Лекція 2. Історія науки

Зрозуміти характер середньовічної науки можна, лише розкриваючи всю систему середньовічного теологічного світогляду, конституюючими елементами якого виступали універсалізм, символізм, ієрархізм та телеологізм, оскільки специфічною межею середньовічного мислення було тяжіння до всезагального пізнання, прагнення «охопити світ загалом, зрозуміти його як певну всеєдність». Причиною цього було те, що нормою опису в середньовіччі була антична гносеологічна модель «істинного» – загального, аподиктичного – знання, що отримала обґрунтування на новому соціокультурному і світоглядному матеріалі. Фактичним обґрунтуванням цієї моделі виступало уявлення про єдність космосу і людини, їх генетична (креаціоністська) спільність, з чого випливає: знати здатний тільки той, хто проник у сутність божественного творіння, – оскільки ж воно універсальне, кожен, хто знав його, знав усе; відповідно незнавший його, взагалі не міг нічого знати. Природно, в такій парадигмі не знаходилося місця частковому, відносному, незавершеному знанню; знання могло бути або універсальним, або ніяким.

У свою чергу, символізм як компонент середньовічного світогляду був повною мірою всезагальним: він охоплював як онтологічну, так і гносеологічну сферу. Витоки «онтологічного символізму» можна зрозуміти, враховуючи радикальність засад креаціонізму. Будучи створеною, будь-яка річ – від порошинки до природи загалом – позбавлялася власних онтологічних засновків. Її існування, визначене певним верховним планом, не могло не бути символічним, оскільки лише відтворювало, втілювало приховану за ним фундаментальну сутність, недосконалим прототипом, дублікатом якої воно було.

Онтологічна формула «все відмічено знаком Всевишнього» породжувала формулу «все наповнено вищим смислом», яка у свою чергу зумовлювала концептуалізацію дійсності на основі відродженої міфологічної, вкрай символічної типології «причина – значення». Коріння «гносеологічного символізму» середньовіччя йде у біблійне: «Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог». Слово тут – знаряддя творіння, онтологічна стихія. Але не тільки. Передане людині, воно виступало і універсальним знаряддям осягнення божественного творіння, засобом реконструкції божественних творчих актів.

Через пряме ототожнення понять з їх об'єктивними аналогами, всезагального гіпостазису лінгвістичних структур питання про химери, фікції не виникало: все, що виражене в мові, мисленні, понятті, слові, властиве дійсності. Реалістичний ізоморфізм понять і об'єктів дійсності обумовлював своєрідну тотожність онтологічного і гносеологічного, що й виступало умовою можливості знання.

Враховуючи генетичну фундаментальність поняття стосоно дійсності, володіння ним разом з тим означало володіння вичерпним знанням про дійсність, похідну від поняття. Відповідно до цього процес пізнання речі звернений до дослідження поняття, що її виражає. Це обумовлювало суто книжний, текстовий характер пізнавальної діяльності. Оскільки найбільш представницькими текстами, освяченими непогрішним божественним авторитетом, виступали святі тексти, ідеалом, інструментом пізнання поставала екзегетика – мистецтво тлумачення святих писань.

Всі «речі видимі» володіють властивістю відтворювати «речі невидимі», бути їх символами. Але не все однаковою мірою. Кожна річ – дзеркало, але є дзеркала більш, а є менш гладкі. Це змушує розглядати світ як ієрархію символів. Символи підрозділялися на «вищі» і «нижчі», їх приналежність визначалася наближеністю або віддаленістю від бога на основі опозиції небесного (не скороминущого, звеличеного) – мирського (тлінного, тваринного). Так, вода «благородніша» за землю, повітря «благородніше» воду тощо.

Атрибутом середньовічного світогляду був телеологізм, який полягає в тлумаченні явищ дійсності як таких, що існують за замислом божим для і в ім'я виконання якихось ним приготованих цілей. Так, вода і земля слугують рослинам, які через це більш благородні, займають в ієрархії цінностей вищі місця. Рослини у свою чергу служать худобі.

Логічним фіналом, природним завершенням телеологізму був антропоцентризм. Бо, як свого часу помітив А. Шопенгауер, формула «ніщо не існує марно» має на увазі формулу «існує все те, що корисно людині».

На основі антропоцентризму складався геоцентризм. Людину в середньовіччі уявляли амбівалентно: з одного боку, вона – творіння, втілення божественного, створена за образом і подобою верховного творця, з іншого – вона – плід спокус диявола, гріховна тварюка. Людина постійно виступала об'єктом боротьби вищих альтернативних сил світу – Бога і диявола. У зв'язку з цим питання про реальну долю людини було головним. Останнє, звичайно, зміцнювало телеологізм. Якщо врахувати, що «заради вирішення цього питання Бог... зійшов на Землю, щоб в образі людини витерпіти за рід людський прокляття гріха – смерть і цією жертвою перемогти гріх і пекло», то «світ без людини немислимий, оскільки без нуї він був би безцільний». Проте не менш принциповим є те, що місцем дії усесвітньої драми обиралося місце проживання людини – Земля. Не що-небудь, а саме вона «поставала сценою, на якій відбувалася взаємодія Бога, диявола і людини». Саме «на її поверхні сходилися так різко розділені доти сторони» і розігрували тут велику «божественну комедію» спокутування».

Оцінка перерахованих вище опорних елементів середньовічного світобачення дозволяє зробити певні висновки щодо питань про пізнання.

По-перше, діяльність людини в епоху Середньовіччя відбувалася в руслі релігійних уявлень – поза церквою ніщо не мало прав на громадянство. Все, що суперечило релігії, заборонялося спеціальними декретами. Римський собор 1131 р. наклав заборону на вивчення юридичної і медичної літератури. Другий Лютеранський собор 1139 р., Турський собор 1163 р. і декрет Олександра III підтвердили ці заборони тощо.

Усі погляди на природу проходили цензуру біблійних концепцій. Узагальнену доктрину пізнання в період Середньовіччя розробив Фома Аквінський, який зазначав: «...споглядання творіння повинно мати на меті не задоволення скороминущого жадання знання, але наближення до безсмертного і вічного».

Такі засади, підсилюючи елемент споглядальності, налаштовували пізнання на відверто містичний теологічний лад, що не тільки перешкоджало поступальному розвитку, а й визначало регрес чи стагнацію. Так, у середньовіччі відмовилися від прогресивної теорії виникнення природи античних атомістів (демокрітівська теорія) тільки тому, що це виникнення розглядається як випадок, а не фатальність, що відповідає божественному промислу. Іншим прикладом може бути досвід медицини, де за бортом реальної практики виявилися накопичені раніше знання і де як загальноприйняті розглядалися не власне медичні (хірургія – дикий гріх піддано анафемі), а містичні – чудотворність, молитва, мощі тощо.

З іншого боку, в середньовічній картині світу не могла виникнути концепція об'єктивних законів, оскільки причина цілісності світу вбачалася середньовічним розумом в Богові. Світ цілісний постільки, поскільки є Бог, що його створив. Сам по собі світ непов'язаний: усунь Бога – він розвалиться, оскільки його об'єкти втратять природне, відведене в ієрархії речей місце.

Через теологічно-текстовий характер пізнавальної діяльності зусилля інтелекту зосереджувалися не на аналізі речей (вони були витіснені з контексту досліджень), а на аналізі понять. Універсальним методом служила дедукція, що здійснювала субординацію понять, якій відповідав певний ієрархічний ряд дійсних речей. Те, що логічно виводилося з іншого, вже мислилося як реально підпорядковане цьому іншому, як те, що стоїть «за ним» за «гідністю», а такого роду послідовність, у свою чергу, змішувалася з послідовністю тимчасовою, онтологічною. Оскільки маніпулювання поняттями заміщало маніпулювання об'єктами дійсності, не було необхідності контакту з останніми. Звідси принципово апріорний, позадослідний характер споглядальної схоластичної науки, приреченої на безплідне теоретизування.

Проте погляд на Середньовіччя як на інтелектуальний цвинтар був би поверховим. Хоча культура Середньовіччя не знала науки в сучасному розумінні, в її надрах успішно розвивалися такі специфічні області знання, які підготували можливість утворення науки в пізніший період. Маються на увазі астрологія, алхімія, ятрохімія, натуральна магія. Примітно те, що, будучи суперечливим сплавом апріоризму, споглядальності і грубого, наївного емпіризму, досвідом свого функціонування ці області знання поволі руйнували ідеологію споглядальності, здійснюючи перехід до досвідної науки. Досвід функціонування цих дисциплін справедливо розцінюється як проміжна ланка між технічним ремеслом й натурфілософією, вже містив у собі зародок майбутньої експериментальної науки.

Як наголошувалося вище, передумовою науки є виділення об'єктивних закономірних ситуацій, що отримують досвідну апробацію. В античності цьому перешкоджала споглядальність, чим пояснюється неможливість оформлення там емпірично обґрунтованої науки. В середньовіччі цьому перешкоджала та ж сама споглядальність, яка тут носила виключно релігійний характер. У зв’язку з цим досвід натуральної магії суперечив релігійно-містичній споглядальності. Насправді релігія у загальному постає як спроба культовим способом впливати на свободу волі Бога з метою досягти певних результатів.

Подібно до релігії натуральна магія також є спробою впливати на Бога з метою отримати певні, наперед визначені результати, однак надіються при цьому не на його свободу волі, а на певну емпіричну методику. Суттєво, що, з одного боку, магічну діяльність не можна розглядати як не культову, оскільки в дійсності вона супроводжувалася містичними духовними обрядами, молитвами (культ слова) тощо, а з іншого – вона вже не може розглядатися як цілком культова – у будь-якому випадку вона включає гносеологічно перспективні структури, маючи на увазі їх можливість трансформуватися в експериментальну науку. Ось чому алхімія, яка весь час зберігала тісний зв'язок з магією, могла спокійно перерости у хімію.

Більш детально розглянемо це на прикладі астрології, що розкривала взаємозв'язок специфіки земного існування людини з специфікою зоряного неба. Положення зірок, знаки Зодіаку відповідали за певні події та визначали призначення людини. Відтак розкрити взаємозв`язок мікро- і макрокосмосу входило до компетенції астролога, який, поділяючи екліптику 12 «астрологічних домів», що символізували перипетії життя, аналізував «частини яких знаків Зодіаку потрапили в які доми і в яких домах знаходяться Сонце та Місяць: планети. Таким чином кожен знак Зодіаку і кожне із вказаних світил пов'язувалися з точки зору благополуччя з долею питання, що розглядалося. На основі того, в які доми які знаки Зодіаку і світила потрапили, робили висновок, здійснювали передбачення.

Гносеологічним значенням цих розвідок виступала, з одного боку, необхідність встановлення положення планет на небосхилі у кожній визначеній точці часу – поставало як внутрішньонаукове завдання, що стимулювало як емпіричні (ретельне спостереження за рухом планет), так і теоретичні (створення моделей планетарних рухів) дослідження, які склали ядро майбутньої астрономії. Разом з тим, зв'язок долі людини зі специфікою зоряного неба можна тлумачити як фіктивне, псевдонаукове завдання, що виникло в рамках символічно-теологічного тлумачення дійсності на основі типології «причина–значення».

Разом з тим, ідея про залежність життя, природних процесів від космічних факторів отримала у сучасній науці вагоме обґрунтування. Насамперед, це стосується дослідження та прогнозування природних явищ. Однак варто пам’ятати, що астролог у той час міг робити емпіричні узагальнення, які дозволяли робити прогноз майбутнього без встановлення причин певних явищ. Відтак оцінювати діяльність астрологів можна лише як містичну, яка містила в собі окремі передумови для становлення наукового знання.

Відтак можемо зробити висновок, що в історії європейської культури, в історії світової думки середньовічна культура постає феноменом абсолютно специфічним. Якщо намагатися виразити цю специфіку одним словом, то це буде суперечність – амбівалентність, внутрішня неоднорідність. З одного боку, Середньовіччя продовжує традиції Античності, свідченням чого є такі розумові комплекси, як споглядальність, інтенція на осягнення загального безвідносно до одиничного, схильність до абстрактно-споглядального теоретизування, принципова відмова від досвідного пізнання, визнання примату універсального над унікальним, стабільного над тим, що постає. З іншого боку, Середньовіччя пориває з традиціями античної культури, «готуючи» перехід до абсолютно іншої культури Відродження. Підтвердженням цього виступає значний прогрес алхімії, астрології, ятрохімії, натуральної магії, що мають «експериментальний» статус. Будучи інтегровані воєдино, ці моменти й обумовлювали протиріччя середньовічної культури, що мали чи не вирішальне значення для долі науки. Річ у тому, що, зберігаючи навички роботи з ідеалізованими конструкціями, вирощеними в античній натурфілософії, саме в цей період мислення направляє свою роботу надосягнення практичних ефектів.

Разом з тим, в епоху Середньовіччя наукове природознавство сформуватися не змогло. Цьому перешкоджали певні моменти.

Середньовічна культура не знала ідеї самодостатності природи, що керується природними об'єктивними законами: оскільки природа є щось створене, вона управляється волею творця. Для зміни цієї парадигми потрібні були істотні ідейні зрушення у всій системі світогляду, які відбулися багато пізніше з руйнацією монополії теологічного креаціонізму деїзму (І. Ньютон, Вольтер) і пантеїзму (Б. Спіноза).

Споглядальний, теологічно-текстовий характер пізнавальної діяльності був настільки міцно вкоріненим у культурі, що навіть за часів Г. Галілея виступав могутнім світоглядним чинником, який стримував прогрес досвідної науки. Щоб переконатися в серйозності, дієвості цієї обставини, досить пригадати заяву перипатетика, який на запрошення Г. Галілея подивитися в телескоп і своїми очима переконатися в наявності плям на Сонці відповідав: «Марно, син мій. Я двічі прочитав Аристотеля і нічого не знайшов у нього про плями на Сонці. Плям немає. Вони походять або від недосконалості твоїх стекол, або від недоліків твоїх очей».

«Досвідна» діяльність в науці мала напівмістичний характер. Конкретні методики натуральних магів не становили ще експерименту в загальноприйнятому сенсі слова – це були швидше чудо-діяння, націлені на викликання духів, потойбічних сил, надприродної могутності. Кажучи строго, середньовічний учений оперував не речами, а силами, за ними прихованими, – з їх «ідеальними» формами, праелементами. Акти досвідного пізнання розгорталися як ритуальні дійства, спрямовані на контакт з потойбічним світом: через усюдисущий символізм світ середньовічної людини був двомірний, а вчений функціонував як двомірний суб'єкт.

Еволюція середньовічної культури мала своїм наслідком виникнення університетів: найбільш важливих і цікавих культурних феноменів середньовіччя. Адже традиція європейської вищої освіти і науки народжується саме в цю епоху – в університетах. Існуючі й зараз форми навчального процесу: лекції і семінари, колоквіуми і диспути, заліки та іспити – також беруть свій початок з цих часів. Ритуал захисту дисертацій і присудження вчених звань, народившись у перших університетах, зберігається і в сучасній науці.

В цю історико-культурну добу школи існували в основному при монастирях та в центрах єпархій – при катедральних соборах. Вони давали не тільки початкову освіту, а й передбачали вивчення теології і філософії. З плином часу на основі цих шкіл поступово утворилися школи вищого типу. Одні з них називалися академіями, інші – колегіумами або університетами.

Університетами (середньовічною латиною слово «universitas» означає «спільнота») спочатку називали тільки вчені корпорації, що поєднували викладачів і студентів. Вони могли бути засновані церковною, королівською або місцевою владою, їх засновником могла бути як фізична, так і юридична особа. Іноді університети засновуються також багатими містами, наприклад в Італії.

Проте незалежно від конкретного засновника найвищим гарантом прав університетів була вища церковна влада (у католицькому світі – Римська курія). Саме Папа Римський мав повноваження затвердити або спростувати заснування університету своєю постановою (буллою). У православних країнах те ж саме міг зробити патріарх.

Однак незалежно від статусу чи привілеїв свого безпосереднього засновника університет завжди мав бути, відповідно до існуючих традицій, повністю автономним. Тому в європейських містах, де засновували університети, з'являлися окремі «латинські» квартали, що перебували поза юрисдикцією мерії (університетський привілей екстериторіальності).

Університети самостійно виробляли свої статути; їх члени не підлягали звичайному громадянському бюргерському і будь-якому іншому судочинству – університет сам наділений повноваженням судити своїх членів. Університети, як спільноти викладачів і студентів, звільняли від податків.

Всі ці привілеї надавались вищою світською (державною) владою. Крім цього, університет обов'язково мав право прийому та звільнення викладачів, а також незалежного оцінювання їх професійної майстерності.

Тільки університетська корпорація мала право присудження наукових ступенів (зокрема магістра або доктора) та вчених звань. Останнє легалізувалось тими привілеями, що були надані вищою церковною владою. Проте університети мали постійно виборювати свої права і привілеї у конфліктах з міськими корпораціями.

При суттєвому порушенні своїх прав і небажанні влади міста їх виконувати університет саморозпускався. Викладачі і студенти залишали місто, шукаючи інше, яке було готове надати їм притулок і поважати їхні права.

Міграція такого роду могла дати початок існуванню нового університету. Так, внаслідок такої вимушеної міграції викладачів і студентів Болонського університету утворилися Падуанський, міграції викладачів і студентів Оксфордського – Кембріджський, а міграції викладачів і студентів Паризького – Орлеанський університети.

Позаяк у періоди високого та пізнього середньовіччя вищих шкіл було вже досить багато, а студенти і викладачі користувалися значними привілеями, це сприяло постійним міграціям викладачів і студентів між університетами практично всієї Європи. Ні конфесійні, ні національні, ні державні відмінності не могли перешкодити цим міграціям. Такому способу життя сприяла й така важлива обставина, що мовою науки і освіти в Західній Європі була латина.

Середньовічні університети мали звичайно 4 факультети: артистичний (або факультет мистецтв), богословський, юридичний та медичний.

Артистичний факультет (термін навчання на ньому – 6-7 років) був підготовчим i виконував роль середньої школи. Тут вивчали традиційні «сім вільних мистецтв». Хто закінчував цей факультет, отримував ступінь «магістра мистецтв», а також право вступати на інші три головні факультети.

Термін навчання на основних факультетах тривав 5-6 років. Особи, які закінчували повний курс навчання (11-13 років), здобували вище звання «доктора наук».

Слід відзначити, що в середньовічних університетах навчання було схоластичним. Вчені-богослови прагнули примирити науку i релігію. Диспути, що тут організовувались, часто являли собою набір словесних суперечок i хитросплетінь схоластичної вченості, були відірваними від життєвих потреб.