Лекція 12. Екологізація людської діяльності

Духовно-практичне освоєння дійсності — суть світогляд, універсальна форма самосвідомості й самовизначення людини в системі суспільної життєдіяльності та природному світі. До світогляду належать узагальнені уявлення про світ і саму людину, про духовні цінності та сенс її життя, ставлення людини до довкілля, історичні долі та майбутнє людства. Це — система поглядів, переконань, принципів, смислозначимих цінностей, норм та ідеалів особистості. І саме такий спосіб ставлення до дійсності — духовно-практичний — нині зазнає потужної екологізації.

Цей процес має такі головні виміри:

1) утвердження аксіологічної самодостатності (тобто їхньої цінності) системи традиційних регулятивів відносин людини з природним довкіллям;

2) застосування інноваційних моделей ставлення до довкілля, спричинених цивілізаційним поступом;

3) комунікативний обмін світоглядно-екологічними надбаннями між різними культурами, стратами, верствами людності й формування системи універсальних, глобальних норм та ідеалів відповідного спрямування.

Перший вимір грунтується на сприйманні та органічному використанні традиційних регулятивів людського співвідношення у сучасному індустріальному та постіндустріальному суспільстві. Після тривалого часу відкидання та ігнорування досвіду гармонійного співжиття з природою, нагромадженому в історії цивілізації, розвинене суспільство повертається до давніх архетипів мислення та поведінки, і включає їх у ціннісну систему сучасного життя. Приклад Японії, Сингапуру, Тайваню та інших держав Азії, Швеції, Данії, Німеччини, Австрії, інших країн Європи, де розвинене суспільство повернулося до досвіду предків, визнало його самодостатнім, безцінним взірцем екофільного ставлення до природи і за допомогою цього досягло переорієнтації значної кількості своїх членів (особливо молоді), переконує в ефективності функціонування традиційних екологічних цінностей. І навпаки, там, де пошанування довкілля втрачене, де має місце зверхньоцинічне ставлення до давнього життєвого набутку, де природа розглядається головним чином крізь утилітарно-прагматичну призму, наслідки спостерігаються прямо протилежні.

Химерні етноси (за Л. М. Гумильовим), відкинувши досвід гармонійного співжиття з конкретними ландшафтами та екосистемами, полишають по собі чи навкруг себе духовну пустку та екологічну руїну.

Другий вимір визначається тиском реалій XX ст., коли до структури світогляду міцно увійшло усвідомлення кінечності не лише індивідуального, а й родового буття людини, коли виявилося, що гарантій безпечного та сталого життя людства дати ніхто не може. Інакше кажучи, мова йде про трансформацію гамлетівського "бути чи не бути" з індивідуально-особистісного питання на обшир родового, універсального існування. Це сталося в результаті страшної практики самознищення людства у XX ст., насамперед у світових війнах, поглибилося внаслідок нагромадження такої кількості зброї масового ураження, якої вистачило б на знищення набагато більшої людності, аніж та, котра мешкає нині на Землі, загрози втрати контролю над тими силами та процесами довкілля, які людина використовує собі на користь (хімічні, атомові, ядерні та ін.). І практичні "здобутки", і теоретичні обчислення зумовили кризу традиційних світоглядних цінностей про абсолютність існування людства, змусили переоцінити його шанси на вічність родового буття.

Третій вимір має комунікативно-інформативну природу і виявляється в обміні екологічними цінностями між. різними спільнотами, культурами, традиціями тощо. Так сталося, що на сьогодні на планеті співіснують найрізноманітніші культури, починаючи від палеолітичних,

і закінчуючи космічними, від локальних до вселенських, від замкнених і до відкритих. Так було і в минулі часи, однак тоді панував, як правило, прогресионістський підхід, за яким одні культури визнавалися вищими, а інші — нижчими, менш досконалими. Звідси різна їхня доля, різне ставлення до них. Варто згадати, наприклад, вторгнення європейських спільнот до Америки, Азії, Сибіру, Африки, Австралії і наступну жалюгідну долю аборигенних етносів.

Наш час, попри збереження подібних стереотипів, змушує переоцінити значення традиційних культур, Не випадково західна цивілізація дедалі активніше сприймає, наприклад, екофільні принципи східного природокористування — через буддизм, йогу і т.п. У свою чергу, традиційні культури — вільно чи невільно — долучаються до здобутків цивілізації, завдяки чому трансформації зазнають їхні устрій життя, світогляд, суспільний лад тощо. Одним з наслідків подібної взаємодії є кристалізація деяких принципів та ідей, що мають універсальний характер, тобто важливі для всіх: стратегія стійкого розвитку суспільства й природи, охорона пам'яток довкілля — природних та культурних, права кожної людини на сприятливе середовище проживання та ін.

Світоглядні зрушення у масовій свідомості відбувалися насамперед завдяки збуренням, які привносилися в нього тими чи іншими обставинами, шляхами чи людьми. Наведемо деякі приклади цього.

23 листопада 1957 р. англійський журнал "Нью стейтмен" видрукував відкритого листа видатного філософа сера Бертрана Рассела, з яким він звернувся до керівників двох тодішніх "наддержав" — СССР і США: М. С. Хрущова й Д. Ейзенхауера. Цей лист практично розмежував час, коли ще були ілюзії щодо світового панування з допомогою використання ядерної зброї, і час, коли людство мусить усвідомити неможливість цього через тупиковість ситуації.

Філософ міркував таким чином: багато що відрізняє Схід від Заходу, Росію від Америки, але значно більше між ними спільного. Передусім це забезпечення подальшого існування роду людського. Дехто вважає, що своїх Цілей можна досягти силою. Така позиція — міф, тому Що "світова війна призведе не до перемоги тієї чи іншої сторони, а до знищення обох". Спроби досягти світового панування в минулому також завершувалися невдачею, а в кінцевому підсумку мали катастрофічний ефект. Нинішній же час, підкреслював Рассел, має принципово новий вимір: масштаби катастрофи, до якої може призвести використання ядерної зброї. А ще ж вона має тенденцію "розповзатися", і вже тоді Рассел називав, серед потенційних володарів нею, Францію, Китай, Німеччину, Єгипет, Ізраїль, деякі країни Південної Америки. На жаль, прогнози мислителя справдилися у цьому пункті майже повністю.

Попри політичну безрезультативність заклику Рассела, оскільки “наддержави” продовжували нарощення ядерних арсеналів, ефект на рівні масової свідомості був разючий: людство почуло з уст авторитетного вченого (до думки якого приєднався також і А. Ейнштейн) об'єктивне судження про апокаліптичні виміри сучасного світу і відреагувало активізацією руху за мир, проти забруднення довкілля і т.п. І заборона, наприклад, на початку 60-х років випробування атомної зброї в основних сферах планети була б неможливою без усталення відповідного світоглядного настрою світової спільноти.

Подібно до Б. Рассела чи А. Ейнштейна, багато інших людей, починаючи від відомих вчених і закінчуючи простими людьми, прилучилися до активних дій на користь миру та охорони природи.

Згадаємо лише висновки авторитетних фахових об'єднань, що стали орієнтиром для широкого загалу. Наприклад, Пагоушський рух учених систематично, протягом кількох десятиліть заслуховує доповіді щодо різноманітних аспектів розбудови безпечного світу. Або Афінську декларацію — заяву науковців супроти новітнього расизму і расових обмежень (1981 p.), котра переконливо підтвердила єдність людства як природного, біологічного виду. Міжнародний рух “Лікарі світу за запобігання ядерної війни” у 80-ті роки попередив широкий загал, що на випадок ядерного конфлікту лікарі світу фізично й технічно не в змозі будуть допомогти стражденним. Вагомий внесок в осмислення долі людства роблять щорічні зібрання Нобелівських лауреатів, членів Пенклубу, учасники "Іссик-Кульського форуму", багатьох інших інституцій та об'єднань.

В останню чверть століття особливого впливу на формування сучасного світогляду справили висновки міжнародної неурядової організації, названої Римським клубом. У низці своїх доповідей вони обгрунтували існування меж та потенцій розвою людства, засвідчили вразливість довкілля від зростаючого антропогенного тиску на нього. Внаслідок систематичної, висококваліфікованої та неупередженої роботи цієї інституції було розроблено ряд моделей глобального розвитку, опрацьовані досить ефективні моделі регіонального та відомчого розвитку. Ауреліо Печчеї, фундатор і перший президент Римського клубу, зазначав:

"Суть проблеми, котра постає перед людством на нинішній стадії його еволюції, полягає саме в тому, що люди не встигають адаптувати свою культуру відповідно до тих змін, які самі ж вносять у цей світ, і джерела цієї кризи лежать всередині, а не поза людською істотою, котра розглядається і як індивідуальність, і як колектив. Розв'язання всіх цих проблем повинно виходити передусім із змін самої людини, її внутрішньої сутності".

Подібні висновки авторитетних організацій істотно вплинули також на політичні, економічні, правові міжнародні норми.

Істотні зрушення відбуваються і на теренах релігійної свідомості, яка є важливим чинником сучасного світу хоча б через те, що тією чи іншою мірою до релігії прилучена абсолютна більшість мешканців планети. Звичайно, залишається традиційна есхатологічна проблематика, але додаються ще й нові тенденції. Особливо слід звернути увагу на наступне:

- зростає кількість модерністських течій, що акцентують увагу на "кінці світу", обґрунтовуючи це сучасними екологічними реаліями;

- помітнішим стає тяжіння багатьох релігій, насамперед християнства, до пошуку контактів з суспільством (наукою, державними та політичними структурами) з метою подолання негативних наслідків екологічної кризи;

- дедалі впливовішими стають об'єднуючі тенденції представників різних конфесій, спрямованих на інтеграцію зусиль у розв'язанні проблем миру, збереженні довкілля, усталенні здорового способу життя та ін.

Так, 1 січня 1968 p., з ініціативи папи римського Павла VI було встановлено Всесвітній день миру. Метою цієї акції стало привернення уваги віруючих католиків, всіх християн і просто жителів Землі до проблем захисту миру. Щоб мати уявлення про імпульси, які йдуть від апостольського престолу в Римі, наведемо лише перелік послань, проголошених папою Іоаном Павлом II на деяких Всесвітніх днях миру:

Папа Іоан Павло II ще на початку свого апостольського служіння поставив за мету перетворити релігію, зокрема Ватікан, на духовний центр світу й людства. Це потрібно для того, щоб вийти з глибокої етичної кризи людства. У цьому, до речі, вбачає він і загрозу ядерної катастрофи, сам факт існування ядерної зброї. Папа римський наголошує, що з існуванням ядерної зброї безглуздо вести мову_ про війни "справедливі" і "несправедливі". Нині такий поділ втрачає смисл, війни взагалі слід усунути з життя людства. Не випадково, за дорученням папи Іоана Павла II саме Папська Академія наук у Римі провела одну з перших у світі оцінок можливих наслідків термоядерної війни. Спираючись на висновки вчених у своїй проповіді в День миру 1 січня 1982 р. — ще у розпал "холодної війни" — найсвятіший владика проголосив:

"Об'єктивний аналіз санітарного стану світу після ядерної війни спонукує до єдиного висновку: запобігання їй є нашим єдиним спасінням".

Розгорнута позиція католицької церкви щодо філософії нинішнього буття була викладена у посланні папи Іоана Павла II на адресу спеціальної сесії ООН з питань роззброєння від 4 червня 1988 р. У ньому викладено план глобального роззброєння з досягненням стану балансу оборонних озброєнь на мінімально низькому рівні, сумірним із загальною безпекою. Складові чинники цього плану такі: припинення гонки озброєнь, скорочення або ліквідація існуючих озброєнь, ліквідація хімічної зброї, припинення передачі зброї в інші руки.

"Саме тому, із задоволенням вітаючи 1 січня 1985 р. відновлення переговорів про роззброєння між наддержавами, — підсумовує папа римський,— я висловив думку, що слід втілити в життя "нову філософію міжнародних відносин", котра зосередить нашу діяльність у двох напрямах: перший — це адресований державам заклик критично поглянути на свій власний національний егоїзм і свою експансіоністську ідеологію, що спонукає їх до пихатості й до того, щоб відкидати все несхоже й залякувати інших; другий — полягає в тому, щоб взяти на себе солідарну відповідальність за створення таких засадничих для світу умов, як поважання прав людини та розвиток" *.

Цікаво, що ще з часів енцикліки папи Павла IV "Прогрес народів" (1967 р.) дедалі звичнішим для католицьких документів є синонімічне вживання термінів "розвиток" і "мир", тобто розвиток постає як стан світу і як відносини між людьми.

Аналогічні ідейні зрушення притаманні також церковним рухам іншої спрямованості — православним, протестантам, буддистам, конфуціанцям та ін., хоча в кожному окремому випадку вони своєрідні і наповнені догматичними засадами тієї чи іншої конфесії. Досить показовим у цьому зв'язку були думки протопресвітера ЕХБ України, доктора теології Я. К. Духонченка: "Війна не витікає з самої природи людини, — зауважував він, — бо ж вона (людина) сотворена богом на добрі справи". Ці факти свідчать про відчутні світоглядні зрушення у структурі сучасної релігійної свідомості. Про це переконливо свідчать і регулярні "Глобальні форуми з проблем навколишнього середовища і розвитку", які організовує Всесвітній центр духовних і парламентських лідерів, інші масові акції духовенства.