Історично початок сучасної фази розвитку науки менеджменту датують 40—50-ми роками XX ст. Різноманітним її напрямам, течіям, школам характерні такі спільні особливості:

1. Широке застосування методів досліджень, в основі яких формалізація, моделювання і оброблення процесів управління, результатів, пов'язаних із застосуванням складного математичного апарату, комп'ютерного моделювання наближених до реальності ситуацій, проблем і процесів управління.

Вплив математики, статистики, інженерних наук та споріднених із ними галузей знань можна простежити ще у роботах Тейлора з наукового аналізу праці. Але до Другої світової війни математичний апарат використовували в науці й практиці управління недостатньо. Широке застосування кількісних методів при дослідженні проблем управління почалося після виникнення нового напряму в математиці — дослідження операцій. За змістом — це застосування методів математичного дослідження операційних проблем організації. Воно дало змогу замінити словесні міркування та описовий аналіз моделями, символами та їх кількісними значеннями.

2. Відсутність чітко оформлених наукових шкіл, очолюваних науковими лідерами. Це зумовлено «колективізацією» наукових досліджень не тільки в галузі управління, а й в інших галузях наукового знання. Складність проблематики, величезні обсяги інформації, розвинута мережа комунікацій покликали до роботи тисячі вчених, які формували певні наукові напрями. Як зазначають французькі дослідники, «парадоксом науки управління є її цілісність і водночас роздрібленість».

3. Національно-регіональний характер досліджень, які розгортаються в трьох напрямах: американський (США), європейський (Франція, Німеччина, Австрія) та азійський (Японія, Південна Корея). Ці дослідження мають як загальнотеоретичне значення, так і утилітарне, спрямоване на поліпшення управління організаціями регіонів з урахуванням менталітету населення, традицій, способів підприємницької діяльності тощо.

4. Втрата провідних позицій американськими дослідниками внаслідок зростання інтересу до результатів наукових узагальнень досвіду діяльності європейських та японських менеджерів.

5. Розгляд наукових проблем у контексті функціонування організацій як особливих соціальних утворень у сфері виробництва незалежно від змістово-предметної сфери їх діяльності. Сучасна наука менеджменту зосереджена на проблемах менеджменту організацій.

6. Концептуальний підхід на основі взаємного погодження принципів та інструментів управління. Різноманітні сучасні концепції менеджменту можна звести до одного з трьох видів (підходів): процесного, системного, ситуативного.

Сучасній фазі розвитку науки менеджменту властивий якісний перехід від локальних напрямів досліджень до побудови концепцій як основи сукупної теорії менеджменту.

Концепція (лат. conceptio — сприйняття) — система поглядів на певне явище, спосіб розуміння, тлумачення певних явищ, процесів, основна ідея будь-якої теорії.

Концепція є фундаментом формування наукового підходу — синтезу певних взаємопов'язаних груп наукових поглядів, методів досліджень, способів експериментів та тлумачення об'єктивних явищ і процесів. Сформульовані у науці менеджменту концепції стали основою вирізнення провідних наукових підходів у теорії менеджменту: процесного, системного і ситуативного.

Процесний підхід. Визначає управління процесом, у якому діяльність, спрямована на досягнення цілей організації, розглядають як суму взаємопов'язаних дій — функцій управління, а кожну з функцій як комплекс однорідних (елементарних) дій, операцій, процедур.

Проблема функцій менеджменту потребує окремого розгляду, оскільки донині не існує загальновизнаного переліку їх, а різні автори називають від чотирьох до п'ятнадцяти функцій.

Системний підхід. Трактує організацію як сукупність взаємозалежних елементів (люди, структура, завдання, технологія), орієнтованих на досягнення різноманітних цілей в умовах мінливого зовнішнього середовища. Його засади сформулював американський вчений Честер Барнард (1886—1961) у книзі «Функції адміністратора» (1938). Однак він використовував не математичний, а понятійний апарат. Системний підхід у сучасному трактуванні сформувався на початку 60-х років XX ст., коли в теорії управління почали застосовувати методи прикладної математики.

Системний підхід — це загальний спосіб мислення і підходу стосовно організації та управління. Його основою є трактування системи як певної цілісності взаємопов'язаних елементів, кожен з яких робить свій внесок у характеристику цілого. Складові такої системи взаємозалежні. За відсутності хоч однієї з них система не працюватиме або працюватиме неправильно.

Кожна виробничо-господарська організація є системою, утвореною з людей (соціальний компонент), капіталу (економічний компонент) і техніки. Всі компоненти разом використовуються для виконання певної роботи, досягнення певної мети. Тому послідовники системного підходу вважають, що організації є соціотехнічними системами.

У таких системах можна виокремити комплекси однорідних елементів — підсистеми. Поняття «підсистема» надзвичайно значуще для управління, оскільки дає змогу створювати всередині системи управління необхідні структурні підрозділи: відділи, сектори, бюро, дільниці і т. д.

Фундаментальні поняття системного підходу є основою застосування наукового методу дослідження систем управління. Цей метод передбачає три етапи: спостереження, формулювання гіпотези і верифікацію. Перші два застосовуються й іншими школами в науковому менеджменті, а етап верифікації (лат. verus — істина) — встановлення достовірності — властивий тільки системному підходу.

Верифікацію здійснюють на конкретній моделі управлінської системи, як правило, у комп'ютерному варіанті. Модель системи управління дає змогу кількісно визначити параметри її економічного розвитку, що безпосередньо реагують на управлінський вплив, способи їх зміни, які найповніше відповідають цілям соціотехнічної системи, а також передбачити наслідки прийняття того чи іншого рішення.

Прихильники системного підходу найчастіше користуються аналоговими й математичними моделями.

Аналогові моделі (грец. analogia — відповідність) — відображення найсуттєвіших для цілей дослідження характеристик (властивостей, взаємозв'язків, структурних та функціональних параметрів). Найчастіше аналогову модель системи управління будують у формі математичних залежностей, відображених в системі рівнянь, що описують ситуативний стан об'єкта дослідження.

Математичні моделі будують через застосування для опису управлінських об'єктів, явищ і процесів методів дослідження операцій — нового наукового напряму в прикладній математиці: теорії ігор, теорії управління запасами, теорії черг, теорії оптимального програмування та імітаційного моделювання.

Основний внесок у теорію математичного моделювання економічних процесів зробили американський математик Джон Непман (1903—1957), американські економісти Василь Леонтьєв (нар. 1909) і Рассел Акофф (нар. 1909), радянські вчені: математик і економіст Леон Конторович (нар. 1912), математик Віктор Глушков (1923—1982), австрійський біолог Людвіг Берталанфі (1901—1972).

Для процесного та системного підходів характерні спроби визначити принципи реалізації функцій управління як наукового компонента процесу управління. На практиці ці принципи розглядають як мистецтво, яким може оволодіти менеджер на основі власного досвіду, спроб і помилок.

Ситуативний підхід. Стверджує, що вибір і застосування методів управління залежить від ситуації. Його прихильники головне завдання вбачають у навчанні менеджерів ситуативного мислення, тобто вміння правильно оцінювати управлінсько-виробничі ситуації та знаходити способи їх вирішення. Ситуацією вони вважають сукупність обставин, які впливають на організацію в певний час.

Ситуативний підхід, що оформився наприкінці 60-х років XX ст., не заперечує концепцій класичної, біхевіористської шкіл, системного підходу, намагаючись інтегрувати їх розробки як часткові підходи. За ситуативного мислення зберігається концепція процесу управління, яка може застосовуватися до всіх організацій. Одночасно ситуативний підхід передбачає вибір специфічних прийомів для досягнення мети організації за певних умов функціонування. Наприклад, кожна організація повинна мати структуру, яка, однак, залежить від ситуації і може передбачати більшу або меншу кількість щаблів управління, більший чи менший ступінь делегування повноважень.

Практичне застосування ситуативного підходу основане на вмінні менеджера володіти ефективними засобами професійного управління, тобто розуміти сутність процесу управління, індивідуальної та групової поведінки людей, знати методи планування і контролю та кількісні методи прийняття рішень; передбачати позитивні та негативні наслідки застосування тієї чи іншої концепції або методики у певній ситуації; правильно розуміти й інтерпретувати ситуацію, тобто визначати найважливіші фактори і обирати найчутливіші елементи, вплив на які забезпечить найбільший ефект; пов'язувати конкретні прийоми з конкретними ситуаціями, забезпечуючи досягнення мети організації найефективнішим шляхом.

В економічній літературі інколи помилково ототожнюють ситуативний підхід з методом ситуацій, який застосовується у процесі навчання менеджерів. Метод ситуацій передбачає вивчення і аналіз конкретних випадків з практики управління.

Сукупність розглянутих концепцій є основою сучасної теорії менеджменту, яка інтегрує різноманітні напрями досліджень. Тим більше, що властивий сьогоденню інтенсивний обмін інформацією зумовлює взаємну дифузію ідей, концепцій і методів різних наукових шкіл. Однак зберігається певна регіональна специфіка наукових підходів і пріоритетів у вивченні практики ефективного менеджменту, концентрації досліджень, а значить і наукових розробок та рекомендацій, традиційних для певних регіонів.

В американській науці менеджменту переважає емпіричний підхід, що об'єднав дослідників, які поєднують розроблення теорії управління з вивченням практики управлінської діяльності на основі синтезу основних ідей класичної школи управління і школи людських стосунків з метою узагальнення і поширення передового досвіду, а також надання відповідних знань студентам та менеджерам-практикам.

Один з найвидатніших американських теоретиків сучасного менеджменту, відомий спеціаліст з управлінського консультування, професор Пітер Дракер створив вчення про менеджмент як професійну діяльність і про менеджера як професіонала. Йому приписують першість у створенні систематизованого вчення про управління і відповідної навчальної дисципліни, що дало змогу розпочати широке вивчення менеджменту у навчальних закладах. Його ім'я пов'язують із врятуванням від краху автомобільної компаніії «Форд», запровадженням на фірмі «Дженерал Електрик» децентралізованої системи управління, з повоєнним піднесенням японської економіки, багатьма іншими практичними втіленнями управлінських ідей.

Найвідомішим теоретичним положенням П. Дракера є сформульована у 50-ті роки XX ст. концепція управління за цілями, яка здійснила революцію у світовій управлінській думці. Її ідея полягала у тому, що управління повинно розпочинатися з вироблення цілей, а вже потім переходити до формування функцій, системи взаємодії та процесу управління. Найсуттєвіші елементи концепції:

— формулювання чітких і стислих загальних цілей;

— участь у процесі розроблення цілей усіх, хто буде працювати в межах цієї системи;

— оцінення ефективності на основі результатів.

П. Дракер критично ставиться до ідей школи людських стосунків, називаючи їх «психологічним деспотизмом», оскільки вважає, що головне завдання менеджменту — збільшувати продуктивність людини. Менеджери повинні дбати про досягнення економічних цілей організації і про клієнтів, а не про створення «радості для робітників», хоч відносини в організації повинні будуватися на основі взаємної поваги. Розвиваючи цю тезу, П. Дракер на початку 50-х років висунув концепцію самокерованого трудового колективу, яка передбачала створення демократичного, обраного робітниками і службовцями органу, покликаного вирішувати соціальні питання на підприємстві. Цю концепцію він вважав однією з найоригільніших і найважливіших, хоча вона не була сприйнята західним суспільством.

Основою вчення П. Дракера є ідея про виняткову роль і домінуюче значення в підприємницькому суспільстві професійних менеджерів. На його думку, управлінська еліта, яка здійснює побудоване на інноваційних методах підприємницьке управління, є основою бізнесу і відіграє провідну роль у розвитку не тільки економіки, а й суспільства загалом. Ідея управлінського елітаризму надзвичайно приваблива. Вона знайшла прихильників і в Україні, які пропонують цілеспрямовано готувати політиків, бізнесменів і менеджерів в елітних навчальних закладах. Однак цей підхід небезпечний, оскільки таку «еліту» можна добирати не за особистими і професійними якостями, а за іншими критеріями (багатством, впливовістю).

Серед американських досліджень з менеджменту на увагу заслуговує підхід, оснований на кількісних методах, застосуванні математики, кібернетики, теорії ймовірностей, статистики і комп'ютерних технологій в управлінні. Прихильники цього підходу розглядають управління як логічний процес, який можна виразити математично.

У 60-ті роки XX ст. розпочалося розроблення міждисциплінарних концепцій управління, що спираються на використання математичного інструментарію, за допомогою якого досягається інтеграція математичного аналізу і суб'єктивних рішень менеджерів. Формалізація управлінських функцій, поєднання праці людини та ЕОМ зумовили перегляд структурних елементів організації (служб обліку, маркетингу та ін.). З'явилися нові елементи внутріфірмового планування: імітаційне моделювання рішень, методи аналізу в умовах невизначеності, математичне забезпечення оцінки багатокритеріальних управлінських рішень. В сучасних умовах математичні методи використовують на всіх напрямах управлінської науки.

Представники цього напряму продовжують активний розвиток своїх концептуальних принципів і понятійного апарату, розробляють і застосовують у дослідженнях різні управлінські моделі. Активно розвивають і використовують вони кількісні методи для надання допомоги менеджерам, які приймають рішення у складних і кризових ситуаціях, а також для звільнення їх від поточної рутинної управлінської роботи.

Помітним серед американських учених є доробок прихильників соціальних систем, до яких належать Ч. Барнард, соціолог Герберт Саймон (нар. 1916), економіст, соціолог Ігор Ансофф (нар. 1923) та ін. Їх об'єднує ідея, згідно з якою будь-яка людська організація як відкрита соціальна система схильна пристосовуватися до навколишнього середовища, а головні причини того, що відбувається в ній, необхідно шукати за її межами. Організація як система не є самозабезпечувальною, оскільки залежить від енергії, інформації та матеріалів, які надходять іззовні, і здатна пристосовуватися до зовнішнього середовища.

Отже, кожне підприємство є складною системою, яка перетворює вхідні ресурси на товари та послуги і функціонує всередині більшої системи — зовнішньополітичного, економічного, соціального та технічного середовищ, постійно вступаючи з ними у складні взаємовідносини. Жодна дія не відбувається ізольовано, а кожне рішення впливає на всю систему, яка життєздатна доти, доки її учасники одержують задоволення, достатнє для продовження роботи.

Дослідження поведінки організації у зовнішньому середовищі стали основою розроблення теорії стратегічного менеджменту, виникнення і розвиток якої пов'язують з іменем І. Ансоффа. В основі її підходи щодо опису дійсності і прогнозування майбутнього, котрі базуються на системі таких гіпотез:

1. Гіпотеза випадковості: єдиного рецепта оптимального управління компанією не існує.

2. Гіпотеза про залежність від зовнішнього середовища: проблеми, які ставить перед компанією зовнішнє середовище, визначають оптимальну модель поведінки фірми.

3. Гіпотеза про відповідність: для досягнення успіху ступінь агресивності стратегії компанії повинен відповідати рівню турбулентності (лат. turbulentus — неспокійний) середовища.

4. Гіпотеза про стратегію, здібності та бездіяльність: діяльність компанії оптимальна, коли її стратегічна поведінка відповідає рівню турбулентності середовища, а ділові здібності — стратегічній поведінці.

5. Гіпотеза про багатоелементність: успіх компанії є результатом взаємодії та взаємодоповнюваності ключових елементів.

6. Гіпотеза про збалансованість: для кожного рівня турбулентності середовища можна підібрати комбінацію (вектор) елементів, яка оптимізує успіх фірми.

Стратегічний менеджмент розвинувся із стратегічного планування, яке у 60-ті — на початку 80-х років XX ст. стало основним постулатом системи менеджменту провідних фірм у країнах ринкової економіки. Такий підхід до стратегії відображав домінуючу на той час концепцію передбачуваності навколишнього світу, екстраполяції тенденцій минулого, а з середини XX ст. різко зростала динаміка зовнішніх чинників діяльності господарюючих суб'єктів економіки, внаслідок чого екстрапольованих темпів зростання нерідко не досягали, тому виникла потреба у передбаченні очікуваних змін. Основою перспективного менеджменту став стратегічний менеджмент.

Складність зовнішнього середовища, насиченість ринку товарами, високі вимоги споживачів до їх якості й асортименту зумовлювали необхідність пошуку нових, відповідних високому рівню економічного розвитку форм і методів управління виробництвом і реалізацією товарів. Фірми США та інших економічно розвинутих країн почали використовувати систему організації та управління виробничо-збутовою і торгівельною діяльністю, яка отримала назву «маркетинг», або «ринкова концепція управління». Ця концепція відображає принципово нове бачення проблематики управління, орієнтацію його на досягнення ринкового успіху організації. З'явилося поняття «маркетинговий менеджмент», яке позначає концентрацію зусиль організації на завоюванні й утриманні високої позиції на ринку.

В обґрунтуванні наукової проблематики маркетингового управління особливе місце посідають праці професора міжнародного маркетингу у вищій школі управління Келлога при Північно-Західному університеті США (Чеппл-Хілл), активного діяча Американської асоціації маркетингу, Інституту вивчення маркетингу Ф. Котлера. Особливе визначення отримали написані одноосібно або у співавторстві книги «Вступ до маркетингу», «Основи маркетингу» та ін.

Ф. Котлер трактує маркетинг як універсальну форму діяльності, властиву не тільки комерційним, а й усім іншим організаціям, розглядаючи переважно його управлінські аспекти. Функції менеджменту досліджені не тільки загалом, як необхідні елементи процесу менеджменту, а й стосовно конкретних аспектів маркетингової діяльності — стратегії та організації маркетингу, збутової політики, реклами, стимулювання збуту.

Активна (агресивна) маркетингова діяльність компаній, в основу якої покладено теоретичні засади цих учених, викликає у США протести, оскільки маркетинг, сприяючи раціоналізації товарообороту, одночасно збільшує витрати обігу і, маніпулюючи громадською думкою, створює штучні, ірраціональні потреби. Формою організованого протесту став рух консюмеристів (англ. consumer — споживач), які протестують проти явищ, що супроводжують агресивний маркетинг: недобросовісної реклами, маніпулювання результатами соціологічних опитувань, «повзучого» нарощування комплексу допоміжних предметів для супроводу основного тощо.

Серед сучасних американських дослідників проблематики менеджменту чільне місце посідає професор управління торговельно-промисловою діяльністю Гарвардської школи бізнесу, один із авторів концепцій конкурентної стратегії та міжнародної конкурентоспроможності Майкл Портер. Він був консультантом з розроблення конкурентних стратегій таких відомих компаній, як AT&T, DuPont, Procter & Gambel, Royal Dutch/Shell. Світове визнання отримали його праці з аналізу конкуренції (п'ять сил конкуренції Портера), з визначення вартості підприємства (ланцюжок вартості підприємства Портера) та ін.

На дослідження організацій суттєво вплинули праці Г. Мінцберга, написані ним у 70—80-ті роки XX ст. Вони присвячені дослідженню процесів формування структур організацій, функціональних ролей керівників, аналізу типів розвитку стратегій діяльності організацій.

Наприкінці XX ст. в американській науці менеджменту інтенсивно розробляли теорію паблік рілейшнз. Вона передбачає приведення до відповідності з суспільними інтересами тих аспектів корпоративної поведінки, які мають соціальне значення. Зміна поглядів на паблік рілейшнз відображає розвиток і становлення цієї функції як в організаціях, так і в суспільстві загалом. Відбувається самоідентифікація представників служб паблік рілейшнз в окрему професію, а змісту цієї діяльності — в окрему функцію менеджменту.

У науку менеджменту помітний внесок зробили науково-дослідницькі групи, які, діючи при великих американських корпораціях, у наукових та науково-дослідних установах, розробляють аналітично-прогностичні методики. Так, у теорії менеджменту відома матриця Бостонської консультативної групи, яка дає змогу спрощено визначити позиції підприємства на ринку. У Стенфордському дослідному інституті обґрунтовано методи аналізу GAP, які є спробою знайти методи розроблення стратегії та методи управління, що дають змогу забезпечити максимально високий рівень бажаного становища. У корпорації «Мак-Кінзі» розроблена модель «7S» і вдосконалена модель Бостонської консультативної групи, у компанії «Дженерал Електрик» — модель аналізу змінних, які впливають на довгострокову прибутковість (PIMS).

У європейській науці менеджменту найвідомішою є теорія управління за результатами, розроблена фінськими вченими, яка певною мірою альтернативна однойменній американській системі. Основною ідеєю фінської моделі є роз'яснення кожному працівнику змісту його праці у певній ситуації, створення умов для вільного розвитку розумових і фізичних здібностей людини з метою досягнення спільних погоджених результатів і поліпшення якості життя.

У європейській науці менеджменту поширена теорія організаційної культури, яку можна розглядати як варіант стабілізованої теорії паблік рілейшнз. Квітесенцією її є положення, згідно з якими для успішного вирішення культурних проблем в організації необхідні:

— лідер, здатний передбачати майбутнє компанії;

— поширення необхідних уявлень через різноманітні засоби інформації, щоб зміцнити їх у свідомості працівників організації;

— встановлення високих стандартів і забезпечення їх виконання;

— поширення позитивних результатів, досягнутих групою, фірмою, окремими працівниками, щоб зміцнити їхню віру в здатність досягати цілі;

— винагорода тим, хто робить помітний внесок у досягнення прогнозованого майбутнього, і покарання тих, хто не робить цього.

У Швеції розроблено метод Lots (лоцман). Філософія Lots передбачає, що компанія, державна установа чи інша організація повинна пристосувати свої дії до вимог покупців. Метод Lots охоплює детальне, послідовне обговорення проблем бізнесу різної складності на різних рівнях — від корпоративної місії компанії до індивідуального проекту всередині організації. Якість такого обговорення є передумовою успішного застосування методу Lots.

Шведська консультативна фірма «Майсігма» розробила графік прибутковості, який дає змогу шляхом зменшення обсягу капіталу, зосередженого в оборотних фондах, підвищити раціональність його використання (на відміну від традиційної теорії управління, де акцент робиться на зменшенні дебіторської заборгованості).

Активно проводять фундаментальні й прикладні наукові дослідження з проблем науки та практики менеджменту в Японії. Особливістю японської науки менеджменту є узагальнення емпіричних досягнень у сфері управління провідних місцевих корпорацій їхніми ж науково-дослідними підрозділами. Результати досліджень пропонують широкій громадськості у вигляді колективних праць або описів успішної управлінської діяльності представників вищої управлінської еліти. Оскільки в діяльності цих корпорацій значну роль відіграє соціокультура, наукові дослідження у галузі менеджменту сконцентровані на її аспектах.

Соціокультура корпорації — система переконань і очікувань, відображена в ціннісних установках, стилі управління і підході до прийняття рішень працівників корпорації.

Теорія управління на основі формування соціокультури корпорацій отримала назву організаційних «м'яких» систем управління, побудованих на мозаїці особистих стосунків, колективної праці, спільного навчання, соціального походження тощо. Основою концепції є розуміння системи управління, як такої, що містить «жорстку» і «м'яку» частини. Сутність понять «жорстка» і «м'яка» підсистеми управління полягає у відокремленні кожної та створенні відповідної системи зв'язків між ними як передумови ефективного менеджменту.

«Жорстка» підсистема — це техніка і технологія виробництва, її елементи з часом втрачають свою вартість (амортизуються), знижується їхня продуктивність.

«М'яку» підсистему управління утворюють системи правил, інструкцій і типових методів виконання робіт, які є основою формулювання та виконання завдань, а також поведінки людей. Ця підсистема охоплює методи прийняття рішень, порядок найму, орієнтацію на суворий облік часу і самонавчання, проектування структур. Її сутність виявляється в системі особистих стосунків, ціннісних установок і соціальної взаємодії в організації. Для опису зв'язків між «м'яким» і «жорстким» аспектами взаємин системи управління запроваджено теормін «соціотехнічна система». Японські дослідники наголошують на особливостях японської системи цінностей і унікальності японської культури як основи функціонування «м'яких» підсистем. Теоретичні дослідження обґрунтували специфічну японську систему управління.

Отже, у розвитку світової теорії і практики менеджменту простежуються три важливі тенденції:

1. Певне повернення до минулого, свідченням чого є визнання особливої ролі матеріально-технічної бази сучасного виробництва товарів і послуг. Це зумовлено посиленням впливу технічного прогресу (нових технологій) на досягнення цілей організації, зростанням ролі продуктивності і якості продукції для перемоги у конкурентній боротьбі.

2. Посилення уваги до організаційної культури, до різноманітних форм демократизації менеджменту, участь рядових працівників у прибутках і здійсненні управлінських функцій.

3. Посилення міжнародного характеру управління. У зв'язку з інтернаціоналізацією менеджменту перед управлінською теорією постає багато нових проблем, найважливіші з яких стосуються загальних ознак і розбіжностей у місцевому, національному і міжнародному управлінні; закономірностей, форм, методів управління, які є універсальними і діють у конкретних умовах різних країн; особливостей національного стилю в управлінні.

 

Теорія "z", або японська модель менеджменту. Ще під час обговорення теорій «X» і «Y» у Мак-Грегора виникла ідея про існування якоїсь відмітної від них теорії «Z». Вона повинна була доповнити теорію «Y». Відомі спроби створення теорії «Z» Л. Урвіка й А. Маслоу, ще? акцентували увагу на розумінні зв’язку загальних цілей, організації і конкретних завдань її окремих членів, а також знанні того, чи будуть зусилля останніх достатньо винагородженні.

Проте сувора реальність організаційної практики 60-х і 70-х років в Америці, що збіглася з розробленням названих вище теорій «X», «Y» і «Z», породила скептицизм навіть у найстійкіших їхніх послідовників. Інфляція, високе безробіття, зниження продуктивності праці в промисловості — далеко не всі негативні риси розвитку американської економіки в цей час.

Не дивно, що шукаючи способи збереження конкурентоспроможності, яка втрачається, менеджери Америки стали звертати увагу на досвід інших країн. Цей пошук привів до Японії, країни, що успішно застосувала ідеї наукового менеджменту в промисловості в період відновлення економіки після Другої світової війни, а потім здійснила революцію менеджменту, раніше "зроблену в Америці", але практично до кінця в цій країні так і не реалізовану. У результаті з’явилася ще одна "теорія Z", що спочатку розглядалася як "тип" організації.

Американський професор Вільям Оучі висунув ідею про три ідеальних типи організацій: американський (тип А), корені якого сягають у традиції індивідуалізму цієї країни, японський (тип J), характерною рисою якого є соціокультурна спадщина згоди і колективізму, і тип Z, що об’єднує кращі риси двох названих вище. У 1981 р. ідея про типи переростала в "теорію Z", якою Оучі доповнив теорії «X» і «Y» Мак-Грегора. Теорія «Z», по суті, знаменувала спробу пристосувати досвід японського управління до конкретних умов американського підприємництва і являла собою універсальний опис управління.

Чим же пояснюється історія успіху системи японського менеджменту і як Оучі формулював кращий шлях управління будь-якою організацією?

Японська система управління розвивалася під впливом частково місцевих традицій, частково — внаслідок американської окупації після Другої світової війни, частково — як реакція на необхідність боротьби з бідністю і розрухою після війни.

На процес формування японського менеджменту вплинули американські ідеї управління. Водночас японський менеджмент постійно використовує ефективніші концепції управління західних країн, їхні методи і техніку, пристосовуючи їх до своїх національних особливостей, зберігаючи і посилюючи при цьому свої цінності і сприяючи встановленню особливого стилю мислення і методів, властивих тільки японським менеджерам.

Японська модель менеджменту ґрунтується на тезі "ми усі одна сім’я ", тому найважливіше завдання японських менеджерів — установити нормальні стосунки з працівниками, сформувати розуміння єдності працівників і менеджерів. Компанії, яким удавалося це зробити, досягали найбільшого успіху.

Японці називають організацію "ута", що означає "будинок, сім’я", і переконані, що можна змінити світогляд, прізвище, ім’я, але ніколи не можна зрадити фірмі.

Практика показує, що люди, які тривалий час працюють разом, створюють атмосферу само мотивації і саморегулювання. Управління при цьому має в основному рекомендаційний характер, у цих умовах не варто занадто чітко визначати коло обов’язків кожного, тому що кожний готовий робити те, що необхідно.

Японська система управління прагне підсилити ототожнення робітника з фірмою, доводячи його до ступеня жертовності в ім’я інтересів фірми: службовці японських компаній рідко користуються днем відпочинку або вихідного дня, беззастережно виконують понаднормову роботу, не використовують цілком оплачувану відпустку, вважаючи, що інакше вони будуть демонструвати недостатню відданість компанії. Пов’язаний із фірмою різними обставинами, у тому числі різноманітними матеріальними стимулами, співробітник не може залишити компанію, не втративши основної частини привілеїв. Водночас він не може знизити інтенсивність праці, побоюючись, що його обминуть інші, а він буде переведений на менш престижну роботу тощо.

Постійно доводячи кожному робітникові, що його особистий добробут залежить від результатів діяльності фірми, використовуючи матеріальні і духовні стимули, у тому числі чималі виплати працівникам на соціальні цілі, японський менеджмент домагається високої інтенсивності і продуктивності праці.

Для розуміння японського менеджменту важливо розглянути поведінку японців у групі. У Японії існує поняття "гиря", тобто "обов’язок честі", що наказує індивіду виконувати відповідні правила поведінки, обумовлені його роллю в групі. Ці правила змінюються в міру переходу індивіда з однієї групи в іншу (сім’я, школа, вуз, мікро групи організації, в якій він працює).

Виконати "обов’язок честі" індивід може, лише посідаючи своє, точно визначене місце (що відповідає конфуціанському принципу "кожному — своє місце") і виявляючи лояльність стосовно групи, тобто підпорядковуючи свою поведінку загальним цілям. Відповідно і поведінка Індивіда оцінюється не абстрактними критеріями добра і зла, а його внеском у групову діяльність, його корисністю для групи.

Головним принципом групи є "не висувайся", тобто будь таким, як інші. Група сама може визнати чийсь пріоритет, але робітник не повинен докладати до цього зусиль. Для групи передбачається певне зростання трудових показників, але якщо хтось із групи домігся більш високих результатів — це вважається досягненням групи.

Найважливішою складовою японського менеджменту є система довічного (або довгострокового) наймання і виробничого стажу. Просування по службі в Японії насамперед залежить від віку і стажу, а потім уже „враховуються всі інші якості. Службовець, що перейшов в іншу компанію, позбавляється виробничого стажу і починає усе спочатку. Для японського менеджера обов’язковим є щоденна присутність на виробництві, постійне спілкування з людьми, вирішення усіх проблем на місці. На всі скарги з боку службовців, як правило, негайно реагує керівництво. Все викладене вище і пояснює успіхи системи японського менеджменту.

На підставі цих положень Оучі запропонував свою концепцію управління будь-якою організацією, її вихідним пунктом було положення, що людина — це основа організації і від неї передусім залежить успіх її функціонування.

Оучі сформулював основні положення і правила управління людьми, спираючись на які можна домогтися ефективної роботи організації. Ці положення і правила відбивають основні ідеї теорії "Z" і в стислому вигляді зводяться до такого:

— довгострокове наймання кадрів;

— групове прийняття рішень;

— індивідуальна відповідальність;

— некваплива оцінка і поступове просування кадрів;

— неформальний контроль чіткими і водночас ненормативними методами;

— неспеціалізована кар’єра;

— всебічна турбота про працівників.

Особливості і тенденції розвитку сучасного менеджменту

Теорія "Z", як і всі сучасні теорії менеджменту, відбила спроби учених врахувати комплексний характер організації та її взаємодію з навколишнім середовищем.

При цьому кожна з теорій, як ми бачили, йшла до розуміння цілей організації і управління по-різному:

1) за допомогою наукових методів і кількісно аналізу;

2) на основі організаційної теорії і теорії загальних систем;

3) використовуючи концепцію стратегічного управління;

4) на основі сучасних теорій поведінки людей (біхевіоризму).

Ця розмаїтість теорій і пов’язаних із ними підходів до вивчення менеджменту дістала з легкої руки американського дослідника Херолда Кунтца назву "джунглі менеджменту". Вперше це було зроблено на початку 60-х років, коли Кунтц виявив і описав шість різних підходів. Пізніше, у 1980 p., він знову звернув увагу на "джунглі менеджменту" і виявив, що вони розрослись із шести до 11 підходів. Проте, незважаючи на в цілому негативну оцінку "джунглів", це не зменшує, а, навпаки, збільшує можливість у перспективі звузити розрив між професійною практикою і теорією менеджменту.

Ще одна характерна риса менеджменту на межі XXI ст., що також випливає з розглянутих вище сучасних теорій і підходів, виявляється в таких трьох тенденціях.

По-перше, в деякому поверненні до минулого — усвідомленні значення матеріальної, технічної бази сучасного виробництва і послуг. Це викликано посиленням впливу технічного прогресу на досягнення цілей організації, зростанням ролі продуктивності праці і якості продукції для перемоги в конкурентній боротьбі.

По-друге, в посиленні уваги до організаційної культури, а також до різноманітних форм демократизації, участі рядових працівників у прибутках і в здійсненні управлінських функцій. Демократизація управління, участь в управлінні — це реальність, тобто демократичним формам управління належить майбутнє.

По-третє, в посиленні міжнародного характеру управління. У зв’язку з інтернаціоналізацією управління перед управлінською теорією і практикою виникає багато нових питань, що потребують з’ясування. Найважливіші з них такі: загальні ознаки і різниця в місцевому і міжнародному управлінні; закономірності, форми, методи управління, що є універсальними і діють у конкретних умовах різних країн; особливості національного стилю в управлінні тощо.

Зазначені тенденції свідчать про те, що на зламі XX— XXI ст. у теорії і практиці менеджменту відбулися істотні зміни.

Сучасна управлінська думка уважно вивчає ці зміни, доповнюючи існуючі вчення менеджменту й удосконалюючи його практику. Для українських учених це завдання ускладнюється особливістю перехідного періоду і національною специфікою.

Відповідно до своїх потреб і можливостей суб’єкти управління формують запити щодо обліково-аналітичного забезпечення. Тобто за практичним підходом саме виконавці управлінських функцій визначають, яка економічна інформація за кількісними та якісними параметрами повинна надаватись підсистемами бухгалтерського обліку та економічного аналізу. За методом аналогії у наукових підходах визначальним чинником появи та розвитку тих чи інших організаційно-методологічних підходів в обліку та в економічному аналізі є існування та еволюція відповідних шкіл управління. Це питання у вітчизняній та зарубіжній економічній літературі не розглядалось, хоча, на наш погляд, є актуальним для встановлення тенденцій подальшого розвитку теорії та методології економічного аналізу за системним підходом. Тому у статті буде досліджено інформаційно-структурні взаємозв’язки та взаємозалежності основних типів шкіл управління (з урахуванням історичного підходу) та концептуальних підходів у системах бухгалтерського обліку та економічного аналізу. Розглянемо, які саме теоретико-методологічні підходи сформувалися в економічному аналізі внаслідок впливу шкіл управління та бухгалтерського обліку. Результатом еволюції та удосконалення наукових підходів до управління у ХХ столітті стала поява та розробка багатьох вчень – шкіл управління. До їх числа дослідники історії менеджменту О.С.Віханський та А.І.Наумов відносять: наукове управління; школу людських відносин; біхевіористське вчення; теорію „Х” та теорію „У”; організаційні теорії; концепцію управління за цілями; ситуаційні теорії управління; системні концепції менеджменту; теорію „Z” .

Американські вчені М.Х.Мескон, М.Альберт, Ф.Хедоурі  важають, що існує чотири школи управління: а) школа наукового управління; б) класична (адміністративна) школа в управлінні; в) школа психології та людських стосунків; г) школа науки управління (кількісна). Російський економіст І.І.Семенова  вважає, що для сучасного етапу розвитку науки і практики управління, характерного бурхливим розвитком малого, середнього та великого бізнесу, а також прискоренням науково-технічного прогресу, притаманними є три основних підходи до управління: процесний; системний; ситуаційний. Відповідно до процесного підходу всі функції управління слід вважати взаємопов’язаними. В основі системного підходу знаходиться спосіб мислення зацікавлених сторін щодо вирішення управлінських проблем, пов’язаних зі станом та ефективним використанням ресурсів під впливом зовнішнього та внутрішнього середовища підприємства. Ситуаційний підхід, з одного боку, також є способом мислення стосовно управління, а з іншого – передбачає використання процесного підходу до кожної господарської ситуації. Кожний з підходів щодо управління, сформульованих науковцями, обумовлює беззаперечний вплив на розвиток теорії та методології, появу нових та удосконалення існуючих методик економічного аналізу як елементів загальної системи управління. У зв’язку з тим, що за процесним підходом всі функції управління є взаємопов’язаними, чітко не розмежованими, спостерігається делегування або реалізація окремих процесів, прийомів, операцій, процедур, традиційно характерних для одних функцій, іншими. Наприклад, в обліку та контролі часто застосовується аналітичний прийом порівняння. Наслідком кожного з підходів стало зростання уваги до якісних характеристик корисності економічної інформації, що обслуговує потреби системи управління та її елементів. Однак, відслідковуючи причинно-наслідкову (функціональну та стохастичну) залежність напрямків та особливостей розвитку методології та організації економічного аналізу від еволюції підходів до управління, доцільно використовувати більш систематизовані концепції. Співставлення наведеного переліку підходів, класифікації шкіл менеджменту О.С. Віханського, А.І. Наумова, М.Х. Мескона, М.Альберта, Ф. Хедоурі, І.І.Семенової з концептуальними підходами до бухгалтерського обліку та економічного аналізу у кінці ХХ та на початку ХХІ століття дозволяє виокремити пріоритетні потреби системи управління та можливості їх реалізації через підсистеми бухгалтерського обліку та економічного аналізу (Рисунок 1 та Рисунок 2). Як видно з Рисунку 1, історично обумовленими підходами, що формували витоки науки „економічний аналіз” були: школа наукового управління та класична (адміністративна) школа, які різносторонньо описували закономірності управління виробничими процесами, організацією виробництва та праці в умовах експлуатації найманих працівників. Науково-технічна революція, подальше вдосконалення трудових відносин, застосування економіко-математичних методів для формалізованого опису процесів, явищ, операцій, пов’язаних з управлінням, мали наслідком появу багатьох нових теорій, концепцій, моделей, доктрин, які узагальнено зображено на Рисунку 2.

Як видно з Рисунку 2, сучасний етап розвитку теорії управління пов’язаний з існуванням: школи психології та людських стосунків; школи наук про поведінку; школи науки управління. Використання теоретичних надбань кожної з цих шкіл зумовило виокремлення: біхевіористичного, соціологічного, системного, ситуаційного та процесного наукових підходів в обліку та економічному аналізі як інформаційних підсистемах системи управління.

 

Системні, ситуаційні та процесні концепції менеджменту узагальнені представниками школи науки управління (кількісної школи), сформованої на початку 50 – х років ХХ століття. Дослідження вчених  показали, що у концепціях цієї школи, які ефективно застосовуються і зараз, слід виділяти два основних напрямки: 1) виробництво розглядається як „соціальна система” з використанням системного, процесного та ситуаційного підходів; 2) дослідження проблем управління на основі системного аналізу та використання кібернетичного підходу, включаючи застосування математичних методів та електронно-обчислювальної техніки. Процесний підхід, за визначенням М.Х.Мескона, М.Альберта, Ф.Хедоурі  – це підхід, що базується на концепції, згідно з якою управління – це безперервна серія взаємопов’язаних дій або функцій. Кореспондуючий вплив цього підходу на економічний аналіз проявляється у вигляді методики аналізу грошових потоків та потоків фондів (за визначенням американських вчених). Також безперечним є вплив процесного підходу на удосконалення організації економічного аналізу з огляду на необхідність забезпечення поточних та стратегічних потреб суб’єктів господарювання. Як свідчать проведені дослідження, у економічному аналізі не надається необхідна увага організаційному підходу як наслідку впливу школи наукового управління. Хоча уможливити реалізацію ефективного системного, процесного та ситуаційного управління реально лише за умови високої організаційної культури Організаційні теорії Анрі Файоля, Макса Вебера, Л.Урвіка Концепції Ф.У.Тейлора, Г.Форда, К.Барта, С.Томпсона, Г.Гантта Система організації праці „Канбан” Теорія „гармонізації” К.Адамського Теорія рівноваги А.А.Богданова Концепція „установок праці” А.К.Гастєва Школа наукового управління Класична (адміністративна) школа Організаційний підхід в обліку та аналізі Економічний підхід в обліку та аналізі  суб’єктів господарювання. Отже, враховуючи потреби сучасного менеджменту, необхідно розглядати у складі пріоритетних концептуальних підходів у обліку та економічному аналізі й організаційного, оскільки система управління логічно потребує його.

 

Школа біхевіоризму в управлінні (започаткована в кінці ХІХ – на початку ХХ століття) зумовила біхевіористичний підхід до бухгалтерського обліку та економічного аналізу. Школи людських стосунків та психології, теорії „Х”, „У” та „Z” (започатковані у 20 – 30 рр. ХХ століття) вирішували назрілі управлінські проблеми з точки зору міжособистісних стосунків і групової поведінки. Також вони забезпечили появу та розвиток біхевіористичного та соціологічного підходів в аналізі. Концепція управління як соціотехнічної системи (започаткована у 30-х – 40-х рр.. ХХ століття) також мала наслідком розробку соціологічного підходу в економічному аналізі. Ситуаційні теорії управління (початок розробки відноситься до кінця 60-х років ХХ століття) мали безпосередній вплив на виникнення ситуаційного підходу до економічного аналізу, стали першопричиною появи такого виду економічного аналізу як ситуаційний, хоча методично він практично не забезпечений. Остання (за часом створення) школа науки управління, як видно з рис. 2., узагальнює економічний, організаційний, соціологічний та біхевіористичний підходи у три багатофункціональні та інформаційно більш досконалі підходи: ситуаційний, системний та процесний. Вони, у свою чергу, вимагають зміщення пріоритетів в сторону підвищення ефективності інформаційного забезпечення через дотримання якісних характеристик корисності економічної інформації та реалізації відповідних форм організації економічного аналізу. Ключовою в економічному аналізі залишається традиційна концепція „раціонального прийняття рішень”, яка зумовлює необхідність використання аналітичної інформації з заданими якісними характеристиками корисності. Отже, для забезпечення логіки наукових досліджень, можливих тенденцій розвитку економічного аналізу як науки необхідно обов’язково враховувати потреби теорії та практики управління. Таким підходом досягається значне зростання рівня системності в удосконаленні теорії та практики економічного аналізу.