Теоретичний матеріал до теми 3. Основи методології науково-дослідної діяльності

1. Теоретична сутність та значення  наукових досліджень.
2. Методологія і методи наукового пізнання.
3. Методологічні прин­ципи наукового дослідження .

Теорія, як відомо – це структурована система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об’єкта пізнання. Вона виникла в резуль­таті узагальнення пізнавальної діяльності і практики.

Теорія є найбільш розвинутою формою узагальненого наукового пізнання. Вона включає не тільки знання основних законів, але і пояснення фактів на їх основі. Теорія дозволяє відкривати нові закони і прогнозувати майбутнє.

Є кілька різних підходів до визначення суті теорії: гносеологічний, логічний, методологічний.

Гносеологія  — це теорія пізнання, що досліджує вихідні умови і загальні основи будь-якого дослідження.

Методологія — наука про структуру, логічну організацію, методи та засоби діяльності. Вона дає змогу усвідомити природу, принципи і методи, що лежать в основі пізнання дійсності та відтворення її в мисленні.

Методологія економічної науки складається з різних структурних елементів, головними з яких є філософські, загальнонаукові принципи, закони і категорії діалектики, закони і категорії економічної теорії, дисциплінарні та міждисциплінарні методи, і, насамперед, економіко-статистичні та економіко-математичні.

У вітчизняній науковій літературі традиційно методологію розглядають як учення про науковий метод пізнання або як систему наукових принципів, на основі яких базується дослідження і здійснюється вибір сукупності пізнавальних засобів, методів, прийомів дослідження. Найчастіше методологію тлумачать як теорію методів дослідження, створення концепцій, як систему знань про теорію науки або систему методів дослідження. Методику ж розуміють як сукупність прийомів дослідження, включаючи техніку і різноманітні операції з фактичним матеріалом.

Методологія виконує такі функції: по-перше, визначає способи здобуття наукових знань, які відображають динамічні процеси та явища; по-друге, спрямовує, передбачає особливий шлях, на якому досягається певна науково-дослідницька мета; по-третє, забезпечує всебічність отримання інформації щодо процесу чи явища, що вивчається; по-четверте, допомагає введенню нової інформації до скарбниці теорії науки; по-п’яте, забезпечує уточнення, збагачення, систематизацію термінів і понять у науці; по-шосте, створює систему наукової інформації, яка базується на об’єктивних фактах, і логіко-аналітичний інструмент наукового пізнання.

Ознаки поняття "методологія", що визначають її функції в науці, дають змогу зробити такий висновок: методологія - це концептуальний виклад мети, змісту, методів дослідження, які забезпечують отримання максимально об’єктивної, точної, систематизованої інформації про процеси та явища.

У широкому розумінні методологія - це спосіб усвідомлення будови науки і методів її роботи, а у вузькому - сукупність принципів, методів, прийомів та процедур економічного дослідження (конкретна наукова методологія).

Методологія може бути загальною і частковою.

Загальна методологія науки - це матеріалістична діалектика і теорія пізнання розвитку наукового знання в цілому.

Часткова методологія базується на законах окремих наук, особливостях пізнання конкретних процесів. Вона виявляється в існуванні, з одного боку, теоретичних узагальнень і принципів цих наук, а з іншого — часткових методів дослідження.

Підґрунтям наукової методології є принципи універсального взаємозв'язку, діалектичного протиріччя, єдності якісного і кількісного, діалектичного заперечення та відбиття.

Виходячи з принципу всезагального взаємозв'язку, який потребує повного всебічного обліку зв'язків і залежностей об'єкта, наукове дослідження, щоб уникнути однобічності вивчення певного явища, має врахувати всі його суттєві аспекти і зв'язки.

Недотримання цього принципу може стримувати розвиток науки, гальмувати вирішення її окремих проблем.

Діалектичне протиріччя є внутрішнім самозапереченням, яке передбачає одночасну єдність та антагонізм елементів і характеристик предметів або явищ.

Принцип єдності якості та кількості, або якіс­ного і кількісного підходів, у наукових економічних дослідженнях полягає в тому, що взаємозалежність цих категорій визначається самою діалектичною природою буття, забезпечуючи розмаїття явищ: нагромадження кількісних змін приводить до виникнення нової якості.

Якість і кількість є формою відображення та ступенями пізнання предметів і явищ у сфері їх безпосереднього буття.

Якість і кількість діалектично тотожні: кількість є фактором, що зумовлює якість.

Сутність принципу діалектичного заперечення полягає в необхідності дотримання спадковості при переході від старого до нового, від попереднього до наступного. Попереднє заперечується, але не абсолютно, а відносно, та не у всіх, а лише у визначених відношеннях.

Відповідно до принципу відображення людське пізнання є цілеспрямованим процесом активного відображення об'єктивного світу свідомістю людини у формі суб'єктивних ідеальних образів. Для дослідника важливе значення має виконання цього принципу.

Розглядаючи пізнання як віддзеркалення об'єктивної реальності, дослідник обов'язково приходить до проблеми теорії пізнання. Уся пізнавальна діяльність ґрунтується на відображенні, яке пов'язує буття і свідомість.

Як висновок, методологія - це логічна організація наукової діяльності людини, що полягає у визначенні мети і предмета дослідження, підходів та орієнтирів у його проведенні, виборі засобів і методів, що визначають найкращий результат. Вона відіграє вирішальну, визначальну роль в успіху дослідницької діяльності.

Методологічні підходи та принципи в дослідженні економічних явищ та процесів. Підхід у науковому розумінні - це відправна точка, з якої дослідження починається і яка визначає його спрямованість щодо мети. 

Підхід може бути аспектним, системним і концептуальним.

Аспектний підхід являє собою вибір однієї грані проблеми за принципом актуальності або за принципом обліку ресурсів, виділених на дослідження. Так, наприклад, проблема розвитку персоналу може мати економічний аспект, соціально-психологічний, освітній та ін. 

Системний підхід відображає більш високий рівень методології дослідження. Він вимагає максимально можливого врахування всіх аспектів проблеми в їх взаємозв'язку і цілісності, виділення головного і суттєвого, визначення характеру зв'язків між аспектами, властивостями і характеристиками. 

Концептуальний підхід - передбачає попередню розробку концепції дослідження, тобто комплексу ключових положень, що визначають загальну спрямованість, архітектоніку і спадкоємність дослідження. 

Підхід може бути емпіричним, прагматичним і науковим. Якщо він в основному спирається на досвід, то це емпіричний підхід, якщо на завдання отримання найближчого результату, то прагматичний.

Найбільш ефективним є, звичайно, науковий підхід, який характеризується наукової постановкою цілей дослідження і використанням наукового апарату в його проведенні. 

Кожну конкретну науку, діяльність, об’єкт можна розглядати як певну систему, що має множину взаємопов'язаних елементів, компонентів, підсистем, визначені функції, цілі, склад, структуру.

До загальних характеристик системи відносять цілісність, структурність, функціональність, взаємозв'язок із зовнішнім середовищем, ієрархічність, цілеспрямованість, самоорганізацію.

3гідно з цим сформувалися відповідні методологічні принципи, які забезпечують системну спрямованість наукового дослідження і практичного пізнання об’єкта, а саме: цілісності; примату цілого над складовими частинами; ієрархічності; структурності; самоорганізації; взаємозв'язку із зовнішнім середовищем.

3 позицій системного підходу можна розглядати будь ­яку сферу суспільної діяльності.

Орієнтація на системний підхід у дослідженні (структура, взаємозв’язки елементів та явищ, їх супідрядність, ієрархія, функціонування, цілісність розвитку, динаміка системи, сутність та особливості, чинники та умови) виправдана тоді, коли ставиться завдання дослідити сутність явища, процесу.

У системному дослідженні об’єкт, що аналізується, розглядається як певна множина елементів, взаємозв'язок яких зумовлює цілісні властивості цієї множини. Основний акцент робиться на виявлення різноманітності зв'язків і відношень, що мають місце як усередині досліджуваного об'єкта, так і у його взаємодії із зовнішнім середовищем. Властивості об'єкта як цілісної системи визначаються не тільки і не стільки сумарними властивостями його окремих елементів чи підсистем, скільки специфікою його структури, особливими системотворчими, інтегративними зв'язками досліджуваного об’єкта.

Системний принцип дає змогу визначити стратегію наукового дослідження. В його межах розрізняють структурно-функціональний, системно-діяльнісний, системно-генетичний та інші підходи.

Сутність структурно-функціонального підходу полягає у виділенні в системних об’єктах структурних елементів (компонентів, підсистем) і визначенні їхньої ролі (функцій) у системі. Елементи і зв'язки між ними створюють структуру системи. Кожний елемент виконує свої специфічні функції, які "працюють" на загальносистемні функції.

Структура характеризує систему в статиці, функції - у динаміці.

Структуризація - засіб пізнання ступеня складності будь-якого об’єкта чи процесу на всіх рівнях (від макро- до мікро-), дослідження структури системи.

Сутність процесу чи явища як системи виявляється в їхній структурі, однак реалізується в їхніх функціях (ролях, призначенні). Це дозволяє розглядати систему як структурно-функціональну цілісність, в якій кожний елемент (підсистема, компонент) має певне функціональне призначення, яке має узгоджуватися із загальними цілями системи в цілому.

Рівень цілісності системи залежить від рівня відповідності її структури і функцій головній меті системи.

Розрізняють функціональну залежність (у математичному розумінні) і функціональне призначення (у соціальному розумінні) досліджуваних об’єктів. На основі останього аспекту формується уявлення про соціальні функції системи. Функція є конкретизацією призначення системи, доводить доцільність існування об’єкта або процесу в межах цієї системи.

Функція - це спосіб практичної реалізації призначення (цілі) системи.

У межах структурно-функціонального підходу досліджують сутнісно-функціональну, функціонально-генетичну та функціонально-логічну структуру системи.

Перша з них виявляє субстанціüні елементи, підсистеми та компоненти системи, їх сутнісні зв'язки та основні функції.

 Друга - розкриває внутрішні закономірності розвитку і функціонування системи (від простого до складного, від нижчого до вищого, від генетично вихідного до генетично похідного, включаючи у "знятому" вигляді моменти попереднього при відносній самостійності).

Третя - виявляє логічно можливі відношення між функціями системи: відношення переваги, домінування, супідрядності (основна і допоміжні функції); відношення функціональної рівнозначності або еквівалентності; відношення сполучення (поєднання) (комбінована функція) та ін.

У результаті структурно-функціонального підходу створюються моделі (описові, математичні, графічні) досліджуваної системи.

3агальнонауковою методологією вивчення об’єкта дослідження є системно-діяльнісний підхід, який набув значного поширення в сучасних наукових розробках. 3азначений підхід указує на певний компонентний склад людської діяльності. Серед найсуттєвіших її компонентів: потреба - суб’єкт - об’єкт - процеси - умови - результат. Це створює можливість комплексно дослідити будь-яку сферу людської діяльності.

Діяльнісний підхід - це методологічний принцип, основою якого є категорія предметної діяльності людини (групи людей, соціуму в цілому).

Діяльність - форма активності, що характеризує здатність людини чи пов'язаних з нею систем бути причиною змін у бутті.

Діяльність людини може розглядатися в загальному значенні цього слова - як динамічна система взаємодії людини із зовнішнім середовищем, а також у вузькому, конкретному - як специфічна професійна, наукова, навчальна тощо форма активності людини, у якій вона досягає свідомо поставлених цілей, що формуються внаслідок виникнення певних потреб.

У процесі діяльності людина виступає як суб’єкт діяльності, а її дії спрямовані на зміни її діяльності у процесі діяльності.

Будь-яка діяльність здійснюється завдяки множині взаємопов’язаних дій - одиниць діяльності, що не розкладаються на простіші, внаслідок якої досягається конкретна мета діяльності. Мета діяльності зумовлена певною потребою, задоволення якої потребує певних дій. 3авдання діяльності - це потреба, яка виникає за певних умов і може бути реалізована завдяки визначеній структурі діяльності, до якої належать: предмет, засіб, процедури, умови і продукт діяльності.

Ці системоутворювальні компоненти характерні для будь-якої діяльності - як фізичної, так й інтелектуальної, і свідчать про її структуру.

Зміст системно-генетичного підходу полягає в розкритті умов зародження, розвитку і перетворення системи.

Відносно новим фундаментальним методом пізнання є синергетичний підхід.

Сутність синергетичного підходу полягає в дослідженні процесів самоорганізації та становлення нових упорядкованих структур. Він реалізується в дослідженні систем різної природи: фізичних, біологічних, соціальних, когнітивних, інформаційних, екологічних та ін.

Синергетичний підхід передбачає ймовірне бачення світу, базується на дослідженні нелінійних систем. Образ світу постає як сукупність нелінійних процесів. Ідея нелінійності включає багатоваріантність, альтернативність шляхів еволюції та її незворотність.

3а допомогою синергетичного підходу вивчають дисипативні (нестійкі, слабоорганізовані) складні системи.

Сутність теорії нестабільності (теорії дисипативних структур) полягає в тому, що стан нерівноваги систем спричинює порядок та безпорядок, які тісно поєднані між собою.

Синергетичний підхід демонструє, яким чином і чому хаос може розглядатися як чинник творення, конструктивний механізм еволюції, як з хаосу власними силами може розвиватися нова організація.

Інформаційний підхід є також відносно новим загальнонауковим методом, суть якого полягає в тому, що при вивченні будь-якого об’єкта, процесу чи явища в природі чи суспільстві перш за все, виявляються найхарактерніші для нього інформаційні аспекти.

В основі інформаційного підходу лежить принцип інформаційності, згідно з яким: інформація є універсальною, фундаментальною категорією; практично всі процеси та явища мають інформаційну основу; інформація є носієм смислу (змісту) всіх процесів, що відбуваються в природі та суспільстві; всі існуючі в природі та суспільстві взаємозв’язки мають інформаційний характер.

У вузькому розумінні інформаційний підхід означає ефективне використання пізнавального потенціалу інформаційної діяльності, що розглядаються як сукупність процесів одержання, збирання, аналітико-синтетичної переробки, зберігання, пошуку та розповсюдження інформації (а також інших допоміжних процесів, які забезпечують ці основні процеси), що використовується комунікаційними посередниками (соціальними інститутами або людьми, які виконують посередницькі функції між джерелом інформації (автором твору чи документом) та його споживачами.

Методи як системоутворюючі елементи та їх взаємозв’язок у науковому дослідженні. Метод, як відомо, це спосіб досягнення мети в науці.

Прийнято вважати, що метод є об'єктивним, оскільки дозволяє відображати дійсність і її взаємозв'язки, одночасно метод є й суб'єктивним, оскільки використовується певною людиною з її суб'єктивними властивостями.

Методи, які застосовуються у науковому дослідженні є його системоутворюючими елементами.

Кожен системоутворюючий елемент чи метод характеризується наступними ознаками (детермінантами):

1) чіткість формулювання, тобто загальнозрозумілість методу;

2) цілеспрямованість, тобто підпорядкованість методу досягненню певної мети, розв'язанню певних конкретних завдань;

3) визначеність - сувора послідовність використання методу або ж іншими словами - максимальна його алгоритмізація;

4) результативність - здатність методу забезпечувати досягнення певної мети;

5) достовірність - здатність  методу з великою ймовірністю забезпечувати отримання бажаного результату;

6) економічність - здатність методу добиватися певних результатів із найменшими витратами засобів і часу;

7) релевантність - здатність методу виокремлювати найголовніше із певного обсягу даних;

8) антикритицизм – здатність методу узагальнювати із існуючих досліджень найголовніше, не вдаючись до критики;

9) адетивність –  здатність методу послідовно сприймати і аналізувати інформацію.

Існує ще одна дуже важлива вимога до методу пізнання - це відповідність методу об'єктові дослідження і рівню пізнання.

Важливим положенням у методології наукового дослідження є те, що кожен метод має бути теоретично обгрунтованим.

Будь-яка категорія науки, її положення, закон набирають методологічного значення і навіть виконують функцію методу, коли у процесі пізнання стають засобами, що спрямовують дослідження конкретних об'єктів.

Досить поширена така ситуація, коли теоретичні положення однієї науки використовуються у ролі методу в іншій науковій дисципліні.

У науці використовується багато різноманітних методів, підходів і прийомів, які тісно між собою пов'язані логічно, структурно і у процесі дослідження, тобто утворюють систему.

Системність методів полягає у наступному:

1)так, часто вони послідовно використовуються в одному і тому ж дослідженні;

2)застосовуються на різних рівнях дослідження — емпірично­му (наприклад, метод аналогії, статистичні методи) й теоретичному (аксіоматико-дедуктивний, метод абстрагування тощо);

3)використовуються взаємопов'язано при переході від одного масштабу дослідження до іншого;

4)одні методи є формою виявлення (реалізації) інших, ширших за охопленням предметних областей чи засобів.

Класичним прикладом цього можуть бути: математичний метод, який є одним із видів методу формалізації; або картографічний метод можна трактувати як одну із форм методу моделювання.

Філософські методи - це використання у науковому дослідженні категорій, положень, принципів і законів певної філософської системи. Наприклад, діалектики як теорії пізнання. Можна користуватися такими положеннями філософії, як позитивізм, неопозитивізм, постмодернізм тощо.

З філософської точки зору методи поділяються на: загальнонаукові (тобто для всіх наук); конкретно-наукові (для певних наук); спеціальні або специфічні (для конкретної науки).

Такий поділ є умовним, оскільки у міру розвитку пізнання один науковий метод може переходити з однієї категорії в іншу.

Загальнонаукові методи, в свою чергу, поділяються на такі три групи:

1) методи емпіричного дослідження (спостереження, вимірювання, експеримент);

2) методи, що використовуються як на емпіричному, так і на теоретичному рівні дослідження (абстрагування, аналіз і синтез, індукція та дедукція, моделювання);

3) методи теоретичного дослідження (сходження від абстрагованого до конкретного).

Загальнонаукові методи - це такі засоби і прийоми (чи їх сукупність), які з тими чи іншими модифікаціями використовуються в усіх чи майже в усіх науках з урахуванням особливостей конкретних об'єктів дослідження.

 Наприклад, сюди належить метод моделювання чи такі логічні засоби, як аналіз і синтез, індукція і дедукція.

Конкретно-наукові методи - це методи, які використовуються в окремих науках чи в генетично пов'язаних або об'єднаних спільністю об'єктів дослідження групах.

Для прикладу наведемо метод калькуляції. Він належить до конкретно-наукових, оскільки використовується лише в економіці. Тоді як балансовий метод може застосовуватися у декількох близьких за певною ознакою дисциплінах (наприклад, у регіональній економіці та економічній географії). Він теж належить до конкретно-наукових, але не спеціальних, а міждисциплінарних.

У теоретичних дослідженнях важливо свідомо використовувати принципи, категорії і закони діалектики.

Найважливішими принципами діалектики є принципи руху і розвитку, взаємозв'язку і взаємозумовленості, причинності тощо. Вони не заміняють собою загально- чи конкретно-наукових методів, а переломлюються через них, проявляються при їх використанні.

Світоглядним має стати принцип руху, зміни, розвитку, який сформувався ще у стародавній Греції і конкретизувався у принципі історизму. Іншими словами, його використання дістало назву історичного методу. Застосування цього методу вимагає розглядати кожну систему як таку, що у своєму розвитку проходить ряд етапів (стадій): виникнення (зародження), становлення, розвинутого функціонування, перетворення в інший якісний стан.

Важливу роль в науці відіграють принципи взаємообумовленості, взаємозв'язку, причинності. Передусім дослідник має бачити поняття зв'язку у контексті трьох філософських категорій: речі - властивості - відносини.

Зв'язки належать до категорії відносин. Зв'язок явищ і речей у часі лежить в основі генетичного підходу, що дає змогу розкрити походження об'єктів.

Крім того, слід зважати на класи, типи і види зв'язків у реальному світі і між поняттями.

Зокрема, за зв'язками виділяють їх класи: управлінські, інформаційні, енергетичні.

У свою  чергу, кожен із цих класів зв'язків може існувати на множині трьох основних «речей» (сфер), між якими здійснюються відносини. Цими сферами є: населення, господарство (соціальна, економічна сфера), природа (природне довкілля).

Залежно від того, як і які сфери взаємодіють на конкретному просторі, формуються територіальні системи: суспільно-економічні, соціально-економічні, еколого-економічні, соціально-екологічні (соціально-природні) та інші.

Особливо важливим є принцип причинності. Згідно з цим принципом одні явища зумовлюють появу, розвиток чи функціонування інших.

Наприклад, наявність сприятливих природних і соціально-економічних умов для розвитку приморських транспортно-торговельних комплексів (тепле незамерзаюче море, захищені бухти, суспільні потреби у зовнішній торгівлі) неодмінно спричинить появу та функціонування цих комплексів у відповідних місцях.

Для визначення поняття закону суттєво важливими є категорія зв'язків, визначальна для розуміння різного виду, типу і масштабу комплексів і систем (національний, територіально-виробничий, господарський, соціально-економічний, агропромисловий та інші комплекси, системи розселення, транспортні, енергетичні та інші територіальні системи).

Якщо до уваги беруться не лише речовинні та енергетичні зв'язки, а й інформаційні, то дослідження може мати економіко-кібернетичний зміст.

Це буває тоді, коли вивчаються не лише прямі зв'язки (тобто зв'язки від управлінської до керованої системи), а й зворотні зв'язки (від керованої до управлінської системи).

На етапі розвитку інформаційного суспільства такий вид зв'язків буде надзвичайно суттєвим у прогресивному розвитку економічної науки.

Методологічно спрямовуючою і надзвичайно важливою є роль парних філософських категорій, а саме: змісту і форми, явища і суті, причини і наслідку, кількості і якості, необхідності і випадковості, можливості і дійсності, одиничного, особливого і загального (остання група вже непарна).

Наприклад, правильне (діалектичне) розуміння парних категорій змісту і форми дає змогу розв'язати таку проблему, як роль торгівлі і торговельних відносин в економіці. Одночасно кожен зміст має форму, форма – свій зміст.

Одне без одного вони не існують. У цьому саме й полягає діалектика, або категорії явища і сутності.

Завдання науки — дослідити сутність об'єктів і процесів. Але це неможливо, коли не брати до уваги такої думки Гегеля, що «сутність проявляється», тобто за кожним явищем прихована певна сутність речей.

Що стосується категорії (принципу) причини і причинності, то якщо є причина, то є і наслідок, який зумовлюється даною причиною. Проте в реальності (як і в поняттях) вони можуть мінятися місцями: наслідок стає причиною.

Класичним прикладом у цьому є те, що територіальна система господарства є причиною формування відповідної їй системи розселення. Вона ж, у свою чергу, зумовлює формування територіальної системи послуг. Навпаки, якщо системи розселення і послуг вже сформовані, то вони активно впливають на подальше формування і функціонування системи господарства.

У зв'язку з запровадженням методу формалізації у вигляді так званого математичного методу (математичного моделювання) набули вжитку категорії якості і кількості.

Ці категорії працюють у діалектичному законі «переходу кількості в якість» (зростання значень кількісних показників явища призводить у кінцевому підсумку до зміни суті цих явищ). Тобто, кожне явище чогось варте тоді, коли воно має не лише свою якісну, а й кількісну визначеність.

Парні категорії необхідності і випадковості важливі для розуміння поняття закону.

Закон - це передусім не лише суттєвий, але, що важливо, й необхідний зв'язок між явищами, процесами і їх сутностями.

Важливі також парні категорії дійсності і можливості. Дійсним є те, що існує реально навіть без нашої волі, свідомості чи присутності. Але дійсним є мислення і відчуття - тобто суб'єктивне, духовне.

Нарешті, категорії одиничного, особливого і загального мають суттєве значення для теорії науки.

Діалектика одиничного, особливого, і загального дає змогу правильно розставити акценти: наука повинна вивчати закономірності розвитку і функціонування об'єктів (тобто загальне), але це зробити може лише через виявлення особливого, специфічного, характерного у відносинах між явищами і процесами.

Останнє неможливо здійснити без дослідження конкретних об'єктів, тобто одинично виокремлених у просторі і часі явищ і процесів.

На теоретичному рівні дослідження дуже важливим є гегелівський принцип сходження думки від абстрактного до конкретного.

Гегель відзначав, що істина завжди конкретна, тобто є синтезом різних сторін і відношень досліджуваних явищ і процесів.

Часом плутають цей принцип з відомою науковою істиною, що процес пізнання рухається від «конкретного споглядання до абстрактного мислення».

У процесі пізнання об'єктів створюються різного роду абстрактні його визначення, які є односторонніми. Мислення їх об'єднує, синтезує і цим самим знання про об'єкти стає повнішим, а отже, конкретнішим.

Диференціація наук спостерігається залежно не лише від характеру об'єктів вивчення, а й за методами, які в них використовуються.

Так, наприклад, виникла економетрія на основі використання засобів різних математичних теорій для теоретичного обгрунтування абстрактних економічних об'єктів, процесів, явищ.

Різні науки, не зважаючи на відмінності, мають багато спільного, оскільки суттю всіх наук є відображення закономірностей матеріального і духовного світу, всі вони визначаються на основі дослідів, використовують одні і ті ж закони мислення і слугують інтересам суспільства.

У зв'язку з цим, поряд із конкретно-науковими методами в наукових дослідженнях застосовуються методи, які є загальними для великої групи наук.

Функції цих методів у порівнянні із конкретно-науковими методами є дещо вужчими, а сфера їх застосування — ширша.