Тема 4. ІНВЕСТИЦІЇ У ЗАСОБИ ВИРОБНИЦТВА

Найпоширенішим об'єктом інвестування є основний капітал, до яких належать: земельні ділянки; капітальні витрати на поліпшення землі; будови; машини та обладнання; транспортні засоби; інструменти; приладдя; робоча та продуктивна худоба; багаторічні насадження та інші основні засоби.

Основні виробничі фонди інвестиційної сфери поділяються на фонди будівельного та виробничого призначення. До фондів будівельного призначення відносять: будівельні машини та механізми, обладнання силове та виробниче, транспортні засоби всіх видів, виробничі будівлі та споруди, інші основні фонди, до яких включають інструменти, контрольно-вимірювальні пристрої, господарський інвентар терміном служби понад одного року, незалежно від вартості.

До фондів виробничого призначення відносять: машини, обладнання, передавальні пристрої, транспортні засоби, виробничий інвентар, Інструменти строком служби понад одного року, будівлі, споруди підсобних і допоміжних виробництв, виділених на самостійний промисловий баланс, які входять до складу підприємств, організацій та фірм інвестиційної сфери.

Окрім постійно діючих засобів праці в будівництві використо­вуються й тимчасові будівлі та споруди, які зводяться лише на певний період виконання робіт на об'єктах будівництва. З них одна частина — інвентарні збірно-розбірні та пересувні — використовується при будівництві кількох об'єктів і враховується у складі основного виробничого фондів, друга — не титульні тимчасові будівлі та споруди — не враховується у складі основного виробничого фондів, вони створюються за рахунок накладних витрат будівельних організацій.

Іноді будівельні організації у своїй виробничо-господарській діяльності тимчасово використовують основні виробничий фонди замовників та інших організацій. Найчастіше такими є побудовані в першу чергу склади, мережі водо- та електропостачання, будівлі обслуговуючого призначення, які використовуються будівельними організаціями до введення їх у постійну

експлуатацію.

Поліпшення використання основного виробничого фондів і передусім будівельних машин і механізмів — великий резерв підвищення ефективності реальних інвестицій. Загальними показниками ефективності є коефіцієнт загальної економічної ефекти­вності використання основного виробничого фондів і показник фондовіддачі. Останній являє собою відношення обсягу будівельно-монтажних робіт, планованого або виконаного, за їх кошторисною вартістю до середньорічної вартості основних виробничих фондів.

Приріст обсягу будівельно-монтажних робіт може бути досягнутий як за рахунок зростання основних виробничих фондів, так і за рахунок поліпшення їх використання. У першому випадку

∆О_з.ф.=(Ф_ср.пл..- Ф_ср.зв)*Ф_від.зв.

у другому —

∆О_п.в.ф.= Ф_ср.пл. (Ф_від.пл.-Ф_від.зв)

де Ф_ср.пл. і Ф_ср.зв - середньорічна вартість фондів відповідно у плановому і звітному періодах;

Ф_від.пл і Ф_від.зв — фондовіддача відповідно у плановому і звітному періодах. При помісячному обліку введення (вибуття) фондів їх середньорічна величина визначається за формулою:

Ф= Ф_п р + ΣФ_пТ₁ - Σ Ф_в Т₂

де Ф_п р — вартість основних фондів на початок року;

Ф_п — вартість фондів, що надійшли у відповідному місяці року;

Ф_в — вартість фондів, що вибули протягом року;

Т₁ — число місяців знаходження фондів в експлуатації до кінця року;

Т₂ — число місяців, що залишилися до кінця року після вибуття фондів.

Ці показники використовуються для визначення потреби в ре­альних інвестиціях на оновлення основних виробничих фондів.

Структура основного виробничого фондів інвестиційної сфери складається під впливом низки техніко-економічних особливостей будівельного виробництва, технічного прогресу в будівництві, характеру та структури робіт що виконуються, а також місцезнаходження будівельних організацій та ступеня концентрації будівельного виробництва. Однією з особливостей структури основного виробничого фондів є високий рівень (порівняно з промисловістю) активної частини фондів — 65—70 %.

Характер структури фондів та її зміни у відносно короткі строки суттєво впливають на використання фондів.

Вкладаючи кошти в основні фонди, інвестор повинен оцінити їх за повною первісною вартістю або за відновною вартістю.

Первісною оцінкою основних фондів є вартість їх придбання чи створення, тобто оплачена сума грошових коштів чи їх еквівалентів, або справедлива вартість іншої форми компенсації наданої для одержання активу на момент його придбання чи створення. Первісна вартість будівель і споруд визначається за їхньою кошторисною вартістю на момент уведення до експлуатації. Оцінка основних фондів за первісною вартістю, яка відображується в бухгалтерському балансі підприємства, називається первісною балансовою вартістю основних фондів.

Оцінка за вартістю основних фондів (з урахуванням індексації") встановлюється Міністерством економіки і Міністерством фінансів разом із Фондом державного майна України. Вона здійснюється щорічно після звітного року станом на 1 січня наступного року. З переходом на нові стандарти бухгалтерського обліку П(С)БУ-7 кожне підприємство має право здійснювати переоцінку основних активів за справедливою вартістю, але тільки тих, по яких існує активний ринок. Реально найти такий ринок сьогодні неможливо, бо активним він стане лише тоді, коли у будь-який час на ньому можна буде знайти заінтересованих продавців і по­купців, а інформація щодо цін стане загальною.

П(С)БУ-7 передбачає, що підприємство переоцінює об'єкт основних коштів, якщо їхня залишкова вартість більш як на 10% відрізняється від справедливої вартості на дату балансу. Це означає, що кожного кварталу перед складанням балансу необхідно визначати справедливу вартість кожного об'єкта основних кош­тів і, відповідно до п. 1 П(С)БУ-7, порівнювати її із залишковою вартістю по кожному об'єкту, а потім за потреби проводити переоцінку, утворивши комісію і здійснивши інвентаризацію. Отже, щоквартальна інвентаризація є обов'язковою.

Переоцінка здійснюється практично в кілька етапів:

— визначення справедливої вартості активу, яка буде прийнята за нову залишкову вартість;

— визначення величини дооцінки або уцінки за залишковою вартістю у вигляді різниці між справедливою вартістю та залишковою;

— визначення індексу переоцінки;

— визначення переоціненої первісної вартості необоротного активу;

— визначення величини дооцінки або уцінки початкової вартості;

— визначення величини дооцінки або уцінки за зносом як різниці між величиною дооцінки (уцінки) за первісною вартістю та залишковою вартістю;

— складання бухгалтерських записів після порівняння сум попередніх дооцінок та уцінок.

При цьому справедливою вартістю є нова залишкова, а не первісна вартість, що досить незвично для бухгалтера. До введення П(С)БУ-7 при проведенні переоцінок спочатку визначалася нова первісна вартість, нині ж акценти змістилися. Стали іншими послідовність і зміст переоцінки, що свідчить про зміну методології бухгалтерського обліку.

Залишкова вартість — це первісна або відновна вартість основних засобів, зменшена на частку, вже перенесену на готовий продукт, тобто залишкова вартість менша за первісну (відновну) на величину зносу. Залишкова вартість є балансовою вартістю основних засобів Процес зносу і поступового перенесення вартості основних засобів на виготовлений продукт є амортизацією. Вивчення питань амортизації основних виробничого капіталу має важливе значення для дослідження проблем відтворення їхньої активної частини, прискорення оборотності машин та обладнання з метою створення в Україні дієвих важелів фінансового впливу держави на сферу управління технічним розвитком, переозброєнням і реконструкцією основних структурних ланок економіки країни.

За рахунок амортизаційних відрахувань фінансуються витрати:

— на придбання основних засобів і нематеріальних активів для власного виробничого призначення, у тому числі на самостійне виготовлення основних засобів для власних виробничих потреб (включно з витратами на виплату заробітної плати працівникам, які були зайняті на виготовленні таких основних засобів);

— на здійснення всіх видів ремонту, реконструкції, модернізації та інших способів поліпшення основних засобів.

Методи нарахування амортизації, або розподіл вартості основних фондів за роками їх служби у певному системному по­рядку, можна розділити на три основні групи:

— методи нормального нарахування амортизації;

— методи прискореного нарахування амортизації;

— методи уповільненого нарахування амортизації.

Перші передбачають нарахування амортизації залежно від строку нормальної експлуатації об'єкта основних коштів, як правило, рівномірно, виходячи з первісної вартості цього об'єкта. Другі базуються на прискоренні амортизаційного процесу виходячи з різних систем прискорення на основі залишкової вартості. Треті передбачають уповільнення процесу нарахування амортизації, що збільшує строк використання об'єкта. Як правило, перелік можливих конкретних методів нарахування амортизації регулюється державою, але кожне підприємство вибирає з переліку ті методи, які економічно доцільні саме для нього.

З 01.07.2000 р. в Україні проводиться амортизаційна реформа, тобто змінюється порядок нарахування амортизаційних відрахувань.

Згідно з Положенням (стандартами) бухгалтерського обліку-7 «Основні фонди» об'єктом нарахування амортизації є основні за­соби (крім землі), але нарахування амортизації здійснюється протягом строку корисного використання (експлуатації*) об'єкта, який встановлюється підприємством при зарахуванні його на баланс і призупиняється на період його реконструкції, модернізації, добудови, дообладнання або консервації. При визначенні строку корисного використання (експлуатації") об'єкта необхідно врахувати: —очікуване використання об'єкта підприємством з урахуванням його потужності;

— передбачений фізичний та моральний знос;

— правові та інші обмеження відносно термінів використання об'єкта тощо;

— строк корисного використання (експлуатації) об'єкта основних засобів, який передбачається у разі зміни очікуваних економічних вигод від його використання.

Амортизація об'єкта основних засобів нараховується щомісяця, виходячи з нового строку корисного використання, починаючи з місяця, наступного за місяцем зміни строку корисного використання. Це означає, що нарахування амортизації починається з місяця, наступного за місяцем, в якому об'єкт основних засобів став корисним для використання, й припиняється, починаючи з місяця, наступного за місяцем вибуття об'єкта основних засобів.

Суму нарахувань амортизації всі підприємства відображують збільшенням суми витрат підприємства та зносу необоротних активів.

Застосовуються такі методи нарахування амортизаційних відрахувань: прямолінійний, зменшення залишкової вартості, прискореного зменшення залишкової вартості, кумулятивний, виробничий.

Метод амортизації обирається підприємством самостійно з урахуванням очікуваного способу одержання економічних вигод від його використання й переглядається у разі зміни очікуваного способу одержання економічних вигод від його використання. Нарахування амортизації за новим методом починається з місяця, наступного за місяцем прийняття рішення про зміну методу амортизації, але й воно проводиться щомісячно. Підприємство з сезонним характером виробництва річну суму амортизації нараховує протягом періоду роботи підприємства у звітному році.