Тема 7. Історичні ракурси генетико-дослідницьких програм. Феномен генетичного редукціонізму.

 Перехід ідеї приречення соціальної поведінки людини в фазу формування доктрин стався, як ми вказали, в період античності. Як формування, так і форми подальшого розвитку цієї доктрини досить чітко простежуються у творчості багатьох політичних філософів та ідеологів минулого.

Перша натурфілософські гіпотеза, що зв'язує природу і особливості людського мислення з його спадковістю, належить, очевидно, Платону. Він вважав, в згоді з пифагорейским вченням про метапсіхозе, що знання спочатку імпліцитно закладено в кожній душі і переходить у латентний стан з початком кожного циклу її нескінченних втілень. Платон стверджував, що процес пізнання, є прояв, кристалізація (якщо скористатися сучасними аналогіями) змісту вроджених ідей, яке він порівнював з переходом з темної печери, де людині доступні лише неясні тіні реальних об'єктів, на яскраве сонячне світло [Платон, 1970]. Друга платонівська ідея, змістовно явно перекликається з сучасними генетико-редукціоністскій поглядами. Вона відноситься до його програму формування правлячої еліти ідеальної держави. Можна сказати, що його пропозиція поширити на людину методи і прийоми, які використовуються для домашніх тварин, особливо, до сторожовим собакам, ставить цього античного мислителя першим в ряду попередників Фр. Гальтона. Звичай інфантіціда - умертвіння слабких і хворих дітей, прийнятий в Спарті, здається Платону цілком виправданим з державної точки зору. Інший типово "євгенічній" заходом була державне регулювання дітонародження, особливо, оптимального часу утворення подружніх пар. Він вважав, що змішання спадкових задатків різних станів (які він уподібнював благородним і неблагородні металів) веде до народження нащадків з гіршими якостями.

Представник наступного покоління античних філософів - Аристотель, протиставляючи своє вчення вчення Платона, акцентував значення, компонентів людського інтелекту, придбаних в ході індивідуального життя. У нього вродженої є здатність до мислення, але не саме мислення. Якщо символом висхідній до Платону натурфілософською традиції, продовженої Р. Декартом і Г. В. Лейбніцем, можна вважати вираз "вроджені ідеї", то в історії подальшого розвитку альтернативної, аристотелевской доктрини (Т. Гоббс, Дж. Локк, К. Гельвецій, Ж . Ламметрі) ту ж роль виконує порівняння дитячого свідомості людини з "чистою дошкою".

Разом з тим, якщо у Платона джерело вроджених ідей індивіда мав трансцендентний характер, то у Р. Декарта і Г. В. Лейбніца врожденность вже розуміється як характеристика суб'єкта, як спадкова схильність до появи певних понять і аксіом при дотриманні певних умов. Це пояснюється, мабуть, очевидним впливом на філософські погляди Г. В. Лейбніца попередніх біологічних відкриттів і створених на їх основі фундаментальних методологічних узагальнень, і, перш за все, відкриття А. Левенгуком сперматозоїдів, інтерпретоване з позицій преформізма. Вроджені ідеї в розумінні Г. В. Лейбніца - це потенції людського мислення, "Преформация, яка визначає і, завдяки, якій ці істини можуть бути вилучені з неї". Актуалізація цієї потенції відбувається під впливом зовнішнього впливу - "подібно різниці між фігурами, довільно висікати з каменю або мармуру і фігурами, які прожилками мармуру вже позначені або схильні позначитися, якщо скульптор скористається ними" [Лейбніц, 1983].

У творчості ряду мислителів (зокрема, Т. Гоббса і Дж. Локка), концепція "чистої дошки" явно асоційована з політичними позиціями авторів (про це ми вже говорили вище).

Аналогічним чином, відбувається дивергенція ліній розвитку генетичного детермінізму і теорії вроджених ідей. У роботах Ж. Ламметрі жорстка критика основних постулатів теорії вроджених ідей поєднується з не менш палкою аргументацією природного обумовленості індивідуальних відмінностей в здібності і таланти. Ламметрі поширював дію цього принципу і на моральні якості окремих особистостей. Крім усього іншого, це означало поступове зміщення акценту (в спробі дозволу антиномії "вроджене або придбане"), з типологічного підходу (вроджене - властиве при народженні кожній людині як члену певної цілісності - людства) на індивідуально-популяційний (нееквівалентність успадкованих якостей окремих індивідуумів, складових людство) підхід.

Сутність революції в гносеології, досконалої І. Кантом, відбивається постулатом, згідно з яким форми пізнавальної діяльності людини апріорні і визначаються структурою його свідомості . Значний евристичний потенціал цієї філософеми виявляється в настільки ж великою багатозначності можливих і допустимих інтерпретацій. Наприклад, Кантівське рішення психофізичної проблеми можна розглядати і як історичний приклад використання методології системного аналізу для вивчення взаємодії систем, що самоорганізуються з навколишнім світом. З іншого боку, воно є переконливим доказом принципової методологічної обмеженості спроб редукції ролей спадковості і середовища до їх лобового зіткнення як двох альтернативних моделей вирішення проблеми їх взаємодії. Один із засновників позитивізму - Г. Спенсер вважав, що еволюція є загальним механізмом розвитку і біологічних, і соціальних систем. Сам же еволюціонізм він розглядав як універсальний принцип, що пояснює, в тому числі, і властивості людини як соціальної істоти . Конкретне рішення антиномії емпіричного і апріорного в людському пізнанні, їм запропоноване, полягало в розробці механізму трансформації, отриманих індуктивним шляхом (зіставлення серій спостережень) або виведених логічно знань (з отриманих раніше істин) в форму вроджених ідей, успадкованих як звичайні біологічні ознаки (відповідно , з ламаркістской моделлю). В ході соціальної еволюції число таких успадкованих, які не потребують емпіричного або логічного обгрунтування ідей, зростає в міру прогресу цивілізації . Таким чином, інтелектуальні ресурси кожного індивідуума включають в себе два компоненти - спадковий і неспадковим, причому другий є джерелом першого. В цілому, ставлення сучасних філософів і істориків науки до цієї ідеї досить стримане і критичний. І тим більше, це стосується всієї еволюційної концепції Г. Спенсера, побудованої на постулаті можливості успадкування придбаних ознак. Однак загальна схема - заміщення неспадкових модифікацій спадковими детермінантами - цілком сумісна з менделевской генетикою. Тут можна згадати, наприклад, деякі роботи І. І. Шмальгаузена.

У контексті нашого дослідження з представників німецької філософії XIX століття, безумовно, необхідно привести імена А. Шопенгауера і Ф. Ніцше. Їх філософські погляди мали визначальний вплив на менталітет Німеччини, починаючи від першої третини і аж до середини сорокових років ХХ століття. Для Артура Шопенгауера "всі любовні історії кожного готівкового покоління, є серйозною думу всього людства про створення майбутнього покоління ... Ця серйозна важливість тієї людської потреби ... на відміну від всіх інших людських інтересів стосується не індивідуального благополуччя і нещастя окремих осіб, а життя і характеру всього людського роду в майбутніх століттях ". Він вважав, що індивідуальна статева любов - ілюзія, породжена інстинктом: "Так як воля стала тут індивідуальної, то її необхідно обдурити таким чином, щоб те, що малює перед нею думка роду, вона сприйняла думкою індивідуума".

Вихідним пунктом антропології Фрідріха Ніцше служить антагонізм людської природи: стихійним тваринам силам ("дионисическое початок") протистоїть прагнення інтелекту впорядкувати і підпорядкувати реальний світ ("аполлонічне початок"). Людина за своєю біологічною природою є слабким біологічним видом, виживанням якого пов'язане з двома його рисами - з інтелектом і уявою. Розвиток культури забезпечує виживання слабких представників людства - за рахунок ослаблення сильних. Таким чином, "засоби культури" перекручують процес природного відбору, його результат стає "зворотний тому, якого хоче школа Дарвіна, ... перемога не на боці сильних ... Підбір (в людському суспільстві) заснований не на (біологічному) досконало: слабкі завжди будуть знову панами сильних, завдяки тому, що вони становлять більшість, і при цьому вони розумні ... Дарвін забув про духовний бік - слабкі багатшими духом ... Щоб стати сильним духом, треба мати потребу в цьому; той, на чиєму боці сила , не дбає про дух ". Виникнення надлюдини, що стоїть "по той бік добра і зла", тобто поза мораллю, є, згідно з Ніцше, необхідною умовою руйнування цієї самовідтворюється системи, в його розумінні поверненням до природи.

Два пункти в поглядах цього мислителя виявилися найбільш одіозними за своїми соціальними наслідками, одночасно ставши найбільш розхожими доводами в політичних звинуваченнях в фашизм і расизм за адресою ніцшеанства.

Ніцше стверджував, слідуючи за французьким соціологом і філософом Жозефом де Гобіно (докладніше, про це нижче), що змішання (кажучи сучасною мовою - об'єднання генофонду) різних рас і інших етнічних спільнот є додатковий (а то й один з головних) фактор біологічного виродження в історії сучасної цивілізації. Це змішання веде до виникнення не збалансовані спадковості, і, отже, до соціально-психологічної нестійкості, декадансу. "Така людина пізнішої культури, в душі якого переломлюються самі суперечливі настрої, буде в середньому, людиною порівняно слабким: найбільше він прагне до того, щоб припинилася боротьба, яка в ньому відбувається. Щастя представляється йому заспокійливим бальзамом ..., уособленням спокою, відпочинку, ситості ". І, з іншого боку, очищення "раси" від хворобливої ??спадковості має в ницшеанской системі, як різновиду біологічного редукціонізму, настільки високий пріоритет , що він зумовлює і виправдовує вкрай жорсткі заходи для його досягнення - аж до евтаназії і заохочення самогубства. Практична актуалізація цих двох постулатів, як ми вже показали, стала однією з найтрагічніших сторінок в соціальній історії ХХ століття.