Тема 7. Ранньохристиянська та романська архітектура і будівництво.

Романською архітектурою називають об’єкти архітектури, збудовані на території Західної Римської імперії, що розпалася у другій половині V ст. на окремі держави під натиском східних народів, яких римляни називали «варварами». Це умовна назва архітектурного стилю, що була прийнята в середині XIX ст., для характеристики будівництва часів раннього середньовіччя. З кінця IV ст. розпочалось інтенсивне переселення народів Монголії, Південного Сибіру, Поволжя на захід, відоме під назвою «велике переселення народів», яке продовжувалося з інтервалами до VIII ст. Вандали, готи, гуни та інші вторгалися на територію Західної Римської імперії, руйнуючи адміністративний і господарський устрій, а місцеве населення надавало їм підтримку.

Тоді на території Західної Європи утворився ряд недовговічних «варварських королівств». Але від панування Риму залишилися : панівною мовою залишалася латина, у юридичній галузі дотримувалися Римського права, релігією було християнство. Тому культуру, яка склалася в часи середньовіччя на територіях сучасних Італії, Іспанії, Франції, Німеччини, Голландії, умовно називають романською від слова Rоmа - Рим.

Цей історичний період тягнувся близько 800 років - з кінця V ст. до XIII ст. Історія романської архітектури поділяється на два нерівновеликих часових відрізки:

• протороманський або раннього середньовіччя з кінця V ст. по X ст.;
  
• розвинутий романський або пізнього середньовіччя - XI - XIII ст.
  

Рис.7.11. Плани храмів раннього середньовіччя.

Період раннього середньовіччя на території Західної Європи характеризується поступовою деградацією Римської імперії та її культури. Після спалення Рима вестготами на чолі з Аларіхом у 410 р., що зберіг культуру і традиції Риму стає Східна Римська імперія зі столицею в Константинополі. На території Західної Європи відбувається процес, який Європа вже переживала кілька разів з часів Стародавньої Греції - знову змінюється етнічний склад населення колишньої імперії. Масові переселення варварів, які були названі «великим переселенням народів» призвели до постійного перерозподілу захоплених територій, а безперервний приплив нових племен затягнув цей період на сотні років.

Рис.7.12.. Романський стиль: 1 – вхідний портал; 2 – центральний неф; 3 – бокові нефи; 4 – трансепт; 5 – купол; 6 – хор; 7 – обхід; 8 – капелли.

Культура воїнів-кочівників зіткнулася з недосяжними для розуміння варварів зразками культури і мистецтва Пізньої Римської імперії. Представники римської культури поступово асимілювалися в нову для них соціальну та культурну традицію. Складність і різноманіття римських досягнень в різних галузях знань були втрачені. Однак багато представників влади новостворених земель і королівств намагалися навчати своїх нащадків у освічених романців - тієї частини населення Європи, що все ще зберігала залишки культурної традиції Риму. Головною скарбницею римських трактатів і знань стали монастирські бібліотеки християнської церкви, завдяки яким дійшли до нас багато творів античних авторів. Надзвичайно активний проповідницький рух християнської церкви західної Європи об’єднав у єдиний духовний простір майже всю територію колишньої Західної Римської імперії. Вона також стала наступником інтелектуальної традиції деяких філософських шкіл пізнього Риму. На основі цієї спадщини народився богословський потенціал західного християнства.

У часи раннього середньовіччя споруджували, в основному, дерев’яні укріплення і житло, про які дають уявлення тільки роботи археологів. Сільське населення, яке складало більше 90% населення Європи, переважно займалось скотарством та землеробством і жило у досить великих поселеннях. Досліджене археологами поселення Берхорст у Німеччині, займало прямокутну територію площею близько 4 га і включало близько 50 великих будинків. Це були видовжені у плані каркасні дерев’яні будинки з розмірами у плані близько 5 х 25 м. Зовнішні стіни виконувалися у вигляді плетіння з хмизу, обмазаного глиною. У таких будівлях під одним дахом знаходилися житло, стійла, тік, комори, зберігали сіно і продукти землеробства; вхід знаходився на одній з поздовжніх сторін, проти входу розміщувалося вогнище - біля якого і жили люди.

Окрім подібних каркасних житлових будинків, які були переважаючими, існували, круглі, квадратні, підковоподібні. Зрубні будинки з колод зводили тільки слов’янські племена, які займали східну Європу, в тому числі частину Німеччини.

Муровані споруди - оборонні укріплення, замки будували у невеликій кількості. Будівництво з каменю велося, головним чином, не в містах, а у сільській міс- цевості, де основними забудовниками були монастирі, які з часом покрили усю територію західної частини Європи монастирськими будівелями. Але посгійні війни і низька якость будівельних робіт призвела до швидкого руйнування. Тільки у X ст., коли життя нормалізувалося, збільшилися об’єми і поліпшилась якість мурованого будівництва.

Основними, найважливішими об’єктами будівництва раннього середньовіччя були оборонні комплекси - замки, укріпленні міста, монастирі-фортеці. Розташовували замки у важкодоступних місцях - у горах, на островах, високих берегах річок . Звідки було зручно нападати на ворогів або витримувати облогу. При будівництві замків не переймалися ніякими естетичними міркуваннями.

Структура замків склалася у середині XI ст. Основними їх елементами були дерев’яні стіни, а з XI ст. це товсті стіни муровані з необробленого каменю або цегли з оборонними настилами та баштами, перед ними влаштовували глибокий рів, по можливості заповнений водою. Під захистом стін розміщували житлові будинки феодала з родиною, житло прислуги і війська, там також були палацова церква або каплиця та найвища оборонна башта - донжон. Найстаріший донжон, що зберігся, знаходиться в м. Лоше у Франції (кінець X ст.) рис. 7.13. 

Це примітивна прямокутна чотириярусна башта з вузькими вікнами-бійницями, вхід зроблений на рівні другого поверху, потрапляли до нього по приставній драбині. З XI ст. донжони будували круглими у плані, які були більше пристосовані для оборони під час воєнних дій, а житло феодалів, за наявності надійних зовнішніх стін, розміщували не в донжонах, а в окремих будинках-палацах з парадними залами. У замках обов’язково влаштовували автономну систему водопостачання.

Рис. 7.13. Башта Донжон у Ліллебонні (Франція).

Рис.7.14. Замок Тамплієрів на Закарпатті. (с.Середнє)

На території Закарпаття в с. Середнєв за результатами розкопок проведених 2008 році було виявлено донджон – замок Тамплієрів (рис.7.14). Найпоширеніша версія відносить будівлю замка до 13 або навіть 12 століття. Замок складався з центральної будови – вежі-донжона, оточеної декількома лініями зміцнень: кам'яними стінами, а також земляними валами й ровами. У центральній частині замчища був улаштований бруківкою двір, посередині якого піднімався прямокутний у плані масивний донжон (розміри 18,6 х 16,5 метрів). Колись вежа мала 3 яруси, а її висота могла досягати 20 метрів Матеріалом для його будівлі бутовий камінь, скріплений вапняним розчином зі значним додаванням цемянки. Лицьову поверхню вежі становлять дрібні відшліфовані камені. Кути донжона укріплені тесаними білокамінними блоками. Стіни вежі мають товщину – 2,5 – 3 метра.

Інший донжон – Кременецька вежа, збудована 1270-80 рр., за наказом волинського князя Володимира Васильковича, служила донжоном Кам’янецького граду — форпосту Волинського князівства на кордоні з литовцями. Висота — 30 м. У плані кругла, зовнішній діаметр — 13,5 м. Ділиться на п’ять ярусів-поверхів. Вежа унікальна тим, що збудована з червоної цегли, адже саме цегляна кладка у Європі появляється лише з XIV ст. на території Молдавії. Вежа мала скляні вікна з готичними вітражами, адже у цій фортеці проживав комендант фортеці.

Архітектура та будівництво замків відзначалася суворою простотою та відсутністю будь- яких декоративних елементів на будівлях. Масивні стіни і башти з вузькими вікна- ми-бійницями створювали враження неприступності й міцності. Характерним прикладом є замок Вартсбург (рис.7.15), заснований у 1067 р. в Німеччині (зараз м. Ейзенах) як важливий
стратегічний об’єкт, що підтверджує його штурм у 1080 р. військами Генріха IV. У 1131 р. За правління Людовіка II замок перебудували на кам’яний і перетворили на палац, який зберігся до наших днів і в 1999 р. внесений до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Структура романських замків збереглись і у пізніші часи - подібні замки продовжували будувати по всій Європі (у тому числі й в Україні) в XIV - XV ст.

Рис. 7.15. Замок Вартсбург, Німеччина.

Міста-фортеці раннього середньовіччя налічували від однієї до п’яти тисяч жителів. Вони були оточені захисними поясами стін з баштами і ровами. У більшості випадків пересічні міста мали дубові стіни-частоколи, встановлені на земляних валах; оборонні башти були найчастіше теж дерев’яними. Пізніше їх мурували з дикого каменю, а в місцевостях, де були
відсутні поклади каменю, - з цегли. Тільки великі міста-столиці мали муровані оборонні стіни. У центрі міст обов’язково знаходилась торгова площа і міський собор. Територія житлової забудови обмежувалася стінами, тому житлові будинки, які були дерев’яними, споруджували багатоповерховими каркасними висотою до шести поверхів, впритул один до
одного. Приклад міста-фортеці є Краків у Польщі. У 1241 р. було зруйноване татарами, а у 1285 р. почалось укріплення міста, що тривало до ХІVст.

На початку середньовіччя для мурованого будівництва використовували елементи зруйнованих часом, а то й спеціально розібраних будівель часів Римської імперії. У будівлях ранньороманської доби часто зустрічаються колони, карнизи, східці та інші конструкції зі старих будівель. До X ст. для мурування використовували місцевий вапняк або пісковик, що мали нестабільну міцність та водостійкість. Камінь-плитняк кололи дерев’яними клинами. На
півдні Франції застосовували різні вулканічні туфи, а в Італії використовували місцевий сіруватий мармур не тільки для облицювання, а й для кладки стін. Мурування з цегли велося в Німеччині, Голландії, північній Франції та інших територіях, де не було придатного для будівництва каменю. Для кладки використовували вапняний розчин. Доріг практично не було, тому камінь на будівельні майданчики транспортували переважно річками, для цього іноді влаштовували канали. У VI - IX ст. майже повсюди була прийнята тришарова конструкція стін - зовнішні поверхні виконували з тесаного каменю або цегли,
забутовування між ними робили з необроблених каменів, залитих вапняним розчином з домішками гравію (рис.7.16). При муруванні стін камені однакової висоти підбирали тільки в межах одного ряду. В період з VI ст. по X ст. покриття храмів здебільшого робили по дерев’яних фермах та балках. Пізніше, в зв’язку з постійним руйнуванням покриттів під час пожеж, почали влаштовувати муровані склепіння з каменю, роблячи це як при споруджені нових, так і при реконструкції старих храмів.

У XI ст. основним матеріалом для мурування був тесаний камінь. Розміри кам’яних блоків приймалися 60...75 х 40...50 х 35...40 см. Сталеві інструменти давали можливість обробляти базальт і граніти, які мають високу міцність, несучі колони у храмах виконували малого діаметру - деякі 200 мм і навіть менше. З XI ст. здебільшого використовували вапняний розчин низької якості - вапняк випалювали нерівномірно в купах, до складу розчину потрапляв брудний пісок, дрібний гравій, глина і органіка. В Італії для отримання вапна іноді обпалювали мармурові конструктивні елементи з руїн античних будівель. 

Горизонтальні шви в кладці робили товщиною 30...40 мм, що забезпечувало більш рівномірний розподіл навантажень у масиві стіни. Для несучих конструкції покриттів і перекриттів використовували переважно дуб, рівні дерева відбирали у лісі та рубали їх взимку, по кілька років сушили під навісами. Конструкції з такої деревини дуже довговічні, у
деяких будівлях вони збереглися до нашого часу.

Рис. 7.16. Мурування з каменю.