Лекція 14. Біологічні методи оцінки стану навколишнього середовища (2 год)

1. Дослідження стану довкілля на основі спостережень поведінки рослин і тварин

Системи дослідження, побудована на основі поведінки рослин і тварин, дають змогу оцінити біологічні ефекти від впливу забруднення повітря, їх просторовий розподіл, можливе нагромадження на значних територіях.

У деяких видів рослин і тварин змінюються особливості розвитку (швидкість росту, процес цвітіння, утворення плодів, інтенсивність забарвлення та ін.) у відповідь на різні подразнюючі фактори. Ці властивості людство помітило уже давно і використовувало для практичних потреб. У зв'язку із загальною екологізацією різних наукових напрямів, людського мислення загалом методи біоіндикації усе частіше використовують сучасні науковці, зокрема, і при проведенні моніторингу навколишнього середовища.

Біоіндикація (грец. bіоs – життя і лат. іndісо – вказую) – оперативний моніторинг навколишнього середовища на основі спостережень за станом і поведінкою біологічних об'єктів (рослин, тварин та ін.). Цей метод дедалі поширюється, оскільки має такі переваги:

– вимірювання сумарного ефекту зовнішнього впливу;

– вивчення впливу забруднення на рослини і тварин;

– визначення впливу у просторі й часі; можливість застосовувати профілактичні засоби.

Користуючись інструментальними методами дослідження, можна визначити характеристики повітря, води і ґрунту, але лише на момент відбору проб. Однак лишайники, наприклад, здатні накопичувати радіоактивні елементи, мікроелементи, вміст радіонуклідів у них може бути у 10 разів вищий, ніж у трав'янистих рослинах. Лишайники нагромаджують газоподібні й тверді речовини з атмосфери практично постійно і необмежено. Тому, відстежуючи процеси їх накопичення (відсутності), можна оцінити рівень забруднення середовища.

Наприклад, біоіндикатором водного середовища може бути фітопланктон. Його надмірний розвиток спричиняє евтрофікацію водоймищ. У дніпровській воді виявлені черепашки, які раніше існували тільки у лиманних водоймах Чорноморського узбережжя, що свідчить про різке підвищення за останні роки вмісту солей у Дніпрі.

Локальними індикаторами прісних ґрунтових вод у західних лиманах та сухих руслах північного і західного Казахстану є угруповання мезофільних злаків (мезофіти – рослини, які проростають при середньому зволоженні, помірно теплому режимі і достатній забезпеченості мінеральним живленням); постійними індикаторами засолених ґрунтів в західній Туркменії слугують галофіти (солестійкі).

2. Рослини-індикатори і рослини-монітори

За особливостями реакції на вплив забруднювачів, рослини поділяють на рослини-індикатори й рослини-монітори. Рослина-індикатор – рослина, у якої ознаки ушкодження виявляються при впливі фітотоксичної концентрації забруднюючих речовин або їх суміші. Рослина-індикатор є хімічним сенсором, який може виявити в повітрі присутність забруднюючої речовини, але спостереження за нею не дають змоги отримати дані про її кількість. Індикаторами можуть бути такі рослини, які акумулюють у тканинах забруднюючу речовину або продукти метаболізму, утворені внаслідок взаємодії рослини із зовнішніми чинниками: важкими металами (Плюмбум і Кадмій), газоподібними речовинами, такими як фтористий гідроген (НF) або сульфат (SО4 2-).

Внаслідок їх дії у рослин можуть змінюватись параметри розвитку: швидкість і якість росту і дозрівання, цвітіння, утворення плодів і насіння, процесів розмноження; знижуватися продуктивність і врожайність. Кожний параметр окремо або їх комплекс можна використати, щоб визначити наявність забруднюючих речовин у повітрі і (за допомогою проведення дослідів) у контрольованих умовах для того, щоб зіставити ознаки ушкодження або зміни у стані рослини з наявністю певної забруднюючої речовини або їх суміші.

Такі дослідження засвідчили, наприклад, що тютюн дуже чутливий до дії озону і реагує характерними ушкодженнями. Також виявлено, що кількість зав'язі і врожайність помідорів значно зменшуються при хронічному впливі на цю рослину озону у низьких концентраціях. У соєвих бобів за дії певних доз SО2 з'являються небажані ознаки, змінюються швидкість росту і врожайність.

Лишайники і мохи відомі як накопичувачі забруднюючих речовин, переважно важких металів, які ці рослини можуть акумулювати у кількостях, що значно перевищують їх концентрацію в навколишньому середовищі.

Отже, поява у рослин типової ознаки ушкодження вказує на наявність у повітрі забруднюючої речовини або їх суміші. Зважаючи на важливість кількісної оцінки, особливо інформативними є організми, які у певний спосіб реагують саме на кількість забруднювача у довкіллі, тобто рослини-монітори.

Рослина-монітор – рослина, за ознаками ушкодження на якій можна отримати інформацію про кількість забруднюючих речовин або їх суміші у довкіллі. Звичайно, з цією метою використовують різноманітні прилади. Однак, прилади коштують дуже дорого, для їх роботи необхідні живлення, калібрування, спостереження за функціонуванням. Іноді вони надто чутливі і непридатні для роботи в умовах суворого клімату. На відміну від них, рослини дешеві, легко відновлюються, швидко розмножуються і по-різному реагують на вплив, даючи змогу вибрати одну або кілька найхарактерніших реакцій для певного дослідження.

Можна також використати недовговічні (трав'яні) рослини, які оновлюються кожного сезону чи кілька разів протягом одного вегетаційного періоду, або дерев'янисті рослини (дерева, кущі), котрі можна висадити на потрібних ділянках і використовувати як індикатори протягом довгого періоду.

Для того щоб індикатор став монітором, тобто міг інформувати про якісні і кількісні характеристики забруднювача, необхідно визначити і використати залежності між реакцією рослин на забруднення і концентрацією цієї речовини в навколишньому середовищі. Для цього використовують три основні способи:

– зіставлення ступеня ушкодження, спричиненого забруднюючою речовиною, із відомою концентрацією забруднюючої речовини у довкіллі;

– використання рослини як живого колектора (накопичувача забруднюючих речовин);

– вимірювання кількості забруднюючої речовини або метаболітів (новоутворених речовин), які з'явилися в рослинних тканинах після дії забруднювача, і зіставлення отриманих значень з концентрацією забруднюючої речовини в повітрі.

Оскільки внаслідок притаманної рослинам змінності, види і сорти рослин по різному реагують на вплив негативних факторів, слід відбирати ті рослини, реакція яких передбачувана. Такими є мохи, папороті, голо- і покритонасінневі, які використовують як біоіндикатори і (або) біомонітори.

Отже, моніторинг природних популяцій можна поєднувати із розведенням та селекцією з метою отримання чутливих до впливу забруднюючих речовин рослин з передбачуваними реакціями. Можливе виведення нових видів рослин, придатних для моніторингу забруднення повітря. При проведенні дослідів з метою моніторингу довкілля, вивчають ознаки ушкодження рослин, зміни їх в рості та розмноженні, зниження врожайності або продуктивності, а також зміни ареалів поширення різних видів.

Однак, такі реакції також значною мірою залежать від віку рослин, факторів довкілля та способів обробітку ґрунту. Тип ґрунту, вміст в ньому мінеральних речовин, відносна вологість, топографічні та метеорологічні умови впливають на тип реакції, на дію певної концентрації або дози будьякої забруднюючої речовини або їх суміш. У зв’язку із змінністю рослин навіть на території певної популяції при здійсненні моніторингу, необхідно використовувати багато різних рослин і розміщувати їх у такий спосіб, щоб вони підлягали максимальному впливу вітрів.

У польових умовах необхідний ретельний відбір рослин для встановлення залежності «доза – відповідна реакція». Якщо рослина реагує на вплив ушкодженням листків, зміною темпів росту, врожайності, слід експериментально з'ясувати, як вона реагує на різні дози однієї і тієї ж речовини або суміші. Ушкодження листя можна аналізувати за допомогою серії фотознімків методом прямих порівнянь знімків ураженого листя з контрольними знімками листя рослин, які зазнали впливу відомих концентрацій забруднюючих речовин в лабораторних умовах.

Поділ досліджуваної ділянки з великою кількістю рослин на квадрати дає змогу виразити кількісно дані про пошкодження листя, з'ясувавши кількість їх ушкоджень; ступінь ушкодження; чисельність ушкоджень на одиницю поверхні. За допомогою лінійних графіків можна відобразити залежності ушкодження листя від періоду дії та дози забруднюючої речовини. Ці криві можна порівняти з кривими «доза – відповідна реакція», отриманими в лабораторних умовах. У такий спосіб можна визначити якісний склад повітря протягом певного періоду і встановити вид забруднюючої речовини або склад суміші.

Певний метод кількісної оцінки обирають залежно від рослинного матеріалу, забруднюючої речовини та вимірюваних параметрів, які потребують дослідження. Ступінь ушкодження листя трав'янистих рослин з'ясовують візуально, визначаючи площу (у відсотках) ушкодженої поверхні листя. У разі спостереження за хвойними рослинами оцінюють довжину голок, їх колір і форму, вік хвої, кількість ушкоджених голок на гілці (у відсотках).

Результати спостережень можна об'єднати в дві групи: площа ушкодженої листкової поверхні (у відсотках); площа нових ушкоджень кожної рослини за визначений період часу.

Якщо рівень забруднення визначається за обсягом поглинання забруднюючої речовини, з'ясовують кількість забруднюючої речовини або кількість метаболітів, спричинених забруднювачем. Вміст сульфату в тканинах слід зіставити з концентрацією SО2 в навколишньому середовищі, фтору – із концентрацією НF.

Для порівняння результатів різних досліджень необхідна стандартизація методів збирання та оброблення рослинного матеріалу і приладів, які використовуються. Рослини-колектори можна успішно використовувати для моніторингу важких металів. Висушивши, зваживши і здійснивши хімічний аналіз тканини зібраних рослин, можна визначити кількість поглинутого металу.

Змінюючи проміжки часу між зборами рослин, можна зіставити вміст металу в їх тканинах із концентрацією металу в повітрі. Лишайники можна використовувати для контролю вмісту SО2 в навколишньому середовищі. Здатність до акумуляції SО2 залежить від виду цих рослин. Поєднання методів інструментального моніторингу із спостереженнями за лишайниками дасть змогу встановити залежність між їх ростом і концентрацією SО2 в довкіллі. Швидкість росту і колір лишайника вказують на присутність або відсутність SО2 і його приблизну концентрацію в повітряних масах.

3. Відбір і підготовка біологічних матеріалів для біомоніторингу

Отримання достовірних, повних і точних даних за допомогою біоіндикації можливе лише у разі точного дотримання низки вимог. Так, при виборі рослини для використання її в ролі біомонітора необхідно дотримуватися таких умов:

- наявність у рослини вираженої реакції на вплив забруднюючої речовини, тобто помітних ознак ушкодження, змін швидкості росту, морфологічних змін, порушень цвітіння, змін продуктивності або врожайності;

- відбір рослин, невибагливих до умов вирощування і догляду;

- відбір рослин, які мало піддаються впливу шкідників та хвороб.

Отримання усереднених зразків матеріалів рослинного походження (сформованих з 5-6 разових проб) є складним завданням, що потребує правильного обрання місця, способу і часу.

Рослинні зразки слід збирати на достатньо великій відстані від будівель, доріг і джерел забруднюючих речовин. Досліджувану ділянку умовно розділяють на кілька квадратів, з кожного рівномірно відбирають рослинний матеріал (листя, стебла, кору) в необхідній кількості. Пробу рослин (цілі чи окремі частини) збирають у першій половині дня за сухої погоди.

На ранніх стадіях розвитку (2-3 листки) у ній має бути не менше 10 рослин з одного гектара; для гречки, гороху, зернових – 25-30; у високорослих рослин беруть нижні, добре розвинуті листки (не менше 50 рослин). Проба повинна бути репрезентативною, тобто забезпечувати відповідність її хімічного складу хімічному складові аналізованого матеріалу (напр., кіл-ть рослинного матеріалу квітів – 300 г, подрібненого листя і трави – 200 г, трави – 400-600 г, кори і коренів – 600-650 г).

Паралельно з відбором проб проводять біологічний облік відібраних рослин (висота рослин, кількість пагонів на одній рослині, фази розвитку). Аналізи рослинних зразків проводять відразу, або зберігають їх у холодильнику. Призначений для аналізу рослинний матеріал передусім очищують від піску, землі та інших механічних домішок. Після цього листки, плоди і насіння обов'язково просушують до повітряно-сухого стану (крім випадків, коли необхідно зробити аналіз рослинного зразка у сирому вигляді), пробу гомогенізують (подрібнюють). Сирі рослинні матеріали подрібнюють у міксері або іншому гомогенізаторі, використовуючи чистий скляний посуд і зроблене з нержавіючої сталі дробильне обладнання.

Інтенсивної вентиляції зразка при гомогенізації треба уникати, бо це може призвести до втрат деяких компонентів, особливо тих, які легко окиснюються. Сухі і висушені продукти (зерно, насіння) подрібнюють спеціальними млинками, іноді просівають ситом із визначеними розмірами отворів, щоб отримати потрібну зернистість.

Зразки біологічного походження перед аналізом, зазвичай, мінералізують сухим (спалювання органічної речовини за вільного доступу повітря, в результаті чого залишаються мінеральні елементи переважно у вигляді оксидів металів) або вологим (озолювання органічної речовини розчинами кислот, внаслідок чого утворюється розчин з мінеральними речовинами) методами.

Щоб при сухій мінералізації (озоленні) не втратити летючі компоненти, рослинний зразок нагрівають до температури не вище 450 °С. Оскільки при цьому у більшості випадків не вдається повністю позбутися органічних компонентів, до золи додають концентровану нітратну кислоту і випарюють насухо. Для позбавлення від решток карбону використовують метод випарювання із хлоридною кислотою на піщаній бані. Елементи мінерального залишку визначають за допомогою певних хімічних реакцій.

У деяких випадках застосовують метод мінералізації зразка вологим способом за допомогою таких речовин, як нітратна кислота, нітратна кислота і хлоридна кислота з добавкою перекису гідрогену, сульфатна кислота і хлоридна кислота. У досліджувану пробу доливають суміші кислот, залишають на певний період до обвуглення рослинної маси. Після цього розчин підігрівають на слабкому вогні 5-7 хв. до утворення однорідної коричнево-бурої маси, температуру озолення підвищують і продовжують його підігрівати. Повне озолення триває 15-20 хв. Після його закінчення розчин охолоджують, розбавляють дистильованою водою і визначають потрібні елементи, застосовуючи характерні для того чи іншого елемента хімічні реакції.

Отже, головною умовою достовірності результатів біомоніторингу є правильний відбір рослинної проби, її підготовка до аналізу та проведення самого аналізу.

4. Біомоніторинг ґрунтів і водних ресурсів

На основі екологічної характеристики організмів, тобто їх реакцій на вплив факторів середовища, виокремлюють еврибіонти – види з широкою адаптаційною здатністю, які можуть жити при різних значеннях фактора, і стенобіонти – види з низькою адаптаційною здатністю, життєдіяльність яких обмежена вузьким діапазоном змін певного фактора. Саме стенобіонти (організми або їх угрупування), життєві функції яких тісно корелюють з певними чинниками середовища, використовують для біоіндикації ґрунту і водних ресурсів. Ними можуть бути рослини, тварини, мікроорганізми, гриби. На основі дослідження рослинного покриву можна визначити основні складові грунтів (рухомі сполуки основних елементів живлення рослин Са, N2, Р, S, К, Мg), оскільки певні види рослин домінують у місцевостях з відповідним складом ґрунту. Наприклад, нітрофіти (нітрогенолюби) можна вважати надійними індикаторами ґрунту, збагаченого нітрогеном, до них відносять берест, черемху, бузину. Найбільше їх росте на землях з підвищеним вмістом нітратів, дуже рідко вони трапляються на бідних нітрогеном землях.

Домінування різних рослин - галофітів (солестійких) пов'язано з засоленістю ґрунтів різними йонами. Певні види рослин відображають якісний склад катіонів у поглинаючому комплексі ґрунту. Фітоіндикацію широко застосовують при визначенні кислотності ґрунтів. Так, на дуже кислих ґрунтах (рН = 3-4,5) ростуть крайні ацидофіли (надають перевагу кислим ґрунтам), до яких належать сфагнум, плавун булавовидний; на кислих ґрунтах (рН – 4,5-6,0) – помірні ацидофіли (калюжниця болотна, їдкий і повзучий жовтець); на слабокислих ґрунтах (рН = 5,0-6,7) – слабкі ацидофіли (медунка, купина багатоквіткова, анемона жовтецева). Біоіндикація дає змогу оцінити не тільки хімічний склад ґрунту, а й наявність і склад ґрунтових вод.

Рослини, які дають змогу визначити глибину залягання ґрунтових вод, називають гідроіндикаторами. Ця здатність зумовлена максимальною глибиною проникнення їх кореневих систем. Отримати точні гідроекологічні характеристики дають змогу дослідження сукупності гідроіндикаторів. Наприклад, формація Таmаrіх rаmаsіssіnо росте на землях, де глибина залягання ґрунтових вод становить 0,5-0,7 м, а їх мінералізація – 3-15 г/л. Про глибину залягання ґрунтових вод свідчать також діаметри кущів гідроіндикаторів, наприклад, рослин Таmаrіх rаmаsіssіnо.

Дослідження рослинних індикаторів одночасно з аналізом ландшафту дає змогу детально визначити рівень грунтових вод. Рослинність точніше відображає глибину близьких до поверхні ґрунтових вод. Водопостачання постійних гідроіндикаторів в аридних зонах відбувається за рахунок ґрунтових вод, тому вони помітно реагують на зміни мінералізації води.

Індикаторами прісних вод служать глікофільні фреотофіти і мезофіти (види Рорulus, Salіх, Тоms аlbа та ін.). Глікофільні види з ознаками ксерофітизму (рослини, що живуть у засушливих місцевостях, кактуси, агави, заяча капуста) ростуть на солонуватих водах. Фреотофіти з ознаками галофітизму поширеніші там, де вода помірно солона, фреотофіти з вираженим галофітизмом – у місцевостях, де вода солона.

Оцінити мінералізацію ґрунтових вод дає змогу вивчення показників гідроіндикаторів та індикаторів засолених ґрунтів у комплексі. Рослинність відображає вміст кисню, органічних речовин, закисного феруму, твердість та інші властивості, що визначають питну якість ґрунтових вод. Наприклад, ґрунтові води, що живлять вільхово-вербові рослини, насичені гідрогенсульфуром, містять сполуки феруму, збагачені органічними речовинами і зовсім не придатні для вживання.

Біоіндикація забрудненої води Склад і стан рослинності може вказати на наявність забруднювачів води в межах різноманітних промислових комплексів. Наявність і розподіл водоростей є надійним показником забруднення і санітарного стану вод у морях, ріках та озерах. Деякі види водоростей зникають при наближенні до джерел забруднення, а інші (наприклад, Ulvа lасtuса) поширені за підвищеного забруднення вод.

У місцях витоку стічних вод залишається лише бідна флора полісапробіонтних водоростей, що витримують велику концентрацію органічних речовин у воді і тому є індикаторами дуже забруднених вод. Водорості бентосу є ще точнішими індикаторами санітарного стану морських вод. У бухтах Чорного моря в чистих водах живуть десятки видів діатомей, що зникають в міру забруднення води. При слабкому забрудненні з'являються полісапробіонтні діатомеї (мелозірі та ін.) На максимальне забруднення води вказує масовий розвиток Меlоsіrа mоnіlіfооnnіs. Виявити присутність небезпечної забруднюючої речовини у водоймі можна за допомогою проявів її токсичного ефекту на рибах.

Встановлено, що найбільша чутливість дефіциту кисню збігається з чутливістю до органічного забруднення. Щодо стійкості до органічних забруднень і дефіциту кисню розрізняють такі індикаторні групи організмів: полісапроби – організми, які витримують сильний ступінь дефіциту кисню (личинки комара Сhаоbоrus, мухи-бджоловидки Frіstаlіs tеnах); мезосапроби – організми, що витримують лише середній ступінь забруднення (інфузорія парамеція, карась, короп, лин); олігосапроби – організми, які витримують лише слабкий ступінь забруднення, вимогливі до кисню (форель, багато личинок мошок).

Потреба у кисні в різних груп риб неоднакова: у форелі – висока, яка становить 7-11 см3 /л; у піскаря, коблика – середня (5-7 см3 /л); у плотви, йоржа – низька (4 см3 /л); у коропа, лина – наднизька (0,5 см3 /л).

Отже, рослини, тварини та їх угрупування представляють перспективну галузь біоіндикації через високу чутливість до змін довкілля, що відбуваються під впливом антропогенних чинників. За допомогою рослин і їх угрупувань оцінюють дію та наслідки антропогенних впливів: порушення природних ландшафтів, забруднення повітря, водного середовища та ґрунтів; обґрунтовують заходи з організації екологічного моніторингу.

5. Відбір проб тваринного походження

На відміну від проб природних об'єктів до відбору проб тваринного походження (їх ще часто називають "біологічними"), в яких передбачається наявність слідових кількостей забруднюючих речовин, пред'являють особливі, додаткові вимоги.

Важливо, щоб проба була репрезентативною для всього досліджуваного організму (людини або тварини). Наприклад, у пробах крові, узятих з різних органів, часто виявляються істотні розходження. З цієї причини необхідно особливо точно вказувати умови відбору проб, у тому числі і місце відбору в організмі. Варто також враховувати й особливості біології досліджуваних видів, стадію їхнього розвитку і ступінь контактів із природним середовищем.

Проби тканин можуть відбиратися окремо для кожної з особин, як це рекомендується при обстеженні великих тварин і людини, або усереднюватися в один зразок, що нерідко роблять, наприклад, при відборі проб і аналізі крові немовлят на вміст діоксинів.

З метою зберігання тканин в умовах, що гарантують сталість складу у відношенні компонентів, що визначаються, пробу відразу ж заморожують і зберігають до аналізу при низьких температурах (до 80°С). Застосовують і інші методи фіксації біологічного матеріалів, наприклад, у формаліні. Іноді тканини перед заморожуванням гомогенізують. Заморожені зразки добре зберігаються тривалий період і можуть знаходитися в такому стані багато років.

Методики відбору проб тваринного походження в якості "видів індикаторів" для оцінки забруднення природних середовищ рекомендують такі: хижі ссавці – вовк, лисиця, песець, соболь; риби – щука, окунь, двостулкові молюски – перлівниці, беззубки. У випадку виявлення в них небезпечних концентрацій ЗР відбирають проби тканин і інших тварин, у тому числі масових мисливських видів (зайців, оленів, кабанів і ін.).

Відбір проб ссавців проводиться в зимовий період. Від свіжої туші великої тварини (вовк, лисиця й ін.) відрізають шматок м'язової тканини (100 г) і жиру (50 г), а від невеликого хижака (соболя, куниці й ін.) – нижню половину тушки без хвоста. Ще більш дрібні особи (до 300 г) беруться в пробу цілком. В один сезон досить відібрати біологічний матеріал від 5-7 особин одного виду. Зразки зберігаються в замороженому стані до аналізу.

Молюсків збирають з розташованих в обстежуваному районі водойм: водоймищ, ставків, озер, рік, струмків (бажано по одній пробі з кожної водойми). Кожна проба повинна містити особи одного виду: по 5-8 екземплярів статевозрілих тварин (40-80 мм) із загальною вагою, без раковин, не менше 50 г. Відібраних молюсків поміщають на фільтрувальний папір і після видалення раковин загортають у фольгу або кальку (неприпустиме використання поліетиленових пакетів). Проби також зберігаються до аналізу замороженими. Раковини збирають і аналізують окремо. Якщо обстежується одна водойма, то проби відбирають з п'яти створів, розташованих у різних місцях цієї водойми.

Для відбору проб тканин риб, їх виловлюють у літній період. Відбирають п'ять екземплярів дорослих статевозрілих щук або окунів (якщо цих видів немає, то інших хижаків, що живуть у досліджуваній водоймі). Для визначення віку вимірюється довжина риби і знімається луска, яку упаковують окремо. Відбираються проби м'язів з боків і хвоста риби, а також ікра або молоки. Наважку проби (близько 100 г) загортають у фольгу або кальку і поміщають у скляну банку. Зразки зберігаються і транспортуються в замороженому стані.

Іноді для контролю за вмістом забруднюючих речовин в воді в місцях скидання стічних вод виловлюють придонних риб (короп, лящ). У цьому випадку бажано в тих же місцях відібрати для обстеження і молюсків. Дрібну рибу рекомендується відбирати цілими тушками (у великих беруть лише середню частину).

Особливої уваги вимагають процедури відбору крові. Зразки варто відбирати в ємності з хімічно стійкого скла з дотриманням необхідних запобіжних заходів. Для запобігання забруднення тканинною рідиною і гемолізу істотно, щоб відбиралися проби тільки крові, що вільно витікає. На склад зразка впливає і положення людини (чи іншої великої тварини) у ході відбору проби. У положенні "лежачи" позаклітинна рідина спрямовується в кровоносні судини, розбавляючи тим самим білки плазми крові. При цьому зміни концентрації компонентів можуть досягати 20 % і давати помилкові результати аналізу.

Відбір замороженого чи охолодженого м'яса роблять з однорідної партії. Проби м'яса (без жиру) від туш беруть шматками масою не менше 200 г в області шийних хребців, лопатки, стегна, м'язів спини. Загальна маса проби 1-2 кг. У такій же кількості відбирають і зразки досліджуваних субпродуктів. Кожен зразок упаковують в пергамент або фольгу і зберігають до аналізу в замороженому стані При відборі проб м'яса птаха з кожної партії відбирають по три тушки Аналогічно відбирають і м'ясо кроликів. При необхідності проби поміщають у холодильник і заморожують.

Проби молока беруть після ретельного перемішування, домагаючись повної однорідності і не допускаючи сильного спінювання. Із серії точкових проб складають об'єднану – об'ємом близько 1 л. Посуд, в який поміщають проби молока, повинен бути хімічно стійким і закриватися кришкою. До початку аналізу проби варто зберігати при температурі від +2 до +8°С. При тривалому зберіганні молоко заморожують.