ТЕМА 2. ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ МЕНЕДЖМЕНТУ

1. Менеджмент як специфічна сфера людської діяльності

Будь-яким підприємством, чи то корпорацією чи сімейним магазином, необхідно управляти. Коли говорять «управління підприємством», мають на увазі дії його керівника, які направлені на досягнення якоїсь певної мети. Сьогодні керівників підприємств називають «менеджер», а те, чим вони займаються - менеджмент. Що ж означають поняття «менеджмент», «менеджер»?

Сучасний Оксфордський словник англійської мови тлумачить поняття «менеджмент» не однозначно, а саме:

1)   менеджмент - це спосіб, манера спілкування з людьми;

2)   менеджмент - це вміння та адміністративні навички організовувати ефективну роботу апарату організації;

3)   менеджмент - це влада та мистецтво керування;

4)   менеджмент - це органи управління, адміністративні одиниці, підрозділи.

Поміж менеджерів-практиків та вчених ще й досі не існує єдності поглядів щодо сутності менеджменту:

1)   перші вважають, що менеджмент - це професія, що орієнтована на практичне використання. Головне тут - реальний результат, який забезпечується накопиченим досвідом менеджера;

2)   другі вважають, що менеджмент - це процес досягнення мети організації за допомогою інших людей. Тому, головне для менеджера - це мистецтво спілкування з людьми та керування ними;

3)   треті вважають, що менеджмент - процес прийняття раціональних рішень. Тому, головне завдання менеджера - це пошук оптимальних управлінських рішень за допомогою математичних моделей та на основі використання системи наукових знань.Термін “менеджмент” походить від англійського “to manage” і означає – управляти, стояти на чолі, завідувати, вирішувати проблеми.

Українське слово «управління» та англійське «management» хоча і є словами-синонімами, проте справжній їх зміст дещо відрізняється. Термін «управління» не є задовільним замінником слова «менеджмент» тому, що в останньому мова йде лише про одну із форм управління, а саме про управління соціально-економічними процесами за допомогою і в рамках підприємницької структури, акціонерної компанії тощо. При чому економічною основою менеджменту є ринковий тип господарювання. Таким чином термін «менеджмент» вживається у відношенні до управління господарською діяльністю, тоді як для інших цілей використовуються терміни: «організація», «управління», «адміністрування».

Останніми роками спостерігається певна конвергенція поглядів на менеджмент. У широкому розумінні менеджмент - це вміння досягати поставлених цілей, використовуючи працю, інтелект та мотиви поведінки інших людей (рис. 2.1).

 
Рис. 2.1. Основні складові та сфери менеджменту

У діяльності всіх менеджерів, незалежно від функції, яку вони виконують, посади, яку вони обіймають, галузі, у якій вони працюють, є дещо спільне. Саме це спільне, загальне для діяльності всіх менеджерів і становить фундамент науки менеджменту, складає її основи, які і є предметом вивчення курсу «Основи менеджменту» як навчальної дисципліни.

При цьому слід зауважити, що знань теоретичних основ управління замало для забезпечення ефективного функціонування тієї або іншої організації. «Той, хто ставить діагноз за книгою, або намагається управляти, вивчивши напам’ять принципи менеджменту, рідко коли досягає успіху».

Відомо, що за всіх інших рівних умов кінцевий результат діяльності різних керівників не однаковий. Спроби пояснити це науковими методами результатів не дають і дати не можуть. В управлінській діяльності завжди присутнє дещо таке, що не піддається кількісному аналізу і що прийнято називати мистецтвом управління. Проте, це не означає, що управління здійснюється спонтанно, стихійно, що менеджер покладається тільки на вдачу, інтуїцію, власний досвід. Мистецтво управління саме і є вмінням менеджера-практика пристосувати досягнення науки управління до:

-       особливостей власного характеру;

-       особливостей підлеглих;

-       особливостей відповідної сфери бізнесу.

Таким чином, наука та мистецтво менеджменту не виключають, а доповнюють одне одного. Мистецтво менеджменту завжди спирається на наукові знання, які покладено в його основу.

Поняття «менеджмент» є досить загальним і трактується по різному. У ньому поєднуються досить різні принципи, ролі, види діяльності та функції. Підходи, що найчастіше використовуються при визначенні сутності та змісту менеджменту, можна подати у вигляді окремої моделі (рис. 2.2.)

Рис. 2.2 Підходи до визначення менеджменту

Як видно із даної моделі, існують різні підходи до визначення терміну «менеджмент»:

1. Менеджмент як функція. Перш за все менеджмент розглядається як особливий вид людської діяльності, спрямований на досягнення визначеної мети або цілей організації.

2. Менеджмент як процес – відображає прагнення теоретиків і практиків менеджменту інтегрувати всі види діяльності пов’язані з управлінням у єдиний безперервний ланцюг.

3. Менеджмент – це орган або апарат управління сучасними організаціями, його завдання – ефективно використовувати і координувати всі ресурси для досягнення мети.

4. Менеджмент – це категорія людей, які управляють організацією. Вони забезпечують умови для продуктивної та ефективної праці зайнятих в організації працівників та одержання результатів, що відповідають поставленій меті.

5. Менеджмент як мистецтво управління – це процес ефективного використання теоретичних знань у практичній діяльності, сукупність прикладів, зразків, еталонів кваліфікованого вирішення управлінських проблем у різних ситуаціях.

6. Менеджмент як наука має свій предмет і методи його вивчення, свої специфічні проблеми і підходи до їх розв’язання. Наукову основу цієї дисципліни складає вся сума знань про управління, накопичена практикою людської цивілізації і сконцентрована у вигляді концепцій, теорій, способів, систем управління. Менеджмент як наука пояснює природу управлінської праці, встановлює причинно-наслідкові зв’язки, виявляє фактори та умови, за яких спільна праця людей є більш ефективною. Наука управління розробляє свою теорію, змістом якої є закони, закономірності, функції, принципи та методи управлінської діяльності.

Загалом наявність багатьох підходів до розгляду менеджменту спричинили появу більш ніж трьохсот визначень менеджменту, згідно яких менеджмент – це: самостійний вид людської діяльності, професійно спрямований на досягнення цілей організації шляхом використання різного роду ресурсів із застосуванням принципів та методів наукового управління; спосіб та манера спілкування з людьми; влада та мистецтво керівництва; вміння та адміністративні навички організовувати ефективну роботу служб та працівників; органи управління, адміністративні одиниці; наука про управління.

Окремі дослідники вважать, що в англійську мову слово «менеджмент» потрапило разом з норманами, після завоювання Англії у 1066 році, й тоді воно мало форму старофранцузького слова ménagement – «мистецтво супроводжувати, скеровувати», походячи з латинської мови від виразу manu agere – «вказувати рукою».

Таким чином, з однієї сторони, існує тотожність понять «менеджмент» та «управління», але водночас не можна вести мову про їх абсолютну ідентичність. Якщо менеджмент традиційно розглядається як універсальний вид людської діяльності, в ході якого будь-яка комерційна і некомерційна організація спрямовується на досягнення поставлених цілей, ефективне використання ресурсів і високу продуктивність праці, то управління є властивістю, притаманною будь-якій системі, яка дозволяє розпізнати сукупність елементів як ціле.

Розрізняють управління в біологічних, соціальних, економічних, політичних, технічних, кібернетичних та інших системах і підсистемах. Іншими словами, поняття управління є ширшим і охоплює системи живої та неживої природи, а менеджмент – його різновидом, концентруючись на управлінні соціотехнічними системами, тобто такими, в яких жива праця людей поєднується з використанням засобів і предметів праці, а результати діяльності таких систем мають суспільну цінність. Найпростішу систему управління утворюють об’єкт управління та пов'язаний з ним орган управління – суб’єкт. Зв’язки між ними бувають прямими і зворотними: прямим зв’язком передаються керуючі команди (накази і розпорядження), а зворотнім – відомості про стан об’єкта.

Суб’єкт управління або керуюча система – фізична особа чи організація (група осіб чи юридична особа), яка приймає рішення та керує процесами чи відносинами шляхом здійснення владних впливів на об’єкт управління. Основою владного впливу суб’єкту управління на об’єкт є організаційно-розпорядчі, економічні та морально-етичні важелі впливу.

Об’єкт управління або керована система – це те, на що спрямований владний вплив суб’єкту управління (інформація, люди, процеси). Відносини між суб’єктом і об’єктом управління у загальному вигляді можна представити так, як це показано на рисунку 2.3.

Рис. 2.3. Взаємодія між суб’єктом і об’єктом управління.

Що ж стосується терміну «керівництво», то він означає групу осіб в організації, які наділені владними повноваженнями, а «керування» означає ще й роботу, пов’язану з управлінням технічним устаткуванням. З’ясувавши значення та походження основних термінів, які описують процес управління, варто перейти до питання більш складного: чим є менеджмент - наукою чи мистецтвом?

Якщо наукою вважати діяльність з отримання знань та самі знання про дійсність, а мистецтвом – досконале вміння у якийсь справі або майстерність, то менеджмент, охоплюючи всі сфери діяльності організації, має ознаки і науки, і мистецтва. По-перше, він базується на використанні об’єктивних законів та закономірностей економіки, психології та суспільної взаємодії. Менеджмент як система знань виник і розвинувся в зв'язку з необхідністю пояснити, чому розвиваються або руйнуються організації. Шляхом спроб та помилок дослідники управління відповідають на запитання «У чому виявляється успіх організації?» та «Що може зробити керівник для забезпечення успіху організації?». Для відповіді на них науковці накопичували емпіричні дані (тобто такі, що засновані на досвіді, вивченні фактів, безпосередньому спостереженні та проведенні експерименті), здійснюючи продукування та теоретичну систематизацію об’єктивних знань про дійсність. Таким чином, менеджмент варто розглядати як науку, оскільки він:

а) є сферою людської діяльності;

б) утворює нові та систематизує існуючі знання про суспільну діяльність (тобто управління соціотехнічними системами);

в) формує уявлення людей про середовище, у якому відбувається взаємодія між людиною та технологічним обладнанням;

г) втілюється в практику ведення бізнесу завдяки отриманим від досвіду та рекомендацій результатам.

Але чи є менеджмент мистецтвом?

Крім широкого розуміння мистецтва як «майстерності у виконанні дорученої справи», існує й більш традиційне визначення, згідно з яким мистецтво виступає однією з форм суспільної свідомості, що відображає дійсність у конкретно-чуттєвих образах, відповідно до певних етичних ідеалів. Тому найкращою відповіддю на наведене вище запитання є вислів одного з найвидатніших мислителів та теоретиків сучасності, канадського дослідника менеджменту Генрі Мінцберга: «Керівники та суспільство сприймають менеджмент як науку чи як професію, якій можна навчитися в університеті. Насправді ж, менеджмент – це найдосконаліше мистецтво, оволодіти яким без досвіду неможливо.

Менеджмент - це управління соціально-технічними системами, яке полягає у здійсненні процесу планування, організації, мотивації та контролю діяльності організації з метою ефективного та результативного виконання завдань.

Менеджмент – цілеспрямований вплив на колектив працівників або окремих виконавців з метою виконання поставлених завдань та досягнення визначених цілей.

Менеджмент – це вміння досягати поставлених цілей використовуючи працю, інтелект та мотиви поведінки інших людей.

Менеджмент – це сукупність методів, принципів, засобів, функцій і форм управління організаціями, установами з метою реалізації стратегічних планів, досягнення ефективного виробництва і збільшення прибутку.

2. Основні поняття менеджменту

Розвиток традиційного управління призвів до виникнення наукової дисципліни – менеджменту, яка має свій предмет, метод і теорію, а також ряд інструментів та інших специфічних понять.

Предметом науки менеджмент є управлінська діяльність та організаційно-економічний механізм її здійснення. Теоретичне вивчення менеджменту ґрунтується на системі управління, головними елементами якої є:

- апарат управління (менеджери);

- механізм управління (зв’язки і методи);

- процес управління (функції);

- засоби що забезпечують процес управління (інформаційні носії та технології);

- шляхи вдосконалення управління (управлінські нововведення).

Менеджмент використовує багато різних інструментів в процесі своєї діяльності, проте їх спільною основою є:

Ієрархія – тип службових відносин між управлінськими працівниками; система підпорядкування нижче стоячих підрозділів вищестоячим.

Ринок – це сукупність взаємопов’язаних елементів, що впливають на організацію, фірму, підприємство як із середини так і ззовні.

Організаційна культура – характеризує визначенні як в суспільстві так і окремо в кожній організації правила, стандарти та норми поведінки і моралі.

Однією з основних умов управління є взаємодія між суб’єктом і об’єктом управління. Ця взаємодія визначає активних та пасивних учасників управлінського процесу. У цьому контексті те, на що спрямовується управлінська діяльність є об’єктом управління, і, відповідно, той, хто здійснює управлінський вплив є суб’єктом управління.

Об’єктами управління є різноманітні форми суспільних відносин, поведінка і діяльність людей у різних організаціях, матеріали та грошові ресурси.

Об’єктом менеджменту є окремі підприємці і трудові колективи, що мають форму підприємств, об'єднань, асоціацій, акціонерних компаній, товариств тощо; процес управління виробничо-господарською діяльністю підприємств, корпорацій, господарських товариств, об'єднань та інших організацій.

Суб’єктом управління може бути людина або група людей, що мають здатність свідомо визначити цілі, розробляти та вибирати засоби впливу і засоби досягнення встановлених цілей, спроможні здійснювати керівництво та визначати фактичне досягнення цілей організації. Основою будь-якого суб’єкту управління є дія конкретних людей.

Для того, щоб взаємодія між суб’єктами і об’єктами управління була ефективною – необхідно дотримуватися ряду умов:

- суб’єкт і об’єкт управління повинні відповідати один одному;

- в межах єдності суб’єкта і об’єкта управління останній повинен мати відносну самостійність;

- суб’єкт і об’єкт управління мають взаємодіяти між собою, ґрунтуючись на принципах зворотного зв’язку та відповідним чином реагуючи на управлінську інформацію, одержану одне від одного.

3. Менеджери та підприємці. Рівні управління

Менеджмент є невід’ємною частиною сучасного бізнесу. Бізнес, або, іншими словами, підприємництво, співвідноситься з менеджментом як об’єкт управління співвідноситься із суб’єктом, тобто менеджмент та підприємництво є двома різними аспектами того ж самого процесу суспільної взаємодії.

Термін підприємець був уведений французьким економістом Рішаром Кантіллоном на початку XVIII століття. І з того часу це слово характеризує людину, яка бере на себе ризик, пов’язаний з організацією нового підприємства або з розробкою нової ідеї, нової продукції чи нового виду послуг, пропонованих суспільству. Дуже важливо розуміти, що слова «підприємець» і «менеджер» не є синонімами.

У загальному виді, менеджер – це учасник організації, який поєднує і координує роботу інших її членів. У більшості випадків менеджер виконує управлінські функції в організації, пов’язані з менеджментом персоналу, фінансовим менеджментом, операційним та маркетинг-менеджментом, а також з питаннями корпоративного управління. Управління, як стверджує П.Друкер, є особливим видом діяльності, що перетворює неорганізований натовп в ефективну, цілеспрямовану і продуктивну групу (команду). Власники бізнесу можуть виступати у ролі підприємців, менеджерів чи рантьє – осіб, які отримують доходи від інвестицій у певний вид діяльності (такими особами можуть бути акціонери або вкладники банків). Власник-менеджер є доволі поширеним явищем в малих та середніх фірмах, особливо на початкових стадіях розвитку нового бізнесу. У той же час, таке суміщення вимагає від власника бути добре обізнаним з технічною стороною діяльності фірми, володіти базовими знаннями з бухгалтерського обліку, фінансів, маркетингу та управління персоналом. Сьогодні говорять, що підприємництво можна розглядати у двох вимірах: як процес та як форма поведінки. Підприємництво як процес означає, що особа чи мала група осіб створюють щось нове, дещо відмінне від того, що існувало раніше, використовуючи для цього ресурси, які мають суспільну цінність.

Справжній підприємець повинен володіти підприємницьким поведінковим набором та реалізовувати його в процесі своєї діяльності. Але чи означає це, що підприємництво і діяльність професійного найманого керівника є двома різними формами поведінки? Згідно з поширеною у Європі та США теорії стосовно принципів побудови взаємин між менеджментом фірми та власниками, такі взаємини мають розглядатися як відносини «довірителя» (принципала) з його агентом. Перший (власник-підприємець) наймає довірену особу для надання певних послуг та виконання деяких функцій. Надання послуг передбачає делегування агенту частини прав з прийняття рішень, тобто делегування частини функцій з поведінкового набору підприємця. Керівник чи група найвищих посадових осіб фірми у даному випадку будуть виступати у якості довіреної особи, що наймається власником для управління фірмою у його інтересах. Виконавчі керівники призначаються власником, а їх робота оплачується на основі контракту, який укладається між власником-працедавцем та найманим керівником. Разом з тим, практика останніх років свідчить про відсутність згоди між власниками та їх агентами-менеджерами, причиною чого є розбіжність інтересів цих двох груп зацікавлених осіб. Для власників пріоритетом є зростання ринкової капіталізації фірми та дохідності капіталу, тому рішення менеджера мусять бути кваліфікованими та помірно ризикованими. Але ризик суперечить інтересам найманого керівника, оскільки ставить під сумнів його подальшу кар’єру. Високий чи помірний ризик при прийнятті управлінських рішень загрожує знизити ринкову вартість управлінця – успіхи менеджера сприймаються як закономірність, невдачі та фінансові втрати – як результат особистої непрофесійності. Тому інтерес менеджера полягає перш за все у збільшенні власного людського капіталу, інакше кажучи – у збереженні та посиленні власних позицій на ринку праці. Людський капітал вимірюється сумою винагороди, що очікується за всі прийдешні роки кар’єри керівника.

Незважаючи на відмінності у видах діяльності, формах власності та розмірах організацій, для менеджерів можуть бути визначені такі загальні характеристики: цілеспрямованість; наполегливість; ораторські та комунікаційні здібності; творче мислення, інноваційність та відкритість до сприйняття нового досвіду; готовність та прийняття помірного ризику; здатність вчитися з власних помилок та невдач; спокійне сприйняття помилок та невдач інших людей; здатність використовувати можливості внутрішнього та зовнішнього середовища; хист до згуртування найкращих працівників навколо себе; здатність виживати у корпоративній боротьбі; глибоке розуміння сутності діяльності, якою займається організація; добра обізнаність у законах ведення бізнесу; економічна інтуїція (відчуття економічних критеріїв); освіченість; відчуття власної вартості та повага до себе;

Рівні управління. Менеджмент часто розглядають і як вид професійної діяльності. З цієї точки зору для розуміння сутності менеджменту важливо знати, хто такі менеджери і чим їх діяльність відрізняється від діяльності інших категорій робітників.

Директор, керівник групи, начальник, завідувач тощо ‑ всі ці слова позначають посади. Люди, які обіймають ці посади можуть бути об’єднані загальним поняттям «менеджер», оскільки можна визначити наступні спільні для них ознаки діяльності:

1. менеджер має хоча б одного підлеглого;

2. менеджер управляє частиною або всією організацією, в якій він працює;

3. менеджер отримує певні повноваження та приймає в їх межах рішення, що матимуть наслідки для інших співробітників організації.

Тобто, менеджер – це людина, яка займає постійну керуючу посаду, наділена повноваженнями і приймає в їх межах рішення за певними видами діяльності організації.

Будь-яку організацію можна розглядати як систему взаємозв’язаних у єдине ціле окремих елементів. Одночасно організація є і частиною (елементом) системи більш високого порядку - зовнішнього середовища.

До основних компонентів внутрішнього середовища організації відносяться: виробництво, дослідження та розробки, технологія, сировина, матеріали, фінанси, робітники тощо.

Зовнішнє середовище прямого впливу включає постачальників, споживачів, конкурентів та інших економічних партнерів (наприклад банки). Зовнішнє середовище опосередкованого впливу - економічна, соціальна, політико-правова, технологічна, екологічна, міжнародна компоненти тощо.

Все це і є тими компонентами, з якими доводиться мати справу менеджеру. У відповідності до цього розрізняють наступні сфери менеджменту: виробничий менеджмент; фінансовий менеджмент; управління персоналом; управління дослідженнями та розробками; облік; маркетинг; загальна адміністрація.

Менеджер може: 1) керувати будь-якою з них (або її частиною); 2) керувати кількома одразу; 3) керувати всією організацією в цілому.

У залежності від кількості компонент (сфер) організації, якими управляє менеджер, розрізняють три рівні менеджменту: вищий; середній; нижчий.

Співвідношення сфер та рівнів менеджменту схематично зображено на рис. 2.4.

Рис. 2.4. Співвідношення сфер і рівнів менеджменту

Отже, управління є істотно важливою діяльністю для організації. Майже в усіх організаціях можуть бути виділені три основні ієрархічні рівні: низова ланка (технічний рівень управління), середня ланка (управлінський рівень) та вища ланка (інституційний рівень). Виключення становлять невеликі організації (кілька осіб) з плоскою (неієрархічною) структурою управління – де є один керівник та кілька працівників. Всі інші організації – від середньої школи до Кабінету Міністрів, й від тролейбусного депо до корпорації «Дженерал Електрик» - можуть бути поділені на три основні управлінські рівні, як це представлено на рис. 2.5.

Рис. 2.5 Рівні управління в організації

Керівники низової ланки. Ті, кого називають керівниками низової ланки або операційними керівниками утворюють організаційний рівень, який знаходиться безпосередньо над робочими й іншими працівниками (не управителями). Молодші керівники здійснюють контроль за виконанням виробничих завдань, збирають та передають інформацію про правильність їх виконання. Для цих керівників важливими професійними вимогами є наявність технічних навичок (керівник має бути найкращим фахівцем серед підлеглих), навички спілкування (комунікаційні), здатність планування робіт на перспективу.

Керівники середньої ланки. Робота молодших керівників координується і контролюється керівниками середньої ланки. За останні десятиріччя середня ланка управління значно зросла і за своєю чисельністю, і за своєю значимістю. У великій організації може бути стільки керівників середньої ланки, що виникає необхідність у поділі даної групи. Типовими посадами керівників середньої ланки управління є: завідувач відділом (у бізнесі), декан (в університеті), керуючий збутом по регіону або по країні, директор філії тощо.

Керівники вищої ланки. Вищий організаційний рівень ‑ керівництво вищої ланки - найменш чисельна група менеджерів в організації. Типові посади керівників вищої ланки в бізнесі - це голова Ради, президент, віце-президент, директор або ректор. Керівники вищої ланки відповідають за прийняття найважливіших рішень для організації в цілому або для основної частини організації, планують і визначають розвиток організації на багато років вперед. Вважають, що керівники вищої ланки планують свою діяльність та діяльність організації на періоди від 5 до 50 років.

Навичками називають автоматизовані уміння людини, тобто ті, для виконання яких вона не має прикладати особливих зусиль і які виконуються нею автоматично.

Комунікаційні навички – здатність передавати й сприймати інформацію, яка забезпечує ефективність і результативність у відносинах з іншими людьми (підлеглими, керівниками, колегами та сторонніми особами).

Технічні навички – навички, що охоплюють знання та майстерність у деякій спеціалізованій сфері.

Концептуальні навички – здатність мислити та обдумувати абстрактні ситуації, бачити організацію як єдине ціле та взаємозв’язок між її окремими підрозділами, а також визначати місце організації у середовищі, у якому вона функціонує.

Численні дослідження у західних країнах стосовно якостей, необхідних успішному менеджеру, дозволяють лише приблизно окреслити основні з них:

- технічні здібності (здатність кваліфіковано, із знанням справи виконувати роботу на своїй ділянці, технічні прийоми конкретної діяльності);

- аналітичні здібності (здатність ідентифікувати ключові фактори тієї чи іншої ситуації, визначати їх взаємодію і ступінь важливості);

- діагностичні здібності (здатність ставити діагноз проблем організації, тобто визначати їх симптоми та причини виникнення);

- здатність взаємодіяти з людьми (здатність налагоджувати контакти та будувати стосунки із співробітниками організації);

- концептуальні здібності (здатність усвідомлювати причинно-наслід-кові зв’язки в організації, бачити, яким чином можна скоординувати діяльність окремих частин організації, аби досягти поставлених цілей найбільш продуктивним способом).

Ролі менеджерів в організації.

Крім відмінностей у навичках та рівні владних повноважень, керівники в організації відрізняються ще й ролями, які виконуються ними в кожний конкретний момент часу. Відповідно до досліджень Генрі Мінцберга, керівники в організаціях виконують міжособистісні, інформаційні ролі та такі, що пов’язані з прийняттям рішень. Роль – це набір певних правил поведінки менеджера, які визначаються умовами його діяльності та очікуваннями оточення (підлеглих та інших керівників).

Головною і очевидною міжособистісною роллю є роль «номінального очільника» (номінального голови). Відповідно до неї, керівник представляє свою організацію і виконує низку звичайних обов’язків правового й соціального характеру. Дуже часто організацію асоціюють саме з її керівником – «Майкрософт» з Біллом Гейтсом, «Еппл» – зі Стівом Джобсом. Риси керівника поширюються на очолювану ним організацію, та й навпаки, характер діяльності організації впливає на наше ставлення до керівництва. Ця роль є формальною, оскільки часто «номінальний очільник» не займається безпосередньою, щоденної діяльністю в компанії – він є символом для неї.

Однак крім формального представництва компанії керівник має бути й лідером. Виконуючи цю роль, керівник реалізує функцію керівництва, займає активну позицію в компанії та зменшує протиріччя між найманими працівниками та цілями організації.

Менеджер є центром, до якого звертаються співробітники. Керуючи людьми, менеджер отримує безліч інформації стосовно різноманітних аспектів діяльності організації, і уся ця інформація має бути сприйнята ним, опрацьована та передана кінцевим одержувачам (виконавцям). Тому менеджери виконують ролі посередників (зв’язкових), розбудовуючи та підтримуючи комунікаційні мережі з числа зовнішніх та внутрішніх контактів, які забезпечують успішність організації. У інформаційній ролі спостерігача керівник шукає різноманітну внутрішню й зовнішню інформацію, яка дозволяє зрозуміти організацію та її оточення.

Рис. 2.6 Функціональні ролі керівників

У ролі інформатора керівник передає важливу інформацію членам організації у вигляді фактів та власного тлумачення даних, отриманих з різних джерел.

У ролі оратора менеджер комунікує з іншими людьми (не обов’язково зі своїми підлеглими) та має необхідність ефективно передавати свою точку зору. Дії менеджера-оратора пов’язані із передачею інформації іншим людям про перспективи організації, її політику і стратегію, дії та їх результати (досягнення і помилки). У цій ролі менеджери (керівники) створюють образ організації.

Менеджери-підприємці, як ми вже зазначали, називаються інтрапренерами. Вони займаються пошуком можливостей і загроз всередині і поза межами організації, ініціюванням змін та управлінням ними у відповідь на можливості та загрози.

Діяльність менеджера завжди пов’язана з прийняттям рішень та розподілом ресурсів. Складність цієї діяльності полягає в тому, що потреби (попит на ресурси) у більшості випадків перевищують пропозицію, до того ж найбільш цінні ресурси завжди є й найбільш дефіцитними. Задовольнити потреби всіх не є можливим, але треба вчитися розподіляти обмежені ресурси таким чином, щоб їх використання дало найбільший ефект (зиск) для організації. Тому роль розподілювача передбачає ефективне управління обмеженими ресурсами всіх видів з метою виконання результативного виконання працівниками функціональних завдань.

Нарешті, саме керівникам делегується право представляти свою організацію у взаєминах з іншими організаціями, оскільки саме вони наділені повноваженнями проводити найбільш важливі внутрішні й зовнішні переговори, захищати інтереси власників та членів організації, а також брати на себе відповідальність за результати ведення переговорів.

Управління є дуже складним процесом, складність якого визначається в значній мірі різноплановістю управлінських завдань. Так, зокрема, до управлінських завдань належать: планування, розподіл та використання фінансових ресурсів; підбір, розстановка та мотивація персоналу; визначення цілей, завдань та стратегії підприємства; організація та розміщення виробничих приміщень та потужностей; визначення потреби в інвестиціях, залучення та контроль за інвестиційними ресурсами; організація та реалізація проектів, контроль за їх виконанням і багато іншого. Саме тому, в залежності від сфери застосування наукового управління виділяють різні сфери самого менеджменту.

Найчастіше виокремлюють такі сфери менеджменту:

Загальний менеджмент – розглядає спільні для всіх керівників питання стосовно постановки завдань, планування, організації, контролю і управління підприємством;

Фінансовий менеджмент – включає такі основні види діяльності: визначення фінансової структури організації і її потреб у фінансових коштах; виявлення альтернативних джерел фінансування і їх оцінка; практичні поступлення фінансових ресурсів з різних джерел; ефективне використання одержаних грошових коштів та ін.;

Операційний менеджмент – вивчає управлінську діяльність в першу чергу менеджерів нижчого ступеня управління, яка полягає у безпосередньому керівництві роботою працівників щодо виконання оперативних планів, графіків випуску продукції і наданні послуг тощо;

Стратегічний менеджмент – вивчає управлінську діяльність, яка пов’язана із формуванням місії підприємства, включаючи визначення його цілей, довгострокових стратегій, установок і орієнтирів, розвиток іміджу, який повинен відповідати зовнішньому середовищу і внутрішнім можливостям підприємства;

Менеджмент персоналу – охоплює підбір, підготовку, оцінку і розстановку керівних кадрів, розробку системи заробітної плати, підвищення кваліфікації кадрів, їх мотивації тощо;

Інноваційний менеджмент – це управління новими науковими знаннями, товарами, послугами, технологічними і організаційними ідеями;

Антикризовий менеджмент – вивчає особливості управління організаціями у кризових ситуаціях та жорсткій конкурентній боротьбі. Розробляє методи, моделі та приклади виходу з кризи, а також визначає можливі наслідки від їх застосування;

Маркетинговий менеджмент – вивчає потреби ринку, пошук можливості їх задоволення через налагодження відповідної системи виробництва та обміну товарів і послуг, а також досліджує шляхи та методи формування і стимулювання попиту на потрібні товари і послуги.

Завдяки диференціації сфер менеджменту забезпечується спеціалізація управлінської діяльності відповідно до функціональних служб підприємства. Проте, існує й інший поділ менеджменту, який базується на приналежності підприємства до тієї чи іншої галузі, виділення так званого галузевого менеджменту. Відповідно до цього поділу виділяють: аграрний менеджмент; міжнародний менеджмент; банківський менеджмент; транспортний менеджмент; туристичний менеджмент; промисловий менеджмент тощо.

Не зважаючи на можливість виділення окремих типів галузевого менеджменту, поділ управлінської діяльності на уже згадані сфери менеджменту має загалом повніший характер, і тому частіше використовується у науково-практичних інформаційних джерелах.

4. Методи досліджень в менеджменті

Метод (від грецьк. methodos – шлях дослідження, теорія, вчення) – спосіб досягнення визначеної мети, розв’язання конкретної задачі; сукупність прийомів чи дій практичного або теоретичного пізнання дійсності.

1. Діалектичний метод. Вивчає явища в розвитку, а саме – взаємозумовлений і суперечливий розвиток явищ дійсності.

2. Конкретно-історичний метод. Передбачає вивчення досліджуваного явища в розвитку з урахуванням причин, умов і чинників, які зумовили зміни, тенденції розвитку явища тощо.

3. Системний метод. Постає як сукупність методологічних засобів, процедур, прийомів, спрямованих на дослідження складних об'єктів з урахуванням усіх наявних взаємозв'язків та динамічних характеристик. 

4. Аналітичний метод. Полягає в розчленуванні цілого на частини і розгляд їх як цілого. Використовують стосовно складних явищ та об'єктів.

5. Балансовий метод. Використовують для вимірювання впливу чинників на узагальнюючий показник. У його основі складання балансів, які є аналітичною формою порівняння планових і звітних показників, надходжень і витрат, активів і пасивів. Цей метод дає змогу проаналізувати відповідність показників у вартісних і кількісних величинах, виявити відхилення та причини, які зумовили такий стан речей.

6. Методи моделювання (вербального, фізичного, аналогового, математичного). Застосовують їх за умови, коли неможливо через складність взаємозв'язків дослідити розвиток об'єкта під впливом різноманітних чинників. У таких ситуаціях ефективні імітаційні моделі, які мають бути адекватними та максимально наближеними до особливостей об'єкта і реалій його буття.

7. Експертні методи. Їх використовують за умови, коли неможливо кількісно визначити певні параметри. До них належать органолептичні методи, тобто визначення в кількісній формі результатів суб'єктивного сприйняття спеціалістами (експертами) ознак чи властивостей оцінюваного явища.

8. Економіко-математичні методи. До них відносять методи вивчення випадкових або імовірнісних явищ. Завдяки їм виявляють закономірності серед випадковостей. До цієї групи належать методи елементарної математики (диференційне, інтегральне та варіаційне обчислення); методи математичного аналізу (вивчення одномірних та багатомірних статистичних залежностей); методи математичної статистики (виробничі функції, міжгалузевий баланс тощо); економетричні методи (лінійне, нелінійне, блочне, динамічне програмування); методи математичного програмування (метод випуклого програмування, сіткове програмування, управління запасами тощо); методи економічної кібернетики (системний аналіз, імітаційні методи); методи теорії ймовірностей та ін.

9. Соціологічні методи (анкетування, інтерв'ювання, тестування). Ґрунтуються на соціологічних опитуваннях вибірки цільових респондентів. Для розширення пізнавальних, дослідницьких можливостей доцільно інтегрувати всі методи, що сприятиме формуванню комплексного бачення сутності, розвитку взаємозв'язків між основними категоріями менеджменту.