Тема 5. Будівництво і архітектура Стародавнього Риму.

При будівництві була потреба в зодчих та вирішення практичних задач, тому досвід узагальнювався та виник трактат із зодчества «Десять книг про архітектуру» Вітрувія – військового інженера в армії Юлія Цезаря (Іст до н.е.).

1 книга – основні категорії архітектурної естетики, класифікація основних видів будівель і споруд. 

2 книга – будівельні матеріали. 

3 і 4 книга – храми і ордери. 

5 книга – громадські споруди, гавані. 

6 книга – житлові будинки. 

7 книга – опоряджувальні роботи. 

8 книга – акведуки, вода та її властивості. 

9 книга – астрономія, влаштування сонячних і водяних годинників. 

10 книга – основні поняття механіки, механізми для будівництва. 

В загальній теорії будівництва та архітектури вважались 3 основні складові : міцність, користь, краса.

Рис.5.3.Кладка з каменю

Рис. 5.4. Стіну давньоримського берегового форту у замку Бург, Норфолк, Велика Британія, де видно чергування рядів кременю та цегли.

Будівельні матеріали, будівництво. Основний маиеріал будівництва – камінь. Зручний при обробці м’який туф, твердий вапняк – травертин. В стінах використовували пустотілі цегляні блоки (випалену) різних розмірів.

Римляни удосконалили будівельну кладку – розробили «нормальну кладку» з блоків у формі паралелепіпедів, середньої форми 600х600х1200 мм, рис.5.3, та рис.5.4.

Розвиток римського бетону почався з використання вапняного розчину в бутовій кладці. Відмінність в тому, що замість піску використовували вулканічні піски (пуцолани, за місцем видобутку). 

Він мав швидке твердіння та водо непроникливість, використовували для фундаментів. Бетонні стіни облицьовували: камінь неправильної форми – інцерт, квадратний камінь по діагоналі - ретикулат, випаленою цеглою, змішана кладка – випалена цегла з прошарками природного каменю. Бетонними склепіннями в І ст.н.е. почали перекривати приміщення. 

Римляни використовували такі типи склепінчастих покриттів, рис.5.5:

• циліндричні склепіння, які спирались на дві поздовжні товсті стіни приміщень з прямокутними планами, рис.5.6;
  
• хрестові склепіння, якими перекривались приміщення переважно з квадратними планами. В таких склепіннях тиск передавався в кутах, що давало можливість влаштовувати в стінах приміщень великі віконні та дверні прорізи. При перекритті такими склепіннями коридорів і великих довгих залів, в бокових стінах яких необхідно було влаштувати прорізи, приміщення поділялись у плані на квадрати, в кутах мурували стовпи і перекривали хрестовими склепіннями, рис.5.7;
  
• купол використовували для покриттів круглих приміщень, а напівкуполами перекривали всі напівкруглі виступи, рис.5.8.
  

Рис.5.6 Циліндричне склепіння. Палацо Веккіо, Флоренція.

Рис.5.7.Хрестове склепіння.

Особливістю римських бетонних склепінь стало їх армування цегляними каркасами. Випалена цегла у вигляді аркових ребер стала важливим компонентом більшості склепінчастих покриттів будівель в імператорський період. В циліндричних склепіннях по дерев’яних кружалах мурувались паралельні цегляні арки, в хрестових - діагональні ребра і крайові найбільш напружені ділянки, в куполах - ребра і кільця. Армування склепінчастих покриттів римських споруд цегляними каркасами укріплювало їх найбільш напружені ділянки, забезпечувало більш рівномірний розподіл зусиль, запобігало нерівномірним усадкам бетону і утворенню тріщин, покращувало їх міцність при сейсмічних впливах. Для полегшення склепінь і куполів використовувалась легка пемза і керамічні посудини, які вводили в кладку. Вони слугували також резонаторами.

Рис.5.8. Пантеон у Римі ІІ ст. н.е.

Значного розвитку в римську епоху набули дерев’яні конструкції. Бетонна техніка потребувала використання опалубки, іноді у вигляді складних дерев’яних стрижньових конструкцій. Залізо використовувалось у вигляді скоб, штирів, хомутів, затяжок та інших елементів скріплювання.

Високої досконалості римляни досягли в техніці оздоблювальних робіт. При будівництві великих громадських будівель спочатку зводились основні несучі конструкції - стіни, склепіння, покриття, а потім їх облицьовували з боку фасадів, а всередині - різноманітними видами мармуру, алебастру, порфіру та яшмою. Плити облицювання зв’язували з несучими конструкціями товстим шаром розчину і залізними або бронзовими скобами. Для оздоблення внутрішніх інтер’єрів приміщень використовували спеціальну штукатурку «орus аІЬаrіит», до якої додавали порошок мармуру (дрібно товчений мармур), а верхній шар шліфували. На таку штука турку наносили живопис чотирьох видів: фрескову, темперну, лакову або воскову.