духовне піднесення. Візантія за розвитком міст, ремісництва, торгівлі, духовного життя випереджала держави Західної Європи. Державною мовою була латинська. Найвищого рівня розвиток держави досягнув за часів правління імператора Юстині (520.. .560 рр.);
2. Середньовізантійський (VIII - поч. XIII ст.) - час зростання ролі міст. Період характеризується численними повстаннями, відбуваються тривалі війни. Імперія воювала з своїми сусідами: арабами, персами, лангобардами, вандалами, болгарами, хрестоносцями, південними слов’янами, це призвело до втрати багатьох територій. Незважаючи на військові поразки Візантія залишалася однією з найвпливовіших держав середземноморського басейну. В багатьох містах імперії засновували монастирі та будували хрестово-купольної храми. Велику роль відігравав розвиток торговельних і релігійних зв’язків з Київською Руссю. У 1054 р. відбувся остаточний розкол християнської церкви на дві гілки: східну - православну (ортодоксальну) і західну - католицьку;
   
3. Пізновізантійський (XIII - XV ст.) - час феодальної роздробленості, занепаду ролі центральної влади, втрати військової і політичної могутності. Будували невеликі палацові та храмові будівлі. Внаслідок протиріч між західною і східною гілками християнської церкви в 1204 р. Константинополь був захоплений, пограбований і зруйнований хрестоносцями, але в 1261 р., відвойований візантійцями. В останні роки існування імперія перетворилась на невелике феодальне князівство. У 1453р., Константинополь штурмом захопили турки-османи і він увійшов до складу Османської імперії, а місто було перейменоване на Стамбул.
   

Рис.6.1. Європа у другій половині VІ ст. Візантія за правління Юстиніана.

6.2 Будівельна техніка

Будівництво та архітектура Візантійській імперії характеризується розвитком будівельної техніки античного світу у поєднанні з особливостями будівництва місцевих народів Малої Азії. Основними об’єктами будівництва були комплекси для оборони із стінами та баштами, замки та монастирі, що теж були пристосовувалися для потреб оборони. Але головними громадськими будівлями були міські та монастирські храми. Вони були центрами релігійного і громадського життя, освіти та культури, відігравали основну виховну роль. В умовах постійних воєн, повстань і міжусобиць релігія була єдиною ідеологічною силою, яка об’єднувала суспільство. Крім релігійних будівель будували й громадські: палаци, житлові будинки; спортивні (іподроми і арени), інженерні споруди водопостачання, дороги з мостами. Та більшість з них до нашого часу не збереглися. 

Будівництво Візантії розвивалося на основі будівельної техніки Римської імперії. Але якщо там широко використовувався бетон, з якого виконували несучі елементи будівель - колони, стіни, арки, монолітні склепіння, то у Візантії перевагу віддавали конструкціям, мурованим з цегли і каменю на вапняно-піщаному розчині. Це пов’язане з витратами праці: на виконання кубічного метра мурування треба утри рази менше ніж на римський бетон, але необхідні більш кваліфіковані робітники.  

У Римській імперії була практично необмежена кількість рабів, а у Візантії їх було набагато менше. 

У IV - V ст., при спорудженні доріг, мостів, християнських храмів широко використовувалася цегла, о тримувана з розібраних язичеських храмів, чого вимагала спеціальна постанова імператора Феодосія. Було налагоджено виробництво нової цегли, яку випалювали у печах, розташованих поблизу будівельних майданчиків. Цегла, яку називали плінфа (плита), це квадратні керамічні пластинки товщиною близько 50 мм з розмірами у плані 350...370 х 350...370 мм. Плінфу формували з глини в дерев’яних формах, висушували, а потім піддавали випалюванню, якість, міцність і щільність ретельно контролювалася. У східних частинах Візантійської імперії - Сирії та Закавказзі використовували тесаний природний камінь - туф та різні вапняки, що легко піддаються обробці.

Мурування велося на розчині, який складався з дрібно товченої кераміки, яку називали цем’янкою, гашеного вапна і піску. Такий будівельний розчин називали цем’янковим. Товчена кераміка (здебільшого некондиційна цегла та черепиця) пропускалася через сита з отворам 15 мм. Її додавали до вапна у співвідношенні 1 : 2; цем’янка надавала розчину гідравлічних властивостей. Великого значення приділяли чистоті піску, в якому не повинно було бути домішок глини. Його зволожували і клали на біле рядно. Якщо на рядні не залишалося слідів, пісок визнавався придатним для використання в розчинах і бетоні. Цем’янковий розчин у муруванні досить швидко набирав необхідну початкову міцність, а наявність товченої кераміки в розчині швів надавала стінам світло-рожевого забарвлення.

Мурування стін і пілонів велося горизонтальними рядами, у яких шар розчину приймався товщиною 25...30 мм. Досить часто використовували змішаний метод мурування - поверх 3...5 рядів плінфи укладали ряд тесаного каменю, вапняку, туфу. Римський пуцолановий розчин не використовувався, тому, що природний цемент - пуцолан видобувався лише на території Італії і був недоступний візантійським будівельникам. Зовнішні поверхні стін не штукатурили.

Основним внеском Візантії в світову скарбницю архітектури є розробка центричних структур храмів на основі покриття їх середніх частин куполами. Куполи використовували ще в античності та Сходу, але тільки тут купол став основою архітектурної системи. Якщо раніше, купольні покриття робили в будівлях типу ротонд, то для Візантії характерним є влаштування куполу над квадратною формою в плані із спирання його на чотири опори. Це давало можливість збільшувати розміри будівель у плані в чотири боки.

Всі арки, склепіння, арочні перемички прорізів виконували з плінфи, яку встановлювали сторч. Швидке тужавлення цем’янкового розчину, дозволяло вести мурування без складних підтримуючих риштувань і опалубок. При спорудженні сферичних поверхонь куполів мурування велося кільцями з напуском цегли. Для сприйняття зусиль розтягу в арках і склепіннях у період, доки цем’янковий розчин не набрав достатньої міцності, встановлювали дерев’яні або металеві затяжки, які здебільшого залишали в будівлях. Так само, в основах куполів встановлювали металеві кільця, які сприймали розпір.

Несучі дерев’яні конструктивні елементи - стовпи і балки - робили з деревини дуба, кедра і кипариса. Для виготовлення дощок використовували модрину, вважалось, що вона є більш вогнетривкою.

Покрівлі куполів і склепінь виконували з черепиці, іноді з листів свинцю, які укладали по стяжках з цем’янкового розчину, виконаних по мурованих поверхнях. Аркади на колонах, були основними вертикальними несучими конструктивними елементами у середині базилік, запозиченими візантійцями у Римі. Між колонами середнього нефу влаштовували муровані з каменю арочні перемички, на які спирали стіни другого ярусу з вікнами. Найпоширенішим світлопрозорим матеріалом для вікон була слюда. Прогін арок суттєво збільшили, переріз колон найчастіше приймали круглий, капітелі втратили ознаки класичних ордерів, їх виконували у вигляді півсфер із зрізаними боками і декоративним оздобленням.

В архітектурі храмів найбільше значення приділялося інтер’єру, оздоблення якого повинне було створювати враження «царства небесного на землі». Структура інтер’єру храму відповідала структурі візантійської держави - ієрархічності. Для створення «царства небесного на землі» використовували дорогі матеріали - білий та кольоровий мармур для покриття підлог і облицювання стовпів та низу стін, золочення та різьблення на стелях і стінах, монументальні мозаїчні зображення на поверхнях стін і склепінь (рис.6.2).

Рис.6.2. Мозаїка Святого Юрія, Базиліка Святого Дімітрія, 7 ст., Салоніки.

Мозаїка — зображення, викладеня різнокольоровими камінцями або шматочками смальти (різнокольорового скла). На відміну від Риму, де в мозаїках використовували природний камінь, у Візантії мозаїки виконували з кубиків кольорового скла. Введення в скло прошарків золота, захищеного склом, створювало вражаючий ефект небесного сяйва. Особливо ефектно виглядають мозаїки, виконані на криволінійних поверхнях склепінь і арок - з різних точок огляду вони по різному виблискують і переливаються. У римських мозаїках фон зображень здебільшого білий, виконаний з кубиків мармуру, а в монументальному мистецтві Візантії фони робили золотими, що надавало мозаїкам парадності, урочистості і відсторонення від реального земного життя. Релігійні мозаїки ранньовізантійського періоду пізніше були знищені іконоборцями, але візантійські мозаїки того часу дійшли до нас в італійському місті Равені.

На менш відповідальних ділянках інтер’єру і в невеликих провінційних храмах виконували фрескові розписи. Фресками (що означає свіжий) називають живописні зображення, виконані мінеральними фарбами по вапняному тиньку тоді, коли він ще не затужавів. Фарби проникали на глибину до 5 мм, зображення ставали довговічними, вони не боялися замочування при протіканні покрівель, не вигоряли на сонці, а якщо й руйнувалися то тільки разом із штукатуркою. Фресковий розпис слід було робити дуже точно і вправно, бо виправити щось потім було вже неможливо.

На поверхнях розписів утворюється шар прозорого кристалічного кальцію, який захищає зображення. Але завдяки використанню лише мінеральних фарб, візантійські фрескові зображення мають тьмяні кольори. Блакитні та сині фарби були дуже рідкісними і дорогими, тому фрески здебільшого мають вохристо-червону гаму. Візантійські мозаїки і фрески є безцінним внеском в світове монументальне мистецтво.

6.3 Будівництво та архітектура ранньовізантійського періоду.

Будівництво та архітектура ранньовізантійського періоду (IV - VII ст.) Після того, як християнство було офіційно визнано державною релігією, під християнські храми розпочали переобладнувати існуючі будівлі. Язичеські храми - це приміщення, в яких за уявленнями людей жили боги, а віруючі під час богослужінь знаходилися на подвір’ї біля храмів. Тому внутрішній простір більшості язичеських храмів був недостатній для проведення християнських богослужінь, під храми пристосовували античні базиліки - приміщення для народних зібрань. З V ст. розпочинається спорудження нових християнських храмів.

Спочатку це були видовжені у плані будівлі, збільшені по висоті. Зовнішні стіни та внутрішні несучі стовпи великого перерізу мурували із оброблених блоків м’якого природного каменю. Несучими елементами покриття середньої частини були дерев’яні ферми, а бокових - балки; покрівлю робили з глиняної черепиці. Пізніше базиліки стали основним типом християнських храмів Західної Європи, а в самій Візантії їх суттєво змінили.

З початку VI ст., у східних частинах імперії - Сирії, Малій Азії, Закавказзі будують купольні храми, Спочатку це невеликі будівлі - усипальниці та хрестильні Пізніше розпочали споруджувати круглі або восьмикутні у плані церкви, в яких єдиний великий купол спирався на зовнішні стіни. Починаючи з середини VI ст. на сході імперії будують храми квадратними у плані в яких купол, влаштований у середній частині будівлі, спирається на чотири або вісім внутрішніх стін, а пізніше на внутрішні колони (рис.6.3).

Рис.6.3. Колони, що підтримують галерею в храмі Святої Софії.

Перехід від планувального квадрату до кола барабану купола здійснювалося за допомогою трикутних сферичних склепінь - парусів або тромпів які виконували напуском цегли(рис.6.4.). Після захоплення території Візантії турками-османами більшість цих храмів були занедбані, а потім розібрані.

Рис. 6.4. Типи візантійських куполів: а - купол на парусах , б - купол на чотирьох півсферах, в - хрестово-купольне покриття.

У Константинополі збереглася купольна базиліка - церква Св. Ірини з цікавою системою покриття (рис.6.5.). Храм ніколи не перебудовували на мечеть, він повністю зберіг свій первісний вигляд тому, що знаходився на території садиби султана і використовувався як склад (тепер це музей).

Чудові зразки храмів і палаців ранньовізантійського періоду збереглися у м. Равенна, що знаходиться у північній Італії. Місто Равенна у першій половині VI ст. було столицею остготської держави, політично і культурно пов’язаної з Візантією. Державною релігією тут було аріанство, яке не визнавало вчення про Св. Трійцю і пануючою церквою було оголошене єретичним. Храми тут будували і опоряджували візантійські майстри, тому їх слід вважати не остготськими чи італійськими, а візантійськими. Вісім ранньохристиянських споруд м. Равенни в 1996 р. включені до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Рис. 6.5. Церква святої Ірини, інтер'єр, переріз, план. Стамбул.

6.4 Храм Св. Софії в Константинополі.

Храм Св. Софії Премудрості Божої є найвищим досягненням візантійської архітектури і однією з найвидатніших будівель світу. Перебудований в XVI ст. на мечеть, він здіймається на центральній площі Стамбула (рис.6.6).

Собор Св. Софії - це будівля, збудована в зоні підвищеної сейсмічності, з розмірами у плані 74,8 х 69,7 м, головний купол має діаметр 31 м, висота від підлоги до його верху 57 м. Храм поєднує ознаки тринефної базиліки з центральнокупольною спорудою. Собор Св. Софії зведений на замовлення імператора Юстиніана І в 532...537 рр. візантійськими архітекторами Ісідором і Анфімієм. Він пережив два руйнівних землетруси: перший - через 15 років після освячення і другий в 989 р., коли був пошкоджений купол, який відновив вірменський архітектор Трдат.

Після захоплення в XV ст. міста турками будівлю реконструювали на мечеть із спорудженням чотирьох мінаретів і різноманітних прибудов. У 1935 р., коли Туреччина стала світською державою, в будівлі влаштований музей.

Видатним досягненням архітекторів храму є створення величезного простору середнього нефу, перекритого куполом і двома півкуполами, які примикають до нього (рис.6.7). Завдяки такому конструктивному рішенню отримано велику площу головної зали храму, а також підвищену жорсткість будівлі у поздовжньому напрямку. Площа головної зали храму складає 1970 м 2 , що у двічі перевищує площу римського Пантеону.

Рис.6.6. Храм Св. Софії в Константинополі.План.

Вертикальні навантаження від купола сприймають чотири пілони висотою по 23 м, перерізом 5,3 х 7,5 м, муровані з блоків вапняку на цем’яночному розчині зі свинцевими прошарками. Несучі пілони пов’язані між собою підпружними арками і парусами. Парусами називають трикутні склепіння, влаштовані між низом барабану купола і підпружними арками, які муровані напуском цегли. Прогін підпружних арок - 21,9 м у поздовжньому напрямку і 30,5 м у поперечному.

Сферичний центральний купол діаметром 31м за стріли підйому 14 м, мурований з цегли, товщина склепіння якого у верхній замковій частині складає 600 мм. Склепіння підсилене 40 радіальними ребраминервюрами, переріз яких зменшується від 750 х 150 мм в нижній частині до нуля у верхній. Нервюри муровані із спеціально виготовлених з пемзи каменів на цем’янковому розчині.

Зовнішній вигляд для храмів візантійців мав другорядне значення, головним був внутрішній простір.

Внутрішнє оздоблення храму виконане з максимально можливими пишністю і багатством. Імператор Юстиніан зробив все можливе, щоб показати силу своєї влади і велич християнства. Поверхні стін і стовпів були облицьовані дорогоцінними породами різнокольорового мармуру. Внутрішньому оздобленню протиставлявся суворий пірамідальний зовнішній вигляд храму, який прикрашали лише арочні ніші. Сьогодні зовнішній вигляд храму суттєво зіпсований мінаретами, прибудовами, а також контрфорсами, які були споруджені в XIV ст. для підсилення куполу.

У місті були відсутні джерела води, її необхідно було накопичувати, для чого збудували інженерні споруди - водогони, акведуки, підземні водосховища. На сьогодні в Стамбулі знайдено більше 40 підземних цистерн. Найбільша - це Цистерна Базиліка, будівництво якої розпочали в 306 р., а закінчили в 532 р. Довжина цієї підземної споруди 145 м, ширина 65 м. Її склепінчасте покриття підтримують 336 мармурових колон висотою 8 м - 12 рядів по 28 штук (відстані між колонами 4,8 м). Більшість колон звозили з різних античних храмів, а тому вони відрізняються між собою сортами мармуру і видом обробки. В основах двох колон знаходяться скульптурні зображення міфологічного образу голови Медузи Ґоргони. Стіни резервуару товщиною 4 м муровані з водотривкої цегли і покриті спеціальним водоізоляційним розчином. Вода до базиліки доставлялась по водогону і акведукам з джерела що знаходиться 19 км від міста.

Після захоплення міста турками на площі був зведений комплекс палацу султана. а на місці зруйнованого імператорського палацу Блакитна мечеть, найкраща будівля міста мусульманського періоду. З 1985 р. історична частина центру Стамбула входить до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

6.5. Будівництво та архітектура середньо - і пізньовізантійського періодів (VIII-XV ст.)

Середньо- і пізньовізантійський періоди (VIII - XV ст.) характеризується різким погіршенням розвитку архітектури внаслідок зменшення фінансових можливостей держави. Внаслідок постійних війн Візантія поступово занепадала - у VIII ст. вона ще залишалась однією з наймогутніших держав південної Європи, а до XV ст. перетворилась на пересічне феодальне князівство.

Нові храми і палаци вже не будували величними і пишними. Зменшуються об’єми будівництва, будуються відносно невеликі храми у містах і у монастирях. Виникають місцеві архітектурні школи. Поступово було вироблене оптимальне просторово- конструктивне рішення, що дозволяло без особливих зусиль споруджувати відносно невеликі надійні універсальні храми. Такими стали хрестово-купольні храми - купольні базиліки невеликої довжини із збільшеними прогонами несучих арок, в плані наближених до квадратів. Такі конструктивні рішення розпочали використовувати при будівництві невеликих храмів ще з VI ст. Остаточно хрестово-купольні храми утвердились у провінційній візантійській архітектурі в другій половині IX ст., а пізніше вони стали основними в храмовому будівництві Закавказзя, південних слов’ян і Русі. Храми такої структури продовжують будувати і в наш час.

Найпростіший традиційний хрестово-купольний храм у плані являє собою квадрат, оточений зовнішніми стінами На цей квадрат накладається грецький рівнокінцевий хрест, на перетині гілок якого встановлені несучі стовпи – пілони. Несучі пілони з’єднуються в обох напрямках підпружними арками, які у плані утворюють квадрат - середньо- хрестя; так само арками з’єднуються пілони зі стінами. Підпружні арки з’єднуються між собою і низом барабана купола трикутними криволінійними поверхнями - парусами. Циліндричні склепіння покриття, які находять на фасади, завершують стіни півкруглими арками - закомарами.

Внутрішнє оздоблення храмів створювали за принципом «небо на землі». Головний вхід до храму здійснювався через західний портал, віруючі спочатку потрапляли в притвор - нартекс. Висота приміщення притвору зазвичай була менша, ніж в інших частинах храму, тому що над ним на другому ярусі влаштовували хори, на яких співали хористи. Сходи на хори робили в окремому прибудованому приміщенні або в товщі стіни. У нартексі або біля нього влаштовували спеціальне приміщення для хрещення - хрестильну.

У IX - X ст. значне храмове будівництво велося в монастирях, які набули великого соціально-релігійного значення. За мурами, розміщувалися житлові будинки монахів - келії, господарські будівлі та храми, великий собор для богомольців і менший для монахів. У пізньовізантійський період більшого значення почали надавати зовнішньому вигляду храмів. Їм надавали пірамідальної форми, на поверхнях стін влаштовували декоративні ніші, невеликі пілястри - лопатки.

Одним з найбільш відомих і цікавих хрестово-купольних храмів є собор Св, Марка у Венеції (рис.6.8.), хоч в XI ст., коли він був збудований, північна Італія вже не входила до складу Візантійської імперії. Місто, засноване на початку IX ст., розміщене на 118 насипних островах. Захист Венеції від нападів здійснювався не оборонними мурами, а 150 каналами, завдяки чому в часи середньовіччя місто жодного разу не було захоплене ворогами. Спорудження собору на головній площі Венеції розпочалося в 1073 р. У XIII ст. після захоплення і пограбування Константинополя хрестоносцями. Фасад, який зараз виходить на площу, створений в XIV - XV ст. з елементами готики і ренесансу, повністю змінив первісний суворий вигляд храму, адже для візантійської архітектури характерні цегляні зовнішні поверхні стін.

Рис.6.8. Собор Св, Марка, переріз, план.

Планувально-просторове рішення храму є завершенням розвитку візантійської хрестово-купольної системи. Будівля у формі рівнокінечного грецького хреста, утворена сполученням п’ятьох окремих хрестовокупольних структур з прибудованими з трьох боків притворами.. Над куполами влаштовані високі бані з дерев’яними каркасами, які створюють урівноважений мальовничий загальний вигляд собору. Планувальнопросторове рішення собору Св. Марка є завершенням творчого розвитку системи візантійських хрестово-купольних храмів. Цей пізньовізантійський храм, що включав у себе елементи грецької і римської архітектури, став зв’язком між архітектурою античності та Західної Європи.

Мозаїки собору Св. Марка виконані в XII - XIII ст., а це приблизно на 300 років пізніше від мозаїк константинопольської Софії і на 130 років від київських. Тут зображенні дрібні ілюстративні композиції, а тому розміщення мозаїк втратило канонічну цілісність.

На території Візантійська імперія розвивалися місцеві архітектурні школи, які базувалися на візантійській архітектурі. Це були Греція, Сирія, Болгарія, Сербія, Грузія, Вірменія, Київська Русь. У XIII - XV ст. спостерігається розквіт візантійської архітектури на території Греції. Прикладом є пірамідальна п’ятиглава церква Святих Апостолів у Фесалониках (тепер м. Салоники) - портовому місті на півночі Греції, яка була споруджена на початку XIV ст.

Незважаючи на те, що в XVI ст. в храмі влаштували мечеть, тут збереглися чудові мозаїки і фрески. Мозаїки грецьких храмів XI - XIV ст. суттєво відрізняються від тогочасних константинопольських. Храми такого типу будувалися в той час також у Сербії та Болгарії. В 1988р., церква Святих Апостолів включена в перелік спадщини ЮНЕСКО.

Архітектура Закавказзя візантійського періоду засновується на архітектурі Іраку і має свої особливості. Найвищі досягненння архітектури Вірменії і Грузії припадають на VІІ – VІІІст. Християнські храми споруджували з каменю, найчастіше з туфу. З них мурували зовнішні та внутрішні поверхні стін, між якими влаштовували забутку дрібним необробленим каменем. Мурування і забутовування велися на вапняному розчині з гідравлічними домішками. Склепіння виконували з тесаного каменю з включенням цегли. Для перекриттів іноді використовували кам’яні плити прогоном до 6,0 м великої товщини.

В IV - початку V ст., у Закавказзі споруджували невеликі базиліки. Пізніше перейшли на будівництво центричних купольних храмів, структуру яких дослідники пов’язують з традиційним народним житлом, яке називають «глхатум» у Вірменії та «даргбазі» у Грузії. Ці житлові будинки мали квадратні плани зводили найчастіше з цегли - сирцю на глиняному розчині. Їх використовували для оборони, тому будували без вікон з одними дверима. Приміщення освітлювалося через отвір, влаштований у наметовому покритті, виконаному з дерев’яних брусів, через цей отвір виходив і дим відкритого вогнища.

В VI - початку VII ст., у Закавказзі споруджують досконалі в конструктивному відношенні центральнокупольні храми, що започаткували будівництво подібних храмів по всій Візантійській імперії. Подальший розвиток їх будівництва припадає на X - XIII ст., коли Закавказзя звільнилося від арабських завойовників.

Сентинський храм (рис.6.9). Храм вважається одним з найстаріших християнських храмів Грузії. Він був зведений в X столітті ще до Хрещення Русі князем Володимиром. Археологи навіть озвучили точну дату побудови - квітень 967 року, завдяки виявленоих написів грецькою мовою під однією з фресок. Вчені припускають, що цей храм і широко відомий Зеленчукський храм були побудовані на рубежі X-XI століть під час розквіту Аланського царства на території Північного Кавказу.

Рис.6.9. Сентинський храм.

Початок зодчества Вірменії відноситься до другої половини IV ст., коли утворилася централізована держава. На першому етапі споруджували однонефні та тринефні базиліки. Пізніше - з VII ст. виникає тенденція зводити храми з великим єдиним внутрішнім простором, перекритим куполом. Найкращим зразком центра- льнокупольного вірменського храму є собор Рінсіме поблизу м. Ечміадзін, споруджений в 618 р. Храм присвячений дівчині-вірменці, яка була страчена на початку IV ст., за свої християнські переконання. Це один з найкращих вірменських храмів, який у 2000 р. включений до Списку всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО. В основу плану будівлі покладений рівнокінцевий хрест із закругленими кінцями. Після звільнення території Вірменії від арабських завойовників у ХІІ – ХІІІст починається розквіт монастирського будівництва, будуються монастирі Ахпат, Гегард, Санаїн (рис.6.10), з 2000р охороняється ЮНЕСКО.

Розвиток архітектури Грузії припадає на ХІст. Прикладом є кафедральний собор Светіцховелі (Живописний стовп) в м. Мцхета споруджений 1010 – 1029рр. У 1994р., цей храм а також храм Джаварі в м. Мсхета, Баграта і Галатський монастирь ХІ – ХІІ ст., у м. Кутаїсі внесені до списку ЮНЕСКО. Внесок Візантії до культури східних слов’ян, яка прилучила Київську Русь до передової тогочасної європейської художньої та духовної культури є безцінним.

Рис.6.10. Монастир Санаїн.

До візантійської архітектури може бути віднесений ще один цікавий об’єкт - головний мусульманський храм Стамбула - Блакитна мечеть (Сулейманіє), споруджена в 1568... 1574 рр., турецьким архітектором Мінар Сінаром. Основний об’єм її повторює просторово-конструктивну структуру храму Св. Софії. Турки, знаючи про можливість землетрусів, наважилися спорудити головний купол діаметром лише 26,5 м, та висотою 53 м. Внутрішнє оздоблення виконане за мусульманськими традиціями без будьяких зображень, з облицюванням поверхонь стін блакитною і білою майолікою, тому мечеть називають «Блакитною». В 2011 р., мечеть Сулейманіє була включена до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

6.6. Особливості стилю будівництва та архітектури Візантії.

На тисячу років Візантія продовжила існування культури Стародавнього Риму, через часи середньовіччя від стародавнього античного до нового європейського мистецтва часів готики і відродження. Споруджений у Константинополі собор Св. Софії, є однією з найвеличніших пам’яток всіх часів. У Візантії було створене могутнє і велике мистецтво архітектури і монументального живопису, яке послуговувало взірцем для середньовічної Європи. 

Досягнення в будівництві та архітектурі цього часу можна підсумувати такими здобутками:

• були вироблені принципово нові конструктивні системи храмових будівель - купольна базиліка та її спрощений варіант - хрестово-купольний храм, які використовуються і зараз. Візантійські центричні купольні храми справили вплив на становлення архітектури Відродження;
  
• були розроблені нові типи візантійських куполів: - купол на парусах , купол на чотирьох півсферах, хрестово-купольне покриття;
  
• особливістю візантійської художньої культури, в тому числі й архітектури, була здатність прилучати до неї молоді народи, що виходили на історичну арену і відкривати їм шляхи до подальшого самостійного розвитку. У першу чергу це слов’янські народи та народи Кавказу. Для нас є безцінним те, що Візантія дала початок духовності Київської Русі;
  
• квадратні в плані будівлі, що освітлювались через димові отвори в стелі, перекривались рядами деревяних балок під кутом до нижчерозміщених до них та поступовим зменшенням площі перекриття. Це стало будівельним прийомом для будівель Вірменії та Грузії;
  
• стіни мурувались з природного тесаного каменю для спеціальних будівель а в масовому будівництві використовували мілкий камінь і цеглусирець на глиняному розчині;
  
• враховувались при будівництві і землетруси, споруди з компактним обємно-просторовим рішенням та особливою увагою до стійкості, а також у верній частині будівель використовували легкий матеріал.
  

На жаль, у XV ст. Візантія знаходилась у край несприятливих політичних, економічних і військових умовах, що призвело до її поступового занепаду та загибелі.