ТЕМА 1. СУТНІСТЬ ІННОВАЦІЙ ТА ІННОВАЦІЙНОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА

Науково-технічна революція, яка розгорнулася в XX ст., привернула увагу економістів до нових явищ, що з‘явилися в процесі технологічної зміни виробництва. Одним із таких явищ стало поняття «інновації». Інновації змінюють світ, проте вивчатись вони почали порівняно недавно й на даний момент є низка невирішених питань як в теоретичному плані визначення сутності даного феномену, їх класифікації так і в практичному плані оцінки реалізації інноваційних проектів, прогнозування можливих ефектів від їх реалізації тощо, тож дана тема потребує подальшого різнопланового вивчення та обговорення.

В міру широкого застосування, використання практично у всіх галузях знань та сферах діяльності термін «інновація» не має однозначного визначення та є предметом дослідження вітчизняних й зарубіжних вчених різних профілів.

В перекладі з латини «novare» означає оновлення, зміну. Саме від нього пішов термін «новатор» - людина, що створює новацію. Вкорінившись в англійській мові «novare» еволюціонувало в «innovation» - інновацію, префіксом «in» підкреслюючи введення в практичну діяльність новацій.

Існує декілька підходів щодо трактування економічної сутності інновацій залежно від об’єкта та предмета дослідження: інновації як процес; інновації як результат; інновації як зміна; інновації як система.

Інновації існують з моменту першого практичного кроку людини в напрямку покращення свого життя. Незважаючи на це, цілеспрямовані дослідження їх як економічного елементу розпочалися лише на початку минулого сторіччя. Але ще у працях давньогрецьких діячів - Ксенофонта («Домострой»), Платона («Політика») та Арістотеля («Нікомахова етика»), можна було зустріти перші натяки на інноваційну діяльність.

Наприклад, у праці Ксенофонта викладені думки щодо поділу праці, як інноваційного способу організації виробництва: «Зрозуміло, що людині, яка займається багатьма ремеслами, неможливо виконати все однаково добре… і зрозуміло те, що той хто проводить час за виконанням обмеженої роботи, може виконати її найкращим чином». Подібні фрагментарні звернення до інновацій як вагомого елемента економічної системи можна знайти в працях багатьох вчених, проте до ХХ-го століття жоден з них не ставив центральним питанням свого дослідження аналіз інноваційного розвитку та чинників, які на нього впливають.

Переважна більшість фахівців зазначають, що батьком інноваційної теорії є Йозеф Алоїз Шумпетер, зсилаючись на його працю «Теорія економічного розвитку» (1912). Даний австро-американський економіст по праву вважається засновником інноватики як науки, оскільки ним вперше було введено в науковий обіг поняття «інновація» як окремого, самобутнього та важливого елемента економічної системи, здійснено класифікацію інновацій й окреслено вплив на виробничу діяльність підприємств.

Створили сприятливе підґрунтя для зародження й розвитку інноваційної теорії такі видатні попередники Шумпетера, як Адам Сміт, Жан Кондорсе, Карл Маркс та Михайло Туган-Барановський.

Останнім етапом в розвитку теорії інновацій, хоча не всі економісти її виділяють як таку, є теорія «нової економіки». ЇЇ представниками є Р. Менселл, Ф. Махлуп, У. Мартін, Й. Масудо, А. Норман, Д. Ліон, С. Глазьєв, Ю. Яковець та В. Геєць, які визначають інновації специфічним інформаційним продуктом постіндустріальної економіки. Визначальними факторами наведеної теорії виступають: обґрунтування значущості гуманітарного капіталу, дослідження нової ролі й місця людини в інформаційному суспільстві, встановлення взаємозв’язку між процесами комерціалізації Інтернету та технологічними змінами, створення випереджаючої стратегії розвитку економіки на базі розвитку нанотехнологій.

Найбільш вагомі інноваційні теорії представлено на рис.1.4.

Рис.1.4. Генезис основних теорій інновацій

Перші вчення. З думками Ксенофонда перекликаються й думки Адама Сміта, який в праці «Дослідження про природу й причини багатства народів» наголосив на визначальному впливі поділу праці на її продуктивність, назвав поділ праці основним фактором науково-технічного розвитку: «Винахід всіх машин, що полегшують і скорочують працю, слід, мабуть, приписувати поділу праці», а науково-технічний прогрес, в свою чергу, важливим чинником підвищення продуктивності праці. В загальному, модель взаємозв’язку поділу праці, механізації та технічного прогресу за Смітом можна проілюструвати у наступному вигляді:

Рис. 1.5. Модель економічного зростання А. Сміта на основі поділу та механізації праці

У своїй праці відомий французький просвітитель Жан Кондорсе порушив тему взаємозв’язку науки та промисловості як бази індустріальної системи господарювання наголосивши, що: «прогрес наук забезпечує прогрес промисловості, який сам потім прискорює наукові успіхи; і цей взаємний вплив, дія якого безупинно поновлюється, має бути зарахований до найбільш діяльних, найбільш могутніх причин вдосконалення людського роду».

Давид Рікардо здійснював аналіз впливу технічного прогресу у трьох напрямках:

1) вважав, що вища заробітна плата активніше підштовхує капітал до заміщення робочих місць машинами. «Машини і праця, - пише він, - знаходяться в стані постійної конкуренції»;

2) відкрив проблематику з питання технологічного безробіття. Так як підприємці були зацікавлені у заміщенні людської праці машинною, введення нового обладнання негативно впливало на становище робітників, що призвело б до наступних ситуацій: заробітна платня робітників зменшувалась би, що призвело б до повного заміщення механізмом робітника та звільненням останнього;

3) виголосив нейтральність впливу інновацій (які не призводять до зміни продуктивності праці) на відсоткові ставки, заробітну плату та продукцію, яка виготовляється.

Карл Маркс присвятив питанню взаємовідносин між машинами та робітниками окремий розділ «Машини та велика промисловість» в першому томі своєї праці «Капітал». Маркс наголосив на тому, що техніка не призначена для полегшення праці робітника, а є засобом створення додаткової вартості шляхом скорочення робочого дня робітника, а отже й економії на частці заробітної плати що припадає на одиницю продукції. В результаті робітник виготовляє більше продукції за той самий проміжок часу, але одержує таку ж заробітку плату як раніше. Вивільнений час він просто дарує капіталісту, чим й примножує його статки. З розвитком техніки та заміщенням праці механічною на великих промислових підприємствах робітник стає просто наділеним свідомістю придатком машини. Проте не зважаючи на свою відверту критику інноваційного розвитку, Маркс погоджується в незворотності запущеного процесу. Науково-технічний прогрес у праці Маркса розглядався як надбудова – наслідок виробництва, а не як його рушійна сила.

Теорія циклів («довгих хвиль»). Говорячи про зародження інноваційної теорії слід згадати нашого відомого земляка – М.І. Туган-Барановського, який є одним з родоначальників інноваційної теорії та засновником теорії циклів (теорії «довгих хвиль»). Досліджуючи природу криз в англійській промисловості він виявив, що економічному розвитку притаманна циклічність й дана циклічність визначається обмеженістю позичкового капіталу та особливостями його інвестування в капітальні товари. Туган-Барановський підкреслив, що не споживання керує виробництвом, а виробництво визначає споживання. Це відбувається в результаті накопичення капіталу та його інвестуванню в нові технології та виробництво.

Взяв за основу та розвинув теорію циклічності інноваційного розвитку свого попередника та вчителя М.І. Туган-Барановського російський економіст М. Кондратьєв. Аналізуючи характер економічного розвитку Франції, Англії, США та Німеччини на основі статистичних даних він виявив хвилеподібність (циклічність) розвитку в даних країнах, коли фази піднесення економіки чергуються з фазами відносного спаду й період даних коливань відбувається в межах 40-60 років. Дослідження та висновки Кондратьєва ґрунтувалися на емпіричному аналізі великої кількості економічних показників різних країн на досить тривалих проміжках часу, що охоплювали 100-150 років. Ці показники: індекси цін, державні боргові папери, номінальна заробітна плата, показники зовнішньоторговельного обороту, видобуток вугілля, золота, виробництво свинцю, чавуну і т. д.

М. Кондратьєв виділив чотири емпіричні закономірності в розвитку даних циклів:

1) перед початком підвищувальної фази кожного великого циклу спостерігається значні зміни в умовах життя суспільства;

2) періоди підвищувальних фаз більш тісно пов’язані з політичними та соціальними потрясіннями – війнами, революціями, державними переворотами;

3) знижувальні фази супроводжуються довготерміновою депресією в сільському господарстві;

4) на знижувальних фазах середньотривалий цикл відрізняється більшою гостротою криз й більшою глибиною й тривалістю депресій.

Коньюктурні цикли Кондратьєва згодом були пов’язані зі зміною технологічних укладів (табл. 1.1).

Таблиця 1.1. Зміна технологічних укладів за С.Ю. Глазьєвим

Класична теорія. Класичну теорію інноваційного розвитку представлено у працях В. Зомбарта, В. Мічерліха та Й. Шумпетера. У статті «Капіталістичний підприємець» 1909 року Зомбарт підкреслив визначну роль підпримництва у розвитку економіки й зазначив, що маючи за мету досягнення прибутків підприємцю необхідно вдаватися до залучення в свою діяльність технічних новинок.

В «Економічному прогресі» (1910) Мічерліх також наголошує на визначній ролі підприємця та інновацій для економічного розвитку. Проте, проблематика інновацій не була центральною у роботах даних вчених.

Першим, хто систематизував розпорошені серед досліджень попередників ідеї щодо ролі нововведень в економічному розвитку та створив практичну теорію був Йозеф Алоїз Шумпетер. Термін «інновації» був вперше застосований Й.Шумпетером в праці «Цикли бізнесу» (1934), проте концепція інновацій була викрадена значно раніше - в роботі «Теорія економічного розвитку» (1912), де був застосований термін «нові комбінації», в яких вчений уособлював форму та зміст розвитку.

Як зазначає Й.Шумпетер, підприємницька функція нерозривно пов'язана з нововведеннями, реалізацією параметрів розвитку, створенням нової системи вартостей. Без розвитку немає підприємницького прибутку, а без останнього не буває розвитку. По своїй суті підприємницька прибуток - це результат здійснення нових комбінацій [11, с. 285]. Й.Шумпетером було виділено 5 випадків нових комбінацій: 1) виготовлення нового, тобто ще невідомого споживачам, блага або створення нової якості того чи іншого блага;

2) впровадження нового, тобто даній галузі промисловості ще практично невідомого, методу (способу) виробництва, в основі якого не обов'язково лежить нове наукове відкриття і який може полягати також у новому способі комерційного використання відповідного товару;

3) освоєння нового ринку збуту, тобто такого ринку, на якому до цих пір дана галузь промисловості цієї країни ще не була представлена, незалежно від того, існував чи ні цей ринок;

4) отримання нового джерела сировини або напівфабрикатів, рівним чином незалежно від того, існував цей джерело перш, або просто не брався до уваги, або вважався недоступним, або його ще тільки належало створити;

5) проведення відповідної реорганізації, наприклад забезпечення монопольного становища (за допомогою створення тресту) або підрив монопольного становища іншого підприємства.

Підприємця Й.Шумпетер називає новатором, підкреслюючи цим центральну роль підприємця у інноваційному процесі. Початок Великої депресії (1929 р.) та криза, що супроводжувала її на деякий час відвернули інтерес від розвитку інноваційної теорії, яку почали активно розвивати лише по закінченні Другої Світової Війни.

Неокласична теорія нововведень. Представниками неокласичної теорії інновацій є Г. Менш, Б. Твісс, Е.М. Роджерс та інші.. Неокласики оцінюють інновації, як «головний імпульс» розвитку, що виходить від нових споживчих товарів, нових методів виробництва і транспортування, нових ринків, нових організаційних форм у промисловості.

У «технологічному паті» Герхард Менш на основі аналізу більше ста великих і такої ж кількості базових технічних інновацій з періоду середини XVIII ст. – 60-ті рр. ХХ ст., довів існування довгих хвиль економічної активності. Економічну кризу Г.Менш пояснює застоєм науки та нестачою базових інновацій. Г. Менш вважає, що: «…погіршення стану фірми породжує стимул до інновацій. І навпаки, коли справи фірми процвітають, у неї немає необхідності що-небудь серйозно змінювати у вже налагодженому виробництві». Таким чином, на думку Г. Менша, депресія відіграє роль генератора умов для появи інновацій, що становлять технологічний базис нової довгої хвилі.

Лауреат Нобелівської премії за досягнення у розвитку теорії економічного розвитку Самуель (Семен) Кузнець також притримувався заданого Й.Шумпетером курсу в інноваційній теорії та ввів поняття «епохальних» інновацій як таких, що докорінно змінюють життя людини. Соціально-психологічна теорія інновацій розвиває одну з ідей Шумпетера – про визначальну роль новатора як носія інноваційного розвитку. Значна увага приділяється проблемам місця особистості, рівня освіти, мотивації та аналізу соціальнопсихологічних чинників на розвиток інновацій.

Майклом Портером, професором кафедри ділового адміністрування Гарвардської школи бізнесу (Harvard Business School), визнаним фахівцем в галузі вивчення економічної конкуренції, зокрема конкуренції на міжнародних ринках, конкуренції між країнами і регіонами, було засновано теорію конкурентних переваг.

В своїй праці «Конкуренція», яка практично повністю присвячена питанню взаємозв’язку впроваджень інновацій та конкурентоспроможності підприємств, М. Портер наголошує на тому, що компанії домагаються конкурентних переваг за допомогою інновацій. Вони підходять до розуміння нововведень в самому широкому сенсі, використовуючи як нові технології, так і нові методи роботи. Вони освоюють нові принципи конкуренції або знаходять кращі засоби конкурентної боротьби при використанні старих способів. На думку Портера, виграють лише ті компанії, які вміло впроваджують потрібні інновації і по-справжньому конкурентоспроможна компанія найчастіше з готовністю відгукується на появу нового стандарту впровадженням відповідної інновації.