Лекція 2.Система та організація моніторингу якості ґрунтів

1. Поняття про моніторинг ґрунтів, причини його необхідності

https://www.youtube.com/watch?v=2ePb7_I8GHc

Ґрунти України зазнали значної деградації в процесі їх використання. Їх деградація пов’яза­на не тільки із сільськогосподарським виробництвом. Негативні зміни також зафіксовані при розвідці та добуванні корисних копалин; використанні у військовій галузі, будівництві; внаслідок експлуатації ґрунтів у міському гос­подарстві. Відсутність обліку особливостей продуктивного шару, складу та властивостей ґрунтотвірних порід і підґрунтя при відведенні їх під забудову, в сучасних умовах часто призводить до розвитку геологічно-деградаційних процесів: підтоплення, затоплення, зсуви, провали, селі, тощо. Вивченню, прогнозуванню та попередженню цих катастрофічних явищ надається недо­статньо уваги. Це і є однією із першопричин змін стану ґрунтового вкриття.

Ось чому весь продуктивний шар ґрунтів України має контролюватися, задля недопущення негативних змін при використанні у тій чи іншій галузі народного господарства. Це завдання якраз і стоїть перед службою моніто­рингу ґрунтів .

Моніторинг ґрунтів - це організація кількісної і якісної оцінки змін ґрунтів у часі, контролю за надходженням та вмістом у ґрунтах усіх різновидів шкідливих речовин (важких металів, радіонуклідів, нітратів, залишків пестицидів, інших хімічних забруднювачів неорганічного і органічного походження).

Близьким до моніторингу ґрунтів є моніторинг земель. У процесі здійснення моніторингу має проводиться робота щодо збирання, опрацювання, передачі та збереження, аналізу інформації про стан земель, прогнозування їх змін і розроблення науково-обґрунтованих рекомендацій для прийняття рішень щодо запобігання негативним змінам стану земель та дотримання вимог екологічної безпеки.

Таким чином можна зробити висновок, що моніторинг земель є дещо ширшим поняттям, ніж моніторинг ґрунтів, позаяк перший базується на дру­гому. При проведенні моніторингу земель оцінюють стан та зміни не тільки певних ґрунтових відмін, а й певних земельних ділянок загалом, що включа­ють більше, ніж за одну ґрунтову відміну. Тобто спостереження проводяться за певними виробничими одиницями землеволодіння чи землекористування. Наприклад, за земельними паями, виділеними в натурі; полями та угіддями фермерських чи крупних реформованих господарств приватного типу; зем­лями під лісами; зайнятими залізницями, будівлями тощо.

Поняття «земля» дещо об’ємніше, ніж поняття ґрунт, що і відображає різницю між моніторингом ґрунтів і моніторингом земель.

Моніторинг земель, як і моніторинг ґрунтів, є складовою частиною дер­жавної системи моніторингу довкілля. Залежно від цілей, спостережень і охоплення територій, моніторинг земель та ґрунтів може бути національним, регіональним і локальним.

Згідно Положення, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів Ук­раїни [156], державна система моніторингу довкілля - це система спостережень, накопичення, опрацювання, передачі та збереження, аналізу інформації про стан довкілля, прогнозування його змін і розроблення науково-обґрунтованих рекомендацій для прийняття рішень про запобігання негативним змінам у довкіллі та дотримання вимог екологічної безпеки. Це Положення визначає порядок становлення та функціонування такої системи в Україні. Вона є складовою частиною національної інформаційної інфра­структури, сумісної з аналогічними системами інших країн.

Необхідність запровадження моніторингу ґрунтів полягає в нагальній потре­бі отримання своєчасної інформації про стан ґрунтового вкриття. Це дасть мож­ливість прогнозувати подальший розвиток цих змін у майбутньому і розробити комплекс заходів щодо недопущення подальшого погіршення стану ґрунтів.

Таким чином причинами створення системи моніторингу ґрунтів стали:

■  необхідність збереження в ґрунтах регулювання циклів біофільних елементів, як основи життєдіяльності людини і біосфери у цілому;

■  потреба контролю та попередження негативного розвитку процесів ґрунтоутворення, таких як дегуміфікація, декальцинація, агрофізична дегра­дація ґрунтів, вторинне засолення та осолонцювання, водна ерозія, дефляція;

■  необхідність істотного підвищення родючості ґрунтів, росту окупності коштів, засобів на застосування меліорації та інших виробничих витрат, спрямованих на підвищення врожайності сільськогосподарських культур, продуктивності сіножатей, пасовищ, лісів та інших типів земельних угідь;

■  неможливість узагальненої оцінки теперішнього стану ґрунтового вкриття України за існуючою розрізненою інформацією;

■  неможливість залучення та раціонального використання інвестицій через відсутність адекватної оцінки теперішнього стану земельних ресурсів України, що не сприяє виправленню недоліків.

Виходячи з наведеного, можна зробити висновок, що основним завдан­ням системи моніторингу ґрунтів є накопичення інформації з метою відображення загальної картини стану ґрунтового вкриття. Однак на цьому шляху є низка проблем, суть яких полягає в наступному:

■  неповнота даних, їх орієнтація на вузького споживача;

■  застарілість даних по великообмірювальних обстеженнях ґрунтів;

■  різноманітність методик, за якими визначаються показники складу та властивостей ґрунтів та незведеність в одне ціле отриманих даних.

2. Система моніторингу ґрунтів в Україні

https://www.youtube.com/watch?v=RxfcsbpC7SM

Система моніторингу ґрунтів в Україні ще не створена, хоча робиться останнім часом немало кроків щодо її формування. Очевидно, що така сис­тема має бути створена на базі існуючих установ і організацій, що мають відношення до моніторингу ґрунтів. Це пов’язано з тим, що для організації моніторингу ґрунтів потрібні значні кошти. Ця система має бути єдиною, уніфікованою для усієї країни, мати чіткі ієрархічні рівні, взаємозв’язану систему управління та виконання.

Медведєв В.В. запропонував систему моніторингу ґрунтів, що складається з 5 взаємопідпорядкованих рівнів. Найвищий рівень, згідно цієї структури, це головна станція з інформаційно-обчислювальним комплек­сом, що має бути сформована при ННЦ «Інститут ґрунтознавства та агро­хімії ім. О.Н.Соколовського» в м. Харкові.

До її функцій повинне належати:

■  методичне керівництво;

■  створення інформаційних баз даних;

■  автоматизована обробка даних;

■  видача інформації споживачам.

На наступному, регіональному рівні, запропоновано сформувати три так званих базових спостережних станції згідно із трьома основними ґрунтово- кліматичними зонами на території України (Поліська - створюється при Інституті землеробства УААН), Лісостепова (при ІГА ім. О.Н.Соколовського) та Степова (при Луганському дослідному Інституті агропромислового вироб­ництва). Ці станції функціонально та методично підпорядковані головній станції, а їх функції є такими:

■ методичне керівництво для локальних станцій та пунктів спостереження;

■  автоматизована обробка даних;

■  видача інформації споживачам.

На наступному рівні системи моніторингу ґрунтів в межах кожної ґрунто­вої провінції виділяють локальні станції (всього 13). Їх передбачається сфор­мувати на основі обласних центрів Держродючості. До їх компетенції належить проведення експедиційних, польових та аналітичних робіт. Ло­кальні станції здійснюють контроль за станом ґрунтів, використовуючи пункти спостереження, природні біоценози, поля господарств усіх форм власності і організації праці, поля держсортодільниць та варіанти стаціонар­них дослідів з різними рівнями удобрення та антропогенного навантаження. Ґрунти природних біоценозів - це, наприклад, нескошувані луки заповідни­ків «Михайлівська цілина» (Сумська область), цілинний степ заповідника «Асканія Нова» у Херсонській області тощо. Ґрунти цих заповідників - ета­лон, модель для спрямування ґрунтотворних процесів в ґрунтах, що вико­ристовуються в сільському господарстві. Для цього показники отримані на цілинному ґрунті порівнюють з показниками, отриманими на сусідніх сіль­госпугіддях. Так само використовують показники, отримані для ґрунтів держсортодільниць, де завжди культура землеробства і рівень удобрення були вищими, ніж у сусідніх господарствах. Спостереження за ґрунтами різних варіантів дослідної мережі дає можливість проконтролювати напря­мок змін ґрунтових процесів і режимів при різних рівнях удобрення, різній насиченості сівозмін культурами і багаторічними травами тощо. Таким чином можна промоделювати всі можливі рівні антропогенного навантаження, що можуть зустрічатись у виробничих умовах, на полях господарств даного регіону. На основі цього розробляються рекомендації для господарств, які б не дозволили погіршити стан ґрунтового вкриття.

Для проведення робіт з моніторингу ґрунтів залучаються не тільки уста­нови Мінагрополітики, а й гідромеліоративні експедиції Державного коміте­ту водного господарства, метеостанції, гідрометеослужба України, Інститут землеустрою та його обласні філії. Методичне керівництво всіма цими робо­тами могла б здійснювати служба охорони ґрунтів, яка створена в системі Мінагрополітики на базі Державного центру родючості. Вона б координувала всю роботу щодо моніторингу ґрунтів не тільки з установами та організа­ціями сільськогосподарського профілю, але й організаціями інших мініс­терств і відомств, у підпорядкуванні яких теж перебуває значна кількість земель, що теж зазнають негативної дії деградаційних процесів. Мова йде про Державний комітет лісового господарства, Міністерство оборони, землі міст та міських населених пунктів, енергетики (Рис.1).

Рис.1 Державний моніторинг.

Не дивлячись на значні успіхи у створенні системи моніторингу ґрунтів, все ж залишаються невирішеними багато аспектів, пов’язаних з цією проблемою:

1. Неузгодженість методик і системи моніторингу ґрунтів з прийнятими в країнах Європейського Союзу і країнах-партнерах цього міжнародного співтовариства.

2.  Все ще відсутній безпосередній моніторинг динаміки ґрунтотворних процесів у часі, а контроль здійснюється опосередковано, наприклад, інтенсивність ерозії прогнозується виходячи з безпосередніх метеорологічних даних, хоча методика цих спостережень на метеостанціях не відповідає вимо­гам ґрунтозахисного моніторингу.

3. Часто в інших країнах (наприклад, США) оцінку інтенсивності еро­зійних процесів здійснюють використовуючи інші опосередковані дані, як структуру земельних угідь та посівних площ, так і за універсальним рівнянням ерозії в умовах впровадження тих чи інших ґрунтозахисних заходів. Але такі показники можуть бути не достатньо точними. Необ­хідні прямі спостереження. Особливо це актуально у зв’язку з тим, що відповідно до ерозійних втрат дрібнозему і інтенсивності ерозійних про­цесів, фермер може у майбутньому обкладатися податками. Потрібні подібні дані для практичного їх використання з економічною і фінансовою метою.

3. Структура земельних угідь

https://www.youtube.com/watch?v=llAzuEBtldw

Земельні ділянки як основні земельно-кадастрові одиниці якісно неоднорідні, мають різні природно-історичні властивості і якості, що враховується при їх використанні і стосується різних угідь. Земельний кадастр у межах земельної ділянки ведеться за угіддями. У зв'язку з цим угіддя є основним елементом земельного кадастру.

Сучасна класифікація виділяє сільськогосподарські угіддя, до яких належать землі, що безпосередньо використовуються для виробництва сільськогосподарської продукції: рілля, багаторічні насадження, сінокоси і пасовища, а також перелоги (Рис. 1).

Рис. 1. Класифікація сільськогосподарських угідь.

Окремому обліку підлягають інші угіддя:

-     лісові площі;

-     деревно-чагарникові насадження;

-     болота;

-     землі, зайняті під водою;

-     дорогами, прогонами і просіками; будівлями;

-     дворами, вулицями, площами; інші землі, не використовувані у сільському господарстві.

До ріллі відносять земельні ділянки, які систематично обробляються під посіви сільськогосподарських культур, а також чисті пари, включаючи посіви багаторічних трав у полях сівозмін зі строком користування, передбаченим сівозмінами, і вивідні поля. Міжряддя садів та інших багаторічних насаджень, тимчасово використовувані під посіви сільськогосподарських культур, у площу ріллі не включаються, а обліковуються як площі багаторічних насаджень. Так само до ріллі не відносять ділянки поліпшених сінокосів і культурних пасовищ, розорані на період обновлення травостою, а також зайняті посівами попередніх культур (протягом не більше двох років), розорані з метою створення на них багаторічних пасовищ або поліпшених сінокосів.

До багаторічних насаджень відносяться земельні ділянки, зайняті штучно створеними деревними, чагарниковими або трав'янистими багаторічними насадженнями, здатними давати Урожай плодово-ягідної, технічної або лікарської продукції. Обліку підлягають всі багаторічні насадження, в тому числі розміщені на терасах. Із загальної площі багаторічних насаджень окремо обліковують площі:

-     садів – земельних ділянок, зайнятих деревними або чагарниковими насадженнями

(зернятковими, кісточковими, горіхоплідними, цитрусовими, субтропічними та іншими породами);

-     виноградників, зайнятих виноградними насадженнями; ягідників – ділянок, зайнятих культурними чагарниковими, напівчагарниковими і трав'янистими рослинами, які дають їстівні плоди;

-     плодорозсадників – ділянок, які використовуються для вирощування садивного матеріалу плодових, ягідних культур і виноградників. У плодовому розсаднику розмножують і проводять початкове формування рослин, відбирають і підготовляють їх до пересадження в сад або ягідник.

Серед багаторічних насаджень обліковують також хмільники – земельні ділянки, зайняті насадженнями хмелю, шовковиці – шовковичні насадження, чайні плантації – зайняті чайними рослинами, призначеними для збирання чайного листу або чайного насіння, ефіроолійними культурами (троянда, лаванда, шавлія) та інші види насаджень, що мають місцеве поширення. Площі, зайняті дорогами, лісовими захисними смугами, за винятком лінійних вітроломних насаджень усередині кварталів, до складу багаторічних насаджень не входять і обліковуються у відповідних видах угідь.

Перелогами вважають землі, які раніше оралися, а тепер через певні обставини більше одного року, починаючи з осені, не використовуються для посіву сільськогосподарських культур і не підготовлені під пар. До перелогів не відносять розорані ділянки сінокосів і пасовищ. залишені для природною заростання травостоєм.

Сінокосами називають земельні ділянки, покриті багаторічною трав'янистою рослинністю, які систематично використовують для сінокосіння. Залежно від природно-історичних властивостей сінокоси підрозділяються на заливні, суходільні і заболочені.

Заливні – це сінокоси з різнотравною рослинністю, розміщені в річкових долинах, заплавах рік і низинах, які систематично заливаються водами на тривалий час, що впливає на характер рослинності. Сюди не відносять лиманні сінокоси, розмішені в западинах засушливої степової зони.

До суходільних належать сінокоси, розміщені в сухих лощинах, балках, на рівнинних ділянках, вододілах або схилах, на незначних пониженнях місцевості серед ріллі і на лісових полянах в усіх зонах і гірських районах країни, що зволожуються головним чином атмосферними опадами, а також у долинах мілких рік і струмків, які періодично заливаються талими водами на нетривалий період.

Переважно це сінокоси нормального, а іноді й недостатнього зволоження.

Із загальної площі заливних і суходільних сінокосів виділяють поліпшені сінокоси. Залежно від обсягу і характеру проведених заходів поліпшені сінокоси підрозділяють на сінокоси поверхневого і корінного поліпшення. Сінокосами поверхневого поліпшення є ділянки сінокосів, на яких в результаті проведених заходів щодо поліпшення й догляду, але без оранки природної дернини для посіву лукопасовищних трав стало можливим міжсезонне сінозбирання, урожайність, порівняно з вихідною, підвищилася в півтора і більше разів. Сінокосами корінного поліпшення називають високопродуктивні ділянки сінокосів, на яких проведено комплекс заходів з корінного поліпшення і створено новий травостій. У заплавах рік і на схилах підвищеної ерозійної небезпеки залуження може проводитися без руйнування дернини. Сінокоси корінного поліпшення слід обліковувати з того року, в якому проведений посів багаторічних трав у чистому вигляді, або на наступний рік після посіву трави під покрив попередніх культур. Площі, зайняті попередніми культурами, обліковуються як сінокоси чисті.

Заболоченими сінокосами вважають надмірно зволожені сінокоси, розташовані на понижених елементах рельєфу або на слабо дренованих вирівняних плоских територіях, притерасних ділянках заплави і пониженнях вододільних і рівнинних плато, а також краї боліт з вологолюбною трав'янистою рослинністю.

За господарським станом заливні, суходільні і заболочені сінокоси підрозділяються на:

-     чисті – ділянки сінокосів, на яких нема деревно-чагарникових насаджень, пнів, каміння, купин або вони більш-менш рівномірно покривають до 10% площі: слабо купинисті ділянки сінокосу, площа якого від 10% до 20% покрита купинами;

-     середньо- і сильно купинисті – більше 20 % покрито купинами; слабо закорчовані або слабо заліснені – ділянки сінокосу, більш або менш рівномірно зарослі деревно-чагарниковою рослинністю, яка займає від 10 до 30% площі;

-     середньо- і сильно закорчовані або середньо- і сильно заліснені – зарослі деревно-чагарниковою рослинністю, яка займає від 30% до 70% площі ділянки. Якщо одна і та ж ділянка сінокосу покрита купинами, заросла деревно-чагарниковою рослинністю, при класифікації враховують основну ознаку, яка знижує продуктивність або утруднює її використання. Окремому обліку підлягають площі сінокосів, придатних до виконання механізованих робіт.

Пасовищами називають землі, покриті багаторічною трав'янистою рослинністю, які систематично використовуються для випасання худоби, не придатні для сінокосів і які не є перелогами. Крім того, у складі пасовищ обліковують площі підкормових і карантинних ділянок, а також ділянки скотопрогонів. Пасовища підрозділяються на суходільні і заболочені.

Суходільними називаються пасовища, розташовані в сухих улоговинах, на рівнинах, вододілах або схилах в усіх зонах і гірських районах країни, які зволожуються головним чином атмосферними опадами, а також в долинах рік, коротко і несистематично затоплюваних. Із суходільних пасовищ окремому обліку підлягають багаторічні культурні і поліпшені пасовища. До багаторічних культурних відносять площі пасовищ, на яких проведено комплекс заходів з корінного або поверхневого поліпшення і детального їх впорядкування. На них створено добрий травостій, систематично проводять догляд, вносять добрива, правильно використовують у системі пасовищезміни. У результаті проведених заходів продуктивність багаторічних культурних незрошуваних пасовищ в 2,5-3 рази, а зрошуваних – у 3-4 і більше разів вища порівняно з вихідною. Із загальної площі багаторічних культурних пасовищ виділяють пасовища корінного поліпшення, на яких в результаті проведених заходів створений новий травостій, а також пасовища, створені на колишній ріллі. Поліпшені пасовища підрозділяють на пасовища поверхневого і корінного поліпшення. До пасовищ поверхневого поліпшення відносять ділянки пасовищ, на яких в результаті проведених заходів щодо осушення, розчищення деревно- чагарникових насаджень, зрізання купин, посіву трав без оранки природної дернини підвищилась продуктивність в 1,5-2 рази порівняно з вихідною. Пасовища корінного поліпшення – це площі, на яких в результаті проведення заходів з корінного поліпшення створено новий травостій.

До заболочених належать ділянки пасовищ, розташовані в умовах надмірного зволоження на понижених елементах рельєфу або на слабо дренованих, вирівняних, плоских територіях, а також краї боліт з вологолюбною низькоякісною трав'янистою рослинністю.

Із суходільних і заболочених виділяють:

-     чисті пасовища, на яких немає деревно-чагарникових насаджень, пнів, каміння, купин або вони більш-менш рівномірно покривають до 10% площі ділянки;

-     слабо купинисті пасовища – це ті, площа яких на 10-20% покрита купинами;

-     середньо- і сильно купинисті – на 20% покрита купинами;

-     слабо закорчовані або слабо заліснені – ділянки пасовищ, більш або менш рівномірно зарослі деревно-чагарниковою рослинністю, яка займає від 10 до 30% площі ділянки;

-     середньо збиті пасовища – ті, травостій яких через підвищене або несвоєчасне пасовищне навантаження впродовж багатьох років витісняється низькопродуктивним, смітним різнотрав'ям, з'являються рослини-індикатори збою;

-     сильно збиті пасовища – ті, травостій яких через надмірне пасовищне навантаження впродовж багатьох років зріджується, знижується урожайність і якість корму, переважає смітне різнотрав'я.

При обліку пасовищ необхідно виходити з місцевих особливостей сільськогосподарського виробництва і особливостей випасу худоби. Тому окремому обліку підлягають гірські пасовища, розташовані на території гірської системи від лінії її основи і вище, незалежно від висотного положення і ступеня розчленованості рельєфу. Окремо обліковують пасовища, які використовуються для відгінного тваринництва, з виділенням літніх, весняно-осінніх, зимових, цілорічних.

Із загальної площі пасовищ у степових і високогірних районах виділяють обводнені пасовища. До них відносять ті, які забезпечені водою для водопою худоби, яка випасається. Площі обводнених пасовищ обліковують відповідно до тимчасових вказівок щодо визначення обводнюваної площі пасовищ в степових і високогірних районах, затверджених Міністерством меліорації і водного господарства України. Для визначення площ обводнених пасовищ необхідно знати їх кормову ємність (потребу в пасовищах на одну голову худоби), допустиме віддалення тварин від водопійного пункту (радіус водопою) і дебіт вододжерела.

Кормову ємність пасовищ установлюють за даними їх паспортизації. Для орієнтовних розрахунків площі обводнених пасовищ можна користуватись середніми даними кормової ємності пасовищ на одну голову худоби в різних природно-кліматичних зонах. Допустиме віддалення тварин від водопійного пункту залежить від кормової ємності пасовищ, кількості голів худоби, яка закріплюється за водопійним пунктом, що забезпечується дебітом водного джерела і рельєфом місцевості. В умовах горбистої або яружної місцевості радіус водопою зменшується на 30-40%. Допустима дальність відгону на водопій на гірських пасовищах залежить від крутизни схилу і видів пасовищ.

Лісові площі – це земельні ділянки, вкриті лісом, включаючи лісові культури, що зімкнулися і не зімкнулися, галявини, зруби, згарища і загиблі насадження, лісосіки, що не заліснилися, прогалини і пустирі, лісові розсадники.

Вкриті лісом площі – це площі, зайняті деревною, чагарниковою рослинністю з повнотою насадження від 0,3 до 1; лісові культури – штучно створені лісові насадження, не переведені в лісовкриту площу; галявини – ділянки лісової площі, деревостій яких, крім молодняку, має повноту менше 0,3: зруби – площі, на яких деревостій вирубаний, а молоде покоління лісу не зімкнулося: згарища і загиблі лісові насадження – ділянки насаджень, пошкоджених пожежами, тривалим підтопленням, хворобами і шкідниками лісу до ступеня припинення росту; лісосіки, які не заліснилися,

–                 лісові площі з вирубаним деревостоєм, які не мають самосіву, підросту або порослевого поновлення: прогалини лісові площі, позбавлені дерев, але які зберегли елементи лісової рослинності; пустирі – згарища або зруби, які перебувають більше 10 років у необлікованому стані; лісові розсадники – площі, які використовуються для вирощування садивного матеріалу лісових культур і включають маточну плантацію, посівні відділення, школу, відділення зеленого живцювання і живцевих саджанців.

Серед деревно-чагарникових насаджень обліковують земельні ділянки, які не входять у лісовий фонд, зайняті полезахисними лісовими смугами та іншими захисними або озеленювальними деревно-чагарниковими насадженнями, деревами або групами дерев на землях сільськогосподарських підприємств, організацій, установ і громадян; захисними насадженнями на смугах відведення залізниць, автомобільних шляхів і каналів; о озеленювальними насадженнями в містах та інших населених пунктах, що виростають на землях, не зайнятих міськими лісами; деревами і групами дерев на присадибних і дачних ділянках. До лісових смуг відносять лісові насадження, створені з метою захисту земельних угідь або споруд від несприятливого впливу кліматичних чинників. Розрізняють:

>     полезахисні лісові смуги, створені з метою захисту полів сівозмін, зрошувальної й осушувальної мережі від ерозії ґрунтів, посух та інших несприятливих чинників;

>     садозахисні лісові смуги, створені навколо садів, виноградників, розсадників, плантацій з метою захисту їх від шкідливих вітрів і поліпшення мікроклімату;

>     прияружні і прибалкові лісові смуги, створені поблизу брівок ярів;

>     яружні лісові насадження, розташовані по дну і укосах ярів і балок;

>     прибережні лісові насадження, розташовані по берегах рік, озер, ставків та інших водойм з метою регулювання водного режиму, запобігання розмиву берегів, замуленню водойм і поліпшення навколишнього середовища;

>     захисні лісові насадження на пісках у вигляді смуг, куліс, куртин, масивів, створені з метою їх закріплення і захисту від ерозії.

Болота – надмірно зволожені ґрунтовими і атмосферними водами земельні ділянки з наявністю на поверхні розкладених і напіврозкладених залишків у вигляді торфу.

Залежно від рослинних умов, характеру водного режиму і покладів торфу вони підрозділяються на о верхові болота, розташовані на підвищених ділянках, що зволожуються атмосферними опадами; низинні болота, розташовані на понижених ділянках, що зволожуються ґрунтовими і поверхневими водами; перехідні болота, які займають середнє положення між верховими і низинними, що зволожуються за рахунок атмосферних опадів, ґрунтових і поверхневих вод.

Обліковують землі, зайняті під водою – природними і штучними водоймами. При цьому окремому обліку підлягають землі, зайняті під ріками і струмками, озерами, в тому числі прісноводними, водосховищами, ставками та іншими штучними водоймами, каналами, колекторами і канавами.

Під дорогами, прогонами і просіками обліковують землі, зайняті залізницями, шосейними, міжселищними, внутрішньогосподарськими дорогами, скотопрогонами і просіками.

Під громадськими дворами, вулицями і площами обліковують землі, зайняті виробничими центрами, польовими станами, вулицями і площами; під громадськими будівлями – зайняті виробничими, культурно-побутовими та іншими будинками і спорудами.

Серед порушених земель обліковують землі, ґрунтовий покрив яких порушений при розробці родовищ корисних копалин і їх переробці, а також при геологорозвідувальних роботах, торфорозробках, проведенні будівельних та інших робіт. Серед інших земель, які не використовують у сільському господарстві, виділяють: піски, що розвіюються, які позбавлені рослинності; яри – земельні ділянки лінійної форми рельєфу ерозійного походження глибиною від одного метра з відсутнім або слабо сформованим ґрунтовим покривом і виходом на укосах нижніх генетичних горизонтів ґрунту; землі, зайняті оповзнями, осипами, глинистими й щебенистими поверхнями і галечниками; інші невикористовувані землі.

4. Земельний фонд України у складі світових земельних ресурсів та сучасний стан його використання

https://www.youtube.com/watch?v=eWip-7V6hdA

Україна володіє великими земельними ресурсами. Її земельний фонд складає 60,3 млн. гектарів.

Це безцінне національне багатство, здатне при ефективному управлінні забезпечити гідне життя її громадянам.

Майже 70% території країни займають сільськогосподарські угіддя, понад 17% – ліси і лісовкриті площі. Міста й інші населені пункти займають більш як 6,9 млн. га земельного фонду, або 11,4% (Рис. 1).

Більш ніж половину території нашої країни (65,4%) використовують сільськогосподарські товаровиробники, 11,9% – громадяни. Ще більшою є питома вага продуктивних угідь у їх власності і користуванні. Зокрема сільськогосподарські товаровиробники використовують 80,8% сільськогосподарських угідь, а громадяни – 16,3%.

Рис. 1. Україна на земельній карті Європи.

Принципово докорінні зміни, але, на жаль, тільки структурні, відбулися у земельному фонді в 1991-1998 роках. Земельними власниками стали мільйони громадян України. Структура власності земельного фонду значно змінилась: від виключно державної власності на землю – до власності фізичних і юридичних осіб. Конституція України [50] проголосила право власності українського народу на земельні та інші природні ресурси. Наш народ тепер має право володіти, користуватися і розпоряджатися цим багатством країни. Одночасно статтею 14 у формі загальних засад закріплюються конституційні положення щодо землі, які створюють принципово нову в Україні конституційну основу для регулювання земельних відносин.

Конституція гарантує право власності на землю, яке може існувати і як право приватної власності, і як право державної та комунальної власності. Вона підтверджує чинне земельне законодавство щодо обмеження категорії суб'єктів права власності на землю.

У зв'язку з цим питання державного управління земельним багатством України не тільки не зняті з порядку денного, але й стають сьогодні гострішими.

Економічні і соціальні проблеми країни вимагають удосконалення земельних відносин, формування нормативної бази для визначення і закріплення прав та відповідальності за використання землі. Це завдання не вирішене, не прийнята ціла низка законів (“Про державний земельний кадастр”, “Про землевпорядкування”, “Про реєстрацію земельних ділянок і права власності на них”, “Про охорону земель”, “Про іпотеку земельних ділянок” і т.д.), які є основними щодо визначення та формування земельних відносин і управління земельними ресурсами в Україні.

Земельні відносини, управління земельними ресурсами в умовах державного регулювання ринкової економіки є найважливішими проблемами.

На нашу думку, для дослідження та розкриття суті поняття малоземелля доречним є порівняння землезабезпеченості України з деякими країнами світу (табл. 1.). Україна входить до числа країн, де сконцентровані найбільші масиви земель сільськогосподарського призначення. При міждержавному порівнянні земельних ресурсів бралися до уваги, насамперед, розвинуті країни Європи та Північної Америки, а також країни колишнього соцтабору – ті, де сільське господарство було однією з провідних галузей національної економіки. Тому поза межами порівняння залишились країни Південної Америки (Аргентина, Бразилія та ін.), а також Азії (Індія і Китай) та Австралія.

Як свідчать дані таблиці, Україна входить до п'ятірки держав, в яких на 100 жителів припадає понад 50 га ріллі. Після таких великих за територією країн світу, як США, Росія та Канада, Україна посідає четверте місце і володіє 41,9 млн. га сільськогосподарських угідь, з яких 33,3 млн. га зайнято безпосередньо під ріллею (рис.2). В Україні показник розораності сільськогосподарських земель один з найвищих у світі. Дещо інша ситуація у високо розвинутих країнах Заходу, де розораність земель менша завдяки заходам щодо її зниження. Слід зазначити, що проводити заходи щодо вилучення земель з обробітку можуть дозволити собі країни з високо розвинутим аграрним сектором економіки.

Таблиця 1. Площа сільськогосподарських угідь окремих країн світу, млн. га

У сучасних умовах Україна не може стимулювати зменшення розораності сільськогосподарських угідь, але такий процес все ж відбувається через неможливість повноцінного обробітку земель сільськогосподарськими підприємствами, через складність у залученні в аграрну сферу необхідних фінансово-матеріальних ресурсів.

Рис. 2. Сільськогосподарське використання земель.

Рис. 3.  Розораність території в Україні та інших країн, %.

Щодо забезпеченості громадян України землею, на 1.01.1996р. на душу населення припадало 0,80 га сільськогосподарських угідь і 0,64 га ріллі. Порівнюючи Україну з невеликими за територією державами, такими як Бельгія, Швейцарія, Великобританія, де на 100 тис. населення припадає ріллі в декілька разів менше, ніж у нас, чинник малоземелля відчувається гостро саме в Україні. Чому?

На нашу думку, цьому є декілька пояснень. Серед визначальних чинників малоземелля слід відзначити насамперед нерівномірність розподілу сільського населення щодо земельних ресурсів, зокрема в Західному регіоні України, та нерозвиненість у сільській місцевості інших виробництв – легкої промисловості, різноманітних обслуговуючих підприємств тощо. Нині в малоземельних регіонах домінуючою галуззю є сільське господарство, кризовий стан якого може бути джерелом соціального напруження через необхідність звільнення значної кількості працівників колишніх радгоспів та колгоспів. Тому, на нашу думку, головною проблемою малоземельних регіонів є стимулювання розвитку підприємств несільськогосподарського напрямку.

Такі підприємства акумулюють надлишок робочої сили і сприятимуть рівномірній зайнятості жителів сіл протягом року. Зрозуміло, що розвиток підприємств несільськогосподарського призначення в селах безпосередньо пов'язаний з ринковими реформами сільськогосподарського виробництва. Одним із наслідків цих реформ буде зміна структури зайнятості сільського населення в напрямі зменшення працюючих безпосередньо в сільськогосподарському виробництві. Поки що за цим показником Україна, як і більшість постсоціалістичних країн, належить до держав аграрно-індустріальної економіки. У країнах такого типу 20-30% населення зайнято в сільському господарстві. У країнах індустріальної економіки кількість зайнятих у сільському господарстві є в межах 10% (у Великобританії лише 2%).

Порівняння кількості населення, задіяного в сільському господарстві, проводилось щодо деяких країн Європи, США, Канади (табл. 2.). Для детальнішого порівняння взято Австрію та Францію.

Австрія поєднує в собі риси малих та середніх країн Європи, а Франція схожа за своїми розмірами та кількістю населення до показників України.

Таблиця 2. Територія та населення окремих країн світу

В Австрії та Франції кількість населення, зайнятого в сільському господарстві, значно менша, ніж в Україні (відповідно 8%, 6% і 19%). Водночас густота населення на 1 м² в Україні менша – відповідно на 8 та 21%. Це свідчить про те, що в сільській місцевості цих країн несільськогосподарські підприємства розвинуті набагато краще, ніж в Україні, і саме вони займають домінуюче становище в сільських поселеннях, а не сільськогосподарські підприємства. В Україні поки що спостерігається протилежна картина.

Серед причин, що зумовлюють таку невідповідність між природним продуктивним потенціалом земель і рівнем його використання в регіонах, слід назвати екологічну неузгодженість структури територіального розміщення підгалузей сільського господарства із зональними ґрунтово-кліматичними умовами, невідповідність ґрунтових умов біологічним вимогам культур у сівозмінах, високу сільськогосподарську освоєність та розораність агроландшафтів, деградацію екосистем ґрунтового покриву.

Порівняльний аналіз даних показує, що продуктивність землекористування визначається не стільки за рівнем забезпеченості кожного мешканця землею, зокрема орними землями, скільки ефективністю її використання у землеробстві. Так. у США під культурами, що вирощуються для виробництва продуктів харчування, у розрахунку на 1 жителя зайнято 0,6 га, під технічними культурами – 0,4 га. Однак індекс урбанізації та індустріалізації території в середньому в країні не перевищує 0,2.

Площа ріллі що припадає на одного мешканця, у Німеччині та Великобританії складає всього 0,12; у Нідерландах і Бельгії – 0,14 га. Проте ці країни не тільки сповна забезпечують себе продуктами харчування, але й експортують їх у значних обсягах. У таблиці 17. наведено виробництво сільськогосподарської продукції на душу населення. Найбільше виробляють на душу населення зернових і зернобобових культур (1602 кг), цукрових буряків (619 кг), картоплі (351 кг) – Данія, соняшнику (35,6 кг) – Франція.

Таблиця 3. Виробництво сільськогосподарської продукції на душу населення, кг

5. Якість ґрунтів у контексті їх сільськогосподарського використання

·     фізико-хімічні (склад ввібраних основ, ємність поглинання, реакція ґрунтового розчину);

·     санітарні (показники хімічного та мікробіологічного забруднення).

Таке групування стосується переважно земель сільськогосподарського призначення і напряму пов’язане з впливами властивостей ґрунтів на продуктивність сільськогосподарських угідь, яка часто реалізується через урожайність сільськогосподарських культур.