Лекція №6 "Структурно – функціональна організація людини з точки зору взаємодії з навколишнім середовищем"

На людину постійно діє безперервний потік зовнішніх подразників, а також різноманітна інформація про процеси, що відбуваються всередині організму й поза ним. Прийняти цю інформацію і правильно зреагувати на велику кількість подій людині дають змогу її органи відчуттів: очі, вуха, язик (як орган смаку), ніс (як орган нюху) тощо. Кожний з цих органів влаштований так, що реагує на певні явища довкілля, перетворює сигнали зовнішнього світу (звук, світло, запах, механічні подразнення) в сигнали нервової системи – нервові імпульси.

Мозок отримує ці сигнали, переробляє їх і посилає „наказ” виконавчим органам: людина зупиняється, побачивши червоне світло світлофора; поспішає на кухню, відчувши запах підгорілої їжі; знімає трубку, коли дзвонить телефон. Органи чуттів працюють постійно, вони спрямовують дії й контролюють їх.

Кожен вид рецепторів сприймає тільки один вид подразнень. Лише кілька квантів світла достатньо для виникнення зорового відчуття.

Слухові рецептори починають посилати сигнали до мозку, коли барабанна перетинка зміщується на відстань у десять разів меншу від атома водню; достатньо 2-3 молекул пахучої речовини, щоб відчути запах.

Будь-який аналізатор людини складається із рецептора, провідних нервових шляхів та мозкового закінчення. Рецептор перетворює енергію подразнення у нервовий процес. Провідні шляхи передають нервові імпульси до кори головного мозку. Мозковий кінець аналізатора складається з ядра та розсіяних по корі головного мозку елементів. Розсіяні елементи забезпечують нервові зв’язки між різними аналізаторами. Між рецепторами та мозковим кінцем існує двосторонній зв’язок, який забезпечує саморегуляцію аналізатора. Особливістю аналізаторів людини є їх парність, що забезпечує високу надійність їх роботи за рахунок часткового дублювання сигналів та динамічної неоднозначної функціональної асиметрії.

Таким чином, рецептори, шляхи, по яких передається збудження, і спеціальні зони кори великих півкуль головного мозку становлять єдину систему, де народжується відчуття й відбувається розрізнення подразнень. Цю систему І.П. Павлов назвав аналізатором.

Аналізатори – це сукупність взаємодіючих утворень периферичної і центральної нервової системи, які здійснюють сприймання та аналіз інформації про явища, що відбуваються як у навколишньому середовищі, так і в середині самого організму.

Види аналізаторів у людини:

зоровий, слуховий шкірний

 руховий, смаковий, нюховий, вестибулярний, вісцеральний

Нейрони спілкуються між собою за допомогою електричних імпульсів. Інформація від одного до іншого передається зі швидкістю 60 км/год

Розрізняють такі види рецепторів:

  Механорецептори, що сприймають механічну енергію

          Н-д: слуховий, вестибулярний, руховий, частково вісцеральний

Хеморецептори – нюховий, смаковий.

Терморецептори – шкірний.

Фоторецептори  - зоровий

Властивості аналізаторів:

- надзвичайно висока чутливість до адекватних подразників;

- спроможність до адаптації;

Характерною для аналізаторів є здатність їх пристосувати рівень своєї чутливості до інтенсивності подразника. Ця властивість дістала назву адаптації. Завдяки їй при високих інтенсивностях діючих подразників чутливість знижується і, навпаки, при низьких – підвищується. Наприклад, потрапляєте чи то до яскраво освітленого приміщення, чи до темного, і нічого не бачите – проте ця сліпота дуже швидко минає.

-          спроможність тренування;

Ця властивість полягає як у підвищенні чутливості, так і в прискоренні адаптаційних процесів.

-         спроможність певний час зберігати відчуття після припинення дії подразника.

-         Аналізатори за умови нормального функціонування перебувають у постійній взаємодії.

Саме завдяки цій здатності вікарування, тобто взаємозаміни, люди позбавлені деяких, іноді навіть кількох аналізаторів, живуть повноцінним життям, сприймаючи навколишній світ у всьому розмаїтті його виявів.

-                    наявність абсолютної, диференційної та оперативної межі чутливості до подразника;

Абсолютна межа чутливості  -2 рівні:

нижня абс межа – мінімальна величина подразника, що викликає чутливість.

верхня абсолютна межа – мах –допустима величина подразника, що не викликає в людині біль.

Диференційна межа визначається найменшою величиною подразника. яка дає відчути його зміну.

Це положення було введено нім фізіологом  Вебером і кількісно описано нім. фізиком Фехнером.

Основний психофізіологічний закон фізіології Вебера-Фехнера.

Інтенсивність відчуття пропорційна логарифму інтенсивності подразника:

S =CLn1,          де  S- інтенсивність(або сила) відчуття,                  .                                  1 –   величина подразника; С –коефіцієнт пропорційності.