Тема 4. Характеристика економічного потенціалу

4.2. Структурні елементи економічного потенціалу та їх склад

1.Природно ресурсний потенціал

Природно-ресурсний потенціал (ПРП) країни є важливим фактором розміщення й розвитку її продуктивних сил. Це поняття, що визначається кількістю, якістю, сполученням природних ресурсів території. Він є важливим фактором розміщення господарської діяльності і населення.

Природні ресурси - це всі ті елементи, властивості або результати функціонування природних систем, які використовуються або можуть бути використані в майбутньому для одержання сировини, палива, енергії, продовольства тощо. Тобто, це сукупність природних ресурсів і природних умов, які знаходяться в певних географічних межах, що забезпечують задоволення економічних, екологічних, соціальних, культурно-оздоровчих та естетичних потреб людини і суспільства. Під ними розуміємо все те, що людина використовує для забезпечення свого існування. Це - продукти харчування, мінеральна сировина, енергоносії, повітряний простір, вода, життєвий простір, об'єкти для задоволення естетичних потреб. Природно-ресурсний потенціал регіону впливає на його ринкову спеціалізацію і місце в територіальному поділі праці, визначає тенденції його розвитку.

Категорія «природні ресурси» вказує на безпосередній зв'язок природи з господарською діяльністю людини, що нерідко призводить до не­гативних суспільних явищ, завдаючи природі великої шкоди. Процес взаємодії людини з довкіллям по суті своїй двоєдиний. З одного боку, це - використання природних ресурсів, а з іншого, - вплив на довкілля і необхідність брати до уваги природоохоронні процеси.

Природні умови - це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя і діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій діяльності людей. Однак природні умови значним чином визначають особливості економічної діяльності людини, опосередковано визначають ступінь їх ефективності.

Таким чином, компоненти природи стають природними ресурсами тоді, коли людина залучає їх у процес виробництва як предмет або засіб праці. У випадку опосередкованого впливу на економічну діяльність ці компоненти природного оточення оцінюються або як природні умови, або як системні компоненти природного середовища функціонування продуктивних сил. Таким компонентом, наприклад, є глибокі надра землі, які ми поки на можемо використати в якості ресурсу, але знаємо про їх існування. ПРП є багатокомпонентним. Сучасні дослідники виділяють такі його складові:

• земельні;

• • мінерально-сировинні;
• • водні;
• • лісові;
• • фауністичні (мисливсько-рибальські);
• • природно-рекреаційні ресурси.

Іноді виділяють окремо в якості компонентів ресурсів просторові ресурси, кліматичні, геотермальні, енергетичні ресурси приливів та відливів, ресурси атмосферного повітря тощо.

Природні ресурси оцінюються також за ознаками належності до ресурсної бази розвитку певних видів виробництва:

• • промислові природні ресурси;
• • сільськогосподарські природні ресурси;
• • культурно-ландшафтні ресурси розвитку рекреаційної галузі;
• • ресурси просторового розміщення галузей інфраструктури (транспортних шляхів, ліній зв'язку тощо).

Природні ресурси оцінюються за ознаками вичерпності, за якими вони поділяються на дві групи: вичерпні (більшість ресурсів) та невичерпні (тепло землі й сонця, енергія води та вітру). Якщо ресурси можуть бути штучно або через природні механізми відновлені, як-то: лісові насадження, фауністичний світ, ґрунт, водні ресурси тощо, вони вважаються відновлювальними. Усі ресурси оцінюються з різних точок зору для з'ясування можливостей їх використання у виробничій діяльності людей. Так, існують інженерно-технологічний, економічний та екологічний (еколого-економічний) види оцінки природних ресурсів.

У господарському відношенні можливі для експлуатації природні ресурси поділяються на чотири групи:

1) зовнішні - енергія Сонця, гравітаційна енергія;

2)    поверхні Землі, що в свою чергу поділяються на ресурси фізичного середовища (поверхні літосфери та гідросфери) та біологічні (назем­ні, водні, ґрунтові);

3)    земних глибин - мінерально-сировинні (металічні, неметалічні);

4)    паливно-енергетичні.

За цільовим призначенням природні ресурси поділяються на: матеріальні, пізнавальні, естетичні, рекреаційні тощо.

За рівнем необхідності для життя людини природні ресурси поділяються на: вкрай необхідні (повітря, вода, їжа) і відносно байдужі.

У зв'язку з інтенсивним використанням природних ресурсів, їх виснаженням і деградацією вони стають предметом все більшого вивчення багатьох галузей науки: економіки, екології, географії, геології тощо. Комплексність використання природних ресурсів визначає можливість і необхідність варіантного підходу до їх використання. Вибір варіанта, хоч і заснований на всебічному врахуванні природних властивостей ресурсів, але визначається також соціально-економічними і технічними факторами - загальними і локальними.

Розглянемо детальніше, якими природними ресурсами володіє Україна.

Земельні ресурси. До земельних ресурсів належать землі, які використовуються або можуть бути використані різними галузями господарства. Земельний кодекс України визначає кілька основних категорій землекористування залежно від функціонального використання та цільового призначення земель: землі сільськогосподарського призначення, землі населених пунктів, землі промисловості, транспорту, зв'язку, землі при­родоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, землі лісового фонду, землі запасу, землі водного фонду.

У структурі земельного фонду (територіальний аспект земельних ресурсів) 70,5% становлять сільськогосподарські угіддя, забезпеченість якими одного мешканця країни досить висока - 0,89 га. Площа орних земель становить 34,4 млн. га, на кожного жителя їх припадає 0,69 га. Ліси й лісові площі займають 16,6%, в тому числі вкриті лісом - 14,7%. Чотири відсотки території країни вкрито водою, 1,3% - болота й заболо­чені території (табл.1.).

Таблиця 1. Земельний ресурси та їх структура.

На кінець 2014 р. орні землі становили 57% загальної площі сільгоспугідь. У центральних, південних і подільських областях рівень розораності земель сягає 86-90% і більше, в решті областей 60-80%.

Лише в Закарпатті рівень розораності менший (50%). Такі самі відмінності існують і в землезабезпеченості населення - від 0,15 га ріллі на одну особу в Закарпатті до 1,5 га - у південних районах.

Запроваджуються економічні механізми регулювання земельних відносин. Однак позитивні досягнення у здійсненні земельної реформи ще не привели до радикального та ефективного оновлення сільськогосподарського виробництва, пожвавлення інвестиційних процесів в інших галузях виробництва, підвищення добробуту населення.

Тому в сучасних умовах є необхідним визначення основних напрямів подальшого реформування земельних відносин з метою забезпечен­ня ефективного використання потужного потенціалу земельних ресурсів держави.

В Україні забудовано 4% земель, 2% складає територія міст, в яких проживає 68% населення і зосереджено 3/4 основних виробничих фондів. Раціональне використання земель міст, населених пунктів як ресурсної складової залишається важливим резервом.

Мінерально-сировинні ресурси. Мінерально-сировинні ресурси належать до невідновних, оскільки процес їх природного відновлення дуже тривалий - десятки й сотні мільйонів років. За характером використання мінеральні ресурси поділяють на три групи паливно-енергетичні, рудні й нерудні. Особливістю розміщення мінеральних ресурсів є їх нерівномірне поширення в надрах землі. На даний час в надрах України виявлено близько 20000, розвідано і враховуються Державним балансом запасів 7829 родовищ і проявлень 97 видів природних і техногенних корисних копалин, з яких 3329 родовищ 62 видів корисних копалин залучено до промислового освоєння більше, ніж на 2000 гірничо-видобувних підприємств.

В структурі паливних ресурсів України домінує кам'яне і буре вугілля, запаси якого зосереджені в Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах.

Донецький басейн розташований на сході України і має площу 53,2 тис. км². Родовища кам'яного вугілля тут концентруються на трьох ділян­ках: Старий Донбас - на межі Донецької й Луганської областей, Західний Донбас - Павлоградсько-Петропавлівська група родовищ у Дніпропетровській області, Південний Донбас - на півдні Донецької та Луганської областей. Вугленосні пласти розвідані до глибини 1200-1500 м, всього виявлено 120 промислових пластів потужністю 0,5-2,0 м. Більшість вугілля залягає на глибині 500-750 м, де в 25 пластах зосереджено 75% розвіданих його запасів. Енергетичні марки вугілля (антрацит) залягають на півдні Донбасу, в інших районах поширене високоякісне коксівне вугілля.

Львівсько-Волинський кам'яновугільний басейн займає площу 8 тис. км². Вугільні пласти залягають тут горизонтально на глибині 300-659 м. З 60 розвіданих пластів лише 16 мають робочу потужність 0,5-1,0 м. Вугіл­ля має меншу теплотворчу здатність, вишу зольність і довге полум'я при згорянні, що сприяє використанню його для теплоенергетичних потреб.

Фосфорити відкриті й розробляються в Ізюмському (Харківська область), Кролевецькому (Сумська), Незвиському (Придністров'я), перспек­тивні апатитові утворення виявлено на Житомирщині та в Приазов'ї.

Україна багата на будівельну сировину. Базальти розробляються в Рівненській (Берестовицьке, Яноводолинське родовища), Донецькій (Волно-ваське), Дніпропетровській (Криворізьке) областях, мармур - у Карпатах (Лугівське, Тереблянське), Криму (Мраморинське, Севастопольське).

Промислові запаси бутового каменю становлять 2 млрд. м³, мурувального каменю - 375 млн. м³. Вапняки утворюють кілька ареалів - Придністровський, Кримський, Донбаський, а крейда і мертель - Волино-Подільський, Сумський та Східний (Луганська, Харківська, Донецька об­ласті) ареали.

Найбільші родовища бентонітів -Черкаське, Камиш-Бурунське родовища. Промислові запаси скляних пісків - 120 тис. т. Вони містяться більш як у 20 родовищах (найбільші Авдіївське, Новоселівське, Глібівське).

У Волинській і Рівненській областях, Приазов'ї та Кривому Розі є запаси напівдорогоцінних каменів. Трапляються берил, топаз, бурштин, аметист, агат, яшма, гірський кришталь.

Слід зазначити, що Україна має великі можливості для експорту залізної руди, марганцю, титану, сірки, калієвих солей та іншої сировини.

Водні ресурси. Водні ресурси знаходять застосування в енергетичній галузі, є джерелом виробничого й побутового водопостачання, а також простором розміщення підприємств та шляхів водного транспорту. Рівень забезпеченості більшої частини України водними ресурсами є не­достатнім і визначається формуванням річкового стоку, наявністю озер, боліт, штучних водоймищ, підземних та морських вод.

Водні ресурси України становлять 209,8 км³, причому формується в її межах лише 25%, решта - надходить з Російської Федерації, Білорусі, Румунії. Об'єм підземних вод - 7 км³, а в господарстві використовується 1 млрд. м³ морської води.

Балансові запаси річкового стоку країни становлять (без Дунаю) 87,1 км³. Водні ресурси зосереджені здебільшого (58%) у басейні Дунаю за річної потреби лише 5% обсягу використання води у країні в цілому. Разом з тим, у Донбасі, Криворіжжі, Криму, де є значні водокористувачі, формується найменша кількість водних ресурсів, що зумовлює їх дефіцит.

Більшість водоресурсних систем України є природно гостродефіцитними, а нерівномірність їх поширення на території стала еколого-ресурс-ним детермінантом подальшого розвитку господарства. Природний розподіл водних ресурсів не відповідає потребам водопостачання, а природна вододефіцитність території на фоні виснаження ресурсної бази створює систему факторів обмеження подальшого водогосподарського розвитку.

Серед підземних вод особливо важливу роль відіграють мінеральні, зосереджені в 84 родовищах, з них 35 експлуатуються на повну потужність. У Карпатах, Закарпатській області й на півострові Крим, у Кримських горах на глибині понад 500 м є термальні води, що в Україні ще недостатньо вивчені.

Довжина берегової лінії України становить майже 2 тис. км. В сучасних умовах постає потреба в комплексному використанні природних багатств Чорного й Азовського морів.

Велике значення для перспективного водопостачання міст прибережної частини матимуть у майбутньому субмаринні запаси прісних вод в районі гирл Дніпра та Дністра. У лиманах моря є лікувальні грязі. Сприятливі кліматичні умови сприяють розвитку на узбережжі потужного са­наторного комплексу.

Лісові ресурси. Лісові ресурси відіграють важливу роль як у збереженні навколишнього середовища, так і в господарській діяльності лю­дей. У свій час ліси були єдиним відомим людині видом палива. Зараз основним господарським призначенням лісів є сировинне забезпечення промисловості, де головним продуктом користування є деревина, тобто промислова сировина для деревообробної, целюлозно-паперової, лісохімічної промисловості. Помітну частину потенціалу лісових ресурсів становлять недеревні ресурси лісу - технічна сировина, лікарська (для фармацевтики), кормова база тваринництва, продукти харчування.

Україна відноситься до країн з порівняно невисокою забезпеченістю лісом. Згідно з даними державного обліку лісів, площа земель лісового фонду становить 10,8 млн. га. Під лісовою рослинністю перебуває 9,4 млн. га.

Лісом покрито в середньому 15,6% території, у т. ч. на заході й півночі - 30-40%, у Карпатах - понад 40%, на Поліссі - 25,7%, у Криму - 10%, в степових зонах - 4%. Високопродуктивний деревостан мають 75% лі­сових площ. Загальні запаси деревної маси у лісах України становлять 17736,0 млн. м³. Середній запас деревини на 1 га вкритих лісом земель сягає 185 м³, в т. ч. запас деревини на 1 га стиглих і перестійних дерево-станів - 237 м³, середній приріст на 1 га вкритих лісовою рослинністю земель - 3,8 м³/рік.

Ліси першої групи становлять майже 56% від загальної площі земель лісового фонду, решта - ліси другої групи. Запаси хвойних порід становлять 54% деревини, у т. ч. сосни — 35% (Полісся). Запаси деревини твердолистяних порід - до 40% (дуб - 22%, бук - 13%, граб - 2%). Серед листяних порід переважають береза, осика, вільха, липа, тополя. Неабия­ка роль лісу в заготівлі ягід, грибів, плодів, лікарських трав.

Україна багата на біологічні ресурси, насамперед на цінні види рослин, у т. ч. лікарські. За 1075 видами рослин визнано такими, що мають лікувальну дію, з них 73 види - цінні лікарські рослини, 386 видів безпосередньо пов'язані з лісовими фітоценозами, 312 видів - типові пред­ставники безлісих угруповань. Нині українська фармацевтична індустрія використовує всього лише близько 40 видів рослин (до 1991 р. - до 170), що зумовлено не лише складним економічним станом галузі, а й скоро­ченням сировинної бази.

Природно-рекреаційні ресурси. Природно-рекреаційні ресурси становлять собою особливий вид ресурсів, а саме - гармонійне просторове поєднання земельних, водних, кліматичних, культурно-ландшафтних та гідромінеральних ресурсів, яке забезпечує в комплексі відновлення та розвиток життєвих сил людини, витрачених у процесі трудової діяльності, що слугує для регенерації здоров'я і підтримки працездатності населення, а також для культурно-освітньої діяльності. До рекреаційних ресурсів відносять об'єкти і явища природного походження для відпочинку і туризму.

Загальна проща потенційно рекреаційних територій займає 7,2% території України (близько 4,4 млн. га), в т.ч. природоохоронних земель 2,2%. Майже в усіх областях України серед рекреаційних домінують санаторно-курортні ресурси. Всесвітньовідомий своїми санаторно-курортними умовами Південь України (Одеська, Херсонська, Миколаївська, Донецька області і АР Крим). Унікальний за своїми можливостями Південний берег Криму. Крім кліматичних ресурсів район багатий на ресурси грязей для організації лікувальних закладів.

Важливим за рекреаційними ресурсами є район Карпат з його сприятливими умовами для організації як літнього, так і зимового відпочин­ку. У Сваляві, Синяві, Усть-Чорній та інших місцевостях є мінеральні води. Особливо багата на них Львівська область* (Труекавець, Моршин, Східниця, Великий Любінь, Немирів). Лікувальні грязі є в с. Чорне Івано-Франківської та с. Конопківці Тернопільської областей. На межі Тернопільської та Хмельницької областей відкрито потужні запаси мінеральних вод типу «Нафтуся» (Сатанів, Гусятин). З рекреаційною метою використовуються Шацькі озера (Західне Полісся).

У Хмельницькій, Вінницькій (Хмільник), Київській, Черкаській, Кіровоградській областях є запаси радонових, а в Полтавській (Миргород) - хлоридно-натрієвих вод. Відомий своїми лікувальними можливостями Слов'яногорськ (Донецька область).

В Україні діє 45 курортів загальнодержавного та міжнародного значен­ня та 13 курортів місцевого значення, понад 400 санаторіїв можуть прийняти на лікування більше півмільйона відпочиваючих. Крім цього, привабливими для громадян України та іноземних гостей є туристичні маршрути по місцях, пов'язаних з історією країни, її видатними історичними особистостями, діячами культури та мистецтва, з архітектурними та культурно-ландшафтними пам'ятниками (Київ, Харків, Одеса, Умань, Львів, Ужгород, Кам'янець-Подільський, Чернігів, Мукачево, Канів) тощо.

Фауністичні ресурси. В структурі природно-ресурсного потенціалу України особливе місце займають фауністичні ресурси. Окрім великої цінності фауни, як невід'ємної складової природного середовища території, яка відіграє важливу роль в його екологічній системі. Досить помітне значення вона має і з економічної точки зору. Основними фауністичними ресурсами, які мають господарське значення, є мисливські, рибні та медоносні ресурси бджільництва. В структурі фауністичних ресурсів України переважають медоносні ресурси. У Південному районі порівняно високою є забезпеченість рибними ресурсами. Мисливські ресурси країни зосереджені в основному на заповідних охоронних територіях. В користуванні фауністичними ресурсами все більшого значення набувають їх охорона та відтворення. Відзначаються багатством та різноманіттям фауни Полісся, Карпати, Південний економічний район тощо. Потенціал фауністичних ресурсів є найбільшим у південних територіях України за рахунок помітної кількості медоносних ресурсів та рибальських ресурсів річок, лиманів Чорного й Азовського морів. У Чорному морі розвідано 180 представників іхтіофауни. Промислове значення мають білуга, осетр, севрюга, оселедці, хамса, тюлька, кефаль, скумбрія, ставрида, камбала. В Азовському морі налічується 155 видів зоопланктону, 79 видів риб, з них найбільш привабливими для ринку є кефаль, анчоуси, осетр, севрюга, бички, оселедці, судак, тюлька, камбала. З прісноводних риб найціннішими є тарань, судак, лящ, короп.

2.Демографічний та трудовий потенціал

Населення країни - чинник її комплексного економічного та соціального розвитку. Його роль особливо зростає в густозаселених регіонах з недостатніми природними ресурсами. Головну роль воно відіграє як елемент продуктивних сил, тобто як трудові ресурси, хоч не слід ігнорувати і його роль як споживача (мається на увазі все населення, а не тільки його працездатна частина).

Від населення значною мірою залежать формування міжрайонних функцій виробництва, потужність і структура потоку продукції, яка вивозиться за межі певної території, розвиток місцевого виробництва.

Трудові ресурси створюють можливості для повнішого використання наявних природних ресурсів, сприяючи тим самим підвищенню рівня комплексного розвитку території. На території, добре забезпеченій трудовими ресурсами, розвивається система виробництв з високою трудомісткістю продукції.

Населення як споживач значно впливає на розвиток галузей, які забезпечують його потреби в продуктах харчування і промислових товарах, послугах. За кількістю населення, його статево-віковою структурою, розподілом між містом і селом, рівнем зарплати, культурно-освітнім рівнем визначають обсяги й асортимент продукції галузей виробництва.

Для визначення багатогранного впливу населення на процес економічного і соціального розвитку країни потрібно детально дослідити як його демографічні параметри, так і особливості розселення, трудову діяльність.

Демографічна ситуація в країні визначається значною мірою міграціями населення. Важливим індикатором внутрішньо-регіональних переміщень населення є сальдо міграції між містом і селом.

Головними характеристиками демографічного потенціалу країни є:

• співвідношення показників природного руху населення, що розглядаються послідовно за певний проміжок часу;
• статево-вікова структура населення;
  • співвідношення показників механічного руху населення. Основні показники руху населення - народжуваність та смертність, механічний притік та відтік відображаються такими сумарними показниками:
  • природний приріст населення - визначають як різницю між кількістю народжених та тих, хто помер за певний період часу;
  • сальдо міграції - визначають як різницю між кількістю тих, хто прибув до країни, та тих, хто вибув з неї за певний період часу;
  • загальне збільшення населення - сума народжених та тих, хто прибув за певний період часу;
  • загальне зменшення населення - сума кількості померлих та тих, хто вибув з країни за певний період часу;
  • загальна динаміки населення - сума показників загального збільшення і зменшення, або природного приросту, та сальдо міграції на­селення країни.

Поряд з абсолютними показниками застосовують відносні показники руху населення у вигляді так званих демографічних коефіцієнтів: коефіцієнти народжуваності, смертності, природного приросту і т.д. Демографічні коефіцієнти показують кількість народжених, померлих, природного приросту і т.д. у розрахунку на одну тисячу жителів і обчислюються у проміле (%). В Україні в XX ст. зростання кількості межувало з кризами, пов'язаними з Першою світовою війною, голодомором

1932-1933 рр., подіями Другої світової війни на теренах нашої країни. З розвитком системної кризи, пов'язаної з трансформацією українського суспільства, з 90-х років починається скорочення населення України (рис.1), що на початок XXI ст. набуло характеру демографічної кризи - однієї з найбільших загроз суспільному розвитку нації.

У 2005 р. в Україні народилося 426,1 тис. дітей. При середньому показнику народжуваності 9,0%, по Україні коефіцієнт народжуваності в сільській місцевості становив 9,4%, а в міських поселеннях - 8,9 %. Така тенденція характерна для країни й зараз. Найвищою кількістю народжених вирізняються в Україні Рівненська, Закарпатська, Івано-Франківська, Волинська, Чернівецька та Львівська області.

Таким чином, для України в останні роки характерним є природне скорочення населення. При характеристиці статево-вікової структури насамперед звертають увагу на наявність диспропорцій у кількості населення в різних вікових та статевих групах населення регіону.

Рис.1. Характеристика наявного населення країни з 1913 р.

В Україні чисельно жінки переважають над чоловіками, але переважно за рахунок старших вікових груп. Існують значні територіальні відмінності у співвідношенні жінок і чоловіків. Особливо ця різниця відчутна в областях, які характеризувалися великим відтоком населення, передусім сільського. Найгірше співвідношення кількості чоловіків і жінок склалось у північно-східних і центральних областях країни - у Чернігівській області на 1000 жінок сільського населення припадає 828 чоловіків, коли у Закарпатській області 924 чоловіки.

Найбільш елементарним показником розселення є густота населення. Однак при глибшому аналізі з'ясовується, що цей показник має численні „модифікації": густота населення на обжитій території; густота сільського населення; густота міського населення.

Центрами регіональних систем розселення України виступають найбільші міста - Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса і Львів. У зоні їх інтенсивного впливу та притягання розташовані території власних та сусідніх областей.

Під трудовим потенціалом розуміють систему, що має просторову і часову орієнтацію, елементами якої виступають трудові ресурси з урахуванням усієї сукупності їхніх кількісних та якісних характеристик, зайнятості й робочих місць.

Кількісно трудовий потенціал визначається демографічними чинни­ками (природним приростом, станом здоров'я, міграційною рухомістю та ін.), потребами суспільного виробництва в робочій силі й відповідно можливостями задоволення потреби працездатного населення в робочих місцях.

Якість трудового потенціалу - поняття відносне. Воно характеризується показниками якості працездатного населення, трудових ресурсів, сукупного працівника або робочої сили. Ці якісні характеристики можуть бути розкриті за допомогою сукупності ознак: демографічних, медико-біологічних, професійно-кваліфікаційних, соціальних, психофізичних, моральних та ін.

Одним з основних інструментів регулювання використання трудового потенціалу є баланс трудових ресурсів. Його складають за даними статистичного обліку, демографічними розрахунками, даними відділів з використання трудових ресурсів в обласних адміністраціях, міських бюро з працевлаштування та інформації населення.

Чисельність населення в Україні, як уже зазначалося, постійно зменшується через від'ємні показники природного приросту, його механічну рухомість та інтенсивний відтік осіб молодого віку за кордон, що зумовлює деформацію вікової структури працездатних. У перспективі очікується зменшення приросту трудових ресурсів, що позначиться на розширеному їх відтворенні та зумовить потребу в орієнтації на впровадження трудозберігаючих технологій.

Разом з тим у країні зростає безробіття. Тому потрібно шукати додаткові можливості для розширення сфери зайнятості населення. Оскільки попит на товари та послуги широкого вжитку високий, а можливості його задоволення незначні, створення нових та розширення діючих підприємств можна вважати досить містким джерелом додаткової зайнятості населення.

Аналіз зайнятості населення в Україні показує, що у нас є певні надлишки працездатного населення, насамперед у малих містах. Наявність їх посилює можливість виникнення безробіття в умовах проведення радикальної економічної реформи.

Безробітними вважаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку через відсутність роботи, яка їм підходить, зареєстровані в державній службі зайнятості, справді шукають роботу та здатні приступити до неї.

За даними Державного комітету статистики України, у 2006 році було зареєстровано близько 2000 тис. безробітних, у тому числі у Дніпропетровській області - 91,9 тис. осіб (5,5%), Донецькій - 140,2 (6,2%), Львівській - 102,4 (8,8%), Харківській - 91,6 тис. осіб (6,6%). Найменше безробітних у містах Севастополі - 6,3 (3,4 %) та Києві - 60,6 тис. осіб (4,3%).

Проблема безробіття дедалі загострюється, кількість безробітних постійно зростає. Для того, щоб створити умови для реалізації права громадян на працю й забезпечити соціальний захист тимчасово безробітного населення, на всій території України створено обласні, міські та районні центри зайнятості.

При регулюванні використання трудових ресурсів слід враховувати галузеву потребу в робочій силі і територіальний аспект її формування. Потреба в трудових ресурсах за їх прогнозованою чисельністю на цій території визначає зайнятість трудових ресурсів і потребу в них. Звертають увагу на зайнятість працездатного населення протягом року, особливо в областях, районах і містах, де є сезонні виробництва.

Виділяють п'ять типів регіональних ринків праці в Україні:

• Перший тип має чітко окреслені ознаки браку трудових ресурсів як у промисловому, так і в аграрному секторах економіки і, тим самим, формує екстремальні умови відтворення робочої сили. Його утворюють поліські, подільські та карпатські області з низьким рівнем індустріального розвитку: Волинська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька та Чернігівська.
• Другий тип регіональних ринків наближається до першого, проте ознаки депресивності та застійності не досить чітко відстежуються. Для нього характерні дещо нижчі темпи падіння обсягів промислового виробництва та більш суттєві зміни в його структурі. До цього типу віднесено ринки праці Вінницької, Київської, Кіровоградської, Львівської, Сумської, Полтавської, Черкаської та Чернівецької областей.
• Третій тип ринку праці формують індустріальні області - Дніпропетровська, Донецька та Луганська - з досить високо-мобільною робочою силою та глибоким кризовим станом усієї сфери прикладання праці через її високу залежність від економічного стану галузей видобувної і важкої промисловості.
• Четвертий тип регіональних ринків праці охоплює Запорізьку, Харківську області та м. Київ. Характерними для нього є висока мобільність робочої сили, достатні пропозиції щодо працевлаштування населення, місткість ринку праці.
• П'ятий тип регіональних ринків праці утворюють причорноморські області - Одеська, Херсонська, Миколаївська та Автономна Республіка Крим з високою орієнтацією працездатного населення на різні форми самостійної зайнятості у різних сферах економіки.

4. Науково-технічний потенціал

Сучасний період розвитку України характеризує етап прискореного науково-технічного прогресу. Підйом розвитку національної економіки за рахунок науково-технічного прогресу (НТП) на чергову хвилю зростання базується на суттєвих досягненнях в області мікроелектроніки, інформатики, біотехнології, генної інженерії, використання нових видів енергії, біоніки, ефекту надпровідників, освоєння космічного простору. В багатьох країнах світу найбільш активним елементом відтворювального процесу є нарощування темпів НТП. У розвинених країнах світу пріоритетним напрямом економічного розвитку виступають наукоємні галузі.

Для України важливим елементом досягнення високого виробничого розвитку є реалізація моделі „випереджаючого розвитку" національної економіки. Перехід до неї може відбутися за рахунок підготовки та забезпечення технологічного „прориву", гуманізації основних факторів виробництва, масштабної інтелектуалізації людського потенціалу, при­скорення НТП через призму формування нових знань, багаторазове посилення застосування новітніх інформаційних та телекомунікаційних технологій.

Науковий потенціал - це сукупність ресурсів і можливостей сфери науки будь-якої системи (колективу, галузі, міста тощо), яка дає змогу за наявних форм організації та Управління ефективно вирішувати господарські завдання. Складовими наукового потенціалу є кадри, кошти, матеріально-технічна база, інформаційне забезпечення. Поняття «науковий потенціал» можна застосовувати щодо будь-якої сукупності на­укових організацій (об'єднань у галузях господарства, міністерствах, відомствах), а також галузевих наукових організацій, розташованих на відповідній території. Тому можна говорити про науковий потенціал держави, оскільки вона об'єднує наукові організації різного підпорядкування.

Відсутність дієвого механізму впровадження технологій і технологічних рішень, скорочення кадрового потенціалу у вітчизняній науці - основні перепони на шляху зростання реальної економіки. Україну характеризує зростання віку наукових працівників, особливо з науковим ступенем, що свідчить про нарощування «вимивання умів» - відплив талановитих та працездатних наукових працівників за межі країни. Тенденції деградації НТП в Україні у найближчі роки можуть набути незворотного характеру. В цих умовах в Україні за роки становлення держави практично відсутній приріст організацій, які виконують наукові та науково-технічні роботи.

5. Інформаційний потенціал

Інформацію завжди вважали важливою, невід'ємною складовою життя людини. Проте до середини XX ст. ця категорія не була об'єктом пильної громадської уваги та аналізу з точки зору її впливу на особистість і державу. Лише із входженням суспільства до нової соціальної стадії розвитку, коли економічне лідерство почало свідомо ототожнюватися з наукоємною продукцією, глибокими знаннями, вмінням швидко нарощувати професійний потенціал завдяки умілому опрацюванню інформаційних матеріалів, сформувалося принципово нове ставлення людства до інформації. З того часу її стали визнавати стратегічним ресурсом, що стоїть в одному ряду з природними, фінансовими, трудовими та іншими ресурсами розвитку суспільства і держави.

Інформація перебуває у постійному русі та розвитку, лишаючись основою всіх світових подій та явищ. Залежно від рівня розвитку суспільства, інформація має специфічні форми прояву, по-різному впливає на процеси соціально-економічної розбудови як кожної окремої країни, так і всього світового господарства. Нині, коли людство переживає процеси повсюдного впровадження інформаційних та телекомунікаційних технологій, коли знання набувають рушійної сили в економічному розвитку, коли майже всі країни світу перейшли на шлях ринкової економіки, інформація набуває свого нового значення, перетворюючись на економічну категорію.

Інформація - це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються в суспільстві, призначені для передачі в процесі комунікації; зміст повідомлення; абстрактне поняття, що свідчить про застосування інформаційного підходу (теорії інформації або теорії комунікації) для аналізу того чи іншого явища об'єктивної реальності.

Обґрунтовуючи тезу про інформацію як складову національної економіки, виходять, як правило, з таких аргументів:

• продукування інформації як такої - це вже самостійна виробнича галузь, тобто вид економічної діяльності;
• інформація нині є невід'ємним фактором будь-якого виробництва, одним із фундаментальних ресурсів кожної економічної системи;
• інформація вже давно стала товаром (інколи всього один біт інформа­ції може коштувати мільярди доларів. Інформаційний товар є досить специфічним, оскільки, з одного боку, лежить в основі створення інформаційного продукту або інформаційної послуги і виступає як матеріальний товар, а з іншого - набуває товарної форми, тобто визначається не вартістю, а монопольною ціною через рівновагу попиту й рівня платоспроможності покупця);
• інформація - це елемент ринкового механізму, який поряд з ціною та корисністю впливає на визначення оптимального стану національної економіки та її рівноваги;
• інформація в сучасних умовах стає одним з найважливіших факторів у конкурентній боротьбі.

Однією із складових економічного потенціалу національної економіки є інформаційний потенціал, який займає особливе місце в економічному розвитку національної економіки та її інтеграції у світове господарство.

Інформаційний потенціал - наявні обсяги інформаційних ресурсів, інформаційної техніки і технологій та інших засобів і можливостей створювати, збирати, накопичувати, обробляти та використовувати різноманітні форми інформації для задоволення інформаційних потреб суспільства.

До національного інформаційного ресурсу відноситься уся належна Україні інформація, включаючи окремі документи і масиви документів, незалежно від змісту, форми, часу і місця їх створення, форми власності, а також кінцеві результати інтелектуальної, творчої діяльності, зафіксовані на будь-яких носіях інформації, доступні для використання особою, суспільством і державою через засоби масової інформації та телекомунікації, архіви, бібліотеки, музеї, фонди, банки даних, публічні виступи, художньо-виконавську діяльність тощо.

Інформаційний ресурс має ряд особливостей, які відрізняють його від традиційних ресурсів, зокрема:

• інформація впливає на ефективність виробництва без фізичного збільшення традиційних ресурсів;
• інформація діє на суб'єктивний фактор виробництва - людину, його характер, особливості;
• інформація прискорює процес виробництва, за рахунок зменшення періодів виробництва та обертання.

Таким чином, можна вести мову про те, що саме інформаційний ресурс здатен значно підвищити ефективність національної економіки, без будь-якого помітного збільшення обсягів використання інших ресурсів (праці, землі та капіталу).

Інформаційний ресурс діє у рамках національного інформаційного простору України, що становлять собою сукупність суб'єктів, відносин та продуктів інформаційної діяльності, які функціонують у рамках єдиного правового поля для задоволення інформаційних потреб особи, суспільства і держави засобами преси, телебачення, радіомовлення, книговидання та аудіовізуальної продукції на магнітних носіях, а також документних фондів бібліотек, архівів, музеїв.

Матеріальною основою інформаційного потенціалу виступає виробництво та використання відповідного технічного забезпечення.

Сучасний етап розвитку людства характеризується поступовою, але стійкою глобалізацією й інтернаціоналізацією, прискореними темпами розвитку всіх економічних процесів. Якщо промисловим технологіям знадобилося більше двох третин XX ст., щоб досягти нинішніх висот, то за останні 20 років інформаційні технології розвивалися прискореними темпами. За деякими оцінками, обсяг ринку інформаційних технологій і систем кожні п'ять років збільшується удвічі, при щорічному темпі у 10-12%. Це дає змогу створювати значну кількість нових робочих місць, збільшувати обсяги внутрішнього національного продукту.

Інформаційні технології - це сукупність методів, виробничих процесів та програмно-технічних засобів, які забезпечують збір, зберігання, обробку, передачу й використання інформації, або, іншими словами, це підсилювачі інтелектуальних можливостей людей і машин, основа розвитку продуктивних сил. Причому всі ці дії спрямовано на зниження трудомісткості процесів використання інформаційних ресурсів, підвищення їхньої надійності та оперативності.

За допомогою телекомунікацій та використання інформаційних технологій, які дають змогу практично миттєво підключатися до будь-яких електронних масивів даних, отримувати інформацію й використовувати її для аналізу, прогнозування, прийняття управлінських рішень у сфері бізнесу, комерції, маркетингу тощо.

В останні десятиріччя відчувається величезний попит на інформацію, а значить, і на комунікації, що зумовлюється діловими зв'язками, обмінами, глобалізацією конкуренції тощо. Цей попит викликаний і підтримуваний значними змінами в самих інформаційних і комунікаційних технологіях, в основі яких лежать три основні сили:

• • розширене використання комп'ютерної техніки;
• • зниження ціни на передачу інформації;
• • поєднання комп'ютерної техніки і телекомунікаційного обладнання.

Швидкість зміни в інформаційних і комунікаційних технологіях, особливо в останні роки, значно зросла. Це спричинило появу нових товарів і послуг: стільникових телефонів, супутникового телебачення, Інтернету з сервісом "світової павутини" (це територіально розподілена гіпертекстова система Інтернет, є сервісом, призначеним для доступу до інформації, організованої за допомогою гіпертекстових зв'язків. Залежно від контексту і змісту інформація може подаватися у вигляді тексту, графіки, звуку, відео чи в будь-якій іншій формі) тощо.

У 2006 р. у світі було зафіксовано майже 1 млрд. користувачів Інтернет (15,7% населення Землі, зростання за п'ять років відбулося у 1,8 раза). Україна за цією статистикою мала 5,3 млн. користувачів (11,4% населення країни, зростання за п'ять років становило 25,4 раза), знаходячись по частці користувачів у загальній чисельності населення європейських країн попереду Молдови (10,6%), Боснії (4,9) та Албанії (2,4%). В Європі найбільша частка Інтернет-користувачів була зареєстрована серед насе­лення Ірландії (78%), Норвегії (68%) та Швейцарії (66%).

Зміни також трансформують методи виробництва та дозволяють значно пришвидшити його процес. Інформаційні і комунікаційні технології, зумовлені розвитком наукових знань, в свою чергу, стають важливим елементом, що прискорює розвиток останніх.

Сучасний етап розвитку національної економіки передбачає впровадження в усі організаційно-управлінські та виробничо-економічні процеси новітніх інформаційних технологій, сучасних машин, механізмів, знарядь праці, використання величезних обсягів інформації і, відповідно, наявність нових та широких знань. Це визначає інформацію та процеси роботи з нею як основний чинник отримання економічних переваг,

оскільки вже не потрібно доводити той факт, що країна, яка має високий рівень інформатизації більш самостійна у визначенні своїх свобод, стратегії й тактики розвитку, більш вільна у своїх діях на шляху інтеграції у світове господарство та утвердження свого позитивного іміджу на світовому ринку.

Інформаційний потенціал слід розглядати у поєднанні з технічним потенціалом (потенціалом засобів праці) та технологічним потенціалом.

Інформаційний потенціал в Україні в останнє десятиліття зазнав суттєвих змін. Однією з кардинальних тенденцій сучасного розвитку світової економіки є зростання рівня пріоритетності інформаційних продуктів і послуг порівняно з суто матеріальним виробництвом. За прогнозами дослідників, у перспективі до 90% працездатного населення буде пов'язано з виробництвом і виробничо-технологічним використанням інфор­маційних продуктів і послуг.

6. Виробничий потенціал

Спроможність галузей господарства країни виробляти товари та послуги для населення та виробництва називають виробничим потенціалом. В Україні провідною складовою економічного потенціалу є фізичний капітал та рівень розвитку основних виробничих фондів. Дія цих основних факторів з групи виробничих ресурсів економіки конкретизуються через використання основних фондів використання вільних виробничих потужностей, підвищення норм прибутку, запровадження енергозберігаючих технологій, посилення конкурентоспроможності своєї продукції, розвитку підприємництва, малого і середнього бізнесу, виробничої інфраструктури, інформатизації, виробництва, розвитку ТНК, реструктуризації виробництва під впливом змін попиту, ефективності використання природних ресурсів.

Стан основного капіталу в Україні погіршується. Виробничі ресурси характеризує висока міра зносу, вивільнення виробничих потужностей, висока собівартість продукції, матеріало-, енергоємність, фондомісткість виробництва. На підприємствах України фіксується гостра нестача кваліфікованих менеджерів середньої та вищої ланок. Виробництво в Україні переважно низькотехнологічне, збиткове. Неподоланими залишаються такі негативні явища в економіці, як нецільове використання амортизаційного фонду, вимивання обігових коштів, високий рівень неплатежів, незбалансованість економічної системи, наявність диспропорцій в основних економічних балансах. Обсяг виробничих потужностей у промисловості складає близько 85% від обсягу 1990 р. Середній вік устаткування - 16-18 років і вдвічі перевищує відповідний показник у розвинутих країнах. Вибуття застарілих виробничих потужностей набуває обвального характеру,

що багаторазово перевищує введення нових. Спад виробництва у високотехнологічних галузях що орієнтувались переважно на держзамовлення, виявився набагато більшим середнього у промисловості. При цьому парадоксально, що темпи спаду зростали відповідно до підвищення технічного рівня галузі. Рівень цих виробництв скоротився більше ніж у 5 разів, що значно перевищує загальний масштаб економічного спаду. В цих умовах постало складне завдання суспільного розвитку - закладання під­валин нової сучасної економіки. За умови, якщо цього не буде досягнуто, соціальних загострень, викликаних стихійним скороченням виробничого потенціалу галузей промисловості, викликаного вибуттям основних виробничих фондів, не уникнути.

За часів становлення української держави наприкінці XX - на початку XXI ст. рівень продуктивності праці в окремих галузях економіки знизився майже на 20%. На стільки ж підвищилась енергоємність виробництва. Україну на сучасному етапі розвитку характеризує технологічне відставання від розвинутих країн. Без належного переорієнтування економіки на розвиток високих технологій у виробництві існує значна загроза для країни опинитися на периферії світового розвитку серед країн, які характеризує глибока стагнація.

Найбільшим виробничим потенціалом серед сфер-складових господарського комплексу в Україні характеризується промисловість, що орієнтується як на внутрішній, так і на зовнішній ринки У промисловості створюється майже половина національного доходу країни. Вона характеризується складною, розвиненою галузевою структурою, представлена потужним паливно-енергетичним і металургійним комплексом, сучасним багатогалузевим машинобудуванням, хімічною і нафтохімічною промисловістю, ви­робництвом будівельних матеріалів, легкою, харчовою галузями тощо.

Міжгалузевий регіональний комплекс визначають як сформоване територіальне поєднання взаємопов'язаних галузей і виробництв в економічних районах, вузлах, центрах, завдяки якому може бути забезпечений максимальний господарський ефект при найменших витратах. Досягнення таких результатів можливе при найбільш раціональному підборі взаємопов'язаних галузей, підприємств і виробництв, забезпеченні економічно ефективних пропорцій їх розвитку, оптимальних розмірів підприємств з урахуванням загальнодержавних інтересів та відповідно до місцевих природних і економіко-географічних умов.

Визначальним у виділенні міжгалузевих комплексів на регіональному рівні є відтворювальний підхід. Він поєднує цільову спрямованість і технологічну послідовність переробки сировинних матеріалів. Характерними для нього є відтворювана цілісність міжгалузевих комплексів на всіх стадіях (виробництво, розподіл, обмін, споживання) та об'єднання підприємств і організацій виробничої та невиробничої сфер господарства.

Найбільш розвиненими міжгалузевими комплексами України є - паливно-енергетичний, машинобудівний, металургійний, хімічний, агропромисловий.

Галузева структура економіки України є вкрай недосконалою. Найбільш розвиненими в країні є види економічної діяльності, які належать до первинного та вторинного секторів економіки. Дуже важливо найближчим часом наростити виробництво продукції машинобудівного, хімічного, агропромислового міжгалузевих комплексів.

Паливно-енергетичний комплекс України розвивається в умовах різкого дефіциту видобутку власного палива - на початок XXI століття паливні ресурси країни забезпечують лише 30-40% її потреб. Отже, поста­чання нафти і природного газу з інших країн відіграє визначну роль для економіки України.

Напружений паливно-енергетичний баланс вимагає якісних змін у споживанні енергії і палива. Особливо важливим є зменшення витрат палива й енергії на виробництво продукції; підвищення якості палива, яке споживається; підвищення питомої ваги споживання енергії, яка отримується в процесі використання нетрадиційних джерел енергії (геотермальної, сонячної, вітрової та ін.). Особливо значним виробництвом палива та енергії в Україні виділяються Донецький, Придніпровський, Карпатський економічні райони.

Виняткове значення машинобудування пов'язане із забезпеченням ним знаряддями праці усіх ланок виробництва. Загалом машинобудування розміщене досить рівномірно по території України. На цьому фоні особливо виділяються вісім великих машинобудівних міст: Харків, Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Одеса, Львів, Донецьк, Луганськ.

Використання різноманітної сировини територіально майже не обмежує хімічну промисловість. Вона характеризується значно більшою свободою розміщення підприємств, ніж інші галузі, маючи можливості маневрувати у виборі ефективного виду сировини для певного виробництва.

Агропромисловий комплекс України покликаний забезпечити продовольчу безпеку країни та має значне експортне значення. Втім, унікальний агроресурсний потенціал країни - найродючіші ґрунти світу, сприятливі для розвитку сільського господарства кліматичні умови, рівнинний рельєф та ін. - використовується не повною мірою.

В Україні сформувалося три інтегральні агропромислові зони - Поліська, Лісостепова і Степова. В межах Поліської агропромислової зони виробляють понад 90% виробництва льону-довгунця, понад 40% картоплі, 20-25% молока і м'яса в Україні. Тут в основному розвиваються молокопереробні, м'ясопереробні, плодоовочево-консервні, картопляно-спиртові, льонопереробні спеціалізовані комплекси.

У Лісостеповій агропромисловій зоні виробляють майже 70% цукрових буряків, 39% зерна, 46% картоплі. Це найбільш інтенсивна сільськогосподарська зона - на одиницю площі ріллі припадає найбільший обсяг виробництва сільськогосподарської продукції. На основі зональної спеціалізації сільського господарства функціонують цукробурякові, плодоовочево-консервні, зернові, картопляно-спиртові, молочно- і м'ясопереробні комплекси.

Степова агропромислова зона характеризується найбільшою розораністю земель, із яких понад 90% становлять чорноземи. Степ дає близько 48% виробництва зерна, 100% рису, 81% соняшнику, 96% винограду. Тут найбільше значення мають плодоовочево-консервні, олійно-жирові, виноградарсько-переробні, ефіроолійні, молоко- і м'ясопереробні комплекси.

На територіях, прилеглих до великих міст та міських агломерацій, сформувалися приміські агропромислові зони. В їх межах агровиробництво зорієнтоване на задоволення потреб міста в малотранспортабельній продукції щоденного вжитку (молоко, овочі, яйця, птиця тощо).

Україна є значним виробником сільськогосподарської продукції. Розбудова розвиненого за світовим стандартами, конкурентоспроможного сільського господарства залишається одним з найважливіших завдань України. На відміну від промислового виробництва на початку XXI століття не вдалося досягнути нарощування частки продукції сільського господарства у загальній структурі господарства.

Потенційно основна причина відставання у розвитку одного з провідних видів економічної діяльності пов'язана з незавершеністю реформи на селі - насамперед відсутністю розвиненого ринку землі.

В основі розвитку регіону, ефективності виробничої діяльності лежить стан виробничої інфраструктури в його межах; її розвиток є одним з головних індикаторів господарського розвитку регіону. Без значних інвестицій та постійної уваги державних структур виробнича інфраструктура стає гальмом суспільного росту території. Тому вона є провідним аспектом регіональної політики держави.

Під виробничою інфраструктурою слід розуміти сукупність галузей, тобто організаційно відокремлених об'єктів, які забезпечують нормальний хід суспільного виробництва через надання послуг з обміну результатами діяльності між підприємствами матеріального виробництва. Зокрема, до інфраструктури належать підприємства і організації електро-, тепло- і газопостачання, транспортні різних видів, матеріально-технічного постачання і збуту продукції, інформаційного та ділового обслуговування тощо.

Ефективний розвиток господарського комплексу регіону можливий тоді, коли високому рівню концентрації і спеціалізації основного виробництва відповідає такий самий рівень концентрації і спеціалізації підрозділів, які забезпечують загальні умови господарської діяльності. Особливе місце у складі виробничої інфраструктури займає енергетична інфраструктура. Вона є невід'ємною частиною господарського комплексу територій усіх таксономічних рангів і включає в себе комплекс об'єктів і споруд електро-, тепло-, газопостачання, а також підприємства і організації, що виконують сукупність робіт енергоінфраструктурного профілю: проектні, будівельні, монтажні та ін.

7. Зовнішньоекономічний потенціал.

Територіальний поділ праці – об’єктивний процес виробничої спеціалізації економічних районів чи країн і посилення міжрайонної або міждержавної кооперації, обміну спеціалізованою продукцією та послугами. Просторовий суспільний поділ праці взагалі зумовлений економічними, соціальними, природними, національно-історичними особливостями різних територій та їх географічним положенням.

Розрізняють дві форми територіального поділу праці: міжрайонний - у межах однієї країни і міжнародний - між країнами. Відповідно до чинних законів міжнародного ринку країни спеціалізуються на тому виробництві, національні вартості продукту якого нижчі за інтернаціональні. Відтак під міжнародним поділом праці розуміють процес взаємообумовленої спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів для продажу на світовому ринку, що сприяє створенню системи багатосторонніх зв'язків між країнами.

У міжнаціональному поділі праці існують певні суперечності. Це, насамперед, надмірна спеціалізація країни на виробництві кількох видів продукції, оскільки це ставить її господарство у залежність від коливань кон'юнктури світового ринку, а також збіднює його галузеву структуру. Окремі держави обирають галузі спеціалізації, які вони вважають вигідними. Справді, деякі галузі, що використовують дешеву природну сировину, дають країні значні прибутки, хоча часто засновані на важкій фізичній праці й слабо пов'язані з іншими галузями економіки. Інша справа галузі обробної промисловості, в т.ч. машинобудування. Вони тісно переплітаються з іншими галузями економіки країни, оскільки ґрунтуються на розвиненому господарстві і є потужним фактором розвитку всього господарства.

Поступове входження України у світовий економічний простір виявляється в розширенні її економічних, політичних, торгових, фінансово-кредитних, господарських і технологічних зв'язків з іншими країнами світу. За їх допомогою господарство України становить єдину господарську систему, яка розвивається на основі суспільного поділу праці.

Займаючи територію менше 1 % земної кулі, Україна має 5 % природних ресурсів світу. Зокрема, її запаси марганцю становлять 80 % його запасів у Європі. Проте вона не може повністю задовольнити свої потреби за рахунок власних ресурсів. Україна й надалі імпортуватиме нафту та горючий газ, ліс і лісоматеріали, бавовну, деякі кольорові метали, вовну та іншу продукцію.

У системі міжнародного поділу праці Україна спеціалізується на виробництві машин (літаки, судна, ракетно-космічна техніка, танкобудування), продукції чорної металургії (залізна й марганцева руди, прокат), продукції АПК, особливо харчової (цукор, борошно, олія, м'ясо, молоко, овочеві консерви, кондитерські вироби), виробництві хімікатів, цементу.

Україна має висококваліфікований науково-технічний і технологічний потенціали в літакобудуванні. Серед семи розвинених країн світу вона має повний цикл проектування й виробництва літаків. За останні роки випущено три принципово нові моделі літаків - «Ан-70», «Ан-140» та «Ан-32», що вважаються перспективними моделями XXI ст.

Великі можливості для виходу на міжнародний економічний простір має вітчизняна ракетно-космічна галузь. Вже нині реалізуються міжнародні програми ракетно-космічного комплексу морського базування «Морський старт» і «Глобалстар», де застосовуватимуться українські ракети-носії «Дніпро», «Зеніт» і «Циклон». Здійснюється низка інших міжнародних проектів.

Дев'ять суднобудівних заводів України спроможні виконувати замовлення на будівництво сучасних суден (транспортних, рибопромислових), суден технічного флоту, військових кораблів, а також забезпечити весь комплекс послуг з їх ремонту.

Реалізуються проекти розвитку танкобудування. Україна входить до п'ятірки країн світу із замкненим циклом виробництва цієї складної і високотехнологічної продукції. За своїми технічними характеристиками українські танки не лише не поступаються передовим світовим аналогам, а й за багатьма параметрами перевищують їх.

Високотехнологічні конкурентоспроможні виробництва є і в інших галузях машинобудування, зокрема, в приладобудуванні, виробництві енергетичного устаткування та важкому машинобудуванні, в окремих галузях чорної та кольорової металургії.

Значними є потенційні можливості України у виході на світовий ринок з продукцією АПК, зокрема на ринок зерна, цукру, олії.

Зовнішньоекономічна політика України щодо експорту зерна має враховувати шалену конкуренцію на світовому ринку зерна і можливий у зв'язку з цим усілякий опір з боку інших країн-експортерів цієї продукції. Це пов'язано з обмеженою місткістю світового ринку продовольчого й фуражного зерна - близько 185 млн. т. Із загального обсягу експор­ту пшениці 75% припадає на Аргентину, Австралію, Канаду і США та країни ЄС, у т.ч. на Францію, а на США - 64% всього експорту зерна кукурудзи. Серйозними конкурентами України на ринку зерна з постсоціалістичних країн є Угорщина, Казахстан, Польща.

Незважаючи на спад виробництва сільськогосподарської продукції, у т.ч. й зерна, Україна вже нині вступила в конкурентну боротьбу за її збут на світовому ринку. З урахуванням нинішньої економічної ситуації правомірно ставити завдання щодо експорту 8-10 млн. т зерна і домагатись такої квоти в разі вступу до Світової організації торгівлі (СОТ).

Основними імпортерами зерна нині є 20 держав світу. Найбільш вірогідними партнерами України на ринку зерна будуть Грузія, Азербайджан, Узбекистан, Туркменистан, з якими варто укладати довготермінові угоди. Не виключається також налагодження цього ринку з іншими країнами, передусім Африки.

2.8. Екологічний потенціал

На порозі нового тисячоліття в Україні, як і в усьому світі, проблеми охорони природи були такими ж важливими, як і у XX ст. Природа з частими повенями, надзвичайної сили цунамі, посухами, закликала людей не забувати про неї, не послаблювати уваги й ретельної праці з метою її збереження й захисту. Але індустріальний розвиток та зростаюча урбанізація мали й свій зворотній бік: надмірний наступ на природу, нераціональне використання, часто й виснаження природних ресурсів задля потреб людини та виробництва. Наслідками інтенсивної виробничої діяльності людини стають глобальне потепління клімату, зміни фону радіоактивності, танення льодовиків, зміни співвідношення суші та водоймищ в окремих регіонах планети, зникнення цілого ряду рідкісних видів рос­лин і тварин. Екологічну кризу можна подолати, тільки сприймаючи її як питання існування життя на Землі, питання існування людської цивілізації. За даними ООН, на початку 90-х років XX ст. в атмосферу щорічно викидалося 150 млн. т двоокису сірки, 50 млн. т окису азоту, 300 млн. т двоокису вуглецю, 700 тис. т фреонів, 100 тис. т ртуті, 500 тис. т свинцю тощо.

Екологічна ситуація в Україні є складною. Три основні чинники впли­нули на екологічну ситуацію: аварія на Чорнобильській АЕС (26 квітня 1986 р.), невміла меліорація земель, розвиток добувної і перероблюючої промисловості при застарілих технологіях і, пов'язана з цим, надмірна урбанізація багатьох районів (Донбас, Придніпров'я).

Чорнобильська аварія призвела до радіаційного забруднення майже всієї території України. Унаслідок того, що вся радіоактивна хмара пішла на захід, особливо сильнозабрудненим стало майже все Українське Полісся - зона стародавнього заселення, господарського освоєння, специфічної матеріальної і духовної культури. Якщо враховувати, що в попередній період тут була здійснена надмірна осушна меліорація, то, зрозуміло, Полісся майже до Шацьких озер перетворилося на регіон з надзвичайно несприятливою екологічною обстановкою.

На всій території України залежно від ступеня забрудненості повітря, води і землі можна виділити наступні території: екологічного лиха, надзвичайно забруднені, дуже забруднені, забруднені, помірно забруднені і умовно чисті.

Умовно чистих територій залишилося дуже мало. До них належать майже весь північний макросхил Українських Карпат, Шацьке поозір'я, південна Волинь на межі Рівненщини і Тернопільщини, Придніпров'я на межі Черкаської і Полтавської областей, північ Сумщини і Чернігівщини, центральне Поділля і деякі ареали в гірському Криму, всього приблизно 50 тис. км², тобто 8,3% площі України.

Помірно забруднені території заходу України (без Полісся) і майже весь північний схід держави, де забруднені і дуже забруднені території украплюються в зони дії великих і середніх міст. Помірно забрудне­ні території складають майже 150 тис. км², тобто приблизно 24% площі України. Таким чином, умовно чисті і помірно забруднені ареали скла­дають разом трохи менше третини території країни. Решта двох третини це території забруднені, дуже забруднені, надзвичайно забруднені і зони екологічного лиха.

Дуже забруднені (117 тис. км²) і надзвичайно забруднені (61 тис. км²) території займають також майже третину площі країни (29,5 %). Виділяються чотири великі ареали цього забруднення: Полісся, середнє Придніпров'я, Донбас і Південь (окрім південного заходу Одещини і Запорізького Донецького Приазов'я), а також декілька середніх: Пн. Буковина (без гірської частини), південно-східне Поділля, південна Київщина і Черкащина, центральна Полтава. До малих ареалів цього ступеня забруднення відносяться багато центрів гірничодобувної промисловості по всій Україні.

Нарешті, до території екологічного лиха і екологічної катастрофи, яка складає 7,4 тис. км² (більш за один відсоток площі України), належать, окрім вже названої тридцятикілометрової зони Чорнобильської АЕС, також причорноморські райони інтенсивного зрошування. У останніх забрудненість вод перевищує нормативну в 5,45, а грунтів в 10 і більше разів. Це райони півдня Херсонської області і найбільш північної смуги Криму. Найбільші забруднювачі навколишнього середовища - об'єкти енергетики, в першу чергу ТЕС і ГЕС. Споживаючи велику кількість нафтопродуктів, газу і вугілля, вони викидають в атмосферу мільйони кубічних метрів шкідливих газів аерозолів і сажі, займають сотні гектарів землі шлаком і золою.

Іншим джерелом забруднення природи України є транспорт - автомобільний (2056 тис. т шкідливих речовин у 2005 р.), повітряний, водний, залізничний (95,5 тис. т). У всіх великих містах України частина забруднення повітря від автотранспорту в останній час складає 70-90% загального рівня забруднення.

Шкідливими компонентами навколишнього середовища є також об'єкти, що генерують могутні фізичні поля - електромагнітні, радіаційні, шумові ультразвукові і інфразвукові, теплові, вібраційні (великі радіостанції, теплоцентралі, РЛС, трансформаторні підстанції, ЛЕП, ретрансляційні станції, спеціальні фізичні лабораторії і установки, кібернетичні центри, АЕС).