ТЕМА 4. Застосування права

Правозастосовна діяльність — це правова форма діяльності держави, яка забезпечує безперервність процесу здійснення нормативно-правових розпоряджень через наділення одних учасників правових відносин суб'єктивними юридичними правами, а інших — суб'єктивними юридичними обов'язками; полягає у розгляді і вирішенні індивідуальних справ, що мають юридичне значення.

Управлінська природа діяльності, пов'язаної з вирішенням індивідуально-конкретних справ — глибинна і визначальна основа правозастосування. Особливість правозастосовної діяльності полягає в її владному характері, який проявляється в державній волі керуючих (правозастосовних органів) суб'єктів стосовно керованого з метою вирішення конкретних правових ситуацій. Владний вплив На поведінку безпосередніх суб'єктів права відбувається в ході розгляду індивідуальних справ і винесення щодо них конкретних авторитарних-правових розпоряджень, а такожу ході реального перетворення в життя цих розпоряджень. Юридичний зміст правозастосовної діяльності створюють відповідні один одному права і обов'язки їх суб'єктів: право компетентного органу вирішити справу і обов'язок зацікавлених у справі осіб виконати прийняте рішення. Фактичний зміст правозастосовної діяльності полягає в діяльності уповноважених органів і посадових осіб, пов'язаній з вивченням обставин справи, її юридичною кваліфікацією і винесенням акта застосування права, а також у діях зацікавлених у справі осіб у зв'язку з її розглядом і ухваленням рішення.

Правозастосовна діяльність являє собою складний процес, що складається з декількох логічно пов'язаних один з одним послідовних стадій. На кожній стадії вирішуються конкретні завдання правозастосовчого процесу, пов'язані з встановленням фактичних обставин юридичної справи, правової кваліфікацією, тлумаченням правових норм, усуненням прогалин у праві і виконанням прийнятого рішення.

1. Встановлення фактичних обставин юридичної справи. При застосуванні норм права дуже важливо чітко визначити ті факти, які необхідні для правильного вирішення юридичної справи. Від правильного встановлення фактичних обставин справи багато в чому залежить обгрунтованість прийнятого рішення компетентним органом державної влади (посадовою особою). Іноді в самому законі вказується, які юридичні факти необхідно встановити.

Глибоке і всебічне дослідження юридичних фактів дозволяє встановити об'єктивну істину по конкретній справі і на основі цього правильно підібрати правову норму, яка застосовується до даних обставин. Так, при дослідженні обставин скоєння конкретного правопорушення в першу чергу повинні бути встановлені наступні факти: хто вчинив правопорушення, коли і де було вчинено правопорушення, які мотиви скоєння цього правопорушення і т.д.

Факти, що мають юридичне значення, встановлюються у передбаченому законом порядку і називаються юридичними доказами. Вони встановлюються шляхом дослідження документів, огляду місця події, проведення експертизи, за допомогою показань свідків та інших даних. Збір необхідних доказів в одних випадках може бути найскладнішою юридичною діяльністю (наприклад, попереднє слідство по кримінальній справі), а в інших - зводитися до уявлення зацікавленою особою необхідних документів. Наприклад, громадянин, який має право на пенсію, зобов'язаний подати до органів соціального забезпечення документи, що підтверджують це право.

У ході правозастосовчої діяльності в кожному конкретному випадку слід встановити, які юридичні докази необхідні по даній справі. Чи достатні ці докази для прийняття рішення по суті справи?

При застосуванні права до юридичних доказам, за допомогою яких встановлюються фактичні обставини по справі, до них пред'являються певні процесуальні вимоги. По-перше, в ході правозастосовчого процесу розглядаються тільки ті докази, які мають значення для справи

По-друге, правозастосовні органи (посадові особи) повинні використовувати лише ті засоби доказування, які визначені процесуальним законодавством. Наприклад, ї не можуть служити доказом показання потерпілого, свідка, засновані на здогаду, припущенні, слуху, а також свідчення свідка, який не може вказати джерело своєї поінформованості. Щоб встановити причину смерті і характер тілесних ушкоджень, треба обов'язково провести судово-медичну експертизу.

По-третє, в процесі правозастосовчої діяльності необхідно встановити повноту і правильність всіх фактичних обставин, що мають значення для юридичної справи. Неповне та неправильне визначення юридично значимих обставин справи є підставою для скасування або зміни рішення або вироку суду.

При зборі доказів у кримінальних та адміністративних справах діє принцип презумпції невинності. Правоохоронні органи (посадові особи) зобов'язані довести факт порушення закону і зібрати всі необхідні юридичні докази, що підтверджують винність особи, яка вчинила правопорушення.

2. Встановлення юридичної основи справи (правова кваліфікація). Після того як встановлені всі фактичні обставини справи, що мають юридичне значення, починається друга стадія застосування норм права. На цій стадії правозастосовний орган вирішує питання: яку юридичну норму застосувати при розгляді конкретної справи, тобто дає правову кваліфікацію фактичним обставинам справи.

3. Тлумачення правових норм. Аналіз змісту норми права, її тлумачення передбачають звернення до офіційного тексту відповідного нормативно-правового акта та офіційне роз'яснення змісту і змісту застосовуваної юридичної норми.

4. Усунення (подолання) пробілу в праві. У процесі правозастосовчої діяльності виникає необхідність усунення пробілу в праві, пов'язаного з відсутністю в діючій системі законодавства норми права, відповідно до якої має вирішуватися питання, що вимагає правового регулювання. Прогалини в законодавстві в деяких випадках неминучі. Вони пов'язані з існуючими тенденціями розвитку суспільного життя і відсутністю достатньої уваги до вдосконалення законодавства. У деяких випадках юридичні прогалини залежать від вад законодавчої техніки.

Усунення (подолання) пробілу в праві здійснюється шляхом прийняття нормативного правового акту. Однак не завжди можливо швидке усунення прогалин у праві, так як вони пов'язані з процесом нормотворчості. Але правозастосовні органи не можуть відмовитися від рішення конкретного справи з причини відсутності правової норми в законодавстві. Тому в таких випадках виникає необхідність застосування аналогії закону і аналогії права, про що більш докладно буде сказано нижче.

5. Ухвалення рішення справи по суті. Винесення рішення по юридичній справі є вирішальною і найбільш відповідальною стадією застосування права. Перш ніж винести юридичне рішення, правозастосовний орган повинен переконатися, що всі фактичні обставини юридичної справи досліджені правильно і досить повно, що вони достовірні і їм дана правильна юридична оцінка, що по даній справі правильно обрана юридична норма і вона всебічно і повно вивчена. Тільки після вивчення всіх фактичних обставин юридичної справи і остаточної правової кваліфікації слід виносити рішення у справі.

Рішення по юридичній справі може бути одноосібним або колегіальним. Прийняте рішення по справі фіксується в правозастосовчому акті. Правозастосовний акт - це підзаконний, владний, індивідуально-визначений акт, що приймається компетентним органом державної влади або посадовою особою по конкретній юридичній справі. У правозастосовчому акті визначаються права та обов'язки сторін, встановлюється міра юридичної відповідальності винної особи.

Обгрунтовано прийняте правильне рішення забезпечує законність, зміцнює правопорядок, виховує повагу до законодавства, правозастосовні органам, державі в цілому.

6. Виконання рішення і контроль за правильним здійсненням дій тих, хто повинен реалізувати це рішення. Після того як винесено обгрунтоване рішення компетентним органом державної влади або посадовою особою, виникає необхідність виконання цього рішення.

Стадії правозастосовного процесу

Правотворчий процес — це система послідовних організаційних дій, взаємопов'язаних процедур щодо прийняття та зміни нормативно-правових актів.

Кожний вид нормативно-правових актів пов'язаний з компетенцією державних органів певного рівня, а тому підготовка, розгляд та прийняття кожного виду актів в їх ієрархії мають специфічні ознаки. Ступінь складності правотворчого процесу визначається тим, які саме нормативно-правові акти приймаються або змінюються (закони, укази, постанови, рішення та ін.).

Проте в загальному вигляді можна виділити такі стадії правотворчого процесу:

1. Передпроектна стадія, що включає:

а) формулювання юридичного мотиву про необхідність внесення змін до чинної системи права;

б) правотворчу ініціативу, тобто обґрунтування юридичної значущості правової регламентації видання нормативно-правового акта.

Це, по суті, підготовча стадія правотворчості.

2. Проектна стадія, яка охоплює:

а) прийняття рішення компетентного органу про підготовку проекту нормативно-правового акта;

б) розробку концепції проекту нормативно-правового акта й підготовку його тексту;

в) попередній розгляд проекту нормативно-правового акта правотворчим органом;

г) обговорення та узгодження проекту із зацікавленими організаціями, доопрацювання проекту, усунення суперечностей та зауважень.

Це, по суті, початкова стадія правотворчості.

3. Обговорення проекту нормативно-правового акта та прийняття самого нормативно-правового акта. Це основна стадія правотворчості.

4. Засвідчувальна стадія, яка включає:

а) підписання нормативно-правового акта;

б) присвоєння йому реєстраційного коду.

5. Інформаційна стадія, тобто офіційне опублікування прийнятого нормативно-правового акта в засобах масової інформації, доведення його до відома виконавців (адресатів).

Засвідчувальні та інформаційні дії становлять завершувальну стадію правотворчості.