Тема 8. Аксіологічний вимір новітніх біотехнологій, проблеми біобезпеки та охорони навколишнього середовища.

Післявоєнний час ознаменувався створенням спільної для європейських народів моральної й політичної мови, що знайшло своє відображення в прийнятих міжнародною спільнотою Декларації прав людини, Нюрнберзькому кодексі, Гельсінській декларації та інших міжнародних документах з біомедичного права. Одночасно увага та інтелектуальні зусилля деяких учених були спрямовані на створення концепцій у рамках традиції партикуляризму (ситуативна етика Й. Флетчера, різні форми англо-американського позитивізму та емотивізму).

Постметафізичний поворот у філософії моралі дозволяє зробити наступний висновок: знання морального агента про етику та деонтологію ще не означають однозначного втілення ним у практику етичних цінностей, принципів, норм та ідеалів, про які в нього сформувалися певні уявлення. Крім знань має бути присутній деякий внутрішній примус (етика чеснот) до правильної та моральної дії, раціоналізована моральна комунікативна практика. Тільки завдяки інтеріоризації деонтологічних норм і переконань, завдяки моральній практиці стає можливим рух до усвідомлення власної самості, втілення чеснот, їхньої об’єктивації та авторизації. Етичні проблеми виникають у разі діалектичного поєднання універсального та одиничного – у конкретних практичних ситуаціях, саме тому моральний вибір має контекстуальний характер і вимагає від морального агента певних прогностичних і герменевтичних навичок розгляду, тлумачення, обрання серед різноманітних варіантів професійної поведінки та їхніх потенційних наслідків.

На роль теоретичної основи біоетики претендують кантівська деонтологія, утилітаристські, ліберальні, егалітаристські (від англ. egality – рівність), теологічні моральні теорії й, навіть, такі, що виникли нещодавно — феміністична етика «турботи», казуїстична етика (заснована на аналізі окремих випадків), наративна, герменевтична, персоналістська. 

Сьогодні виникають нові теоретичні акценти в галузі філософії моралі. Так серед фахівців із прикладної етики та дослідників медичних кодексів доволі популярними є утилітаризм Дж. Ролза, консеквенціалізм та принципізм. Найвідомішою, хоча і не єдиною консеквенціалістською теорією є утилітаризм. Дж. Ролз намагається побудувати теорію справедливості як чесності – раціональну, впорядковану та несуперечливу концепцію, завдяки якій усі члени суспільства могли б отримати найбільшу вигоду в усіх сферах життєдіяльності суспільства. Класичний утилітарист розглядає дію як правильну, якщо вона спричиняє стільки ж або більше щастя для всіх, кого вона стосується, ніж будь-яка альтернативна дія, у протилежному випадку розглядає її як неправильну. Утилітаризм знаходиться в своєрідній опозиції до деонтології – моральної теорії, яка стверджує, що як моральні агенти ми маємо певні обов’язки або зобов’язання, формалізовані з точки зору правил, а інколи унормовані більш жорстко імперативами. Як може утилітаризм взагалі узгоджувати ситуації конфлікту прав людини та справедливого розподілу ресурсів, адже в критичних ситуаціях права та добробут окремих осіб можуть бути знехтувані заради загального блага? Відповіддю очевидно може бути метод рефлексивної рівноваги. Метод рефлексивної рівноваги Дж. Ролза передбачає порівняння різних моральних принципів і суджень. У результаті встановлюється певна рівновага, або еквілібризм, між порівнюваними положеннями, але не може бути обґрунтована остаточна істинність або хибність морального судження. 

Консеквенціалізм закликає до оцінки моральної якості дії виключно на основі її наслідків. Консеквенціалізм видається багатьом привабливим етичним підходом, оскільки він може забезпечити чіткі та практичні вказівки – принаймні в ситуаціях, коли результати легко передбачити. Але небезпечною є тенденція зловживання логікою «цілі виправдовують засоби». Якщо все, що турбує лікаря, це лише добрі результати, то завжди існує спокуса виправдати шкоду одним людям з метою отримання користі іншим. Кантівський погляд на мораль зазвичай вважається протилежним консеквенціалізму, здається, нібито з кантіанства можна миттєво перейти до певного консеквенціалізму, як такого, що складається з дій, які мають спричинити користь. Відмітною рисою консеквенціалізму є те, що він розглядає цінність дій як завжди послідовну (або похідну), а не внутрішню. Німецькі дослідники Ф. Х’юбель і Н. Біллер-Андорно, відзначаючи безсумнівний внесок моральної теорії Канта в сучасну медичну етику, вказують також на те, що обмежує її використання в прикладних цілях: 

1) ексклюзивність, орієнтація на автономного й раціонального суб’єкта

2) індивідуалізм – людські істоти розглядаються як ізольовані, незалежні індивіди, а людським взаєминам приділяється другорядна роль

3) раціоналізм – зневага почуттями

4) ригоризм і формалізм – акцент на наслідуванні законів та імперативів без урахування нюансів реального життя.

Нетлінне значення кантівської етики полягає в підготовці ґрунту для артикуляції біоетичного принципу поваги до автономії й гідності особистості. Що стосується безпосереднього практичного використання кантівських моральних формул, то воно може бути виправданим не в усіх випадках. У тих ситуаціях, коли кантівська деонтологія не може запропонувати конкретних рішень, повинні набувати чинності інші стратегії й моральні теорії.

Система принципів і правил біомедичної етики, на думку американських учених Т. Бочампа та Дж. Чілдресса, – авторів принципістського підходу, закономірно випливає з так званої загальної моралі (common morality). На їхню думку, будь-які інновації в стереотипах поведінки людини починаються зі звернення до норм загальної моралі, вже сформованих усередині суспільства. Загальна мораль виходить з традиційних уявлень про норми й правила спільного життя, які поділяються всіма членами суспільства, тому вона багато в чому близька до так званої моралі здорового глузду. 

До XVIII століття поняття здорового глузду не мало відношення до вчення про мораль, доти, поки Ф. Хатчесон, Ж. Ж. Руссо і Дж. Батлер не показали в своїх працях, що інтуїтивне моральне почуття, яке властиве всім людям, відіграє в повсякденному житті більш значну роль, ніж незрозумілі для переважної більшості осіб філософські конструкції різного ступеня складності. Продовженням цієї ідеї стають погляди В. Франкені і В. Д. Росса на те, що в основі морального акту вже знаходяться певні інтуїтивно збагнуті людиною принципи. 

Таким чином, наша моральна поведінка (як частина габітусу) вкорінена в донауковий повсякденний досвід поводження з речами та людьми. Принципи загальної моралі доповнюються відповідним обґрунтуванням і методологічним інструментарієм. Філософські теорії моралі сприяють уточненню основних положень теорії загальної моралі за допомогою процедур: 1) прояснення та інтерпретації змісту її принципів і норм; 2) встановлення загальних засад для різних моральних позицій (процедура когерентності); 3) специфікації/деталізації та урівноваження різноманітних вимог і норм. На думку авторів, принципи біомедичної етики являють собою реконструкцію первісних інтуїцій, очевидних суджень (paradigm judgements, considered judgements) високого ступеня вірогідності й найменшого ступеня недовіри з боку суб’єкта. Прикладом можуть бути уявлення людини про шкоду соціальної нерівності, расової дискримінації, релігійної нетерпимості тощо. Однак навіть очевидні судження, засновані на соціальних угодах або традиціях, часто не можуть дати задовільної універсальної відповіді на виклики сучасності. Для того, щоб вони могли стати рекомендаціями в нестандартних життєвих обставинах, потрібно їхнє моральне виправдання (justification). Можна виділити, принаймні, три основних способи виправдання: дедуктивний, індуктивний і когерентний.

Принципи й правила біомедичної етики не пов’язані ієрархічно, що дає певну свободу маневрування та оцінки їхньої «здатності» запропонувати «задовільне розв’язання моральної проблеми». Відкривається можливість для обговорення та компромісу, коли може бути не одне морально прийнятне правильне рішення, а два або більше, які є рівноважними в даних обставинах. Однак надалі, за допомогою процедур спрощення та упорядкування принципів, обирається один етичний принцип, дотримання якого в конкретних умовах є максимально корисним для здоров’я та благополуччя пацієнта. Досягнення «рефлексивної рівноваги» відбувається відповідно до принципу prima facie, що означає вибір найрелевантнішої норми поведінки з усіх можливих для суб’єкта моралі в даній ситуації, перед обличчям саме даних обставин. Додержання цієї норми буде обов’язковим доти, поки не з’являться нові обставини, і вона не почне конфліктувати з рівносильною або більш суворою вимогою. 

Для мінімізації інтуїтивної складової в процесі прийняття рішень Бочамп і Чілдресс у четвертому виданні своєї книги «Принципи біоетичної етики» пропонують дотримуватися кількох умов, а саме: 

1) для відмови від тієї або іншої моральної норми повинні бути достатні підстави; 

2) втілення принципу в практику повинне мати реальне підґрунтя; 

3) етичному принципу немає альтернатив; 

4) порушення правил і зобов’язань мінімізовано; 

5) наслідки цих порушень також мінімізовані