Лекція 1.4. Відродження суспільної місії аграрного виробництва

Лекція 1.4. Відродження суспільної місії аграрного виробництва

План

1. . «Сталий розвиток» як наукова категорія

2. Об’єктивні передумови та процес сталого розвитку вітчизняного аграрного сектора

Так як сталий розвиток потребує координуючого та цілеспрямовуючого впливу, говорять про концепцію сталого розвитку. Концепція сталого розвитку ґрунтується на таких п’яти головних принципах (положеннях) [див., напр., 165]: 1. Людство дійсно може надати розвитку сталого та довготривалого характеру для того, щоб він відповідав потребам людей, які живуть Навколишнє середовище 1 4 Економічне середовище 2 3 Суспільне середовище 19 зараз, не втрачаючи при цьому можливості майбутнім поколінням задовольняти свої потреби. 2. Обмеження, які існують у сфері експлуатації природних ресурсів, – відносні. Вони пов’язані з сучасним рівнем техніки та соціальної організації, а також із здатністю біосфери до самовідновлення. 3. Необхідно задовольнити елементарні потреби всіх людей і всім надати можливість реалізувати свої надії на більш благополучне життя. Без цього сталий і довготривалий розвиток просто неможливий. Одна з головних причин виникнення екологічних та інших катастроф – злидні, які стали у світі звичайним явищем. 4. Необхідно збалансувати стан життя тих, хто користується надмірними засобами (грошовими і матеріальними), з екологічними можливостями планети, зокрема стосовно використання енергії. 5. Розміри і темпи росту населення повинні бути узгоджені з виробничим потенціалом змінної глобальної екосистеми Землі. На нашу думку, зазначені положення повністю відповідають сутності поняття сталого розвитку і лише за рахунок їх дотримання можна досягнути кращих результатів, впроваджуючи ефективну політику сталого розвитку на всіх рівнях, хоча це і доволі проблемно... Концепція сталого розвитку суспільства, яке прагне задовольнити потреби населення і підвищити якість його життя, при цьому раціонально використовуючи природні ресурси і дбаючи про довкілля, повинна базуватися на таких передумовах [116; 203]: – політична система має забезпечити участь широкої громадськості у прийнятті всіх важливих рішень; – економічна система повинна вміти організувати розширене виробництво та науково-технічний прогрес на власній основі та забезпечувати збереження еколого-ресурсної бази; – соціальна система покликана знімати напруження, що виникають у 20 процесі економічного розвитку; – технологічна система повинна стимулювати постійний і ефективний пошук нових оптимальних рішень; – владна структура повинна мати гнучкий характер і бути здатною до самокорекцій і самовдосконалення; – міжнародна система повинна сприяти розвитку торгових і фінансових зв’язків на взаємовигідній основі. При розробці стратегії та довготривалих програм соціальноекономічного розвитку та охорони навколишнього природного середовища України в контексті сталого розвитку необхідно враховувати таке: 1) економічна діяльність у країні має збалансовуватись із законами природи і обмеженням, які ними визначаються; 2) пріоритетність національних інтересів, національної культури та національної ідентичності у загальноцивілізаційному поступі світового співтовариства; 3) одержаний від господарської діяльності результат не може бути меншим від шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу; 4) пагубність невідновного споживання природних ресурсів; 5) природні ресурси країни належать її народові та становлять матеріальну основу його існування незалежно від форм власності; вони мають використовуватися з урахуванням потреб нинішнього та майбутніх поколінь; 6) інтелектуальний потенціал нації як провідна продуктивна сила українського суспільства має постійно нарощуватись і вдосконалюватись; 7) забезпечення здоров’я людини та її соціальної захищеності є пріоритетною політикою держави; 8) усі перетворення мають бути спрямовані на утвердження засад гуманізму, демократії та цінностей громадянського суспільства. 21 З урахуванням притаманних Україні географічних, демографічних, соціально-економічних та екологічних особливостей, основними завданнями на перехідний період до сталого розвитку країни є: - розв’язання проблеми бідності як основного соціального завдання; - раціональне використання ресурсів; - збалансований розвиток економіки в межах екологічного простору країни; - забезпечення високої якості стану навколишнього природного середовища; - суттєве послаблення наслідків Чорнобильської катастрофи; - досягнення демографічної стабільності; - сприяння становленню громадянського суспільства. Вагома роль належить державному регулюванню, у сфері якого пріоритетними напрямками є макроекономічне планування та довгострокові програми модернізації національної економіки; створення умов для збільшення частки енерго- та ресурсозберігаючого виробництва; розробка системи стимулювання виробництва екологічних товарів і розвиток екологічних послуг; забезпечення зайнятості населення; справедливий розподіл ресурсів і доходів. Перехід України до сталого розвитку можливий за умов забезпечення сталого розвитку усіх її регіонів. Програми переходу до сталого розвитку кожного регіону інтегруються в загальну державну політику у цій сфері. Першочерговим завданням регіональної політики сталого розвитку є забезпечення збалансованого розвитку регіонів та мегаполісів на основі збереження їхніх структурних регіональних особливостей, природноресурсного потенціалу, господарчо-екологічної ємності. Адміністративнотериторіальний устрій має закріпити такий регіональний статус України, який би спирався на природно-історичні особливості регіону, й унеможливлював будь-які прояви порушення цілісності держави. На регіональному рівні основною метою сталого розвитку є збалансований 22 розвиток території в межах екологічного простору даного регіону, а також узгодження дій з розвитком інших регіонів України [45]. Саме дотримання основних принципів сталого розвитку дасть можливість забезпечити перспективи гармонійного існування людства і природи на засадах збалансованості залучених детермінант. Одним із завдань реалізації концепції сталого розвитку на національному рівні є створення інституційних рамок сталого розвитку аграрного сектора. Водночас наявний обумовлюючий зв’язок інституційної детермінанти з політичною, враховуючи роль якої згадуємо її окремо. Політична детермінанта пов’язана як із загальнодержавним рівнем, так і необхідністю посилення ролі місцевого самоврядування, адже саме на місцях краще відомі економічні, соціальні та екологічні проблеми. Особливо це стосується сільської місцевості. У сфері інформаційного забезпечення та доступу до інформації важливу роль відіграє забезпечення постійної інформованості населення з питань розв’язання місцевих і загальнодержавних екологічних проблем і процесу переходу до сталого розвитку з активним залученням засобів масової інформації [120, с. 10]. Техніко-технологічна детермінанта пов’язана із низьким рівнем технологічності вітчизняного аграрного виробництва, значною часткою ручної праці, зокрема – у господарствах населення. Організаційна детермінанта має на меті ефективне поєднання та взаємодію залучених у процес сталого аграрного розвитку компонентів. 1.2. Об’єктивні передумови та процес сталого розвитку вітчизняного аграрного сектора Аграрний сектор економіки України відіграє одну з ключових ролей у розвитку нашої держави. Це зумовлюється тим, що даний сектор гарантує 23 продовольчу безпеку, постачає сировину іншим секторам економіки, забезпечує розвиток сільської місцевості та зайнятості, нарощує експортний потенціал країни та ін. Сучасний український аграрний сектор пройшов непростий шлях від формально колективного, а, по суті, державного сільського господарства радянського періоду. Зміни, що відбулися, відзначаються суперечливими проявами. З одного боку, при переході до приватного володіння та господарювання посилилась ініціативність і підприємливість власників, заінтересованість у кінцевих результатах діяльності. З іншого боку, рівень фінансового та матеріально-технічного забезпечення аграрного сектора національної економіки порівняно з радянським періодом суттєво знизився. Змінились як структура сільгосптоваровиробників, так і структура та обсяги виробництва продукції. Зазначене безпосередньо впливає на можливості та реальність реалізації принципів сталого розвитку в аграрному секторі. Наприклад, щодо структури виробників, то дрібні виробники (насамперед – господарства населення) не мають можливості забезпечувати дотримання сталості розвитку; великі аграрні об’єднання (агрохолдинги), маючи такі можливості, принципами сталого розвитку часто нехтують. У структурі ж виробництва суттєво зросла питома вага культур, які виснажують земельні ресурси; зростає частка культур, які не спрямовуються на виробництво продуктів харчування тощо. Тим не менше для вітчизняного аграрного сектора характерно багато позитивів. Так, це один з небагатьох секторів, який демонстрував зростання обсягів виробництва у 2008-му кризовому році. У складних умовах 2014- 2015 рр. аграрний сектор України єдиний у національній економіці демонструє економічний ріст. Зазначене засвідчує значний потенціал вітчизняного аграрного виробництва, що зумовлено як вагомим ресурсним (насамперед – природним) потенціалом, так і людським потенціалом, цілеспрямованістю та наполегливістю мешканців сільської місцевості та 24 працівників аграрного сектора (що, зокрема, підтверджується і зростанням продуктивності праці). А частка зайнятих тут досить вагома (17,5% усіх зайнятих у національній економіці за даними 2013 р.). Також значущість аграрного сектора відображає його частка у валовому внутрішньому продукті (ВВП) та у валовій доданій вартості (ВДВ) країни (рис. 1.2), яка зростає після тривалого періоду спаду. 24,4 21,5 13,4 12,8 16,3 10,4 7,9 8,3 8,4 9,4 9,0 10,0 0 5 10 15 20 25 1990 1993 1995 1999 2001 2005 2008 2009 2010 2011 2012 2013 Рис. 1.2. Частка сільського господарства у валовій доданій вартості України, % Примітка. Побудовано за даними Державної служби статистики України [153; 175; 199]. Так, в Україні у 1990 р. частка сільського господарства у ВДВ мала найвищій рівень і становила 24,4%. За роки економічної кризи зазначений параметр почав знижуватись і вже у 1995 р. складав 13,4%, в 1999 р. – 12,8%, тобто чітко простежувалася спадна тенденція. У 2001 р. показник досяг рівня 16,3%, що можна вважати результатом реформування вітчизняного аграрного сектора на приватновласницьких засадах. Хоча у 2005 р. рівень показника зменшився до 10,4 % (насамперед за рахунок швидшого зростання інших секторів національної економіки), аграрний сектор продовжував входити в п’ятірку видів економічної діяльності, які забезпечують високу частку у ВДВ країни. Спадна тенденція спостерігалась і до 2008 р. (7,9%). З 2009 р. (8,3%) почалось поступове зростання показника, адже аграрний сектор виявився 25 одним із небагатьох секторів національної економіки, який демонстрував зростання у посткризовий період. У 2013 р. досягнуто рівня 10,0%. Зауважимо, що у ВВП частка аграрного сектора дещо менша та становила у 2013 р. близько 8%. Водночас, розвинені країни мають ще меншу питому вагу аграрного виробництва у сукупному обсязі. Для прикладу, подібні тенденції спаду та подальшого зростання ролі аграрного сектора простежуються і в Чернівецькій області, хоча питома вага аграрного сектора тут значно вище середньоукраїнських значень, враховуючи аграрну специфіку області. Чернівецька область приваблива для наукових досліджень аграрної тематики за рахунок того, що має три природно-географічних зони (рівнинну, передгірну та гірську), що робить її своєрідною мініатюрою України в цілому. Населення Чернівецької області, як і в цілому західної частини країни, характеризується значним підприємницьким потенціалом, що, зокрема, зумовлено історичними та ментальними факторами. У новітньому періоді найвища частка сільського господарства у валовій доданій вартості Чернівецької області була у 2001 році – 30,9%, далі простежується скорочення і вже у 2008 р. – показник знизився до 17,7%. Проте з 2009 року починається поступове зростання частки аграрного сектора у структурі ВДВ регіону. У 2011-2013 рр. показник коливається на рівні 20-22%. Але навіть за таких умов не досягнуто рівня, який був до початку реформ. На формування обсягів аграрного виробництва (як і інших основних параметрів функціонування аграрного сектора – ефективності, конкурентоспроможності тощо) важливий вплив має ряд факторів, зокрема формулювання та застосування прийнятних правил «гри», формування необхідного середовища, забезпечення еквівалентних взаємовідносин із контрагентами, виконання договірних умов та інше, що узагальнено опосередковується відповідними інституціями. Інституційне середовище аграрної сфери нашої держави зумовлюється історичними та географічними факторами. Ще з давніх часів в Україні 26 сформувалися селянські звичаї та традиції, наші пращури обробляли землю та вирощували сільськогосподарську продукцію. Сприятливими для цього були географічне положення та природно-кліматичні умови. Так, в Україні зосереджена значка частка родючих ґрунтів: у ґрунтовому покриві понад 27,8 млн. га чорноземів, що становить 8,7% від світових площ чорноземів і 67,7% від сільськогосподарських угідь країни [154, с. 3]. На сьогодні як рілля використовується 21,5 млн. га, тобто понад 77% чорноземів держави [180, с. 38]. Отже, Україна забезпечена родючими ґрунтами, що сприяє ефективному функціонуванню вітчизняного аграрного виробництва. Досліджуючи розвиток аграрного сектора нашої держави й об’єднуючи основні етапи цього розвитку, запропоновані різними вченими, можна виокремити такі періоди стосовно сталості: 1. До 1991 року, тобто до набуття Україною незалежності. Даний етап характеризувався значною залежністю від народногосподарських планів СРСР, коли основні напрямки капіталовкладень визначалися прогнозами Держплану. Аграрні ресурси перебували, в основному, у державній і колективній власності, конкуренція відбувалася лише між дрібними одноосібними виробниками сільгосппродукції на колгоспних ринках. Незважаючи на зусилля державних органів влади народне господарство залишилося на низькому рівні розвитку, а СРСР продовжував суттєво відставати від розвинених капіталістичних країн. У цілому розвиток аграрної сфери на території України до 1991 року можна охарактеризувати як нестабільний (чергування занепаду і зростання). На нашу думку, це можна пояснити використанням екстенсивних шляхів розвитку, що призводило до вичерпування ресурсів країни. Розмов про «сталий розвиток» у цей період ще не було взагалі. 2. 1991-1999 роки. Незважаючи на злети і падіння сільського господарства за часів СРСР, після його розпаду Україна отримала значний потенціал для подальшого розвитку й ефективного функціонування аграрного сектора (друге місце серед країн СРСР). Проте досить сильно на 27 сільському господарстві позначилась загальноекономічна криза 90-х років, зокрема розбалансування міжгосподарських зв’язків, інфляція, розлад фінансово-кредитної системи, зростання диспаритету цін на промислову та сільськогосподарську продукцію тощо. У цей період відбулася зміна структури сільськогосподарського виробництва за категоріями господарств на користь господарств населення, які виявився стійкішим до негативних наслідків економічної кризи (насамперед завдяки більшій автономності та меншій потребі в енергетичних ресурсах, засобах виробництва, орієнтації на задоволення власних продовольчих потреб, мобільності та вищій мотивації праці тощо). Цей період також характеризується початком процесу ринкової трансформації, пов’язаної передусім із реформуванням земельних відносин на селі. Першоосновою була Постановою Верховної Ради УРСР від 18 грудня 1990 р. №563-ХІІ «Про земельну реформу» [21] та ін. З 1996 р. в Україні почалося паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам, що, зокрема, здійснювалося відповідно до Указу Президента України від 8 серпня 1995 р. №720/95 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям». До грудня 1999 року здійснювалась поступова реорганізація колгоспів і державних підприємств, формувалися колективні сільськогосподарські підприємства (КСП). Такі перетворення також здійснювалися за підтримки міжнародних проектів. Незважаючи на це, реформування відбувалося досить повільно, непослідовно, оскільки була відсутня чітка програма реформ на державному рівні [152]. Важливим на зазначеному етапі розвитку було створення професійних громадських організацій, яких не існувало до набуття Україною незалежності (раніше функціонували лише професійні спілки і громадські організації, що нагадували клуби за інтересами). Нові формування взяли на себе відповідальність із впровадження ринкових відносин у сільському 28 господарстві, створенню сприятливого середовища для розвитку підприємництва, захисту інтересів суб’єктів аграрного ринку та, частково, сталого розвитку. Громадські організації в аграрному секторі створювалися різними шляхами [127, с. 4-5]: • шляхом реорганізації існуючих професійних об’єднань (наприклад, Всеукраїнський союз сільськогосподарських підприємств); • шляхом створення громадських організацій новими суб’єктами господарювання, сформованими на засадах приватної власності, об’єднання яких викликане цілями захисту своїх економічних та корпоративних інтересів (Асоціація фермерів та приватних землевласників України); • шляхом створення громадських організацій суб’єктами господарювання з винятковим видом діяльності (Ліга страховиків в аграрному секторі України, Національна асоціація бірж України, Національна спілка сільськогосподарських кооперативів); • шляхом створення громадських організацій на основі єдності економічних інтересів (Українська ліга підприємців АПК, Українська зернова асоціація); • шляхом створення громадських організацій за участю міжнародних організацій (Національна асоціація дорадчих служб України, Національна асоціація бірж України, Асоціація сільськогосподарських кооперативів, Асоціація учасників біовиробництва «БІОЛан-Україна»); • шляхом створення громадських організацій громадянами з певним статусом (Рада жінок-фермерів України, Союз молодих аграріїв); • шляхом створення громадських організацій на основі приватної ініціативи соціально-активних громадян (Клуб органічних фермерів). Одночасно в державі розпочалася адміністративна реформа. В ході її реалізації з’явилася друга група професійних громадських організацій, 29 утворених за участю підприємств, що входили до складу галузевих підкомплексів, управлінські державні структури яких були скорочені в процесі реформування органів державної влади. Це асоціації: «Укроліяпром», «Укрмолоко», «Укрм’ясо», «Укрмолпром» та інші [127]. У цілому для зазначеного періоду характерні персанентні кризові процеси, що унеможливлювало застосування принципів сталого розвитку як таких (у комплексі). Водночас, відсутність коштів для придбання та використання мінеральних добрив, хімічних засобів захисту рослин, боротьби з шкідниками тощо сприяли покращанню екологічної ситуації в аграрному секторі України. 3. 2000-2005 роки. Переломним етапом став вихід Указу Президента України від 3 грудня 1999 р. №1529/99 «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» [23], після чого почалась масштабна структурна реформа. До цього реформування фактично затягувалося, тому попередній етап розвитку аграрного сектора, по суті, став підготовчим до проведення реформи, чого не було у країнах Центральної та Східної Європи [152, с. 37], які реформувалися швидшими темпами. Вагому роль у аграрному поступі відіграв Указ Президента України від 6 липня 2000 р. №267/2000 «Про заходи щодо забезпечення формування та функціонування аграрного ринку». Також на даному етапі відбувалися поступові спроби зміни напрямів внутрішньої аграрної політики від лібералізації торгівлі, цін та обмеженого втручання у функціонування ринків, до політики підтримки цін та ринків, експортних та імпортних обмежень. При цьому в Європейському Союзі вже почалася адаптація сільського господарства до вимог Спільної аграрної політики (САП). Україна ж продовжувала відставати у сфері інституційних реформ і формуванні ринкової інфраструктури [152, с. 36]. Позитивним є те, що у процесі здійснення аграрних реформ розпочався захист майнових прав селян і створення сприятливих умов для розвитку підприємництва й орендних відносин на селі. Реалізувався комплекс 30 організаційних заходів для уточнення складу та вартості пайового капіталу, майна членів колишніх колективних сільськогосподарських підприємств, почалося визначення розмірів паїв колишніх учасників КСП, які не були одержані, а також запроваджувався документ, що посвідчував право власності на паї, на основі якого відбувалося вільне розпорядження цим активом. Важливими були і підтримка структурної перебудови аграрного сектора та забезпечення можливості використання новітніх технологій через розвиток лізингу за допомогою створення національної акціонерної компанії «Украгролізинг». Здійснювалися заходи для розвитку продовольчого ринку та сприяння експорту сільськогосподарської продукції та продовольчих товарів. Зокрема, створювалися умови для нарощення обсягів випуску якісної та конкурентоспроможної продукції, що відповідає міжнародним стандартам, як запоруки виходу та завоювання позицій на світових ринках збуту, а також розвивалася інфраструктура аграрного ринку та реалізація сільськогосподарської продукції на засадах біржової торгівлі. На фоні удосконалення механізмів державної підтримки впроваджувалися екологічно чисті та ресурсозберігаючі технології вирощування та переробки сільськогосподарської сировини. В аграрному секторі, насамперед – аграрних підприємствах, скоріше інтуїтивно ніж під прямим державним впливом розпочалася реалізація основних принципів сталого розвитку. Розвивався і ринок вітчизняної техніки для агропродовольчого комплексу, створювалися нові моделі та впроваджувалися сучасні технології виробництва техніки, стимулювалося раціональне використання матеріальних ресурсів та енергоносіїв при їх виготовленні, створювалися умови для розширення мережі підприємств, які займаються реалізацією, фірмовим обслуговуванням, ремонтом, наданням у користування, в тому числі за договорами лізингу, техніки для аграрного сектора. Також планувалося стимулювання інвестиційної діяльності банків та інших фінансових установ, спрямованої на технічне переоснащення аграрного сектора, запровадження механізму державної підтримки та фінансового 31 оздоровлення підприємств, що займаються виготовленням сільськогосподарської техніки. Пріоритетним сектором економіки країни вважається зерновий, тому формувалася державна політика щодо розвиту ринку зерна. Створювалися правові, економічні й організаційні умови конкурентоспроможного виробництва та формування ринку зерна для забезпечення потреб держави і нарощення експорту. Також була розроблена програма розвитку аграрного ринку на 2003-2004 рр., яка передбачала досягнення більшого товарного наповнення ринку, стимулювання виробників до участі у біржових торгах і сприяння розвитку особистих селянських господарств. На цьому етапі почали визначатися правові, економічні та соціальні основи формування та функціонування фермерських господарств з метою створення сприятливих умов реалізації ініціативи громадян щодо виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому та зовнішньому ринках, а також для забезпечення раціонального використання й охорони земель фермерських господарств, правового та соціального захисту фермерів (як зазначається в Законі України «Про фермерське господарство»). Загалом, охороні земель приділялася значна увага, був прийнятий ряд заходів для забезпечення їхнього раціонального використання, збереження якості та сприяння відтворенню і підвищенню родючості ґрунтів, а також збереження екологічних функцій ґрунтового покриву й охорони довкілля в цілому. Підвищилась увага до якості та безпеки харчових продуктів і продовольчої сировини, зокрема, посилився контроль і почала здійснюватися сертифікація сільськогосподарської сировини та продукції, яка ввозиться на територію України, декларування відповідності кожної партії харчових продуктів і сировини за умов сертифікації відповідно до вимог міжнародного стандарту ISO або вимог міжнародної системи забезпечення безпеки харчових продуктів HACCP. Упровадження систем управління якістю посилювало конкурентоспроможність аграрних підприємств. 32 У контексті стратегічного розвитку визначалася державна аграрна політика до 2015 року [11] і було проголошено, що вона повинна спрямовуватися на забезпечення сталого розвитку аграрного сектора, бути з системною основою та комплексною стратегією розвитку та виконуватись усіма органами державної влади й місцевого самоврядування, а також забезпечувати досягнення проголошених стратегічних цілей сталого розвитку. 4. 2006-2009 роки – пореформений період, який характеризується формальним завершенням реструктуризації КСП і виходом на завершальний етап приватизації земель сільськогосподарського призначення. Особливістю даного періоду також є те, що ініціатива в розвитку реформ перейшла від держави до агробізнесу. Тобто, якщо у процесі реформування держава ініціювала реструктуризацію КСП, а також, пропонувала нові організаційноправові форми господарювання, то в пореформеному періоді ця ініціатива перейшла в руки аграрного бізнесу і, як наслідок, почалося зародження та розвиток агрохолдингів [88]. Проблемою було те, що інституційні трансформації так і не були завершені, а це дало змогу розподіляти сільськогосподарські землі «в тіні» – виник тіньовий ринок землі. Завдяки даним процесам до 2008 р. з’явилась значна кількість великих корпоративних структур, які отримали в своє розпорядження 50-100 тис. гектарів землі. Пізніше була введена заборона внесення прав на земельну частку до статутного капіталу господарських товариств, купівлі-продажу земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності, а також їх купівлі-продажу та будь-яким способом відчуження з метою зміни цільового призначення землі. У зазначений період увага приділялася системі інженерно-технічного забезпечення аграрного сектора України. Так, були встановлені правові, економічні й організаційні засади формування та функціонування даної системи, регулювання відносин у сфері технічного та технологічного обслуговування аграрного сектора, сприяння розвитку економічних умов для створення, випробування, виробництва, реалізації, використання й 33 обслуговування технічних засобів для галузей аграрного виробництва (Закон України «Про систему інженерно-технічного забезпечення агропромислового комплексу України»). Відбувалася лібералізація ринку зерна, кількісне обмеження експорту аграрної продукції, забезпечення ефективного регулюючого впливу держави на кон’юнктуру внутрішнього ринку та гарантування продовольчої безпеки через формування державного продовольчого резерву, а також розвиток механізмів кредитування, страхування та державної підтримки аграрних виробників. З 2005 р. почав зростати рівень доходів сільгосптоваровиробників, що сприяло детермінантам сталості аграрного розвитку. 5. 2009-2014 роки (після вступу України до СОТ). На даному етапі розвитку аграрного сектора суттєво збільшився експорт сільськогосподарської продукції – до 12 млрд. дол. США в рік. Це пояснюється тим, що світова продовольча криза, зростання світових цін, девальвація гривні підвищили конкурентоспроможність українських товарів на світовому ринку. Імпорт став вдвічі менше експорту: в середньому за 2008-2011 рр. – 5,9 млрд. дол. США. Визначальним було позитивне сальдо експорту-імпорту сільськогосподарської продукції: у 2008-2011 рр. – 5 млрд. дол. США у середньому в рік; при цьому спостерігалися високі темпи щорічного приросту. Після вступу України в СОТ частка сільськогосподарських товарів у загальному експорті товарів збільшилась до 20%, при цьому до вступу вона становила 12% [111]. Продовжує зростати кількість масштабних корпоративних структур. У зв’язку з фінансовою кризою деякі корпорації зменшили кількість своїх земель, що призвело до появи нових структур, які скуповували землі у занепадаючих корпорацій. Так з’явилися аграрні компанії, земельний фонд яких подекуди перевищував 500 тисяч гектарів. У 2010 р. налічувалося близько 60 агрохолдингів, площа землі кожного з яких перевищувала 10 тисяч гектарів, а у 2011 році їх кількість становила 34 вже 75 з сукупною площею землі 5-6 мільйонів гектарів. Щодо територіального розміщення, то значний відсоток земель, контрольованих холдингами, перебуває в Івано-Франківській, Тернопільській, Хмельницькій та Чернівецькій областях. Найбільші агрохолдинги контролювали найпридатніші для сільськогосподарського виробництва землі у Полтавській, Вінницькій, Хмельницькій, Сумській і Чернігівській областях, менші компанії – у Черкаській, Харківській, Тернопільській, Донецькій і Житомирській [74]. Надалі кількість агрохолдингів продовжує зростати, що становить певну проблему для розвитку аграрного сектора України. Вони отримують надприбутки, використовуючи обмежені ресурси і часто не піклуючись про екологію. Так, за даними 100 найбільших аграрних компаній у 2009 році у сукупності вони отримали близько 6 млрд. грн. чистого прибутку, у 2010 р. – понад 11 млрд. грн., у 2011 р. – більше 14 млрд. грн., а у 2012 році – майже 16 млрд. грн. чистого прибутку [74; 81]. Також агрохолдинги мають більший доступ не лише до закордонних інвестицій, але й до відносно дешевих позик міжнародних фінансових установ. Так, в останні роки Міжнародна фінансова корпорація вклала кошти у проекти українських агрохолдингів на суму близько 281 млн. дол. [237], а Європейський банк реконструкції та розвитку за 2009-2014 роки профінансував проекти аграрних корпорацій на суму близьку до 660 млн. дол. [96]. Також агрохолдинги отримують фінансову підтримку від експортно-кредитних агентств. Наприклад, німецьке експортно-кредитне агентство в 2000-2012 рр. застрахувало експорт для України на суму 36,67 млн. євро, датське експортно-кредитне агентство за 2003-2011 роки – на суму 154 млн. євро, австрійське експортно-кредитне агентство у 2009-2012 роках – 1,31 млн. євро [238]. Не менш важливими негативними сторонами діяльності агрохолдингів є занепад невеликих сільськогосподарських підприємств і господарств населення, які часто не витримують конкуренції, скорочення зайнятості в 35 аграрному секторі завдяки використанню сучасних систем і технологій в агрохолдингах та інші проблеми, зокрема – незначний акцент на заходах поліпшення екологічної ситуації в країні. У цілому ж позитивним є те, що у зазначений період розвитку аграрного сектора була здійснена гармонізація національної нормативної правової бази, пов’язаної з безпекою сільськогосподарської продукції, з міжнародними стандартами, здійснення ряду заходів з розвитку тваринництва та допоміжних галузей як пріоритетного напряму забезпечення населення України якісними та безпечними продуктами харчування. Змінилися умови використання та збереження родючості ґрунтів, а також встановлена відповідальність за їхнє порушення. Визначені правові засади організації діяльності оптових ринків сільськогосподарської продукції в Україні, здійснено регулювання відносин у цій сфері та захист прав і законних інтересів сільськогосподарських товаровиробників, які здійснюють оптовий продаж сільськогосподарської продукції власного виробництва (Закон України «Про оптові ринки сільськогосподарської продукції»). Також були внесені зміни щодо нарахування та сплати податку на додану вартість виробниками сільськогосподарської продукції за умов їх реєстрації як платника ПДВ. В Україні було створено ПАТ «Державний земельний банк», концепція якого складалася з двох частин: розвиток земельних територій і консолідації земель; функціонування його як кредитної установи з метою розвитку малого та середнього бізнесу на селі. Правда, функціонував земельний банк недовго (до 2014 р.) і не відзначався високою ефективністю діяльності. Україна приєдналася до Міжнародної угоди про зерно від 1995 р. (метою якої є сприяння міжнародному співробітництву в усіх галузях торгівлі зерном, створення умов для розширення міжнародної торгівлі зерном і забезпечення якомога вільнішого її розвитку, у тому числі усунення торговельних бар’єрів і нечесної та дискримінаційної практики продажу), до Схеми сортової сертифікації насіння зернових культур, Схеми сортової 36 сертифікації насіння кукурудзи та сорго Організації економічного співробітництва та розвитку. Це сприяло, зокрема, зростанню якості вітчизняного зерна, виробництво якого не має значної екологічної загрози. Зростає роль регіональної складової у забезпечені сталого розвитку аграрного сектора, проте здебільшого декларативно. Наприклад, у Чернівецькій області серед усіх можливих державних програм дотичною до сталого розвитку аграрного сектора є тільки «Стратегія розвитку сільських територій Чернівецької області на 2011-2015 роки» [187]. Ніякі позабюджетні фонди стимулювання сталого розвитку в області, на жаль, не задіяні. Авторські пропозиції щодо стратегічних складових забезпечення сталого розвитку системи аграрного господарювання на прикладі Чернівецької області конкретизовано у Розділі 4 та у Додатку Ф. 6. З 2014 року розпочинається особливий етап розвитку вітчизняного аграрного сектора, пов’язаний із підписанням Україною Угоди про асоціацію з ЄС та відповідними змінами у напрямі гармонізації аграрного господарювання з європейськими засадами. Це накладає специфічні зобов’язання щодо дотримання вимог сталості у аграрному розвитку. У цілому ж можна окреслити такі проблеми розвитку аграрного сектора економіки України на сучасному етапі: 1) недосконале державне регулювання розвитку аграрного сектора; водночас останнім часом у країні йдеться про певну дерегуляцію; 2) неналежні відносини між ланками аграрного сектора, а також недостатньо розвинена інфраструктура аграрного ринку, наприклад, недосконала система логістики зберігання продукції, що призводить до її псування та втрат; 3) збільшення агроекологічних дисбалансів; 4) неефективне використання сільськогосподарських угідь, їхній занепад, забруднення, зниження якості ґрунтів, відсутність у вітчизняних сільськогосподарських виробників мотивації до дотримання агроекологічних вимог на фоні значного рівня розораності земель та ін.; 37 5) витіснення агрохолдингами дрібних сільськогосподарських підприємств і господарств населення, що опосередковано сприяє зростанню екологічного навантаження та соціальної напруженості; 6) дрібні виробники не мають доступу до недорогих позик, інвестицій, сучасних технологій, досягнень науково-технічного прогресу, виходу на міжнародний ринок збуту сільськогосподарської продукції; 7) недостатній контроль за якістю та безпечність продукції аграрного сектора, як наслідок – незавершеність процесів адаптації до європейських вимог і нестабільність конкурентних позицій вітчизняної сільськогосподарської продукції на зовнішніх ринках; 8) низький рівень оплати праці працівників сільського господарства порівняно із заробітною платою в середньому по економіці України. 9) занепад села і сільських територій; 10) низький рівень соціального забезпечення працівників і мешканців сільської місцевості, умов праці та проживання. Зменшення і подолання зазначених проблем сприятиме не лише подальшому прогресивному, але і сталому розвитку аграрного сектора економіки України та збалансуванню таких складових сталого розвитку, як економічна, екологічна, соціальна, інституційна. Інституційна детермінанта має досить вагомий вплив на сталість вітчизняного аграрного розвитку. Висновки до розділу 1 1. Світова спільнота понад два десятиліття наголошує на нагальності розв’язання дуже важливих проблем суспільного та аграрного розвитку, пов’язаних із глобальною зміною клімату, виснаженням і забрудненням земельних ресурсів, домінуванням монокультур у аграрному виробництві тощо. Водночас в Україні рівень соціального розвитку сільської 38 місцевості та її мешканців залишається вкрай низьким. Подолання цих проблем можливе на засадах концепції сталого розвитку, яка охоплює разом із економічною також соціальну та екологічну детермінанти. 2. Сталому розвитку присвячено багато як праць окремих учених, так і суспільних заходів (конференцій, самітів, асамблей, у т.ч. на глобальному рівні). Використовуються й альтернативні до «сталого розвитку» терміни: «збалансований», «зрівноважений», «стійкий», «екорозвиток», «зелена економіка» тощо. Останній термін набуває неабиякої популярності, особливо за кордоном. Натомість, незважаючи на суперечності та різні погляди, термін «сталий розвиток» вже закріпився в наукових колах та й нормативно-правових документах України. 3. Категорія «сталий розвиток» складна і багатогранна, охоплює багато компонентів і детермінант, тож її дослідження повинно базуватися на принципах системності. 4. Детермінанти нами визначаються з двох позицій: з одного боку, детермінанти сталого розвитку аграрного сектора – це умови, причини, фактори, від яких цей розвиток залежить, з іншого боку – це елементи, складові сталого розвитку. Сукупність детермінант сталого розвитку аграрного сектора трактується як система, що характеризується різноманітними типами зв’язків, інтегральні властивості якої зумовлюють вищий спільний результат взаємодії компонентів за ефектом синергії. 5. У систематизації та класифікації детермінанти сталого розвитку аграрного сектора представлені у вигляді двох великих груп: - базисні детермінанти – економічні, соціальні, екологічні, інституційні; - доповнюючі детермінанти – інформаційні, техніко-технологічні, організаційні. 6. Аграрний сектор був і залишається вагомою ланкою як національної економіки, так і суспільного розвитку, маючи значний потенціал і вирішуючи низку важливих завдань економічного, соціального та 39 екологічного характеру, що формує передумови та визначає процес сталості аграрного розвитку. Водночас, для аграрного сектора України характерна нестабільність за усіма дослідженими детермінантами. 7. Необхідність подолання існуючих проблем вітчизняного аграрного сектора актуалізується після підписання Україною Угоди про асоціацію з ЄС, що зумовлює нагальність визначення пріоритетів та орієнтирів розвитку сектора на засадах концепції сталості. Натомість для України характерна низька активність інституції державного регулювання у переході від теорії до практики сталого розвитку, зокрема – в аграрному секторі національної економіки.