Тема 7. Ранньохристиянська та романська архітектура і будівництво.

7.1 Ранньохристиянська архітектура.

Християнська релігія, яка виникла на околиці Римської імперії в Палестині, досить скоро (за 100… 150 років) розповсюдилася на все Середземномор’я. Протягом III ст. сформувалася сильна структура місцевих християнських церков, які очолювало виборне керівництво – єпископи. У Римській імперії існувало багатобожжя. До пантеону включали всіх богів захоплених або приєднаних територій. Християнство докорінно відрізнялося від інших культів. Християни вірили в єдиного Бога, вони відмовлялися визнавати божественну сутність римських імператорів і присягатися на вірність Римській імперії на статуях будь-яких богів, які вони вважали ідолами. Офіційна релігія Римської імперії, яка навіть не мала назви (пізніше її умовно назвали «язичницькою»), перетворилась на формальність. В кінці III ст. християнство перетворилося з ідеології ізгоїв і державних злочинців, як вважала влада в І – II ст., на панівну релігію Середземномор’я. В 382 р. імператор Феодосій І проголосив християнство державною релігією і заборонив всі інші.

Для нової релігії були потрібні нові храмові будівлі, в яких могли збиратися віруючі для проведення богослужінь. Ранньохристиянська культова архітектура поділяється на два періоди:

• до визнання християнства легальною релігією;
  
• після визнання в 382 р. до остаточного руйнування Західної Римської імперії.
  

Язичницькі храми були замкнутими житлами божества, тому мали досить невелику площу, релігійні обряди відбувалися назовні будівлі. Тільки найбільші з них після того, як християнство стало державною релігією, змогли пристосувати під християнські храми, як приклад, афінські Парфенон, Гефестейон та Пантеон у Римі.

Спочатку християни вимушені були приховувати місця своїх зібрань – проповідники виступали в іудейських синагогах, а молитовні зібрання відбувались у приватних оселях або у невеликих термах. У містах на узбережжі Малої Азії і в самому Римі знайдені залишки таких церков. Іншими місцями втаємничених релігійних зібрань стали катакомби – найчастіше покинуті каменоломні, в яких християни ховали тіла померлих та закатованих владою мучеників. Біля поховань мучеників найчастіше й влаштовували підземні церкви. Поширена гіпотеза Джованні Батіста де-Россі та його послідовників про те, що катакомби виключно християнська споруда, оскільки вузькі ходи несприятливі для вивозу із них каміння — а сама порода аж ніяк не придатна для будівництва.

Підземні ходи, сполучені один з одним численними галереями, відповідали кордонам володінь і таким чином утворювали свого роду грати, як, наприклад, катакомби святого Калліста. Проте бували й катакомбивідгалуження від основного ходу — інколи висотою навіть у декілька поверхів. У Римі нараховують більше 60 великих катакомб, більшість з яких розташована біля Аппієвої дороги. Найдавніші катакомби Св. Калліста були освоєні християнами на початку II сторіччя (рис.7.1.). Катакомби мають заплутане планування, у деяких місцях розміщені в кілька ярусів, загальна довжина яких сягає 150 км, там поховано близько 750 тисяч осіб.

Рис.7.1.Катакомби святого Каліста з відкритими нішами.

До V століття давні катакомби було істотно розширено й побудовано нові. З кінця IX століття відвідування римських катакомб — у яких вже не було мощів, що привертали паломників, — практично припинилися: в XI— XII століттях описані лише поодинокі випадки подібних відвідин. Практично на 600 років про відомий в християнському світі некрополь забувають — і лише в XVI столітті до вивчення катакомб приступив Онуфрій Панвініо, професор-теолог та бібліотекар папської бібліотеки. Дослідивши ранньохристиянські й середньовічні писемні джерела, він склав перелік 43 римських поховань (книга вийшла в 1568 р.) — проте вхід вдалося знайти лише в катакомби святих Себастьяна, Лаврентія і Валентина. На початковому етапі на стінах малювали християнські символи – рибу та агнець (символи Христа), якір, голуб та інші; пізніше почали зображувати й людей(рис.7.2.).

Рис.7.2.Фрагмент катакомб святого Петра і Марцеліна: ліворуч – Адам і Єва, праворуч – Оранта. Підземна церква ІІІ ст.

У 1955 році завдяки Антоніо Ферруа були відкриті катакомби на Віа Латіна. Остання знахідка до того невідомого поховання відбулася в 1994 році після обвалу підлоги в підвалі: були виявлені довгий коридор з цистерною, кругла кубікула і античний вхід. Були систематизовані форми поховань табл.7.1. та їх види.

Види катакомб: християнські, юдейські, синкретичні, катакомби на Віа Латіна.

Християнські катакомби святого Себастяна — отримали свою назву від поховання в них ранньохристиянського мученика святого Себастяна (рис.7.3). Тут добре спостерігається перехід від язичництва до християнства: язичницькі зображення поєднуються з християнськими написами. В глибших (і пізніших) християнських катакомбах розташована крипта святого Себастяна, де до переносу в побудовану в V столітті над катакомбами церкву Сан Себастяно фуорі ле Мура зберігалися мощі святого.

Рис.7.3. Катакомби святого Себастяна.

Катакомби Домітілли— ці катакомби слугували місцем поховання язичникам і християнам. Точно відомо лише те, що катакомби Домітілли виникли з декількох родинних поховань, і були розширені до 4 поверхів близько IV століття. Кожен поверх досягає 5 м заввишки. Тут зустрічаються ранньохристиянські символи: риба, ягня, якір, голуб.

Катакомби Прісцилли — найстаріші катакомби Рима датоване II століттям. Катакомби святої Агнесси — отримали свою назву від імені ранньохристиянської мучениці Агнесси Римської і датуються III—IV століттями. В цих катакомбах немає настінних розписів, але в двох галереях, які добре збереглися, можна знайти безліч написів.

Над катакомбами розташована базиліка Сант Ан’єзе фуорі ле Мура, побудована в 342 році дочкою імператора Костянтина Великого Констанцією. В цій базиліці зберігаються мощі святої Агнесси, перенесені з катакомб.

Юдейські катакомби. Відомі археологам юдейські катакомби в Римі знаходяться під Villa Torlonia і Vigna Randanini (відкриті в 1859 році). Вхід в катакомби під вілла Торлонія був замурований на початку XX століття, лише в кінці століття було вирішено їх відреставрувати і відкрити для відвідувачів. За своїм архітектурним планом юдейські катакомби практично не відрізняються від християнських. Основна відмінність полягає в наступному: спочатку виникли не коридори, а окремі склепи, які пізніше були поєднані ходами. Ходи в цілому ширше ніж в християнських катакомбах. Їх стіни також прикрашені фресками з зображенням символів і фігур, наприклад, менори, квітів, тварин (качок, риб, павичів), проте серед малюнків відсутні зображення сцен зі Старого Заповіту.

Рис.7.4. Епітафія із юдейських катакомб.

Синкретичні катакомби. До синкретичних катакомб Рима належать: підземні храми degli Aureli, Trebius Justus, Vibia. Тут можна зустріти суміщення християнства, грецької і римської філософії. До прикладів таких катакомбних храмів відноситься підземна базиліка, знайдена в 1917 році в районі римського вокзалу Терміні. Храм, прикрашений гіпсовими барельєфами, використовувався в I столітті до н. е., як місце зустрічей неопіфагорійців.

Катакомби на Віа Латіна. Богато прикрашені катакомби на Via Latina (офіційна назва — Catacomba di Dino Compagni, бл. 350 р.), знайдені в 1955 році, були приватним похованням однієї або декількох родин. Вони не відносяться до синкретичних катакомб, можливо, тут здійснювалися поховання як язичників, так і християн (всього близько 400 поховань). Ці катакомби цікаві тим, що в них можна побачити зображення сцен зі Старого і Нового Заповіту в новій іконографії.

7.2 Християнські базиліки

Після легалізації християнства в 313 року починається масове будівництво християнських храмів (рис.7.5) спочатку у Римі і Константинополі – новій столиці, у священних для християн містах Палестини – Єрусалимі, Віфлеємі, а надалі по всій імперії. Питання про походження християнського храму типу базиліка є й досі дискусійним. Вважалося, що спочатку відбувалося пристосування існуючих до того громадських базилік – залів зібрань та інших судових приміщень.

Планувальні структури їх виявилися найбільш зручними для проведення богослужінь і молитовних зібрань; пізніше й нові храми споруджували у формах базилік. Цілком імовірно, що перші нові християнські храми за правління Костянтина І будували на основі розроблених раніше просторовопланувальних рішень римських базилік, і тільки пізніше, через 50…80 років, з’явилася можливість переобладнувати римські базиліки та великі язичницькі храми під християнські. Важливим було те, що планувальне рішення базилік відповідало потребам християнського храму, і вони не були пов’язані з ідеологічно ворожим язичницьким культом.

Отже, більшість перших християнських храмів були новими, спеціально спорудженими, але часто з використанням старих конструкцій, розібраних будівель етичного часу. Іноді храми зводили поряд з великою старою будівлею, яка послуговувала джерелом будівельних матеріалів. Використанню старих конструктивних «мементів сприяла й простота конструктивних рішень нових християнських храмів.

Основна конструктивна система християнських базилік - каркасностінова. Ці найпростіші базиліки мали відносно тонкі зовнішні несучі стіни, здебільшого виконані з цегли (рис.7.6), та два паралельних ряди внутрішніх колон, які через поздовжні балки або арки сприймали навантаження від верхніх стін. Їх покриття виконували не циліндричними бетонними склепіннями, а з легких дерев’яних кроквяних ферм, або з підвісною кесонованою стелею. В об’ємах бокових нефів часто влаштовували два поверхи(рис.7.7., рис.7.8).

Рис.7.5. Плани ранньохристиянських базелік.

Зовнішньому виду храмів приділяли значно менше уваги, ніж внутрішньому простору. Головна зала храму мала назву - «неф», корабель, в якому члени ранньохристиянського об’єднання, які називали себе «святі» - світлі, пливуть по бурхливому житейському морю.

Рис.7.6. План і конструкція християнської базилікт.

                        Рис.7.7. Базиліка Константна                            Рис.7.8. Апсида базилікп св. Павла

Просторова структура християнських храмів визначалася необхідністю об’єднати в одній будівлі залу для загальних зібрань і святилище, де проводиться богослужіння, чого не було в язичницьких храмах. Ймовірно, перші християнські храми, особливо у східній частині імперії, де зародилося християнство, мали центричну структуру, але найбільше розповсюдження отримали базиліки.

Вони були більш простими в конструктивному відношенні, а об’ємно-планувальна структура дозволяла об’єднати витягнуту за довжиною залу для великої кількості віруючих з місцем відправи - вівтарем. Біля вівтаря у великих храмах влаштовувався поперечний об’єм - трансепт, призначений для духовенства, хористів. Перехід від об’єму середнього нефу до трансепту здійснювався через велику арку, яку називали тріумфальною. У ранньохристиянських храмах перед головним входом часто зводили атрій - відкритий простір, оточений галереями з басейном посередині для хрещення або омовіння.

З ім’ям імператора Костянтина І пов’язують спорудження у IV ст., першого великого християнського храму в Римі - базиліки апостола Петра (рис.7.9).

Рис.7.9. Внутрішній вигляд базилікп св. Петра в Римі, план.

Цей храм не зберігся до наших часів, в XV - XVI ст., його стіни розібрали для спорудження існуючого тепер собору Св. Петра Будівлю споруджували з використанням конструктивних елементів взятих зі споруди цирку Нерона. У базиліці на чотирьох внутрішніх поздовжніх осях були встановлені з невеликими відстанями по 22 античні колони з полірованого мармуру і граніту, на які спиралися балки архітраву, також взяті з античних споруд. Внутрішні поверхні сгін були покриті мозаїками, а підлога вимощена мармуровими плитами.

Базиліка Св. Петра у Римі, яка мала розміри у плані 84 х 58 м, протягом наступних сторіч постійно добудовувалась і прикрашалась. Вона стала головним храмом католицької церкви.

Ще більша базиліка в 386 р. була закладена на могилі іншого великого апос- хола-мученика Павла. П’ятинефна базиліка Св. Павла, яку спорудили за міськими мурами неодноразово добудовувалась. У 1823 р., вона згоріла і була відновлена з оздобленням у класичному стилі. За довжиною храм у кожному ряду має по 80 колон, які були перенесені з різних античних будівель. Колони з’єднані по верху не балками, а арками, що надає інтер’єру більшої урочистості й динамізму. Вівтар орієнтований на схід, що надалі стало каноном не тільки у східній, а й у західній церкві.

Один із перших римських ранньохристиянських храмів є базиліка Санта Маріа Манжоре (Св. Марії). Несучі мармурові колони іонічного ордеру також античного походження, розставлені досить щільно, на них спирається балочний архітрав. Храм неодноразово добудовували: дзвіниця висотою 75 м (найвища у Римі) зведена в 1377 р. у готичному стилі, головний фасад виконаний з елементами класицизму в 1740-х роках.. В сучасному інтер’єрі від первісної будівлі V-го сторіччя збереглися: мармурова підлога, оздоблення колон і стелі, фрески у вівтарі.

У V - VI ст. по всій імперії, а особливо у Римі, населення якого перевищувало 200 тисяч, було споруджено або реконструйовано велику кількість однотипних храмових базилік, Більшість з них дійшли до нас у перебудованому вигляді, але їх первісні високохудожні інтер’єри збереглися. Нових конструктивних і художніх рішень в них не було. На сході імперії, зокрема у Сирії, були споруджені базиліки, які справили великий вплив на подальший розвиток храмової архітектури. Такою була базиліка у сирійському місті Турманіні(рис.7.10) - монументальна будівля з двома оборонними баштами на західному фасаді, з’єднаними колонадою, яка не збереглася до наших днів. Важливе місце у храмовій архітектурі раньохристиянських часів займали й центричні будівлі, подібні до античних, але їх внутрішній простір із-за складності влаштування покриттів не міг бути великим, тому центричними споруджували тільки невеликі церкви, баптистерії (хрестильні), мавзолеї.

Рис.7.10. Базиліка в Турманіні. Сирія 520 – 547 рр.

У ранньохристиянській архітектурі, яка зародилася в останній період існування Західної Римської імперії, сформувалися нові типи храмів, які у наступні сторіччя стали основою для подальшого розвитку європейської архітектури.

7.3 Романська архітектура, характер архітектурної та будівельної діяльності.

Романською архітектурою називають об’єкти архітектури, збудовані на території Західної Римської імперії, що розпалася у другій половині V ст. на окремі держави під натиском східних народів, яких римляни називали «варварами». Це умовна назва архітектурного стилю, що була прийнята в середині XIX ст., для характеристики будівництва часів раннього середньовіччя. З кінця IV ст. розпочалось інтенсивне переселення народів Монголії, Південного Сибіру, Поволжя на захід, відоме під назвою «велике переселення народів», яке продовжувалося з інтервалами до VIII ст. Вандали, готи, гуни та інші вторгалися на територію Західної Римської імперії, руйнуючи адміністративний і господарський устрій, а місцеве населення надавало їм підтримку.

Тоді на території Західної Європи утворився ряд недовговічних «варварських королівств». Але від панування Риму залишилися : панівною мовою залишалася латина, у юридичній галузі дотримувалися Римського права, релігією було християнство. Тому культуру, яка склалася в часи середньовіччя на територіях сучасних Італії, Іспанії, Франції, Німеччини, Голландії, умовно називають романською від слова Rоmа - Рим.

Цей історичний період тягнувся близько 800 років - з кінця V ст. до XIII ст. Історія романської архітектури поділяється на два нерівновеликих часових відрізки:

• протороманський або раннього середньовіччя з кінця V ст. по X ст.;
  
• розвинутий романський або пізнього середньовіччя - XI - XIII ст.
  

Рис.7.11. Плани храмів раннього середньовіччя.

Період раннього середньовіччя на території Західної Європи характеризується поступовою деградацією Римської імперії та її культури. Після спалення Рима вестготами на чолі з Аларіхом у 410 р., що зберіг культуру і традиції Риму стає Східна Римська імперія зі столицею в Константинополі. На території Західної Європи відбувається процес, який Європа вже переживала кілька разів з часів Стародавньої Греції - знову змінюється етнічний склад населення колишньої імперії. Масові переселення варварів, які були названі «великим переселенням народів» призвели до постійного перерозподілу захоплених територій, а безперервний приплив нових племен затягнув цей період на сотні років.

Рис.7.12.. Романський стиль: 1 – вхідний портал; 2 – центральний неф; 3 – бокові нефи; 4 – трансепт; 5 – купол; 6 – хор; 7 – обхід; 8 – капелли.

Культура воїнів-кочівників зіткнулася з недосяжними для розуміння варварів зразками культури і мистецтва Пізньої Римської імперії. Представники римської культури поступово асимілювалися в нову для них соціальну та культурну традицію. Складність і різноманіття римських досягнень в різних галузях знань були втрачені. Однак багато представників влади новостворених земель і королівств намагалися навчати своїх нащадків у освічених романців - тієї частини населення Європи, що все ще зберігала залишки культурної традиції Риму. Головною скарбницею римських трактатів і знань стали монастирські бібліотеки християнської церкви, завдяки яким дійшли до нас багато творів античних авторів. Надзвичайно активний проповідницький рух християнської церкви західної Європи об’єднав у єдиний духовний простір майже всю територію колишньої Західної Римської імперії. Вона також стала наступником інтелектуальної традиції деяких філософських шкіл пізнього Риму. На основі цієї спадщини народився богословський потенціал західного християнства.

У часи раннього середньовіччя споруджували, в основному, дерев’яні укріплення і житло, про які дають уявлення тільки роботи археологів. Сільське населення, яке складало більше 90% населення Європи, переважно займалось скотарством та землеробством і жило у досить великих поселеннях. Досліджене археологами поселення Берхорст у Німеччині, займало прямокутну територію площею близько 4 га і включало близько 50 великих будинків. Це були видовжені у плані каркасні дерев’яні будинки з розмірами у плані близько 5 х 25 м. Зовнішні стіни виконувалися у вигляді плетіння з хмизу, обмазаного глиною. У таких будівлях під одним дахом знаходилися житло, стійла, тік, комори, зберігали сіно і продукти землеробства; вхід знаходився на одній з поздовжніх сторін, проти входу розміщувалося вогнище - біля якого і жили люди.

Окрім подібних каркасних житлових будинків, які були переважаючими, існували, круглі, квадратні, підковоподібні. Зрубні будинки з колод зводили тільки слов’янські племена, які займали східну Європу, в тому числі частину Німеччини.

Муровані споруди - оборонні укріплення, замки будували у невеликій кількості. Будівництво з каменю велося, головним чином, не в містах, а у сільській міс- цевості, де основними забудовниками були монастирі, які з часом покрили усю територію західної частини Європи монастирськими будівелями. Але посгійні війни і низька якость будівельних робіт призвела до швидкого руйнування. Тільки у X ст., коли життя нормалізувалося, збільшилися об’єми і поліпшилась якість мурованого будівництва.

Основними, найважливішими об’єктами будівництва раннього середньовіччя були оборонні комплекси - замки, укріпленні міста, монастирі-фортеці. Розташовували замки у важкодоступних місцях - у горах, на островах, високих берегах річок . Звідки було зручно нападати на ворогів або витримувати облогу. При будівництві замків не переймалися ніякими естетичними міркуваннями.

Структура замків склалася у середині XI ст. Основними їх елементами були дерев’яні стіни, а з XI ст. це товсті стіни муровані з необробленого каменю або цегли з оборонними настилами та баштами, перед ними влаштовували глибокий рів, по можливості заповнений водою. Під захистом стін розміщували житлові будинки феодала з родиною, житло прислуги і війська, там також були палацова церква або каплиця та найвища оборонна башта - донжон. Найстаріший донжон, що зберігся, знаходиться в м. Лоше у Франції (кінець X ст.) рис. 7.13. 

Це примітивна прямокутна чотириярусна башта з вузькими вікнами-бійницями, вхід зроблений на рівні другого поверху, потрапляли до нього по приставній драбині. З XI ст. донжони будували круглими у плані, які були більше пристосовані для оборони під час воєнних дій, а житло феодалів, за наявності надійних зовнішніх стін, розміщували не в донжонах, а в окремих будинках-палацах з парадними залами. У замках обов’язково влаштовували автономну систему водопостачання.

Рис. 7.13. Башта Донжон у Ліллебонні (Франція).

Рис.7.14. Замок Тамплієрів на Закарпатті. (с.Середнє)

На території Закарпаття в с. Середнєв за результатами розкопок проведених 2008 році було виявлено донджон – замок Тамплієрів (рис.7.14). Найпоширеніша версія відносить будівлю замка до 13 або навіть 12 століття. Замок складався з центральної будови – вежі-донжона, оточеної декількома лініями зміцнень: кам'яними стінами, а також земляними валами й ровами. У центральній частині замчища був улаштований бруківкою двір, посередині якого піднімався прямокутний у плані масивний донжон (розміри 18,6 х 16,5 метрів). Колись вежа мала 3 яруси, а її висота могла досягати 20 метрів Матеріалом для його будівлі бутовий камінь, скріплений вапняним розчином зі значним додаванням цемянки. Лицьову поверхню вежі становлять дрібні відшліфовані камені. Кути донжона укріплені тесаними білокамінними блоками. Стіни вежі мають товщину – 2,5 – 3 метра.

Інший донжон – Кременецька вежа, збудована 1270-80 рр., за наказом волинського князя Володимира Васильковича, служила донжоном Кам’янецького граду — форпосту Волинського князівства на кордоні з литовцями. Висота — 30 м. У плані кругла, зовнішній діаметр — 13,5 м. Ділиться на п’ять ярусів-поверхів. Вежа унікальна тим, що збудована з червоної цегли, адже саме цегляна кладка у Європі появляється лише з XIV ст. на території Молдавії. Вежа мала скляні вікна з готичними вітражами, адже у цій фортеці проживав комендант фортеці.

Архітектура та будівництво замків відзначалася суворою простотою та відсутністю будь- яких декоративних елементів на будівлях. Масивні стіни і башти з вузькими вікна- ми-бійницями створювали враження неприступності й міцності. Характерним прикладом є замок Вартсбург (рис.7.15), заснований у 1067 р. в Німеччині (зараз м. Ейзенах) як важливий
стратегічний об’єкт, що підтверджує його штурм у 1080 р. військами Генріха IV. У 1131 р. За правління Людовіка II замок перебудували на кам’яний і перетворили на палац, який зберігся до наших днів і в 1999 р. внесений до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Структура романських замків збереглись і у пізніші часи - подібні замки продовжували будувати по всій Європі (у тому числі й в Україні) в XIV - XV ст.

Рис. 7.15. Замок Вартсбург, Німеччина.

Міста-фортеці раннього середньовіччя налічували від однієї до п’яти тисяч жителів. Вони були оточені захисними поясами стін з баштами і ровами. У більшості випадків пересічні міста мали дубові стіни-частоколи, встановлені на земляних валах; оборонні башти були найчастіше теж дерев’яними. Пізніше їх мурували з дикого каменю, а в місцевостях, де були
відсутні поклади каменю, - з цегли. Тільки великі міста-столиці мали муровані оборонні стіни. У центрі міст обов’язково знаходилась торгова площа і міський собор. Територія житлової забудови обмежувалася стінами, тому житлові будинки, які були дерев’яними, споруджували багатоповерховими каркасними висотою до шести поверхів, впритул один до
одного. Приклад міста-фортеці є Краків у Польщі. У 1241 р. було зруйноване татарами, а у 1285 р. почалось укріплення міста, що тривало до ХІVст.

На початку середньовіччя для мурованого будівництва використовували елементи зруйнованих часом, а то й спеціально розібраних будівель часів Римської імперії. У будівлях ранньороманської доби часто зустрічаються колони, карнизи, східці та інші конструкції зі старих будівель. До X ст. для мурування використовували місцевий вапняк або пісковик, що мали нестабільну міцність та водостійкість. Камінь-плитняк кололи дерев’яними клинами. На
півдні Франції застосовували різні вулканічні туфи, а в Італії використовували місцевий сіруватий мармур не тільки для облицювання, а й для кладки стін. Мурування з цегли велося в Німеччині, Голландії, північній Франції та інших територіях, де не було придатного для будівництва каменю. Для кладки використовували вапняний розчин. Доріг практично не було, тому камінь на будівельні майданчики транспортували переважно річками, для цього іноді влаштовували канали. У VI - IX ст. майже повсюди була прийнята тришарова конструкція стін - зовнішні поверхні виконували з тесаного каменю або цегли,
забутовування між ними робили з необроблених каменів, залитих вапняним розчином з домішками гравію (рис.7.16). При муруванні стін камені однакової висоти підбирали тільки в межах одного ряду. В період з VI ст. по X ст. покриття храмів здебільшого робили по дерев’яних фермах та балках. Пізніше, в зв’язку з постійним руйнуванням покриттів під час пожеж, почали влаштовувати муровані склепіння з каменю, роблячи це як при споруджені нових, так і при реконструкції старих храмів.

У XI ст. основним матеріалом для мурування був тесаний камінь. Розміри кам’яних блоків приймалися 60...75 х 40...50 х 35...40 см. Сталеві інструменти давали можливість обробляти базальт і граніти, які мають високу міцність, несучі колони у храмах виконували малого діаметру - деякі 200 мм і навіть менше. З XI ст. здебільшого використовували вапняний розчин низької якості - вапняк випалювали нерівномірно в купах, до складу розчину потрапляв брудний пісок, дрібний гравій, глина і органіка. В Італії для отримання вапна іноді обпалювали мармурові конструктивні елементи з руїн античних будівель. 

Горизонтальні шви в кладці робили товщиною 30...40 мм, що забезпечувало більш рівномірний розподіл навантажень у масиві стіни. Для несучих конструкції покриттів і перекриттів використовували переважно дуб, рівні дерева відбирали у лісі та рубали їх взимку, по кілька років сушили під навісами. Конструкції з такої деревини дуже довговічні, у
деяких будівлях вони збереглися до нашого часу.

Рис. 7.16. Мурування з каменю.

7.4 Архітектура протороманського періоду (кінець V - X ст.)

З кінця V ст. в житті Західної Європи спостерігається загальний занепад культури і техніки. Рим постійно піддавався нападам варварів. Так в 410 р. він був захоплений вестготами, а в 455 р. - вандалами. У 446 р. Західна римська імперія припинила своє існування. Осередок подальшого розвитку архітектури змі­стився на схід у Візантію. У Західній Європі у період з VI ст. по X ст. зводили, го­ловним чином, житло і фортифікаційні споруди та поодинокі невеликі культові . До нашого часу вони майже не дійшли внаслідок постій­них воєн. Цікавим зразком «варварської» архітектури є мавзолей ост­готського короля Теодоріха в Равенні, який привів остготів у Італію в 493 р. (рис. 7.17). У 1996 р. мавзолей Теодоріха, у складі ранньохристиянських пам’ятників Равенни, був включений до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

7.5 Пізньороманська архітектура (XI - XIII ст.)

7.6 Особливості ранньохристиянського та романського стилю будівництва та архітектури.