Лекція 2. Історія науки

Справжньою колискою науки була антична Греція, культура якої в період свого розквіту (VI до н. е. – IV ст. н. е.) і породила науку.

Розглядаючи особливості цього періоду, підкреслимо, що вивчення античної культури для нас не зводиться до аналізу розгортання перших дослідницьких програм, що можуть кваліфікуватися як наукові. Для нас важливо зафіксувати ті соціальні і гносеологічні структури, які, виникнувши в античності, детермінували оформлення науки як такої.

Соціально-політичне життя Стародавньої Греції на рубежі VIII–VI ст. до н.е. спочатку відтворювало характер давньосхідної соціальності. Зокрема, стрімке майнове розшарування общини із зосередженням приватної власності на нерухомість і рухомості в руках великих землевласників з родової аристократії зумовлювало масове розорення землеробів, а відтак розвиток боргової кабали.

Однак у Стародавній Греції не склалася жорстко централізована соціальна ієрархія з управлінською деспотією. З одного боку, цьому сприяла, територіальна експансія Стародавньої Греції, яка експортувала за межі країни значну (непотрібну) частину збанкрутілих общинників, а з іншого – значна частина збанкрутілого населення в боротьбі (VII–V ст. до н.е.) з родовою і майновою аристократією відстоювала, як особисту незалежність, економічні права, виступаючи за відміну боргів, переділ земель в малоазійських поселеннях (Міне, Кнід, Ефес, Колофон, Еріфри, Смирна, Магнесія, Кім), островах (Лесбос, Хіос, Самос, Наксос), колоніях (Тарент, Сибаріс, Кретон, Регія, Сіракузи, Акрагант, Елея), містах метрополії (Сикион, Мегари, Корінф, Афіни).

Головним здобутком цієї боротьби стало (VII ст. до н.е.) проведення записів правових норм для вільних громадян (при перемогах для зсуву родової аристократії, применшення її повноважень демос прагне до фіксації соціально-політичних реалій в законодавстві). Згодом виникають закони Зальовка (Локр), Харонда (Сицилія), Діокла (Сиракузи), Парменіда (Елея), Драконта (Афіни). Принципове значення цих первинних кодексів – виключення свавілля з практики судових рішень, універсалізація покарання за допомогою демократизації правової процедури. За локрийськими законами, наприклад, допускалося оскарження вироків народними зборами, за законами Харонда вибори суддів проводилися всенародно (загальним голосуванням), за законами Драконта держава брала зобов'язання забезпечення особистої безпеки громадян (заборона на носіння зброї в публічних місцях).

У 594 р. до н.е. боротьба демосу із земельною аристократією увінчується реформами Солона, які сприяли прогресу приватної власності, викорінюванню пережитків родових стосунків, підриву становища родової знаті. Пафос реформ – у впровадженні відміни боргового рабства, особистої кабали в забезпечення позик (списання заборгованості з жителів Аттіки); суду присяжних як вищої касаційної інстанції (спільно з ареопагом, що розглядав справи про вбивство) та диференціації населення згідно з майновим цензом, що мають чітко визначені цивільні і військові обов'язки перед суспільством, закріпився у

Усе це сприяло встановленню у суспільній свідомості та міжсуб'єктному обміні діяльністю принципу «трьох І»: ісегорія – свобода слова, ісотомія – громадянська свобода участі (рівність у зайнятті посад); ісономія – цивільна рівність (рівність перед законом).

Відтак отримуючи громадянські свободи, особистість у Греції не нівелювалася перед інститутами влади (як у країнах Стародавнього Сходу), оскільки демократична форма суспільного устрою, з одного боку, припускала необхідність участі в політичному житті (народні зібрання, публічні обговорення, голосування) кожного з вільних громадян, а з іншого – фактично сприяла максимальному розкриттю його талантів і можливостей, не лише позбавляла «привілею народження», а й обумовлювала відсутність будь-якого пієтету перед правителями, бюрократами. Стрижнем аксіологічної свідомості у греків було поняття особистої гідності людини. Як говорив Ісократ, саме ім'я «еллін» позначає культуру.

У свою чергу, утвердження загальнозначущого громадянського права детермінувало важкий перехід від тлумачення порядку суспільного життя в термінах Геміса (Themis – божественне встановлення, послане ніби зверху через певний порядок речей) до його тлумачення в термінах Номоса (Nomos – законоположення, що має статус обговореної і прийнятої правової ідеї). Останнє означало свого роду секуляризацію суспільного життя, її вивільнення з-під влади релігійних, містичних уявлень.

Ставлення до суспільного закону не як до сліпої сили, продиктованої зверху, а як до демократичної норми, прийнятої більшістю в результаті виявлення її громадянської досконалості в процесі всенародного обговорення, обумовлювалося риторикою, мистецтвом переконання, аргументації. Якщо інструментом проведення закону ставала сила доведення, переконання, критицизму, то зростала питома вага слова, вміння володіти яким ставало «формою політичної й інтелектуальної діяльності... засобом свідомого вибору політичної лінії, способом здійснення правосуддя». Греки навіть ввели у свій пантеон спеціальне божество – Пейто, що втілює мистецтво переконання.

Правова рівність громадян перед єдиним законом та поклоніння мистецтву переконання сприяли релятивізації людських думок, оскільки все, що входить до інтелектуальної сфери, підлягало обґрунтуванню, а все обґрунтоване, підпадаючи під критику, могло бути обґрунтованим якимось більш витонченим чином. У греків кожен мав право на особливу думку. Це право порушувалося тільки випадками конфлікту особистих думок з ухваленими до виконання законами. Іншими словами, універсальний принцип критицизму, пошуку кращого обгрунтування виявлявся недієздатним тільки в ситуаціях, що знаходяться під юрисдикцією точних законів, які, будучи прийняті, більш не критикувалися.

Відповідно, можна зафіксувати принципове ставлення греків до істини. Вони сприймали її не як продукт догматичної віри, що підтримується суспільним авторитетом, а як продукт раціональний (заснований на обґрунтуванні). Безперечно, греки не були стовідсотковими раціоналістами (якщо такі можливі взагалі) – ми маємо на увазі такі фактори, що обмежували ratio греків, як віру в долю, випадок та ін., чим не можна управляти, на що не можна впливати, чому неможливо протистояти. Проте треба сказати, що ці «послаблення» надприродного більше стосувалися питань цивільного життя греків, їх побуту, а не пізнання. У питаннях же пізнання ними проводилася чітка і тверда межа між раціональним і нераціональним, причому останнє радикально виключалося з дослідження. Наприклад, Аристотель, виключаючи з контексту фізики розгляд міфологічних концепцій світобудови Гесіода, орфіків, Ферекіда, Епіменіда та ін., зосереджував увагу на аналізі «фізичних» концепцій всесвіту досократиків.

Таким чином, найважливішим результатом демократизації суспільно-політичної сфери античної Греції стало формування апарату логічного, раціонального обґрунтування. Останнє переросло межі засобу політичної діяльності і перетворилося на універсальний алгоритм продукування знання загалом, інструмент трансляції знання від індивіда в суспільство. На цьому фоні вже могла складатися наука як пізнання, що виводить знання із певних засновків.

Не менш важливою передумовою становлення науки у Стародавній Греції було використання праці рабів. Останнє звільняло вільних громадян зі сфери матеріального виробництва, а на рівні суспільної свідомості зумовило радикальне неприйняття греками усього, що пов'язане з практичною діяльністю. Це зумовило оформлення ідеології споглядальності, або абстрактно-споглядально-художнього ставлення до дійсності. Греки розрізняли діяльність вільної гри розуму з інтелектуальним предметом і виробничо-трудову діяльність. Першу вважали за гідне заняття вільного громадянина і називали наукою, друга залишалася рабам і звалася ремеслом. Суттєво, що непристойним ремеслом у Греції вважали художню діяльність та скульптуру. Видатні грецькі скульптори – Фідій, Поліклет, Пракситель та ін., – по суті справи, не відрізнялися від ремісників. Мистецтво і ремесло ідентифікували, навіть у мові позначали єдиним поняттям – техне.

Цікаво, що і в самій науці греки відрізняли справжню науку від її застосувань. Наприклад, греки протиставляли фізику – науку, що вивчає «природне», – механіці – прикладній галузі, мистецтву створення технічних пристроїв, винаходу і конструювання машин. У Платона і тим більше в Аристотеля природа розглядалася як органічна єдність, як ціле, що цілком відповідало загальногрецькому ставленню до космосу. Тому і суть окремого явища або процесу не розглядалася ізольовано, а мала розумітися в системі цілого. У цьому контексті зрозуміло, чому Платон дорікав Евдоксу й Архіту за заняття механікою, захопленість якою не схвалював і Аристотель. У математиці під «непристойне» техне підпадала логістика – мистецтво вести конкретні обчислення, тоді як «гідна» арифметика розумілася як вчення про абстрактні числа. Відоме різко негативне відношення греків до східної науки, яка засуджувалася за утилітарність.

 Звернемо увагу, що саме споглядальність грецької «науки» заклала основи такого принципово важливого її елемента як ідеалізація. Остання не може виникнути в межах матеріально-прикладного ставлення до дійсності, оскільки узагальнення принципів практичної діяльності з об'єктами певного роду породжує лише абстрагування. Однак ця «стандартна» гносеологічна операція з виділення реально існуючих ознак властива і вищим тваринам. В той же час практична діяльність не здатна породити ідеалізацію, що постає як виокремлення ознак, які не існують в реальності і які, отже, не можуть виявлятися у формах практичного впливу на дійсність.

Для виникнення ідеалізації потрібна відмова від матеріально-практичного ставлення до дійсності, перехід на позиції споглядальності, що і було реалізовано в Греції. Наприклад, положення планіметрії Гіппарха або постулати геометрії Евкліда, апорії елеатів або проблема архе, що цікавлять усіх досократиків, піфагорійське питання неспівмірностей або діогенівський пошук суті людини – все це не має ніяких зв'язків з матеріальним виробництвом.

Практика, обумовлюючи абстрагування, перешкоджає виникненню ідеалізації як його логічного продовження. Ніякому «практикові» ніколи не прийде в голову займатися питаннями суті світу, пізнання, істини, людини, прекрасного і так далі. Все це радикально «непрактичні» питання, дуже далекі як від сфери масового виробництва, так і від сфери свідомості виробників.

Говорячи про передумови виникнення науки, варто пам’ятати, що ані на Стародавньому Сході, ані в Античній Греції наукових знань не було. Однак культура Стародавньої Греції сформувала більш чіткі передумови (систематичне доведення, раціональне обґрунтування, логічна дедукція, ідеалізація) для їх виникнення.

Виходячи зі сказаного процес оформлення науки в Греції можна реконструювати наступним чином. Про виникнення математики слід сказати, що спочатку вона нічим не відрізнялася від давньосхідної. Арифметика і геометрія функціонували як набір технічних прийомів в землемірній практиці, підпадаючи під техне. Ці прийоми «були простими, і могли передаватися усно». Іншими словами, в Греції, як і на Стародавньому Сході, вони не мали розгорненого текстового оформлення та строгого раціонально-логічного обгрунтування. Щоб стати наукою, вони повинні були отримати і те і інше. Коли це трапилося?

У істориків науки з цього приводу є різні припущення. Є припущення, що це зробив в VI ст. до н.е. Фалес. Інша точка зору зводиться до твердження, що це зробив декілька пізніше Демокріт та ін. Проте власне фактична сторона справи для нас не така важлива. Нам важливо підкреслити, що це здійснилося в Греції, а не, скажімо, в Єгипті, де існувала вербальна трансляція знань від покоління до покоління, а геометри виступали в якості практиків, а не теоретиків. Отже, в справі оформлення математики в текстах у вигляді теоретико-логічної системи необхідно підкреслити роль Фалеса і, можливо, Демокріта. Кажучи про це, зрозуміло, не можна обійти увагою піфагорійців, що розвивали на текстовій основі математичні уявлення як виключно абстрактні, а також елеатів, що вперше внесли до математики демаркацію плотського від умоглядного. Все це складало фундамент становлення математики як теоретико-раціональної, а не досвідного мистецтва.

Важливим чинником виникнення математики була розробка теорії доведення. Тут слід акцентувати на значенні Зенона, що сприяв оформленню теорії доведення, зокрема, за рахунок розвитку апарату доведення «від протилежного», а також Аристотеля, що здійснив глобальний синтез відомих прийомів логічного доведення й узагальнив їх у регулятивний канон дослідження, на який свідомо орієнтувалося усе наукове, в тому числі математичне, пізнання.

Характеризуючи старогрецьке природознавство – фізику, варто зазначити, що грекам були відомі численні досвідні дані, що в згодом стали безпосереднім предметом фізики, Зокрема, греки виявили «притягуючі» властивості натертого бурштину, магнітних каменів, явище заломлення в рідині тощо. Проте, зважаючи на особливості соціальних відносин в античності, досвідного природознавства в Греції не виникло, оскільки грекам не властивий експериментальний тип пізнання в силу безроздільного панування споглядальності.

Грецьке слово «фізика» в сучасних дослідженнях з історії науки не випадково береться в лапки, бо фізика греків – щось зовсім інше, ніж сучасна природничоо-наукова дисципліна. У греків фізика – «наука про природу загалом, але не в сенсі нашого природознавства». Оскільки грецьке «фюзис» тотожне «створенню», наука фізика була такою наукою про природу, яка включала пізнання не шляхом «випробування», а шляхом споглядального дослідження сутності природного світу як цілого. По суті своїй це була споглядальна наука, дуже схожа з більш пізньою натурфілософією.

Зусилля античних фізиків спрямовувалися на пошук першооснови (субстанції) сущого – архе – і його елементів, стихій. За такі Фалес приймав воду, Анаксимен – повітря, Анаксимандр – апейрон, Піфагор – число, Парменід – «форму» буття, Геракліт – вогонь, Анаксагор – гомеомерії, Демокріт – атоми, Емпедокл – коріння, і так далі. Фізиками, таким чином, були всі досократики, а також Платон, що розвинув теорію ідей, та Аристотель, ствердивши доктрину гілеморфізму. У всіх цих з сучасної точки зору наївних, неспеціалізованих теоріях генезису, будови природи остання виступає як цілісний, синкретичний, нероздільний об'єкт, даний в живому спогляданні. Тому не слід дивуватися, що єдино відповідною формою теоретичного освоєння такого роду об'єкта могла бути споглядальна спекуляція.

Специфіку гносеологічного характеру природничо-наукових досліджень у Греції обумовила, по-перше, боротьба з антропоморфізмом (Ксенофан та ін.), яка завершилася становленням програми архе, тобто пошуку єдиної моністичної основи природи. Ця програма, безперечно, сприяла утвердженню поняття природного закону. Разом з тим перешкоджала йому в силу власної некоректності і при врахуванні рівноправності численних претендентів – стихій на роль архе. Тут спрацьовував принцип недостатньої підстави, який не допускав уніфікації відомих «фундаментальних» стихій, не дозволяючи виробити єдиний принцип породження (у перспективі закону). Таким чином, хоча в порівнянні з системами теогонії, в цьому плані досить невпорядкованими, з лише наміченою тенденцією до монізму, «фізичні» доктрини досократиків моністичні, однак цей монізм не був глобальним. Інакше кажучи, хоча в межах окремих фізичних теорій греки були моністами, вони не могли організувати єдину онтологічну картину світу. На рівні культури загалом, греки не були фізичними моністами, що, як указувалося, перешкоджало оформленню універсальних природних законів, без яких природознавство не могло виникнути як наука.

Відсутність в епоху Античності наукового природознавства обумовлювалася неможливістю застосування в рамках фізики апарату математики, оскільки, за Аристотелем, фізика і математика – різні науки, що відносяться до різних предметів, між якими немає спільної точки перетину. Математику Аристотель визначав як науку про нерухоме, а фізику – як науку про рухоме (змінне) буття. Перша була цілком строгою, друга ж не могла претендувати на строгість – цим і пояснювалася їх несумісність. Як писав Аристотель, «математичної точності потрібно вимагати не для всіх предметів, а лише для нематеріальних. От чому цей спосіб не підходить для того, хто міркує про природу, бо вся природа, можна сказати, матеріальна». Не будучи зрощена з математикою, позбавлена кількісних методів дослідження, фізика функціонувала в античності як суперечливий сплав фактично двох типів знання. Одне з них – теоретичне природознавство, натурфілософія – було наукою про необхідне, загальне в бутті, і використало метод абстрактного споглядання. Інше – наївно емпірична система якісних знань про буття – в точному сенсі слова навіть не було наукою, оскільки з погляду гносеологічних установок античності не могла існувати наука про випадкове, дане в сприйнятті буття. Природно, неможливість введення у контекст того й іншого точних кількісних формулювань позбавляла їх визначеності, строгості, без чого природознавство як наука не могло сформуватися.

Поза сумнівом, в античності проводилися окремі емпіричні дослідження, прикладом їх можуть бути з'ясування розміру Землі (Ератосфен), обчислення видимого диска Сонця (Архімед), обчислення відстані від Землі до Місяця (Гіппарх, Посидоній, Птолемей) і т. д. Проте античність не знала експерименту як «штучного відтворення природних явищ, при якому усуваються побічні і неістотні ефекти і яке має на меті підтвердити або спростувати певне теоретичне положення.