Тема 3. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
Давня українська література ХІ-ХУІІІ ст. - початковий і найтриваліший період розвитку нашого письменства, його фундамент, на якому пізніше розвинеться нова українська літера^ра. Відлік літературного часу починаться з ХІ ст., оскільки найстаріший рукопис Остромирового євангелія датований 10561057 рр. Більшість літературознавців вважають, що літера^рні пам’ятки як зразки не лише висловлювання певної думки, а й оформлені за певними мистецькими канонами твори, з’являються з Х ст.
Особливості давньої української літератури
Перш за все, це теоцентризм, адже давня література щільно стикаться з християнством. Завдяки християнізації Русі Біблія стала важливим джерелом і взірцем для письменства. Це стосується й інших творів ранньовізантійської доби.
Символізм та алегоризм - теж хара^ерна особливій середньовічних літера^рних текстів. Мистецтво тлумачення цих символів та алегорій є сферою літературної герменевтики.
Третя особливість староукраїнського письменства - його рукописний характер. Первинний текст (протограф), з якого списували копії частково або повністю, до сучасного читача не завжди доходив. Списки фігурували як варіанти протографа. Створювалися також компіляції - своєрідні комбінації з різних текстів. Книги писалися кирилицею, так званим уставом, пізніше - напівуставом.
Наукові студії про письменство Київської Русі залишають невиразне враження про його жанровий склад. Це можна пояснити, в першу чергу, певною інерційністю в осмисленні жанрових форм давньої літератури, коли перелік жанрів з однієї праці переносився до інших з деякими уточненнями та доповненнями.
- літературні жанри - це прямі запозичення з болгарської та візантійської літератур, а оригінальні - трансформовані з перекладних або новоутворені в процесі становлення письменства;
- церковні жанри - це «література церковних кіл», вони мають цілеспрямоване церковно-ужиткове призначення;
- світські жанри в основному відображають позарелігійні сфери життя і мають виразно пізнавальну, а то й розважальну функцію (белетристика).
Самостійні ліричні жанри відсутні, проте староруська поезія помітна в літературі київської доби: елементи дружинної поезії, героїчного епосу. Драматичні жанри також відсутні.
Агіографічна проза, або інакше - житійна література, продовжувала традиції перекладних житій і патериків. Але руські письменники не копіювали візантійські зразки, а творчо «перетопили» візантійські впливи, як справедливо зауважує сучасна дослідниця О. Сліпушко. Оригінальні житія, створені в період Київської Русі: «Повідання про Бориса і Гліба», «Житіє Володимира», «Житіє Ольги», «Память і похвала князю Володимиру», «Житіє Феодосія Печерського». Досить популярним в усі християнські часи в Україні була така пам’ятка агіографії, як «Києво- Печерський патерик». Житійна література про Бориса і Гліба складається із творів відомих і анонімних авторів. Ранній анонімний агіографічний твір - житіє «Сказаніє про Бориса і Гліба, в якому за джерело послугували події, описані в «Повісті минулих літ».
Провідний мотив твору — захоплення героїчним минулим Київської Русі і глибокий сум з приводу княжих чвар та лиха, заподіяного набігами половців.
«Повість врем'яних літ» — перша в Київській Русі пам'ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов'ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов'янської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Записи подаються порічно. Використано перекази, оповідання, повісті, легенди. «Слово о полку Ігоревім» - найдавніша пам’ятка ораторського мистецтва, перлина літератури Київської Русі. Час написання: між 1185 та 1187 рр. Твір дійшов у списку ХУІ ст. У 1800 році твір було видано, а у 1812 році рукопис ХУІ ст. згорів у пожежі під час війни з Наполеоном.
Паломницька література, або хождєнія
Паломник - від слова «пальма» - гілка, яку приносили з подорожі до святих місць у Палестині прочани.
«Житіє и хожденьє Даниила, Руськыя земли игумена» (поч. ХІІ ст.). Твір написаний під враженням мандрівки до Святих місць у 1106-1108 рр. ігумена, можливо, Чернігівського монастиря. Представляючись «худшим», автор показує, що не вбачає у подорожі свою особливу заслугу. Далі говорить про умови і мету подорожі та описує святі місця. Наприклад, опис Єрусалима, Назарета, Віфлеєма, Єрихона.
Ораторська проза
Цей вид літератури представлений простою та урочистою проповіддю. Ораторські прозові твори писалися за вимогами гомілетики (мистецтва церковного красномовства).
«Слово про Закон і Благодать» Іларіона (40-ві роки ХІ ст.) - яскравий зразок урочистої проповіді, яка складається з трьох частин: 1) Про Закон, даний Мойсеєм і про Благодать та про Істину; 2) Похвала кагану нашому Володимиру; 3) Похвала князю Ярославу Мудрому, який постає як гідний продовжувач справ Володимира.
Стиль літописів - стиль монументального історизму, за Д. Лихачовим (за Д. Чижевським - стилістична «монументальність»). Мова літописів - поєднання книжної та розмовної мов. І. Франко підкреслював, що оповідання про печенігів 972 р. «уложене віршами». Стиль державно- юридичний, церковний, військовий чергуються з оригінальними фразеологізмами, афоризмами і народними прислів’ями та приказками: «Біда, аки в Родні», «Погибоша, аки обри», «Ме^ві сорому не мають», «Поки камінь почне плавати, а хміль тонути», «Коли вовк повадиться до овець, то виносить всю отару», «Не передавивши бджіл, меду не їсти», «Сме^ь спільна всім». Переклади «Повісті...» українською мовою здійснювали ІФранко, Л. Махновець, В. Яременко, В. Близнець.
Коли йдеться про літера^ру і культуру в цілому пізнього Середньовіччя в Європі - це період XIII-XV ст. Термін «середні віки» («media aetas», «intermedia aetas») з’явився у працях західноєвропейських істориків XVI-XVII ст. Уперше його використали італійські ренесансні діячі на позначення часу, що минув від падіння античного світу до епохи Відродження.
Головною об’єднуючою основою і фундаментом усієї середньовічної цивілізації було християнське вчення.
ауважимо, що більшість творів цього періоду входить до спільної скарбниці українського та білоруського письменства. Деякі тогочасні пам’ятки належать усім православним слов’янам, а окремі - ще й румунам, оскільки письменство цих народів пов’язувала спільна церковнослов’янська літературна мова.
Такі книжники, як Серапіон, митрополити Кирило ІІ, св. Петро (Ратенський), анонімний автор «Житія Олександра Невського», Арсеній Тверський.
Українська література пізнього Середньовіччя
Серед агіографічних творів ІІ пол. ХІІІ ст. слід назвати «Житіє Михайла Чернігівського» та «Житіє Олександра Невського». Перший твір написаний Андрієм, особою, наближеною до князя-мученика. Він походив з Чернігова.
Первісна редакція «Житія Олександра Невського» була створена незабаром після його смерті (1268 р.). Написано житіє у Володимирі, на Клязьмі, невідомим галицьким книжником за участю Київського митрополита Кирила II. За своїми жанровими особливостями це житіє являє собою поєднання агіографічної та воїнської повістей. Автор підкреслює численні християнські чесноти Олександра. Він уводить у твір епізод полеміки князя з послами від Папи Римського, в якому герой виступає захисником православ’я. Олександр Невський постає типовим для Середньовіччя ідеальним правителем - мудрим, сильним, вродливим та хоробрим: «Лице же єго - аки лице Иосифа, иже от силы Самсона. И дал бі ему Бог премудрость Соломона, храбрство же его - аки царя римського Єуспесіана, иже б пленил всю землю Іудейскую».
У другій половині XIII - середині XIV ст. продовжує розвиватися перекладна література, серед зразків якої, наприклад, «Ізмарагд», «Златая Цепь», «Златая матиця», «Маргарит»,«Златоуст».
Літературна спадщина Григорія Цамблака (бл. 1364-1419/20 рр.) - понад 40 творів: житія, похвальні слова, проповіді на різні церковні свята. Він виступає як блискучий публіцист. В Україні ним написане і виголошене у Києві (1409-1410 рр.) «Слово надгробне митрополиту Кипріяну». Це фактично перший панегірик, створений у новому для України емоційно- експресивному стилі. Новаторство автора виявляється у широкому використанні спогадів і особливо - в передачі власних почуттів до покійного митрополита, автобіографічних подробиць життя. Він не використовує топосу самоприниження, як інші середньовічні письменники. Идеться у «Слові» про близькість автора до Київського митрополита і наголошується, що той прагнув зробити з нього наступника.
Література Ренесансу (II пол. XV - кінець XVI ст.)
У ХV - першій половині ХVІ ст. виникає Литовсько-Білоруський літопис. Иого основний зміст складає історія Литви, в яку вкраплено події, що відбувалися на українських землях. Ідеться про князів Гедиміна, Ольгерда, Ягайла та Вітовта. З-поміж сюжетів літопису варто виділити повість «О Подольской земли» та «Похвалу о великом князи Вітовте». Оповідь «О Подольской земли» присвячена завоюванню литовськими князями - братами Коріятовичами - українського Поділля у середині XIV ст.
До відомих пам’яток середини XVI ст. належить і така пам’ятка давньоукраїнської літератури, як Пересопницьке Євангеліє (1556-1561 рр.). У творі значною мірою використано українську фразеологію. На жаль, Пересопницьке Євангеліє збереглося не в оригіналі, а у копії 1701 року, виконаній на замовлення г^ьмана І. Мазепи для кафедрального собору у Переяславі. Нині воно зберігаться у ЦНБ ім. В. Вернадського. На ньому присягають Президенти незалежної України.
крему увагу необхідно приділити латиномовній поезії, яка стала наслідком навчання українських ^дентів у вузах Європи. Зокрема, йд^ься про твори С. Кленовича, його поему «Роксоланія» (кінець XVI ст.); «Пісню Павла Русина з Кросна» (1509 р.); поему «Пісня про зубра» М. Гусовського (1523 р.); віршову посвя^ Папі Римському до книжки «Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича із Русі, доктора мистецтв і медицини Болонського університет»; латино- мовну поему киянина Івана Домбровського «Дніпрові камени» (1618 р.) та твори Станіслава Оріховського Русинського, зокрема його памфлет «Розбрат з Римом» (1551 р.).
Полемічна література кінця
Полеміку щодо правовірності католицької або православної християнської віри започаткував польський єзуїт Петро Скарга, який у 1577 році видав трактат «Про єдність Божої церкви під одним пастирем і про грецьке відступлення від тої єдності». В цій праці викладено повну програму оновлення української церкви та її об’єднання з католицькою під рукою Папи Римського. Це було сприйнято як нав’язування католицизму і як засіб ополячення українського народу, адже переважно панство окатоличувалося і ополячувалося. Загострилася полеміка між православними і католиками з приводу введення 1582 року Григоріанського календаря на зміну юліанському. Насамперед виступив проти цього перший ректор Острозької академії Герасим Смотрицький.
Унія 1569 р. (Люблінська) та 1596 р. (Берестейська) були для розвитку полемічної літератури знаковими історичними подіями. Результати останньої унії знайшли відгук у творах багатьох українських православних письменників-полемістів. Ця література була складовою української барокового письменства.
Полемічну літературу слід розглядати як акт боротьби з римо- католицькою експансією (проти наслідків унії 1569 та 1596 рр.). Зазначимо, що кінець XVI - поч. XVII ст. характеризується зверненням письменників до естетики бароко (Герасим Смотрицький, Мелетій Смотрицький, Іван Вишенський, Касіян Сакович, Захарія Копистенський та ін.). У стильовому ключі твори полемічної літератури є зразком раннього українського бароко. Популярними були такі жанри, як трактат, послання, монолог- інвектива (звинувачення).
Найбільш вивченою в історії полемічної літератури є творчість Івана Вишенського. Справжнє ім’я і прізвище його не відомі. З 16 трактатів і писань, які дійшли до наших днів, опубліковано при житті автора (~ 1550-ті роки - 1620-ті роки) один твір - «Послання до князя К. Острозького» (1598р.), який передруковувався у «Кириловій книзі» (1644; 1786; 1792 рр.). У 1865 р. М. Костомаров в «АЮЗР» («Архив Юго-Западной России») видав чотири твори письменника. Історія із захистом М. Костомаровим дисертації про унію завершилася наказом про її спалення. І. Франко про полеміста написав статті «Іван Вишенський і його твори», «Іван Вишенський, його час і письменницька діяльність» та поему «Іван Вишенський». Повне видання творів Івана Вишенського здійснив І. Єрьомін (М., 1955). «Викриття диявола-миродержця» - один з кращих творів І. Вишенського.
Початок української шкільної драми пов’язаний із відкриттям братських шкіл та Академії. Єзуїти прикладом власних шкільних вистав заохотили діячів української освіти до запровадження шкільних вистав у наших бурсах, колегіумах та в Києво-Могилянській академії. Теорія поетичного мистецтва викладалася у навчальних закладах України. До свят, знаменних подій готувалися спектаклі, авторами яких часто були викладачі поетики. На сьогодні опубліковано тексти 58 шкільних драм. Це заслуга, головним чином, В. Рєзанова та Я. Гординського, В. Перетца, С. Голубєва, М. Тихонравова, І. Франка, І. Шляпкіна, І. Працьовитого, М. Сулими.
Визначення інтермедії знаходимо у шкільній поетиці 1648 року: «Інтермедія є коротка дія, вигадана або справжня, що розігрується між актами комедії і трагедії, складається із слів, предметів та осіб веселих, що освіжує увагу слухача, не належить до актів і сцен п’єси».
Найдавніші збережені інтермедії ХУІІ ст. відомі з драм Якуба Гаватовича та Дернівського збірника. Найбільше їх представлено у ХУІІІ ст. - до драм Георгія Кониського та Митрофана Довгалевського. Автори - здебільшого студенти, які добре знали народне життя і фольклор. Персонажі - люди простого стану. Теми - побутове життя, анекдотичні ситуації. Мова - народна розмовна.
Вертеп - різновид українського лялькового театру. Поява його датується приблизно серединою ХУІІ ст. І. Франко, пишучи про традиції та джерела вертепу, називає лялькову гру скоморохів Київської Русі та західноєвропейський театр маріонеток. Вертеп являє собою переносний (з дерева чи картону) будиночок, який мав два поверхи. На верхньому відбувалися різдвяні сцени, на нижньому - світські. Вертепниками переважно були школярі. До нас дійшло декілька редакцій вертепної драми у списках ХУІІІ ст. На верхній частині розігрувалася сцена про народження Христа і втечу святого сімейства з Віфлеєма. На нижній - декілька сцен комічного характеру. Різдвяна частина драми зосереджується на перипетіях, пов’язаних з народженням Сина Божого, поклонінням волхвів, винищенням немовлят у Віфлеємі за наказом царя Ірода. Своїми рисами Ірод нагадує земних владик («аз есмь богат и славен, и несть мні в силі равен»).
УКРАЇНСЬКА ПРОЗА XVІІ-XVІІІ ст.
Українська література ХУІІ-ХУІІІ століть ознаменована розвитком прозових жанрів. Ідеться про історіографічну прозу (літописи, хроніки, діаріуші, синопсиси, щоденники), ораторсько-проповідницькі твори, паломницьку прозу. В ХУІІ столітті географія створення нових текстів української літератури означується, перш за все, Києвом і Черніговом, що пояснюється роллю Києво-Могилянської академії та її учнів і Чернігівського колегіуму. В цих та інших навчальних закладах подібного типу питанням поетики і риторики надавалося великої ваги. Студент мав навчатися за приписами пануючої барокової поетики писати промови, вірші, історичні твори, драми. Важливою умовою розвитку літератури стали друкарні, які створювалися і братствами у ХУІ-ХУІІ століттях, і при монастирях. Особливо виділялися розмаїтістю і кількістю друкованих книжок Київська Лаврська і Чернігівська друкарні.
Ораторська проза другої половини ХУІІ століття представлена такими іменами, як Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський та Антоній Ради- виловський. Досліджували творчість цих письменників М. Сумцов, М. Марковський, В. Крекотень, Р. Радишевський та А. Макаров. їхні проповіді можна прочитати за такими виданнями:
1. Крекотень В. Оповідання Антонія Радивиловського / В. Крекотень. - К. : Наук. думка, 1983.
2. Слово многоцінне : Хрестоматія української літератури XV-XVIII ст. : [у 4 кн.] / ^поряд. В. Яременко, Вал. Шевчук]. - К. : Аконіт, 2006.
3. Українська література XVII ст. - К. : Наук. думка, 1987. - С 108-132
4. Чернігівські Афіни. - К. : Мистецтво, 2002. - С. 245-258.
Історіографічні твори другої половини
Пожвавлення у сфері історіографічної прози в другій половині ХУІ - поч.ХУІІІ ст. стало наслідком таких бурхливих подій, як визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, початок колонізації України Росією, міжусобиці і чвари у козацькому середовищі, непевне, досить складне становище України в оточенні трьох імперій - Речі Посполитої, Туреччини і Московії. З іншого боку, ця проза продовжувала вітчизняну літописну традицію, започатковану ще за часів Київської Русі. По всій території України існували осередки, де нотували місцеві історичні факти і події, - монастирські, замкові, графські (місцеві) хроніки, описи, щоденники, діаріуші, мемуари. їх синтезували у ширше літописне полотно. Це зробили представники козацької старшини Самовидець (літ. псевдонім), Григорій Граб’янка, Самійло Величко. їх творіння назвали козацькими літописами. І. Франко відзначав, що козацькі літописи створили грандіозну конструкцію Хмельниччини, адже найбільша увага була приділена визвольній війні середини ХУІІ ст. При монастирях було створено такі історіографічні твори, як «Густинський літопис» (відомий за списком 1670 року); «Хроніка» Феодосія Софоновича (1672 р.), «Синопсис» (перше видання 1674 р.). Ці твори написані за руськими джерелами («Повість минулих літ»; Київський літопис; Галицько-Волинський літопис) та польськими хроніками, зокрема «Кройнікою о Русі» М. Стрийковського, який мав за витоки своєї праці так само різні списки давньоруського літописання. З названих творів лише «Синопсис» був друкований у ХУІІ ст. (1674, 1678, 1680 рр.). Його називав серед інших джерел своєї вченості Михайло Ломоносов.
Козацькі літописи - самобутнє явище давньої української літератури
Одним із найвідоміших козацьких літописів є «Літопис Самовидця». Не вирішено остаточно проблеми авторства, місця написання цього твору. До 1846 року, поки цей літопис не був опублікований з ініціативи Пантелеймона Куліша Осипом Бодянським, твір існував у рукописному варіанті. Визначивши, що це історичне джерело було створено сучасником подій, П. Куліш запропонував його назвати «Літописом Самовидця». Хронологічні рамки літопису - 1648-1702 рр. Твір помітно розпадається на дві частини. Перша являє собою окремі оповідання: «Про початок війни Хмельницького», «Сама війна року 1648», «Починається війна Збаразька року 1649». А друга частина подана у вигляді порічних записів з року 1650-го. Причину війни Хмельницького з Річчю Посполитою автор справедливо вбачав у соціальних, національних та релігійних утисках: «Початок и причина войни Хмельницького ест едино от ляхов на православіє гоненіє и козаком отягощеніє» (с. 45). Самовидець підкреслює всенародний характер війни, виділяє військовий талант Богдана Хмельницького, наголошує на його патріотизмі, сміливості, витримці й авторитеті серед козацтва. Фактично в історичній прозі Самовидець започаткував традицію змалювання особи Богдана Хмельницького.
ТВОРЧІСТЬ ГРИГОРІЯ САВИЧА СКОВОРОДИ (1722-1794)
3 грудня 1722 р. у с. Чорнухах на Полтавщини в сім’ї селянина-козака народився майбутній великий українець - письменник, філософ, педагог. Навчався Сковорода в Києво-Могилянській Академії з 1738 до 1750 р. (з перервою у 1742-44 рр., коли він був співаком придворного хору у Петербурзі). У Київській академії його вчителями були видатні люди того часу: Симеон Тодорський, який передав Сковороді свої знання німецької, староєврейської та грецької мови; у класі риторики вчив Сковороду драматург та філософ Сильвестр Ляскоронський. Філософії навчав проректор академії, поет, видатний просвітний діяч та філософ Михайло Козачинський. У вищих класах академії вчителем Г. Сковороди став один із найвидатніших діячів кола Київської академії - поет і філософ Г еоргій Кониський. Усі ці люди були свого часу на вершинах тодішніх людських знань, і їхня наука стала основою філософського розвитку Г. Сковороди. У 1750 р., не завершивши останнього, богословського, курсу, Сковорода їде, прилучившись догенерал-майора Вишневського, до Угорщини. Звідти їздив до Відня, Будапешта, Братислави, де знайомився з ученими людьми. Загалом Сковорода пробув за кордоном п’ять років. Прибувши в Україну, він обійняв посаду вчителя поезії в Переяславському колегіумі. Викладав поезію по-новаторськи, за що і позбувся місця. З 1759/60 рр. Сковорода був учителем поезії в Харківському колегіумі, де викладав також курс синтаксими та грецької мови. Працював там і 1762/63 рр. Але через вільнодумство і розбіжність у переконаннях з наставниками колегіуму та через наклепи змушений був залишити улюблену педагогічну роботу. Звільнившись, їде у подорож до Києва. На запрошення ченців Києво-Печерської лаври стати «стовпом і окрасою церкви» відповідає: «Досить і вас, стовпів неотесаних, у Храмі Божому». У 1768 р. працює у додаткових класах при Харківському колегіумі, читає катехізис (добронравіє). Але його давній ворог однокурсник С. Миславський став єпископом білгородським, і Сковорода знову позбувся місця роботи. (До речі, С. Миславський досяг сану митрополита київського і був запеклим гонителем української мови). Понад 25 останніх років Сковорода провів у мандрах по Слобожанській Україні. Саме в цей період написані його основні філософські твори. Зі складених у різні часи віршів упорядкував збірник «Сад божественних пісень». Створені у 60-ті, частково у 70-ті роки байки у 1774 р. були об’єднані у збірник «Басни Харковскія». Помер 9 листопада 1794 р. у с. Іванівці на Харківщині. За легендою, сам собі викопав могилу у садку маєтку свого приятеля - поміщика А. Ковалевського. На пам’ятнику надпис: «Світ ловив мене, та не спіймав».
бірка «Сад божественних пісень» складається із 30 віршів, написаних між 1757 і 1785 роками. Кожна з пісень збірки мала мелодію, складену самим автором. Кладучи в основу вірша «зерно» зі Святого Письма, Сковорода здебільшого обробляє тему по-своєму. Він залюбки звертається до пейзажної лірики і проникливо оспівує красу рідної природи. І нині не втратили естетичного значення його пісні «Весна люба, ах, прийшла!», «Ах поля, поля зелені», «Ой ти, птичко жолтобоко». В останньому творі ми бачимо піднесення найвищих якостей людини: розуму, совісті, працьовитості, проповідь життя, близького до природи. Ідеал поета - не явір, який стоїть над горою і якому буйні вітри ламають вітки, а верба, що шумить низько над водою. Відповідний і епіграф до цієї пісні: «Господь гордим противиться, смиренним же дає благодать».
Байки займають визначне місце у творчості Сковороди. Ще в 1760 році під час учителювання в Харкові він написав віршовану байку «Басня Езопова». Суть її полягала в тому, «что многие от учеников, нимало к сему не рожденны, обучалися». Пізніше у 1769-1774 рр. під Харковом написав 15 байок прозою. Наступні 15 байок - у 1774 р. у с. Бабаях біля Харкова. Ці байки складаються із «фабули» і «сили». У таких байках, як «Вітер і Філософ», «Оселок і Ніж», «Орел і Черепаха», «Сова і Дрозд», «Змія і Буфон» «сила» зводиться до короткого афоризму з одного-двох речень. У байках, створених у 1774 р., «сила» значно переважає «фабулу» і розвивається в цілий філософський трактат, наприклад, у байках «Пчела і Шершень», «Зозуля і Дрозд», «Оленица і Кабан»
1. Література України першої половини 19 ст.
Найзначніші досягнення української культури XIX ст. пов'язані з розвитком літератури. Провідне місце у становленні нової_ української літератури належить творчості І.П.Котляревського. Його заслуга в тому, що він запровадив у літературу усну народну мову й створив на її основі такі твори, як поему «Енеїда», п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» (1819 p.), а опубліковані вони відповідно в 1838 і 1841 pp.
«Наталка Полтавка» - перший драматичний твір нової української літератури. У листі до М.Гнєдича (1821) І.Котляревський писав, що «Наталка Полтавка» була «прийнята досить добре в Полтавській, Чернігівській та Харківській губерніях». У 1898 p., характеризуючи вісімдесятирічне сценічне життя п'єси, видатний український драматург і актор І.Карпенко-Карий назвав її «праматір'ю українського народного театру», «зразком народної поезії в драматичній формі». Вказуючи на органічну близькість «Наталки Полтавки» до думок і почувань народу та на великий емоційний вплив її на глядачів, він зазначив, що «радість, і горе, і сльози Наталки були горем, сльозами і радістю всієї зали».
Період від появи «Енеїди» І.Котляревського до виходу в світ «Коб-заря» Т.Шевченка характеризується в українській літературі творчістю талановитих письменників: Григорія Квітки-Основ'яненка (1778-1843), П.П.Гулака-Артемовського і Євгена Гребінки (1812-1848).
Г.Ф.Квітка-Основ'яненко - перший видатний український прозаїк, батько української повісті - народився в селі Основі близько Харкова - звідси і його псевдонім. Він довів, що українською мовою можна писати й високохудожні прозові твори. Найвідомішими творами Г.Квітки-Основ'яненка є повісті «Пан Халявський», «Маруся», «Конотопська відьма» та п'єси «Сватання на Гончарівці» і «Шельменко-денщик».
П.Гулак-Артемовський писав байки, критикував соціальну несправедливість, кріпосництво, тавруючи в них самодурство, аморальність, свавілля та деспотизм панів. Перший його оригінальний твір - «Пан та собака» (авторське визначення - «казка», насправді -«байка») - зажив чималої слави своїм викривальним пафосом, спрямованим проти панів, що поводилися з людьми як із тваринами. Ця байка розгорнена в чимале оповідання, що налічує понад 180 рядків. В ній яскраво і дотепно змальовано картину кріпосницької діяльності з живими образами самого Рябка, а також Явтуха - наймита. Байка прозвучала як осуд панської сваволі, а її мораль стала народним прислів'ям:
«Той дурень, хто дурним іде панам служити, А більший дурень, хто їм дума угодити!».
Творча спадщина Є. П. Гребінки досить розмаїта - вірші, історичні поеми, повісті, байки. Талант Є.Гребінки - цього українського барда - виявився в ліричних віршах, які він писав українською та російською мовами і які стали піснями: «Ні, мамо, не можна нелюба любить», «Очи черные, очи жгучие», «Помню, я еще молодушкой была». Але найбільшої слави зажив художник слова завдяки байкам, які стали окрасою української літератури і в які він, за словами І.Фран-ка, вклав «усю свою поетичну душу і любов до України». Всього Є. Гребінка написав 27 байок. Він є автором великої драматичної поеми «Богдан», яка написана російською мовою.
Є.Гребінка займався перекладами. В 1836 р. він переклав і видав українською мовою поему Олександра Пушкіна «Полтава».
Однією з найбільших заслуг Є.Гребінки перед українською літературою і перед усією Україною була участь у долі Т.Шевченка - викупі з кріпацтва, влаштуванні в художню академію, виданні «Кобзаря» у 1840 р.
В одному з листів Є.Гребінка відзначив роль українців в культурному поступі Росії XIX ст. Він писав: «Петербург є колонія освічених малоросів. Всі установи, всі академії, всі університети переповнені земляками, при призначенні людини на службу малорос звертає особливу увагу як розумна людина»[2, c. 153-155].
Великий вплив на українську літературу, насамперед на творчість Г.Квітку-Основ’яненка, Є.Гребінки, П.Куліша, О.Стороженка, мав М.В.Гоголь - один з найбільших світових письменників XIX ст. Про свою ідейну близькість до письменника говорив Т.Шевченко у вірші «Гоголю» (1844).
Дитинство М.Гоголя пройшло в с Василівні поблизу Миргорода. Закінчивши, як вже зазначалося, Ніжинську гімназію вищих наук, він переїхав до Петербурга і подальше його життя проходило в Росії, де він став ще дуже рідкісним тоді професійним письменником, який жив літературною працею.
Символічно, що український потомствений дворянин М.Гоголь започаткував всесвітньо знамениту російську прозу «золотого століття», а українську - російська дворянка Марія Вілінська.
Першу літературну славу М.Гоголю приніс цикл повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831-1832). В них змальовано поетичний образ України, овіяний народними повір'ями і легендами. Українській тематиці присвячені його збірка «Миргород» (1835) та повість-епопея «Тарас Бульба» (1835) про героїчну національно-визвольну боротьбу українського народу. Працюючи ад'юнкт-професором на кафедрі історії Петербурзького університету, М.Гоголь опублікував розвідки з історії України та її культури - «Погляд на утворення Малоросії», «Про малоросійські пісні»,
XIX ст. - це єдине, по суті, бездержавне століття. Але воно однак породило духовну основу нації, основного носія державницької ідеї -Т. Шевченка (1814-1861). Кожна нація, якій пощастило відкрити і висловити свою творчу ідентичність, своє глибинне самопізнання, базу вищої, національної культури, осягнула це могутнім словом свого національного пророка. Серед цих народів є і українці. Поляки дістати Міцкевича, німці - Гете, англійці мають Шекспіра, італійці -Данте, угорці - Петефі, Росія гордиться своїм Пушкіним, а українці -Тарасом Шевченком.
Його вплив на дух і свідомість народу дозволив пробудити творчі сили занімілого поневоленого народу, розбудити його з невольничого сну, надихнути на визвольні дії. Не лише його молодий безсмертний «Заповіт» (грудень 1845 p.), створений під час тяжкої хвороби (запалення легенів) у Переяславі, а й вся поетична збірка «Кобзар» (1840) - це суцільний заповіт України, віра в неї, молитва за неї. Книга стала явищем українського національного відродження. її схвально зустріли і читачі, і критики. Пізніше І.Франко писав: «Поява Шевченкового «Кобзаря» 1840 р. в Петербурзі мусить вважатися епохальною датою в розвою українського письменства, другою після «Енеїди» Котляревського. Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову»[6, c. 216-218].
У творчій спадщині Т.Шевченка яскраво відбилася його всебічна загальна культура, широка обізнаність у питаннях літератури, мистецтва, історії, етнографії, естетики. Іван Франко писав, що Т.Шевченко «був сином мужика - і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком - і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком - і вказав нові, світлі й вільні шляхи професорам і книжним ученим... Доля переслідувала його в житті скільки могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в іржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду...».
Твори Т.Шевченка перекладено на сотні мов, а «Заповіт» - всіма мовами колишнього Радянського Союзу й багатьма мовами народів світу. На відзнаку вшанування пам'яті Кобзаря скрізь, де жив Шевченко, куди закидала його невблаганна доля, відкрито музеї. Його іменем названо вулиці, парки, школи. Заповіт Кобзаря завжди єднатиме людей у справі служіння України:
Свою Україну любіть,
Любіть її.
Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
Після смерті Т.Шевченка найпомітнішою постаттю в українській літературі став Пантелеймон Олександрович Куліш (1819-1897) - поет, прозаїк, журналіст, видавець, літературний критик, мовознавець, етнограф. Його перший великий твір - поема «Україна» - спроба історичного епосу від Володимира Великого до часів Богдана Хмельницького (на зразок «Одіссеї» та «Іліади» Гомера). П.Куліш є автором першого українського історичного роману (як і першого зразка жанру роману в українській літературі взагалі) «Чорна рада» (1857), присвяченого подіям в Україні 1663 p., ґрунтовних науково-історичних праць «История воссоединения Руси» (1874-1877), «Отпадение Малороссии от Польши» (1883-1890). Письменник створив високохудожні переклади Біблії, творів В.Шекспіра. П.Куліша називали «паном української мови», який володів всіма секретами її багатства й сили. Він є одним із зачинателів української культурної критики, першим українським критиком-професіоналом.
Високу оцінку нащадків дістала культурологічна діяльність П.Куліша. М.Зеров назвав його «піонером культури на Україні», М.Хвильовий - справжнім європейцем, що наблизився до типу західного інтелігента, а І.Франко - «знатним на свій час організатором духовної праці».
Дружиною П.Куліша була також письменниця, авторка оповідань з народного життя Олександра Білозерська (1828-1911). В українську літературу вона ввійшла під псевдонімом Ганни Барвінок. її брат - Василь Білозерський, член Кирило-Мефодіївського товариства, засновник та видавець журналу «Основа»[8, c. 132-134].
Першою українською письменницею новітнього періоду була Марко Вовчок - Марія Олександрівна Вілінська-Маркевич-Жученко (1834-1907). Вона народилась у зрусифікованій родині, одружилася з Опанасом Маркевичем, з яким познайомилася в Орлі, де жила її родина і куди його вислали в 1847 р. за належність до Кирило-Мефодіївського братства. Виїхавши з ним в Україну, досконало вивчила українську мову.
Марко Вовчок виступила з першою соціальною повістю в українській літературі - «Інститутка» (1862), а за п'ять років до того у Петербурзі українською мовою вийшла в світ перша збірка її творів «Народні оповідання» (1857). Т.Шевченко бачив у Марко Вовчок свою наступницю.
Коли він був у Нижньому Новгороді, «Народні оповідання» потрапили до його рук. «Какое возвышенно прекраснее создание зта женщина», - записав він у «Щоденнику» 18 лютого 1858 р. і висловив намір подякувати їй за радість від прочитаної книжки. 24 січня 1859 р. відбулося їхнє особисте знайомство. На спогад про цей день Т.Шевченко написав вірш «Марку Вовчку», в якому висловив захоплення творчістю й особою письменниці. Коли якось Марко Вовчок попросила Т.Шевченка «поправити що-небудь» у її новому творі, поет схвильовано відповів: «Як можна до цього доторкатися! Це для самого мене джерело істини й краси!». Дуже високої думки був Т.Шевченко про мову українських творів Марка Вовчка. Коли Іван Тургенев запитав поета, кого б він радив читати, щоб якнайшвидше вивчити українську мову, Т.Шевченко відповів: «Марка Вовчка». В 1860 р. Т.Шевченко надіслав їй примірник «Кобзаря» з написом: «Моїй єдиній доні Марусі Маркевич. І рідний, і хрещений батько Тарас Шевченко».
Свою оцінку Марко Вовчок дала і Леся Українка. Вона писала: «Марко Вовчок знає такі таємниці душі українського народу, яких тепер вже ніхто не знає або виповісти не вміє».
Соціальну спрямованість мала творчість засновника української реалістичної байки Леоніда Глібова (1827-1893). Він написав понад 100 байок, в яких висміював вади тогочасного суспільства. У літературному доробку Л. Глібова окремої уваги заслуговують ліричні вірші: «Думка», «Зіронька», «Пісня», «Журба». Краща з них - «Журба» (покладена на музику МЛисенком), сповнена елегійного смутку за втраченою молодістю, близька до народної поезії з її мелодійністю й багатством вживання епітетів, порівнянь. Вона відразу стала популярною народною піснею під назвою «Стоїть гора високая».
Сатириком-гуманістом, автором дотепних і гострих поезій, які висміювали негативне у житті українського народу, картали тих, хто кривдив народ, був також Степан Руданський (1834-1873). Найбільшим досягненням поета є його співомовки, яких він написав понад двісті. Особливо популярними стали «Почому дурні?», «Пан та Іван в дорозі», «Добре торгувалось», «Сповідь» та багато інших. Крім того, він написав багато ліричних, пісенних творів. Його пісня «Повій, вітре, на Вкраїну» набула такої популярності, що стала народною і вже майже півтора століття чарує слухачів. Оспівувана в усі віки тема - кохання до дівчини та любов до рідної України й туга за ними - розкрита поетом з глибоким почуттям і ліризмом, а відповідна тексту музика відомого композитора Владислава Заремби зумовила популярність пісні. Відомі й білоруські варіанти цього твору. За життя поета вірш «Повій, вітре, на Вкраїну» було надруковано в журналі «Основа» у 1861 р. До написання вірша призвела розлука з Марією Княгницькою, що лишилася на рідному Поділлі[7, c. 158-161].
В жанрі роману і повісті плідно працював Іван Нечуй-Левицький (справжнє прізвище - Левицький). Особливо високою художньою майстерністю відзначилися його соціально-побутові твори: «Микола Джеря» (1878) і «Кайдашева сім'я» (1879). Письменник виступив як автор історичних творів: «Запорожці» (1873), «Гетьман Іван Виговський» (1899), «Князь Єремія Вишневецький» (1897), а також науково-популярних праць: «Унія і Петро Могила» (1875), «Український гетьман Богдан Хмельницький» (1878), «Історія Русі» (1879). Історичній темі присвячена драма «Маруся Богуславка» (1875).
Соціально-психологічними мотивами позначена й творчість Панаса Мирного (Панаса Яковича Рудченка) (1849-1920). У романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та повісті «Голодна воля» він захищав знедолених людей, а у повісті «Повія» змалював багатостраждальну долю жінки-селянки. «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» - перший в українській літературі роман соціальної тематики.
Прагнення народу до волі відобразив у своїх творах талановитий письменник-новатор Михайло Коцюбинський (1864-1913). Силою художнього слова він протестував проти несправедливості, злиденного життя соціальних низів суспільства. У його творчості досягнення реалізму в поєднанні з новими імпресіоністичними засобами синтезувалися у жанр соціально-психологічної новели («Поєдинок», «Цвіт яблуні», «Сніг» та інші.). За мотивами творів М.Коцюбинського створено фільми: «Навздогін за долею» (1927), «Фата моргана» (1931 p., 1956 p.), «Коні не винні», «Пекоптьор», «Кривавий світанок» (всі три - 1956 p.), «Дорогою ціною» (1957), «Тіні забутих предків» (1964), «Подарунок на іменини» (1991).
В кінці 1897 р. - на початку 1898 pp. М.Коцюбинський жив у Житомирі, працюючи тут у газеті «Волинь», у якій відав відділом хроніки. В цій газеті він опублікував цикл нарисів «Свет и тени русской жизни». Помер і похований М.Коцюбинський в Чернігові. Це місто двічі в XIX - на початку XX ст. за часів Л.Глібова і М.Коцюбинського ставало одним з найпотужніших загальноукраїнських культурних осередків[3, c. 166-168].
Видатною українською поетесою була Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка) (1871-1913). Вона народилася і провела дитячі роки у Новограді-Волинському на Житомирщині. її матір'ю була відома українська письменниця Олена Пчілка (Ольга Петрівна Драгоманова) (1849-1930) - член-кореспондент Всеукраїнської Академії наук, а дядьком по матері - М.П.Драгоманов. Серед родичів Лесі - Микола Лисенко та Михайло Старицький.
Хвора з дитинства на кістковий туберкульоз, вона духом не піддавалася недузі. Л.Українці вдалося поєднати силу шевченківських ідей з новими темами і створити цілком нову поезію загальнолюдських цінностей у високохудожній формі. Іван Франко писав про неї: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із вуст сеї слабосилої, хворої дівчини». Вершиною її творчості є драма-феєрія «Лісова пісня». Багато досягла Леся Українка на ниві перекладу, адже крім української та російської володіла французькою, іспанською, англійською, німецькою, грецькою та латинською мовами.
У XIX ст. жив і творив західноукраїнський письменник Юрій Федькович (1834-1888) - зачинатель культурного відродження Буковини. Талант Ю.Федьковича І.Франко визначив як «переважно ліричний». Розпочавши писати німецькою мовою, поет справжній хист розкрив лише у творах, написаних українською мовою. Він написав близько 400 поетичних і 60 прозових творів. У найвідоміших з них - «Довбуш», «Лук'ян Кобилиця» - прославляються народні ватажки - борці за щастя пригноблених людей.
З Галичиною зв'язане все життя великого письменника, вченого, громадського діяча Івана Франка (1856-1916). Він продовжив традиції своїх попередників, зокрема Т.Шевченка, на ниві духовної культури, вніс вагомий вклад у розвиток національної та соціальної свідомості українського народу. Його літературна і наукова спадщина становить близько 5 тисяч найрізноманітніших творів. Він був найбільшим після Т.Шевченка українським поетом-новатором. До поетичного доробку І.Франка належать збірки «З вершин і низин», «Мій Ізмарагд», поеми «Смерть Каїна», «Похорон», «Іван Вишенський».
Найкращою збіркою ліричних поезій І.Франка є збірка «Зів'яле листя» (1896). Надзвичайна музикальність франкових поезій перетворює їх у широковідомі пісні («Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Чого являєшся мені»). Йому вдалося поєднати у своїх творах традиції романтиків і Т.Шевченка з новаторством європейських поетів.
У 1877-1882 pp. І.Франко написав визначні твори політичної лірики - «Вічний революціонер», «Каменярі», «Товаришам із тюрми». В них чітко прозвучав заклик до оновлення світу на засадах гуманізму і справедливості. На слова вірша «Вічний революціонер» видатний український композитор М.Лисенко у 1905 р. написав музику. Цей твір став одним із національних гімнів українського народу. В 1926 р. композитор С.Людкевич (1879-1979) створив симфонічну поему «Каменярі».
Серед повістей і романів І.Франка виділяються «Борислав сміється» і «Захар Беркут». В останній письменник відобразив життя карпатської України в XIII ст. у часи монголо-татарської навали, а «Борислав сміється» присвячений спробі першого організованого страйку в Галичині. В цій повісті І.Франко висунув нову для української літератури тему робітничого руху. Однією з найвидатніших п'єс письменника є його соціальна драма «Украдене щастя» (1891), яка відзначається глибоким реалізмом.
І.Франко - найбільший в українській літературі перекладач з усіх європейських мов. Своїми численними перекладами з літератур різних народів світу він помітно збагатив українську культуру найкращими здобутками світової художньої літератури.
І.Франко був кандидатом на Нобелівську премію, але він у 1916 р. помер. За правилами, премія Нобеля вручається живим претендентам. Пізніше висувалися на цю премію такі українські літератори, як Улас Самчук, Павло Тичина, Микола Бажан, Василь Стус та Олесь Гончар.
В Галичині жив і працював український письменник Марко Черемшина (псевдонім Семенюка Івана Юрійовича) (1874-1927). В своїх оповіданнях він змалював побут, звичаї та психологію гуцульського селянства, безпросвітні злидні й трагізм його повсякденного життя. В оповіданнях з років Першої світової війни письменник показав грабіжницький характер імперіалістичної бойні.
Одним з кращих творів про селянство в світовій літературі є повість «Земля» буковинської письменниці Ольги Кобилянської (1863-1942). Шедевром української літератури стала також інша повість письменниці - «В неділю рано зілля копала», написана за мотивами української народної пісні «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Письменниця вводить в літературу образи жінок-емансипанток[1, c. 194-197].
Українська література ХХ ст."
Українська література ХХ століття пройшла різні етапи і періоди: революційний, воєнний, післявоєнний, пострадянський. Кожний етап характеризується своїми особливостями, своїми літературними героями. У даній роботі спробуємо розглянути ХХ століття України у літературному розрізі.
Традиційно вважається, що зачинателем українського модернізму був Микола Вороний. Готуючи в 1901 р. альманах "З-над хмар і долин" (вийшов у 1903 р.), М.Вороний опублікував у "Літературно-науковому віснику" відкритий лист до українських письменників, в якому закликав надсилати твори, в яких були б "усунуті набік різні заспівані тенденції та вимушені моралі", де було б "хоч трошки філософії, де хоч клаптик яснів би … блакитного неба". М.Вороний вважав неприйнятними для свого альманаху примітивні побутово-етнографічні та натуралістичні, спрощено тенденційні твори. Основна думка виступу М.Вороного виділялася чітко: він закликав писати інакше, "по-сучасному", оновлювати літературу, виходячи насамперед із суто художніх вимог і завдань. Тим часом молодші автори, передусім ті, що складали ядро групи "Молода муза", наголошували, що кризу в літературі спричинив "тенденційний реалізм" І.Нечуя-Левицького, П.Мирного, І.Карпенка-Карого та ін., у яких "кожну описану подію можна було сконтролювати метром і кожну їхню тенденцію – звичайним розумуванням". Щоб вийти з цієї кризи, треба стати на інший шлях: "Воля і свобода в змісті й формі, щирість у почуваннях людських і в тонах природи". Оскільки молодомузівці художню красу намагалися цілком відмежувати від суспільно-патріотичних мотивів, І.Франко вважав, що цей шлях веде "літературу в якийсь глухий кут, де можна хіба що повіситись" .
Оскільки український реалізм початку ХХ століття був здебільшого народницьким, "селянським" реалізмом, остільки антинародництво стало важливою засадою модерністів. Прозвучали заклики до оновлення і розширення проблемно-тематичного діапазону, відходу від переважно селянської тематики, характерів, зрештою, мови, лексики. Нарешті, на противагу народницькому реалізмові, модернізм відстоював пріоритет індивідуального над колективним, права особистості, а не абстрактні інтереси суспільства, в жертву яким приносилися особисті пориви.
Революція 1917 р. сповнила культурну діяльність України відчуттям новизни, свідомістю звільнення від старого світу та його обмежень. Поставали складні невідступні питання про те, в якому напрямі слід розвиватись українській культурі, на які взірці їй належить орієнтуватись і якою бути взагалі. Це був час пошуків і сподівань. Натхнені відчуттям власної місії та зростаючою аудиторією, письменники, художники й учені з захопленням поринули у створення нового культурного всесвіту.
Ніде так не виявлялися ці свіжі настрої, як у літературі. Марксистські письменники пропагували думку, згідно з якою для здійснення своїх завдань революція, крім суспільно-політичної сфери, повинна сягнути і в область культури. Тобто буржуазне мистецтво і мислення минулого необхідно замінити новим, пролетарським, мистецтвом.
Спроба створити пролетарську культуру в Росії призвела до виникнення літературної організації "Пролеткульту", що спиралася на дві корінні засади: по-перше, пролетарську культуру можна створити, відкинувши традиції й зразки минулого; по-друге, у творенні цієї культури повинні брати участь народні маси. Ототожнений із культурою російського міста, "Пролеткульт" не мав великого впливу серед українців. Однак його ідеї зробили свою справу в процесі виникнення в Україні так званих масових літературних організацій.
У 1922 р. в Харкові під керівництвом Сергія Пилипенка з'явилася перша з масових літературних організацій — "Плуг". Заявивши, що для мас треба створювати таку літературу, яку вони хочуть, ця організація заснувала мережу письменницьких гуртків, котра незабаром охопила 200 письменників і тисячі початківців. Один із діячів організації так висловив ставлення до мистецтва: "Завдання нашого часу в царині мистецтва полягає в тому, щоб приземлити мистецтво, зняти його з п'єдесталу на землю, зробити його потрібним і зрозумілим для всіх". Через рік Василь Еллан-Блакитний організував літературну групу "Гарт", що також прагнула працювати для створення пролетарської культури на Україні. У групу входили Костянтин Гордієнко, Олександр Довженко, Олесь Досвітній, Михайло Йогансен, Олександр Копиленко, Іван Микитенко, Валер'ян Поліщук, Володимир Сосюра, Іван Сенченко, Павло Тичина, Микола Хвильовий та ін.
Поряд із цими марксистськими організаціями виникали також невеликі групи ідеологічно нейтральних або "непролетарських" письменників та художників.
У період українізації особливо виділяється київська літературна група "неокласиків", яку очолював Микола Зеров. До її складу входили Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, О. Бургардт (Юрій Клен), Максим Рильський. Блискуче освічені люди, вони володіли багатьма іноземними мовами, створювали численні переклади світової класики, активно протистояли "Пролеткульту". "Неокласики" орієнтувалися на поєднання національних традицій і досвіду світової та європейської літератури.
|
|
|
|
|
Естетичні погляди "неокласиків" поділяв М.Хвильовий, який виступав проти хуторянства й "масовізму" у літературі. Його публіцистика ("Камо грядеші?", "Думки проти течії") відіграли значну роль у розвитку українського літературного процесу. Стаття "Україна чи Малоросія?" 1926 р. була вилучена з літературного обігу, її опубліковано лише 1990р.
У 1925 р. після розпаду "Гарту" частина його членів (серед них Микола Куліш, Павло Тичина, Микола Бажан, Петро Панч, Юрій Яновський та Іван Сенченко) утворили елітарну літературну організацію "Вапліте" ("Вільна академія пролетарської літератури") на чолі з Миколою Хвильовим.
Противниками "Вапліте" були не лише Пилипенко та інші прихильники "Плуга". З критикою "буржуазно-націоналістичної ідеології" виступило тодішнє комуністичне керівництво України. Навіть Сталін вказав на небезпеку поглядів М.Хвильового. Для боротьби з поширенням націоналістичних ідей у літературі у 1927 р. було створено прорадянську організацію ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) і посилено контроль комуністичної партії за літературною діяльністю.
У розпал цих подій з'являються літературні твори високого ґатунку — П.Тичини га М.Рильського. Одразу ж після виходу в 1918 р. збірки "Сонячні кларнети" П.Тичина здобув широке визнання. Продемонстроване ним у таких наступних збірках, як "Замість сонетів і октав", "Вітер з України", мистецьке володіння словом не лишало сумніву в тому, що твори Тичини є справжньою віхою в розвитку української поезії. Поезії Максима Рильського, що публікувались у збірках "Під осінніми зорями", "Синя далечінь", "Тринадцята весна", були стриманими, філософськими й глибоко вкоріненими у класичні традиції Заходу. Серед багатьох інших поетів того часу на особливу увагу заслуговують Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Євген Плужник, Володимир Сосюра, Микола Бажан і Тодось Осьмачка.
Головними темами прозових творів були наслідки революції та громадянської війни в житті людини і суспільства. У "Синіх етюдах", що пройняті тонким почуттям слова, симбіозом романтичності й грубого реалізму, Микола Хвильовий оспівує революцію, в той час як в "Осені" і "Я" він відображає її суперечності й своє зростаюче почуття розчарування нею. В таких творах, як "У житах", Григорій Косинка майстерно змальовує рішучість селян у боротьбі з чужоземцями. У романі "Місто" скептично-містичний Валер'ян Підмогильний описує, як українському селянинові безбідно жити в чужому для нього місті завдяки тому, що він відмовляється від кращих селянських цінностей. У своєму творі "Із записок холуя" майстер сатири Іван Сенченко висміює безхребетних лакиз, що їх породжував радянський лад. У романі Юрія Яновського "Чотири шаблі" з його яскравими описами селян-партизан проступає дух запорозьких козаків. Але неперевершеним щодо популярності був Остап Вишня, дотепні гуморески якого читали мільйони людей.
Серед драматургів найвидатнішою постаттю був Микола Куліш. Три його п'єси — "Народний Малахій", "Мина Мазайло" і "Патетична соната" — викликали сенсацію своєю модерністською формою і трагікомічним трактуванням нової радянської дійсності, російського шовінізму, "малоросійської" ментальності, анахронічного українського націоналізму, духовної незрілості комуністів-доктринців.
У цей період сталися показові зміни у відносинах між українським Заходом і Сходом. Якщо на межі століть галицькі видання відкривали свої шпальти для письменників з Наддніпрянщини, то в 20—30-ті роки східноукраїнська преса широко публікує галицьких та буковинських авторів. А в Харкові створюється письменницька спілка "Західна Україна" з однойменним журналом, яку після повернення з Америки очолює Мирослав Ірчан. Імена Ярослава Галана, Степана Тудора, Петра Козланюка, Ярослава Кондри, Олександра Гаврилкжа, Василя Бобинського, Катерини Гриневичевої, Мирослави Сопілки розмаїто репрезентують літературно-мистецькі пошуки західноукраїнських авторів.
Новаторським талантом у Західній Україні вирізнявся поет-імажиніст Богдан-Ігор Антонич. Привертають увагу філософським осмисленням буття збірки "Три перстені", "Книга Лева", "Зелена Євангелія", "Ротації". Творчість Б.-І. Антонича співзвучна з поезією П.Тичини.
Неоднозначним є розвиток літературного процесу пострадянського періоду ХХ століття. Продовжують творити письменники й поети старшого покоління: І.Драч, Р.Іваничук, П.Загребельний, Л.Костенко, Ю.Мушкетик, Б.Олійник, Д.Павличко. Проте література відчуває на собі тиск ринку, вона змушена йти за читачем (покупцем). Ця тенденція сприяє розвитку масової та популярної літератури, переважно російськомовної. Розквітають такі жанри, як фантастика, детектив, любовно-авантюрний роман. Відомими далеко за межами України письменниками-фантастами є Генрі Лайон Олді (колективний псевдонім Д.Громова та О.Ладижинського), А.Валентинов, М. та С.Дяченки, майстром любовно-авантюрного жанру вважається Симона Вілар (Н.Гавриленко).
Поки що можна констатувати слушність думки визначного українського консерватора початку ХХ ст.
сучасна українська література
- Сергій Жадан
- Юрій Андрухович
- Любко Дереш
- Оксана Забужко
- Ірен Роздобудько
- Тарас Прохасько
- Юрій Винничук
- Юрій Іздрик
7. УКРАЇНСЬКА ПРОЗА XVІІ-XVІІІ ст.
Українська література ХУІІ-ХУІІІ століть ознаменована розвитком прозових жанрів. Ідеться про історіографічну прозу (літописи, хроніки, діаріуші, синопсиси, щоденники), ораторсько-проповідницькі твори, паломницьку прозу. В ХУІІ столітті географія створення нових текстів української літератури означується, перш за все, Києвом і Черніговом, що пояснюється роллю Києво-Могилянської академії та її учнів і Чернігівського колегіуму. В цих та інших навчальних закладах подібного типу питанням поетики і риторики надавалося великої ваги. Студент мав навчатися за приписами пануючої барокової поетики писати промови, вірші, історичні твори, драми. Важливою умовою розвитку літератури стали друкарні, які створювалися і братствами у ХУІ-ХУІІ століттях, і при монастирях. Особливо виділялися розмаїтістю і кількістю друкованих книжок Київська Лаврська і Чернігівська друкарні.
Ораторська проза другої половини ХУІІ століття представлена такими іменами, як Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський та Антоній Ради- виловський. Досліджували творчість цих письменників М. Сумцов, М. Марковський, В. Крекотень, Р. Радишевський та А. Макаров. їхні проповіді можна прочитати за такими виданнями:
1. Крекотень В. Оповідання Антонія Радивиловського / В. Крекотень. - К. : Наук. думка, 1983.
2. Слово многоцінне : Хрестоматія української літератури XV-XVIII ст. : [у 4 кн.] / ^поряд. В. Яременко, Вал. Шевчук]. - К. : Аконіт, 2006.
3. Українська література XVII ст. - К. : Наук. думка, 1987. - С 108-132
4. Чернігівські Афіни. - К. : Мистецтво, 2002. - С. 245-258.
Історіографічні твори другої половини
Пожвавлення у сфері історіографічної прози в другій половині ХУІ - поч.ХУІІІ ст. стало наслідком таких бурхливих подій, як визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, початок колонізації України Росією, міжусобиці і чвари у козацькому середовищі, непевне, досить складне становище України в оточенні трьох імперій - Речі Посполитої, Туреччини і Московії. З іншого боку, ця проза продовжувала вітчизняну літописну традицію, започатковану ще за часів Київської Русі. По всій території України існували осередки, де нотували місцеві історичні факти і події, - монастирські, замкові, графські (місцеві) хроніки, описи, щоденники, діаріуші, мемуари. їх синтезували у ширше літописне полотно. Це зробили представники козацької старшини Самовидець (літ. псевдонім), Григорій Граб’янка, Самійло Величко. їх творіння назвали козацькими літописами. І. Франко відзначав, що козацькі літописи створили грандіозну конструкцію Хмельниччини, адже найбільша увага була приділена визвольній війні середини ХУІІ ст. При монастирях було створено такі історіографічні твори, як «Густинський літопис» (відомий за списком 1670 року); «Хроніка» Феодосія Софоновича (1672 р.), «Синопсис» (перше видання 1674 р.). Ці твори написані за руськими джерелами («Повість минулих літ»; Київський літопис; Галицько-Волинський літопис) та польськими хроніками, зокрема «Кройнікою о Русі» М. Стрийковського, який мав за витоки своєї праці так само різні списки давньоруського літописання. З названих творів лише «Синопсис» був друкований у ХУІІ ст. (1674, 1678, 1680 рр.). Його називав серед інших джерел своєї вченості Михайло Ломоносов.
Шрифти
Розмір шрифта
Колір тексту
Колір тла
Кернінг шрифтів
Видимість картинок
Інтервал між літерами
Висота рядка
Виділити посилання
Вирівнювання тексту
Ширина абзацу