Лекція 10. Пізнавальна активність людини

Пізнання як предмет філософського аналізу

Щоб зрозуміти роль гносеології в системі філософського знання, потрібно добре усвідомити, що філософія, на відміну відінших історичних типів світогляду (міфології та релігії), здійснюєсвою світоглядну функцію на основі теоретичного ставлення додійсності. Вона протиставляє міфологічному антропоморфізмові –уявлення про світ як про поле дії об’єктивних де персоніфікованих сил, традиційності й безпосередності міфу – свідомий пошук та відбір достовірних суджень на основі логічних і пізнавальних критеріїв. У філософії, як і загалом у теоретичній свідомості, модель світу не просто постулюється, задається на основі традиції, віри чи авторитету. Прийняттю філософських тверджень про світ передує обґрунтування, переконання в правомірності даної точки зору. А це, природно, пов’язано з рефлексивним аналізом самого пізнавального процесу, що розглядається як пошук істини.

Отже, філософія як гносеологія здійснює аналіз процесупізнання в контексті визначених меж і можливостей у відношенні«людина-світ». Філософське питання «що є істина?» стосується, передусім, не конкретних моментів пізнавального ставлення до світу,пов’язаних з вирішенням окремих завдань людського існування. Воно стосується принципової спроможності людини пізнати світ, проникнути у його сутність, охопити його своєю свідомістю. Йдеться про прагнення одержати відповідь на питання: який він є, світ, чи збігається його структура із структурою мислення про нього і, якщо збігається, то якою мірою? Формулювання і дослідження даного питання від самого початку існування філософії є необхідним наслідком розв’язання світоглядної проблематики. А різні світоглядні позиції й філософські вчення про світ і буття в цілому, у своючергу, суттєво залежать від відповіді на це питання. Існування так званої «пізнавальної тенденції» у будь-якому філософському знанні не обов’язково визначається присутністю розвинутої теорії пізнанняяк особливого розділу філософії. Так, приміром, у давньогрецькій філософії (VІ-ІІІ ст. до н.е.) були сформульовані глибокі ідеї проспіввідношення думки та її змісту, істини та омани. Але все ж про цейшлося в єдиному онтологічному вимірі. Диференціація філософського знання властива вже пізнім стадіям еволюції філософії (починаючи з філософії Нового часу).

Пізнання є специфічним різновидом духовної діяльності людини, процесом осягнення навколишнього світу. Це – процес отримання й нагромадження знань. Знання ж є людською інформацієюпро світ. Ця інформація існує у вигляді певної суб’єктивної реальності. Знання – це певний ідеальний образ дійсності. Тобто пізнанняі знання відрізняються одне від одного як процес і результат. Йдеться про те, що процес пізнання охоплює собою ряд взаємоорганізованих елементів: об’єкт, суб’єкт, знання як результат дослідження.

У своїй відносній самостійності людина і є тим суб’єктом, якому протистоїть об’єкт. Природно виникає питання про можливостіпізнання людиною навколишнього світу. «Що я можу знати? » – запитує І. Кант.

Протистояння суб’єкта та об’єкта надає питанню про можливість пізнання дійсності певну парадоксальність, що призводитьдо виникнення різноманітних концепцій пізнання. Швидкі крокиробить гносеологія у Європі ХVІІ – ХVІІІ ст.

Емпіричну концепцію розробляють у цей час англійці Ф. Бекон, Дж. Локк, Т. Гоббс та Дж. Берклі. Започаткував емпіризм та експериментальну науку цього часу Ф. Бекон, який вважав, що науки, які вивчають пізнання та мислення, є ключем до всіх інших наук, бо вони мають у собі «розумове знаряддя», яке дає розумові вказівкиабо попереджає щодо помилок («примар»). Бекон вважав, що розповсюджена того часу логіка не є корисною для набуття знань. Порушуючи питання нового методу «іншої логіки», Бекон підкреслював, що нова логіка, на відміну від суто формальної, повинна виходити не тільки з природи розуму, але й з природи речей, «не вигадувати та надумувати», а відкривати й відображати те, що здійснює природа, тобто бути змістовною й об’єктивною.

Бекон розробив свій емпіричний метод пізнання, яким у нього є індукція – справжнє знаряддя для дослідження законів(«форм») природних явищ, які, на його думку, дозволяють зробитирозум адекватним до природних речей. Останнє ж і є головною метою наукового пізнання, а не «заплутування супротивника аргументацією». Цікаве надбання Бекона – виявлення та дослідження глобальних помилок пізнання («ідолів», «примар» розуму). Важливим засобом їхнього подолання є надійний метод, принципи якого повинні бути законами буття. Метод – органон (інструмент, знаряддя)пізнання і його необхідно постійно пристосовувати до предмета науки, але не навпаки.

Отже, емпірики вважали, що підгрунтям пізнання є досвід, ачуттєві форми визначають результати отриманої наукової інформації. У порівнянні з логічними формами почуття має, на думку емпіриків, перевагу достовірності, тоді як логічне мислення здатне відвести пізнання в помилкове русло.

Близьким за змістом до поняття «емпіризм» є поняття «сенсуалізм». Сенсуалісти, по суті, відводили логічному мисленню роль певного шостого чуття, яке впорядковує емпіричний матеріал, який надають інші п’ять органів чуття. Приміром, Дж. Локк вважав, щознання не має в собі нічого того, що не було присутнім у чуттєвому досвіді.

Поняття «сенсуалізм» звичайно вживається для характеристики представників ранньої філософії, а саме – тих із них, які надавали чуттям перевагу над розумом. Після Бекона для характеристики такої гносеологічної концепції почали використовувати поняття «емпіризм», який виник на хвилі зростаючого природознавства.

До раціоналістів у гносеології зараховують тих вчених, якітавлять розум, логічне мислення над чуттям. Раціоналісти вважають, що органи чуттів надають лише поверхневе та ілюзорне знанняі що справжню наукову істину можна встановити лише на основістрогого логічного аналізу.

Вся філософія та гносеологія Р. Декарта охоплена переконанняму безмежності людського розуму, у надзвичайній силі пізнання, мислення та понятійного бачення сутності речей. Щоб побудувати храмнової, раціональної культури, потрібний чистий «будівельний майдан». Тобто спочатку треба «розчистити ґрунт» від традиційної культури. Цю роботу у Декарта виконує сумнів: усе є сумнівним, безсумнівним є лише факт самого сумніву. Для Декарта сумнів – це не порожній скептицизм, дещо конструктивне, всезагальне та універсальне.

Після того, як сумнів розчистив ґрунт для нової раціональноїкультури, до справи залучається «архітектор», тобто метод. За йогодопомогою і здійснюється піддання судові розуму всіх загальноприйнятих істин. Саме він, чистий розум, і є спроможним, на думку Декарта, строго перевірити ґрунтовність їхніх претензій репрезентувати справжню істину. Тільки розум, озброєний такими засобами формування знання, як інтуїція та дедукція, може досягнути у всіх галузях знань повної достовірності, але якщо тільки буде керуватися істинним методом. Останній являє собою сукупність простих та точних правил, строге дотримання яких і зумовлює запобігання прийняттю помилкового за істинне.

Правила раціонального методу Декарта передбачають розповсюдження на все достовірне знання тих способів дослідження, якіефективно застосовуються в математиці (в геометрії). Це означає,що треба дотримуватись чіткого й прозорого мислення, розкладати кожну проблему на її складові елементи, методично переходити від доведеного до недоведеного, не залишаючи місця для прогалин у логічному ланцюгу дослідження.

Свій раціоналістичний метод Декарт протиставляв як індуктивній методології Бекона, щодо якої він висловлювався позитивно, так і традиційній схоластизованій формальній логіці, яку піддавав різкій критиці. Він вважав за необхідне відчистити її від шкідливихі непотрібних схоластичних нашарувань та доповнити її тим важливим, що допомогло б відкрити нові достовірні істини. Таким засобом Декарт вважав, передусім, інтуїцію.

Основоположник німецької класичної філософії Кант вперше спробував пов’язати проблеми гносеології з дослідженням історикних форм діяльності людей. Йдеться про те, що об’єкт як такийіснує лише у формах діяльності суб’єкта. Головне для своєї гносеологічної концепції питання – про джерела та межі пізнання – Кант сформулював як питання про можливості апріорних синтетичних суджень, які дають нове знання, – у кожному з трьох головних видівзнання – математиці, теоретичному природознавстві та метафізиці як пізнанні істинно сущого. Вирішення цих трьох питань Кант дає, досліджуючи три головні характеристики пізнання – чуттєвість, розсудок та розум. Він вважав природним, фактичним та очевидним станом мислення – діалектику, оскільки існуюча логіка жодною міроюне спроможна задовольнити актуальних потреб у сфері розв’язання природничих та соціальних проблем. У цьому зв’язку Кант розподілив логіку на загальну (формальну) – логіку розсудку, та трансцендентальну – логіку розуму, яка є початком діалектичної логіки.

Трансцендентальна логіка має справу не тільки з формами поняття про предмет, але й з ним самим. Вона не відволікається відбудь-якого предметного змісту, а, виходячи з нього, вивчає походження та розвиток, обсяг та об’єктивну значущість знань. Якщо в загальній логіці головним прийомом є аналіз, то в трансцендентальній – синтез, якому Кант відвів роль та значення фундаментальної операції мислення, бо саме за його допомогою відбувається формування нових наукових понять.

Головні логічні форми мислення Кант вбачає в категоріях, які складені у нього в систему – таблицю. Хоча ці категорії – апріорні форми розсудку, але це такі форми, які є загальними схемами діяльності суб’єкта, умовами досвіду, які його впорядковують, а також універсальними регулятивами пізнання.

Важливу роль у розвитку гносеології Канта відіграло вченняпро антиномії. Він вважав, що спроба розуму вийти за межі чуттєвого досвіду й пізнати «речі-в-собі» призводить його до суперечностей,до антиномій чистого розуму. Стає можливим виникнення у ходіміркувань двох суперечливих, але однаково обґрунтованих суджень,яких у Канта чотири пари (наприклад, «світ конечний – світнескінченний»).

Якщо Кант у формі трансцендентальної логіки окреслив лишеконтури діалектичної логіки, то Гегель цілком ясно і чітко виклавзміст останньої як цілісну систему знань, як логіку розуму. При цьому він анітрохи не применшував роль та значення формальної (розсудової) логіки в пізнанні. Разом із тим Гегель зважав на обмеженість формальної логіки, яка зумовлена тим, що вона розглядаєформи мислення у їхній нерухомості та поза їхнім взаємозв’язком тасубординацією.

Гегель підкреслював, що неможливо зрозуміти предмет, як що не усвідомити особливостей передуючого шляху розвитку. Джерелом розвитку є суперечність, яка є не тільки «коренем всякого руху та життєвості», але й фундаментальним принципом всякого пізнання.

Гегель вперше залучив практику до контексту гносеологічнихпроблем, зробивши її центральною категорією своєї логіки. Тобтодіалектика як логіка та теорія пізнання належить не тільки теоретичній, але й практичній ідеї та є не тільки засобом розвитку пізнання, але й знаряддям «добра», «волі» й «життя».

Гносеологічна проблематика посідає чільне місце в російській філософії кінця XIX – першій половині XX ст. Йдеться, передусім,про таких релігійних філософів, як В. Соловйов, М. Бердяєв, П. Флоренський, С. Булгаков, Г. Шпет та ін.

В. Соловйов намагався розробити «органічну логіку» як однуз трьох складових філософії, поряд з метафізикою та етикою. Він достатньо чітко розмежовує елементарну, формальну логіку та філософську – «органічну логіку». Перша з них має справу виключно зпевними загальними формами мислительного процесу у їхній відокремленості й не стосується філософії. Логіка філософська має справу не з процесом мислення у його загальних суб’єктивних формах якемпірично даних, а з об’єктивним характером мислення, яке пізнає.

Специфічну рису філософської логіки Соловйов вбачає у її змістовності, тобто йдеться про відношення суб’єктивних форм нашого розуму до незалежної від них дійсності, яка саме завдяки ним іпізнається. Змістовний характер філософська логіка отримує черезсвій метод розвитку, побудови знання. Цим методом, на думку Соловйова, є діалектика, яка є певним виміром філософського мислення, але, разом з тим, вона є і вченням про пізнання, тобто гносеологією. В. Соловйов вважав, що сфера «цілісного знання» охоплює три складові: позитивну науку, абстрактну філософію та теологію. Ці три галузі, в свою чергу, втілюють у собі відповідно три головнівиди знань. Філософ відокремлює також такі різновиди знань, як емпіричні та теоретичні, істинні та неістинні, абсолютні та відносні, формальні та змістовні, безпосередні та опосередковані тощо.

Все багатство знань – це формоутворення «знання в цілому», різновидами якого є, на думку Соловйова, помилка, вигадка та неправда. Що ж до критерію істини, то за такого російський філософ має синтетичний критерій, який єднає в собі реалістичний (адекватний зовнішнім речам) та раціоналістичний (логічний, теоретичний) підходи. Однак вирішальним критерієм є «матеріальна істина»,«фізичний досвід».

На відміну від Соловйова, який орієнтувався на раціоналістичну гносеологію, представники ірраціоналістичної гілки в російській філософії піддали суворій критиці саме цю раціоналістичну гносеологію. Так, приміром, Л. Шестов був переконаним, що навіть ті «флегматичні філософи», які винайшли гносеологію, все ж таки потроху часом робили спробу «не методологічних виходів», потай сподіваючись таким чином прокласти свій шлях донезнаного всупереч «безглуздим доказам» про нібито великі переваги наукового пізнання.

М. Бердяєв, хоча й зазначав, що раціоналістичні гносеології мають у собі багато правомірного, але часто називав представниківзгаданих гносеологій (особливо кантіанців) паразитами на дереві пізнання. Головну провину він вбачав у тому, що їхня теорія пізнання не має онтологічного підґрунтя, відірвана від практики, а тому пізнання в них не є функцією життя. Отже, необхідним, на думку Бердяєва, тут є відмова від відірваності, повернення до живих коренів буття, до такого пізнання, яке є функцією цілісного процесу життя.

Інтуїтивіст М. Лоський виходив з того, що теорію знаннятреба будувати, не спираючись на жодну теорію, вироблену іншими науками, тобто не користуватись твердженнями інших наук як засновками. Йдеться про те, що теорію знання треба розпочинати заналізу дійсних на даний момент переживань. За умов такогоаналізу, на думку Лоського, можна, звичайно, використовувати здобутки інших наук, але тільки як матеріал, а не як основу для теоріїпізнання. Знання, за Лоським, не є копія, символ чи ява дійсностідля суб’єкта, який пізнає. Знання – це сама дійсність, саме життя,яке аналізується шляхом порівняння.

К. Маркс і Ф. Енгельс запропонували діалектико-матеріалістичну гносеологію. Головний зміст цієї концепції передбачає, передусім, розуміння пізнання як певної форми духовного виробництва,як процесу відображення дійсності, яка існує незалежно від свідомості, передуючи їй. Процес пізнання цієї дійсності є принциповоможливим і являє собою активне творче відображення реальності,яке здійснюється у ході зміни людьми цієї реальної дійсності, тобто в процесі суспільної практики.

Процес пізнання, за Марксом та Енгельсом, є детермінованимз боку соціокультурних факторів й здійснюється не ізольованим суб’єктом як «гносеологічним Робінзоном», а людиною, яка єсоціальною істотою, що являє собою сукупність усіх соціальних відносин. Активність цієї людини є найважливішою передумовою пізнавального процесу.

Гносеологія як сукупність знань про пізнавальний процес тайого загальні характеристики є висновком, підсумком, квінтесенцією історії пізнання та й усієї матеріальної та духовної культури.

Найважливішим принципом діалектико-матеріалістичної гносеології є єдність діалектики, логіки та теорії пізнання, але, навідміну від гегелівського підходу, ця єдність розвинена на ґрунті матеріалістичного розуміння історії. А елементи діалектики (її закони,категорії та принципи), будучи відображенням загальних законіврозвитку об’єктивного світу, водночас є загальними формами мислення, універсальними регулятивами пізнавальної діяльності вцілому.

Якщо розглянути сучасні підходи до розв’язання гносеологічної проблематики в західній філософії, то можна констатувати,що в умовах нинішнього філософського плюралізму характерним єпрагнення філософів до синтезу найбільш плідних гносеологічних ідей та концепцій, які були розроблені у руслі різноспрямованих напрямів, шкіл і течій. При цьому частка гносеологічних концепцій,спрямованих на науку, значно переважає порівняно з тими, щоорієнтовані на позанаукові форми ставлення до світу. В першому випадку йдеться про сцієнтичні течії – неореалізм, постпозитивізм (особливо філософія науки), аналітична філософія, структуралізмта постструктуралізм. У другому випадку маємо на увазі такі антисцієнтичні течії, як екзистенціалізм, філософська антропологія, герменевтика, феноменологія, різні філософсько-релігійні течії.

Постпозитивізм – сучасна форма позитивістської філософії,що заступила логічний позитивізм, її представниками є К. Поппер,Т. Кун, І. Лакатос, П. Фейєрабенд, С. Тулмін та ін. Якщо логічний позитивізм мав справу головним чином із структурою вже сформованого знання та вивчав його з позицій символічної логіки, то головним предметом постпозитивістської гносеології є розвиток знанняв його цілісності. А основним матеріалом, на якому будується аналіз механізмів зростання й зміни знання, тут є історія науки, а не тількиїї результати, що зафіксовані у певних формальних мовних засобах. Звідси – намагання історично, діалектично усвідомити пізнавальний процес, тобто: ідея зростання, розвитку знання (К. Поппер та його послідовники); думка про єдність «нормального життя» (кількісне зростання) та «наукових революцій», стрибків (Т. Кун); положення про взаємопросякнення, періоди емпіричного та теоретичного в пізнанні, теорії та практиці тощо.

Послідовники постпозитивізму переконливо довели, що «чистих фактів», які не зачепили будь-які концептуальні висновки (як вважали логічні позитивісти), просто не існує, наукові факти тим чи іншим чином і завжди «теоретично навантажені». Окрім того, ці філософи вказали на те, що відкриття нового знання та його обґрунтування – це єдиний процес: виникнення та розвиток нової наукової теорії в той же час є і її обґрунтуванням.

Аналітична філософія охоплює доволі широке коло гносеологічних ідей, її представниками є Б. Рассел, Л. Вітгенштейн, В. Куайн, Дж. Остін, Р. Карнап та ін. Для даної течії характерним є переведення філософсько-гносеологічної проблематики у сферу мови та вирішення її на грунті аналізу мовних засобів і виразів, а також підкреслювання важливої ролі аналізу в пізнавальній діяльності та намагання використати цей метод для перетворення філософії на струнке й аргументоване знання. Тобто відбувається певним чином розмивання меж між філософсько-методологічними та логіко-гносеологічними проблемами, з одного боку, і суто науковими – з іншого.

У сучасній аналітичній філософії все більшу увагу привертають до себе такі проблеми, як відношення наших концептуальних засобів до реальності; перетворення аналізу з мети філософсько-гносеологічної діяльності на лише одне з її пізнавальних знарядь; відмовавід розуміння аналізу як жорстко пов’язаного з певною парадигмою знання; розширення самого поняття «аналіз», предметом якого стають будь-які проблеми; прагнення усвідомити ці проблеми на історичних, діалектичних засадах.

Структуралізм і постструктуралізм досліджував філософське та гуманітарне знання. Якщо представники структуралізму головну увагу приділяли структурі зазначених видів знання (К. ЛевіСтрос, Ж. Лакан, М.-П. Фукс), то постструктуралісти (Ж. Дерріда,А. Дельоз та ін.) намагались усвідомити структуру та все «позаструктурне» у знанні під кутом зору їхньої ґенези та історичногорозвитку. Обидва зазначені підходи стосувались специфіки та методів гуманітарного знання, загальних механізмів його функціонування, відмінності від природничого знання, єдність синхронного тадіахронного в пізнанні соціокультурних утворень (мова, мистецтво,література, мода тощо).

Якщо структуралісти вважали, що за умов дослідження зазначених явищ структура є об’єктивнішою, важливішою та передуєісторії, то постструктуралісти схилялись до протилежної точки зору.Вони намагались подолати агностицизм, неісторизм своїх попередників, виявити та проаналізувати ті парадокси, які виникають заумов спроби об’єктивного пізнання людини і суспільства за допомогою мовних структур.

Разом з тим представники постструктуралізму вважають, щооб’єктивність, метод, науковість не мають значення і не є метоюпізнавального процесу. Останній же не можливий без суб’єкта з його бажаннями, уявою та іншими особистісними якостями, без яких,у свою чергу, не можливе пізнання. Тому суб’єкт у постструктуралістів не є носієм та захисником знання у будь-якій його понятійно-концептуальній формі. Суб’єкт виступає і митцем, і чаклуном, і дитиною водночас, бо має на меті за будь-яких умов дістатисьреальності, дійсного буття.

Герменевтика головну увагу приділяє дослідженню особливостей гуманітарного знання, способів його здобуття та відмінностейвід природознавства. Вона намагається виявити спільне й відмінне упізнанні та розумінні. Представниками цього напряму в гносеологіїє Х. -Г. Гадамер, Ю. Хабермас, М. Гайдеггер, П. Рікьор та ін. Так, Гадамер виходить з того, що реально існують різні способи ставленнялюдини до світу, серед яких науково-теоретичне освоєння світу є лише однією з таких позицій буття людини. Йдеться про те, що спосібпізнання, пов’язаний з поняттям науки та наукового методу, не єєдиним чи універсальним. Істина пізнається не тільки й не стількиза допомогою наукового методу. Найважливішими способами її розкриття є філософія, мистецтво та історія. Гадамер підкреслював, щофілософська герменевтика центральною своєю проблемою має розуміння як таке. Та й сама герменевтика є універсальним аспектомфілософії, її головною метою є осягнення «дива розуміння», яке, всвою чергу, є способом існування людини, яка пізнає, оцінює та діє.Це універсальний спосіб оволодіння світом. Він невід’ємний від саморозуміння інтерпретатора і за своєю суттю розуміння є пошукомсенсу. Розуміння світу людиною та порозуміння між самими людьми, на думку Гадамера, здійснюється у царині мови. Остання ж є специфічною реальністю, де й застає себе людина.

Ґрунтовною характеристикою людського буття та мисленняГадамер вважає їхню історичність, тобто визначеність щодо місця,часу, конкретної ситуації. При цьому соціально-гуманітарні наукине можуть механічно користуватись методологією природознавства.Необхідно враховувати своєрідність їхнього власного предмета таособливості соціального пізнання. Гадамер всіляко підкреслювавдіалогічний характер герменевтики як логіки питання та відповіді.Він намагався поєднати масштаби філософської герменевтики зраціоналістичною діалектикою платонівсько-гегелівського кшталту.

Еволюційна епістемологія – напрям у західній філософсько-гносеоло­гічній думці, головна мета якого – виявити ґенезу та етапирозвитку пізнання, його форм та методів у контексті еволюції живоїприроди. Еволюційна епістемологія намагається створити узагальнену теорію розвитку науки, покладаючись на принцип історизму інамагаючись опосередкувати крайнощі раціоналізму таірраціоналізму, когнітивного та соціального, природознавства тасоціально-гуманітарних наук тощо. Зазначений підхід репрезентований у постпозитивістських моделях зростання і розвитку наукового знання К. Поппера, Т. Куна та С. Тулміна.

На нашу думку, одним з найплідніших варіантів зазначеноїформи гносеології є генетична епістемологія швейцарського філософа Ж. Піаже. Вона ґрунтується на принципі розширення інваріантності знання суб’єкта про об’єкт під впливом змін в умовах досвіду. Піаже, зокрема, зазначав, що епістемологія – це теорія достовірногознання, яке завжди є процесом, а не станом. Важливим завданням їїє визначення того шляху, яким пізнання дістається реальності, тихзв’язків та відносин, які встановлюються між суб’єктом та об’єктом.При цьому суб’єкт у своїй пізнавальній діяльності не може не керуватись певними методологічними нормами й регулятивами. Однимз головних правил генетичної епістемології, на думку Піаже, є «правило співробітництва». Тобто, вивчаючи, яким чином зростає нашезнання, вона у кожному конкретному випадку поєднує філософів, психологів, логіків, математиків, кібернетиків та представниківінших наук.

Чуттєве та раціональне впізнанні

Будь-яке знання є поєднанням двох протилежних сторін – чуттєвого та раціонального знання. Одне неможливе без другого. Органи чуття надають розумові відповідні дані, факти. Розум їх узагальнює й робить певні висновки. Без органів чуття немає й роботи розуму, а чуттєві дані завжди тією ж чи іншою мірою усвідомлені, теоретично навантажені, регулюються розумом.

Чуттєве пізнання (живе споглядання) здійснюється за допомогою органів чуття – зору, слуху, дотику та ін., які щодо людини єпродуктами не тільки біологічної еволюції, але й всесвітньої історії.Органи чуття – це єдині «двері», які відкриті для інформації прооточуючий нас світ, яка потрапляє до нашої свідомості. Живе споглядання як момент чуттєво-предметної діяльності здійснюється утрьох головних взаємопов’язаних формах. Це відчуття, сприйняттята уявлення.

Відчуття є відображення у свідомості людини певних сторін,якостей предметів, які справляють безпосередню дію на органи чуття. Відчуття можна розділити на зорові (що відіграють чи не найважливішу роль), слухові, дотичні, смакові, нюхові. Як правило,відчуття є складовою більш складного образу – сприйняття.

Сприйняття – це цілісний образ предмета, безпосередньо даний у живому спогляданні в сукупності всіх своїх сторін, це синтезпевних окремих відчуттів.

Уявлення – це узагальнений чуттєво-наочний образ предмета,який справляв вплив на органи чуття в минулому, але вже не сприймається зараз. Сюди відносяться образи пам’яті (куполи Святої Софії чи Лаврська дзвіниця), образи уяви (мавка, лісовик) тощо.Порівняно із сприйняттям в уявленні немає безпосереднього зв’язкуз реальним об’єктом. Це звичайно аморфний, нечіткий образ предмета, але в ньому вже має місце елементарне узагальнення з виділенням певних загальних ознак та відкиданням неістотних.

Для живого споглядання в цілому характерним є відображення зовнішнього світу в наочній формі, присутність безпосереднього(без проміжних ланок) зв’язку людини з реальною дійсністю, відображення переважно зовнішніх сторін та зв’язків, початок зануренняу внутрішні закономірності та зв’язки на ґрунті первинного узагальнення чуттєвих даних.

Отже, немає «чистої» чуттєвості, яка була б вільною від впливу мислення. А значення чуттєвого відображення в пізнанні виключно знаменне, навіть, якщо зважати на тенденцію значного зростанняролі мислення, абстрактно-ідеалізованих об’єктів у сучасній науці.

Раціональне пізнання найбільш повно й адекватно виражене вмисленні. Мислення – це активний процес узагальнення й опосередкованого відображення дійсності, який забезпечує розгортання наоснові чуттєвих даних закономірних зв’язків цієї дійсності та вираження їх у системах понять. Мислення здійснюється в найтіснішомузв’язку з мовою, а його результати фіксуються в мові як у певній знаковій системі, що може бути природною та штучною (математична,формально-логічна мова, хімічні формули тощо).

Мислення людини є не тільки природною якістю, але й маєриси, які набуваються людиною як соціальним суб’єктом у ходіісторії, предметної діяльності та спілкування. Певним чином рівеньсоціального буття зумовлює спосіб мислення тієї чи іншої епохи,своєрідність логічних структур та зв’язків на кожному її етапі.

Зважаючи на давню філософську традицію, яка сягаєкорінням у античність, виділимо два основних рівні мислення – розсудок і розум. Розсудок – це початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, напередзаданої схеми. Це і є здатністю послідовно й коректно будувати своїдумки, а також – класифікувати й систематизувати факти. Поняттятут розглядається як стале, незмінне, поза його розвитком тавзаємозв’язками. Головною функцією розсудку є розкладання та обчислення. Щодо мислення, то розсудок є його побутовою, повсякденною формою, іншими словами здоровим глуздом. Логіка розсудку – це формальна логіка, яка більше переймається готовим знанням, ніж становленням його змісту. Вона вивчає структуру висловлювань і доведень.

Розум – це вищий рівень раціонального пізнання. Він характеризується творчим оперуванням абстракціями та рефлексією; спрямованістю на усвідомлення власних форм та передумов; самопізнанням. На цьому рівні легше сягнути сутності речей, їх законів та суперечностей. Поняття тут беруться до розгляду в їхньому взаємозв’язку, у розвитку й всебічно. Головним завданням розуму і є поєднаннярізнобічного, навіть протилежного; занурення у глибинні причинита чинники явищ, що досліджуються. Розум переймається формуванням та розвитком знання з його формою та змістом. Процес розвитку мислення передбачає необхідний взаємозв’язок та взаємоперехід розсудку і розуму. Такий взаємоперехід тяжіє у бік переходу довідносно сталих систем знання, тобто йдеться про процедуру формалізації: переходу від розуму до розсудку.

Щодо форм мислення, або логічних форм, то відправними формами тут є поняття, судження та умовивід. На їх ґрунті будуютьсябільш складні форми, про які буде далі.

Поняття – форма мислення, яка відображує загальні історичні зв’язки, сутнісні ознаки явищ, які подаються у їхніх визначеннях. Наприклад, у визначенні «університет – це вищий навчальний заклад» відображена така сутнісна ознака цієї інституції,яка відрізняє її від інших закладів. Поняття бувають споріднені та протилежні за змістом, близькі та віддалені за рівнем абстрагування. Найзагальніші поняття (найабстрактніші – найширші за обсягом та найбідніші за змістом) – це філософські поняття, чи категорії: сутність, явище, свідомість та ін. Найабстрактніша філософська категорія – «буття», вона є первинною і центральною уфілософських системах (онтології) Гегеля, Парменіда, Гайдеггера та інших філософів різних часів. Поєднані поняття складаються у слово сполучення. Наприклад, філософські катего­ріальні сполучення: суб’єктивний ідеалізм, категоричний імператив, географічний детермінізм.

Судження – це форма мислення, яка відображує явища, процеси дійсності, їхні зв’язки та стосунки. Ця мислительна конструкція звичайно втілюється в оповідне речення, яке може бути істинним («Київ розташований біля Дніпра») або помилковим («Москва є столицею України»). У судженні можуть відображатисяне тільки сутнісні й загальні характеристики явищ, але й другорядні їх ознаки (приміром, у судженні «Академія є чотирнадцяти поверховою будівлею» відображена другорядна ознака закладу).

З понять та суджень складається умовивід, який є рухом відодних понять до інших і відображує процес отримання нових результатів у пізнанні. Умовивід є такою формою мислення, завдякиякій з попередньо здобутого знання з одного чи декількох судженьвиводиться нове знання, теж у вигляді судження. Приклад умовиводу: 1. Вся давньогрецька філософія онтологічна. 2. Аристотель – давньогрецький філософ. 3. Отже, Аристотель переймався онтологією (висновок, результативне знання).

Щоб отримати істинне результативне знання, необхідно нетільки мати істинні засновки (посилки), але й дотримуватись правил висновку. Є індуктивні умовиводи: рух думки йде від одиничного, окремого до загального. Є дедуктивні умовиводи: навпаки, рухвід загального до одиничного, як у вищезазначеному випадку.

Раціональне пізнання пов’язане не тільки з чуттєвими, але й з нераціональними (ірраціональними, надраціональними) формами пізнання.В результаті пізнання іншим, ніж раціональний, шляхом набуваєтьсязнання іншого ґатунку. Тут відіграють свою роль уява, фантазія, емоції,афекти, інтуїція, одкровення, тобто здатність безпосереднього осягнення істини, без передуючого логічного розкладу та доведень.

Релігійні філософи-ірраціоналісти (Г. Сковорода, М. Бердяєвта ін. ) спираються у своїх гносеологічних концепціях саме на надраціональне пізнання, підкреслюють роль одкровення, «осяяння» істиною. Важливу ж роль інтуїції зазначали й деякі раціоналісти. Так, Декарт вважав, що для ефективної реалізації його методу необхідна інтуїція, за допомогою якої можна усвідомити першопринципи. Необхідною, на думку філософа, є також і дедукція, яка вже надасть можливість отримати результати, висновки із цих першопринципів, начал усього.

Інтуїція як єдиний правомірний засіб пізнання була висунутана перший план у гносеології А. Бергсона, який вважав її справжнім філософським методом і протиставляв її інтелекту. На думку А. Бергсона, в інтуїції відбувається безпосереднє злиття об’єкта з суб’єктом. І якщо в науці панують інтелект, логіка, аналіз, то для художньої творчості характерною є саме інтуїція, яка близька до інстинкту.

У феноменології Е. Гуссерля інтуїція теж посідає чільне місце. Вона тут є «сутнісним баченням», «ідеацією», безпосереднім спогляданням загального. А в психоаналізі З. Фрейда інтуїція – це прихований несвідомий першопринцип творчості.

Досить своєрідно тлумачили співвідношення раціональногота ірраціонального, інтуїтивного та дискурсивного (логічного, понятійного) боків пізнання російські філософи-інтуїтивісти. Приміром, на думку С. Франка, є нерозривний взаємозв’язок міжраціональним – прозорим, світлим знанням – та ірраціональним – дійсним, істинним знанням, яке має переваги над першим. Є сфери буття, де розум неспроможний. Там і починається царина ірраціонального пізнання, яке й відкриває людині істину.

Згідно з думкою М. Лоського, інтуїтивізм, стверджуючи, що знання не є копією, символом чи явищем дійсності для суб’єкта, який пізнає,а є самою дійсністю, яка піддана диференціації шляхом порівняння, і тим самим скасовує протилежність між знанням та буттям.

Водночас пізнання (як єдність чуттєвого й раціонального) тісно пов’язане з розумінням, що є головною категорією герменевтики. Надумку Х. -Г. Гадамера, треба визнати, що істину не здатний пізнати чиповідомити хтось один. Необхідно всіляко підтримувати діалог, надати можливість висловити свою думку й будь-якому опоненту.

У В. Дільтея розуміння окреслене як занурення в духовнийсвіт автора тексту, яке нерозривно пов’язане з реконструкцією культурного контексту його створіння. У М. Гайдеггера розуміння – цеспецифічно людське ставлення до дійсності, спосіб буття людини усвіті. А на думку Х.-Г. Гадамера, розуміння передуючої культури невід’ємне від саморозуміння інтерпретатора. Тому об’єктом розуміння є не зміст, який закладений автором у текст, а та предмет на сутність справи, з усвідомленням якої і пов’язаний даний текст, у тому числі – історія. Але розуміння, за Х.-Г. Гадамером, – це ще й мовна проблема. Його можна сягнути в «медіумі мовності», і доведеньвоно не потребує.

Важливою ознакою знання є його динаміка, тобто воно зростає, змінюється, розвивається, трансформується. Це розуміли вжедавні греки. А Г. Гегель охопив цю специфіку знання висловом проте, що «істина є процес», а не готовий результат. Залежно від руху знання, його вдосконалення, відкидання старих істин і переходу до нових пізнавальний шлях до істини можна уявити як пульсацію, взаємопереходи істини і помилки. Це рух від міфу до логосу, від логосу – до «переднауки», від цієї «переднауки» – до науки і далі: від класичної науки – до некласичної і до посткласичної, тобто від менш досконалого знання до більш досконалого. І цей шлях є нескінченним.

Зазначена проблема зростання знання є центральною у постпозитивістській філософії науки. Приміром, К. Поппер, будуючи свою концепцію зростання знань, виходив із засновку про характер зростаючого знання: він вважав, що останнє являє собою цілісність, яка розвивається. Але зростання знання не є накопичувальним процесом і його не можна звести до збирання спостережень. Це й відкидання певних теорій, заміщення їх кращими, подолання помилок. Цей процес певною мірою можна порівняти з дарвінівським природним відбором,якщо розглянути останній як окремий випадок загальносвітових еволюційних процесів. А Т. Кун намагався виявити загальний механізмрозвитку науки як одного цілого, але водночас поєднуючого «нормальну науку» з наукою у стрибку, тобто під час наукових революцій.

Згідно з С. Тулміном, еволюційно-епістемологічний підхід дозмісту теорій передбачає розгляд його як своєрідної популяції понять,загальний механізм розвитку яких може бути поданий як взаємодія наукових та позанаукових, соціальних чинників. При цьому С. Тулін підкреслював переваги раціональних компонентів. А за І. Лакатосом,зростання й розвиток наукового знання є зміною цілого ряду невід’ємно пов’язаних поміж собою науково-дослідницьких програм.