ЛЕКЦІЯ 3. РОЗВИТОК НАУКИ УПРАВЛІННЯ. ЗАКОНИ, ЗАКОНОМІРНОСТІ ТА ПРИНЦИПИ МЕНЕДЖМЕНТУ.

1. Історія розвитку управлінської думки у світі та в Україні.

2. Класичні теорії менеджменту.

3. Характеристика інтегрованих підходів до управління. 

Хоча організації як форма об’єднання людей для досягнення спільної мети існують не одне тисячоліття, але до середини ХІХ ст. практично ніхто не замислювався над тим, як управляти нею системно. Ідея про те, що організацією можна управляти на науковій основі почала формуватися саме у середині 19 століття. Причиною тому були зміни, які внесла промислова революція у виробничий процес та середовище функціонування організацій.

Остаточно ідея управління як наукової дисципліни, професії та галузі досліджень сформувалася у США. Це пояснюється такими обставинами:досягнення успіхів у бізнесі в США визначалося компетентністю та здібностями будь-якого громадянина, незалежно від його походження, національності, статусу тощо; підтримка урядом США системи освіти сприяла зростанню кількості людей, здатних виконувати різні ролі в бізнесі, в тому числі й в управлінні; незначне регулювання бізнесу з боку уряду США у ті роки дозволяло швидко збільшувати обсяги виробництва та сприяло виникненню великих компаній, управляти якими без формалізованих засобів було неможливо.

На відміну від інших наук розвиток управлінської думки не був системою знань, які накопичувалися послідовно. Навпаки, на першому етапі (до середини ХХ ст.) наука управління розвивалася одразу за кількома відносно самостійним напрямкам (або, як кажуть, підходам до управління), кожний з яких концентрував увагу на різних аспектах менеджменту. Виділяють три ранні підходи до менеджменту: класичний підхід; поведінковий підхід; кількісний підхід.

2. Класичні теорії менеджменту.

Класична теорія (підхід) менеджменту включає дві школи:

Наукове управління було спрямовано на дослідження проблем підвищення продуктивності праці робітників (безпосередніх виконавців) шляхом удосконалення операцій ручної праці. Засновниками школи наукового управління були: Ф. Тейлор („Принципи наукового управління”, 1911 р.), Френк та Ліліан Гілбрейт, Г. Форд, Г. Гант.

Основними особливостями пропонованого наукового підходу було використання наукових методів дослідження – спостереження, експериментування, логіки,аналізу й синтезу, – за допомогою яких перші дослідники менеджменту намагалися удосконалити багато операцій ручної праці, описати функціональні обов’язки працівників та домогтися більш ефективного виконання цих обов’язків.

Школу наукового управління (часом зустрічається термін «школа наукового менеджменту») у літературі часто називають «тейлоризмом» – від прізвища особи, завдяки якій термін «менеджмент» увійшов до широкого використання.

Фредерік Уінслоу Тейлор (1856, Германтаун, Пенсильванія – 21 березня 1915, Філадельфія) — американський інженер, консультант з менеджменту, основоположник наукової організації праці в управлінні, автор книг «Виробничий менеджмент» та «Наукове управління». Отримавши диплом Гарвардської школи бізнесу, майбутній засновник наукового менеджменту став однією з жертв економічної кризи 1872 року, яка змусила дипломованого спеціаліста працювати у механічних майстернях заводу «Мідвейл Стіл». Працюючи спочатку робітником за токарним верстатом, а пізніше – керівником на тому ж підприємстві, Тейлор зауважив, що індивідуальна продуктивність праці робітників значною мірою визначається їх здібностями, талантом та мотивацією. Отже, він поставив перед собою завдання дослідити причини таких відмінностей, розробивши «набір рекомендацій», які б допомагали зробити з посередніх працівників найкращих. З цією метою Тейлор прискіпливо вивчав зміст роботи, аналізував й узагальнював хід виконання, умови праці та вимоги до працівників. Таким чином, він, вже головний інженер заводу, намагався стандартизувати робочі операції, виявити «правильний» спосіб їх виконання, визначити необхідну послідовність дій та час, потрібний для реалізації кожної операції. Прискіпливо вимірюючи кількість залізної руди і вугілля, яку людина могла підняти на лопатах різного розміру, Тейлор визначав норми виробітку та оцінював можливості підвищення продуктивності праці за рахунок відбору та навчання працівників. Центром вчення Тейлора стали чотири принципи управління індивідуальною працею працівника: - науковий підхід до виконання кожного елемента роботи; - науковий підхід до підбору, навчання і тренування робітника; - кооперація з робітниками; - розподіл відповідальності за результати праці між менеджерами і працівниками.

Дослідник Генрі Лоуренс Гант (1861 – 1919) тривалий час працював інженером на металургійних заводах, де й познайомився з ідеями Фредеріка Тейлора. Розробки Ганта у науковій сфері стосувалися запропонованого ним календарного графіку ( графік Ганта ), який являв собою діаграму, на якій відображалися етапи виконання роботи, послідовність та хід їх виконання.

У Європі аналогічний графік був розроблений та запропонований під назвою «гармонограма» Каролем Адамацьким, польським вченим, який проводив дослідження на металургійних підприємствах Російської імперії та Другої Речі Посполитої. Результати його досліджень було опубліковано польською та російською мовою у 1896 році, ще до того, як питаннями менеджменту почав займатися Фредерік Тейлор. Щодо застосування графіків Ганта, то вони використовувалися у США під час Першої Світової війни при будівництві кораблів, а у міжвоєнні роки – при будівництві Греблі Гувера та Національної системи міжштатних автомагістралей, залишаючись й сьогодні одним з найпоширеніших інструментів управлінського контролю за ходом виконавчих робіт.

Наукове управління не зневажало людським фактором. Важливим внеском цієї школи було систематичне використання стимулювання з метою зацікавити працівників у збільшенні продуктивності й обсягу виробництва. Так, в працях Г. Ганта було розроблено методи вимірювання продуктивності праці робітників та систему бонусів за виконання завдань. Тейлором та його послідовниками передбачалася також можливість надання перерв у роботі, так що кількість часу, відведена на виконання визначених завдань, була реалістичною і справедливо встановленою. Це надавало керівництву можливість здійснювати нормування праці, тобто визначати ту кількість продукції (виробіток), яку працівник мав виготовити протягом певного часового періоду. Ключовим елементом у даному підході було те, що люди, які працювали більше, винагороджувалися більше. Доволі часто цей принцип («Більше працюєш – більше заробляєш!») ототожнюється зі ще одним представником школи наукового менеджменту – інженером Генрі Фордом.

Генрі Форд – талановитий підприємець, послідовник наукової організації праці, був першим, хто запровадив комерційно успішний варіант конвеєра та розробив доволі революційну для того часу соціально-економічну теорію “фордизму», яка була відповіддю соціалістичним експериментам в Європі. Відповідно до його теорії, суспільний добробут та високі корпоративні прибутки можуть бути досягнуті за рахунок високих зарплат робітників, що дозволить їм купувати ту продукцію, яку вони виробляють. На заводах Форда застосовувалася система розподілу праці, коли весь процес виробництва був розбитий на невеликі операції, доступні для низько кваліфікованого персоналу. Висока стандартизація вузлів та агрегатів автомобілів сприяла зменшенню витрат виробництва. Виробничий процес базувався на конвеєрному способі виробництва та просторовому розміщенні верстатів відповідно до стадій виробничого процесу.

Автори робіт з наукового управління також визнавали важливість відбору людей за фізичними й інтелектуальними якостями, які б відповідали виконуваній ними роботі, а також підкреслювали необхідність професійного навчання працівників.

Таким чином, основним внеском школи наукового менеджменту у розвиток управління було:

• Відмова від ручних методів управління і використання методів,заснованих на науковому аналізі змісту роботи.

• Науковий відбір, навчання і розвиток кожного працівника.

• Впровадження детальних інструкцій і контролю за виконанням працівником конкретних завдань.

• Розподіл роботи між керівниками (планування робіт і видача завдань) та робітниками (виконання поставлених завдань).

• Визначення норм виробітку та розробка справедливої системи винагороди за виконану роботу.

Класична (адміністративна) школа (1920 – 1950). Автори, що вважаються творцями школи адміністративного управління, більш відомої як класична школа, мали безпосередній досвід роботи керівниками вищої ланки управління у великому бізнесі. Класичною цю школу називають тому, що її внесок у розвиток науки управління був настільки визначальним, що використовується й досі. Анрі Файоль,з ім'ям якого пов'язують виникнення самої школи і якого ще називають «батьком менеджменту», керував великою французькою компанією з видобутку вугілля; Макс Вебер був відомим німецьким соціологом, який розробив теорію раціональної бюрократії; Ральф Девіс був інженером та одним з керівників компанії «Дженерал Моторс»; Диндалл Урвік був консультантом з питань управління у Англії. Їхньою головною турботою була ефективність у більш широкому змісті слова — стосовно до роботи всієї організації.

Метою класичної школи було створення універсальних принципів управління. При цьому вона виходила з ідеї, що застосування на практиці цих принципів безсумнівно приведе організацію до успіху. Ці принципи стосувалися двохосновних аспектів, першим з яких була розробка раціональної системи управління організацією. Замислюючись над причинами поразки й успіху різних організацій, Анрі Файоль та його однодумці бачили в їх основі нездатність керівництва зрозуміти і визначити коло своїх обов’язків, а також недосконалість взаємозв’язків між різними підрозділами та невизначеність сфер відповідальності керівників і службовців. Вихід полягав у описі видів управлінської праці (управлінських функцій), притаманних усім керівникам, незалежно від їх сфери діяльності та організаційного рівня. До числа таких функцій було віднесено планування, організовування, координацію, мотивування, диспетчеризацію та контроль. Сучасний підхід розглядає загальні функції управління дещо інакше, так, як це показане на рис. 3.1.

Рисунок 3.1 Загальні функції менеджменту

Визначаючи основні функції бізнесу, теоретики-«класики» були впевнені у тому, що можуть визначити кращий спосіб поділу організації на функціональні складові та покращити управління нею. Такими функціональними блоками були визначені фінанси, виробництво (операції) і маркетинг (рис. 3.2), оскільки всі комерційні організації повинні займатися управлінням фінансовими ресурсами, пропонувати послуги споживачам, виконуючи операції (як це роблять банки), виготовляти продукцію на ринку (як роблять промислові підприємства) та продавати послуги і вироблену продукцію з метою покриття власних витрат і отримання прибутку. Отже, друга категорія класичних принципів стосувалася побудови структури організації та управління працівниками.

Рисунок 3.2 Функціональні блоки організації

Щодо управління працівниками, то вартими уваги є запропоновані Файолем«принципи управління». На думку Файоля, менеджер, керуючись у повсякденній діяльності означеними настановами, буде успішно виконувати функції керівництва, а це служитиме запорукою успішного розвитку організації.

Принципи управління Файоля:

1. Повноваження і відповідальність : повноваження є правом віддавати наказ, а відповідальність є її складова протилежність. Де надаються повноваження – там виникає відповідальність.

Характеристика моделі ідеальної бюрократії М. Вебера

1. Високий ступінь розподілу праці.

2. Чітка управлінська ієрархія.

3. Численні правила, стандарти та показники оцінки роботи.

4. Дух формальної знеособленості (відсутність симпатій та переваги до окремих робітників).

5. Підбір кадрів в організації за їх діловими та професійними якостями.

Підсумовуючи внесок класичної школи у розвиток менеджменту можна зазначити, що управління розглядалося її представниками як універсальний процес, складений з декількох взаємозалежних функцій, таких як планування, організація, мотивування і контроль. Другим результатом діяльності представників школи стало теоретичне обґрунтування принципів побудови організаційних структур (виділення функціональних блоків в організації) та принципів управління працівниками (формулювання принципів управління).

Неокласична школа. Неокласична школа (буквально «школа нового зразку») власне об’єднує дві школи, близькі за напрямками проведених досліджень. Отримане представниками школи знання про психологію управління широко застосовується в сучасних організаціях і розвивається в наукових дослідженнях.

Виникненню школи сприяли декілька обставин: по-перше, вченими було накопичено значний масив інформації про психологію людини, що дозволяло витлумачити мотиви її вчинків з інших, неекономічних позицій; по-друге, початок ХХ століття у Сполучених Штатах був моментом стрімкого зростання рівня життя, особливо помітного на тлі злиднів повоєнної Європи, коли економічні причини людської поведінки ставали другорядними, а на перше місце виходили мотиви, пов’язані з життєвим інтересом, самореалізацією та саморозвитком. Очевидною ставала обмежена здатність матеріальних стимулів у спонуканні людини до підвищення праці: досягнувши прийнятного для себе рівня життя, люди були цілком задоволені станом речей і не виявляли готовності відмовитися від частини комфортних умов (працювати заради грошей не десять, а дванадцять годин,відмовитися від вихідних, зменшити кількість перерв у праці) задля збільшення особистого доходу. Людину треба було спонукати до праці в якийсь інший спосіб.Але в який саме? Спроба дати відповідь на це запитання і призвела до виникнення шкіл людських відносин та поведінкових наук.

Школа людських відносин (1930 – 1950). Двох вчених – Мері Паркер Фоллетт і Елтона Мейо – можна назвати найбільшими авторитетами в розвитку школи людських відносин того часу. Мейо виявив, що чітко розроблені робочі операції та висока заробітна плата не завжди призводять до високої продуктивності праці, як вважали представники школи наукового управління. Сили,які виникають в ході взаємодії між людьми, можуть перевершити і часто перевершують зусилля керівника. Іноді працівники реагували набагато сильніше натиск своїх колег по групі, ніж на загрозу покарання з боку керівництва чи на матеріальне заохочення. Більш пізні дослідження, проведені Абрахамом Маслоу й іншими психологами [35], допомогли зрозуміти причини цього явища. Мотивами вчинків людей, на думку Маслоу, в основному є не економічні сили, як вважали прихильники та послідовники школи наукового управління, а різні потреби, які можуть бути лише частково і побічно задовільнені за допомогою грошей.Ґрунтуючись на цих висновках, дослідники психологічної школи вважали, що якщо керівництво піклується про своїх працівників, то і рівень задоволеності працівників повинен зростати, що призведе до підвищення продуктивності. Вони рекомендували використовувати прийоми управління людськими відносинами, які включають більш ефективні дії безпосередніх начальників, консультації з працівниками і надання останнім більш широких можливостей спілкування на роботі.

Поведінковий підхід до менеджменту включають у себе дві школи:

а) школа людських відносин. Представники цієї школи досліджували переважно проблеми індивідуальної психології робітників організації. Їх зусилля були зосереджені переважно на вивченні поведінки індивідуума в організації, на його мотивації;

Школа поведінкових наук значно відійшла від школи людських відносин, коли остання зосередилася насамперед на методах налагодження міжособистісних відносин. Дана школа, прагнула більшою мірою допомогти працівнику усвідомити свої власні можливості в плануванні кар’єри та успішному професійному розвитку. Загалом, основною метою цієї школи було підвищення ефективності організації за рахунок підвищення ефективності її людських ресурсів. Серед визначних фігур пізнішого періоду розвитку поведінкового напрямку можна згадати Ренсіса Лайкерта, Дугласа МакГрегора та Фредеріка Ґерцберга.

Наука управління або кількісний підхід (management science) (1950 — по теперішній час). Передбачає застосування математичних, кількісних методів для обґрунтування рішень у всіх галузях свідомої людської діяльності. Одним із перших, хто застосував математичні й статистичні моделі для прийняття управлінських рішень, був британський фізик Патрік Блекет, автор робіт з космічного випромінювання та палеомагнетизму, лауреат Нобелівської премії з фізики 1948 року. Разом з Сесиль Гордон, Френком Йєтсом, Джекобом Броновскі, Фріманом Дайсоном та американцем Джорджем Данцигом Блекетпрацював над вирішенням задач організації океанських конвоїв для перевезення військ і амуніції з Америки до Британії і Радянського Союзу, розробляв способи подолання протиповітряної оборони авіацією США та королівських ВПС, давав поради для боротьби з підводними човнами нацистів тощо. При цьому широко застосовувалися статистичні методи, математичне моделювання і інші методи.

Кількісний підхід (школа науки управління). Теоретики цієї школи розглядали управління як систему математичних моделей та процесів.

В основу кількісної школи покладено ідею про те, що управління є певним логічним процесом, який можна відобразити за допомогою математичних символів та залежностей. У центрі уваги цієї школи знаходиться математична модель, тому що саме за її допомогою управлінську проблему можна відобразити (передати) у вигляді основних її цілей та взаємозв’язків. Інтереси представників кількісної школи практично повністю пов’язані з застосуванням математики в управлінні. Основний внесок цієї школи в теорію управління – це ідея про спрощення управлінської реальності за допомогою математичних моделей.

3. Характеристика інтегрованих підходів до управління

Загальним для усіх ранніх теорій менеджменту було те, що вони пропонували кожна свій єдиний «рецепт» підвищення ефективності управління. Кожна з них не була помилковою та зробила важливий внесок у розуміння сутності менеджменту. Проте кожна з них одночасно обмежена з точки зору вузького погляду на багатомірність управління.

Диверсифікація теорій управління є наслідком намагань кожної школи, кожного напрямку створити якусь завершену теорію менеджменту.

Поведінковий та кількісний підходи не еквівалентні усьому полю менеджменту. Це скоріше інструменти, які має використовувати менеджер.

Зазначені недоліки ранніх теорій менеджменту певною мірою

долаються інтегрованими підходами до управління (процесний, системний, ситуаційний).

Процесний підхід розглядає управління як серію взаємопов’язаних дій (функцій управління), які реалізуються у такій послідовності:

Кожна функція управління, у свою чергу, складається з взаємопов’язаних підфункцій. Таким чином, процес управління є загальною сумою усіх функцій та підфункцій.

Системний підхід. Його представники стверджують, що організацію слід розглядати як систему у єдності частин, з яких вона складається та зв’язків з її зовнішнім середовищем. Тільки такий підхід дозволяє отримати цілісне уявлення про сутність управління. Схематично системний підхід до управління можна представити так:

Ситуаційний підхід визнає, що хоча загальний процес управління і є однаковим, специфічні прийоми, які використовує керівник повинні змінюватися залежно від ситуації. Сутність ситуаційного підходу можна краще усвідомити у процесі співставлення принципового та ситуаційного мислення.