ТЕМА 3. РОЗВИТОК НАУКИ УПРАВЛІННЯ. ЗАКОНИ, ЗАКОНОМІРНОСТІ ТА ПРИНЦИПИ МЕНЕДЖМЕНТУ.

У процесі розвитку менеджменту сформувалися певні норми управління організаціями – закони, закономірності та принципи. Їх інтегрування є стрижнем науки про управління. Закони – суттєві, усталені, повторювані відношення між явищами у природі й суспільстві. Умовно ці закони можна поділити на три групи:

–  закони матеріального світу (фізичні, хімічні, біологічні тощо);

–  закони суспільного життя (історичні, економічні тощо);

–  філософські закони, тобто ті, які діють та управляють і матеріальним світом, і суспільним життям (заперечення заперечення; єдності й боротьби протилежностей, переходу кількості в якість).

На управління виробництвом впливають економічні закони, закони соціології, кібернетики тощо. Закони менеджменту мають економічний зміст. Економічні закони виявляються при формуванні механізму і методів управління, а також у результатах діяльності колективу організації.

Основою створення і функціонування організації виступають закони менеджменту. Вони об’єктивні, а їхня дія виявляється тільки в діяльності людини. Закони та закономірності менеджменту відображають об’єктивні й достатньо стійкі зв’язки та взаємодії елементів системи в просторі (в структурах) й у часі (процесах, явищах).

В управлінській діяльності керуються такими основними законами менеджменту:

–  закон відповідності системи цілям діяльності організації – ефективна спільна діяльність людей в організації можлива лише за наявності загальної мети;

–  закон спеціалізації управління організаціями – передбачає розподіл управлінської діяльності на засадах застосування конкретних функцій менеджменту і таких категорій, як повноваження, компетентність, відповідальність тощо;

–  закон інтеграції управління організаціями – спрямований на досягнення єдності: зусиль усіх підрозділів організації; усіх служб працівників для виконання завдань організації через застосування: правил, процедур, ієрархії управління, стилів керівництва;

–  закон економії часу в управлінні – спрямований на підвищення ефективності управлінської праці, зменшення трудомісткості через упровадження передових методів і прийомів праці;

–  закон оптимального поєднання централізації і децентралізації управління – покликаний сформувати оптимальний рівень делегування вищим керівництвом нижчим рівням своїх повноважень з метою досягнення високих результатів і сприятливого психологічного клімату в організації;

–  закон демократизації управління – акцентує увагу на участі працівників в управлінських процесах, забезпеченні двостороннього спілкування, розвитку особистих і професійних якостей підлеглих тощо;

–  закон відповідності організації системи зовнішнього середовища – організація повинна мати потенціал, який здатний забезпечити її розвиток під впливом різного роду непередбачуваних факторів зовнішнього середовища;

–  закон інерції системи – організації, здатні до збереження свого стану і підвищення міри своєї інерції, приводять себе у відповідність з умовами зовнішнього середовища. Таким чином, дієвість закону інерції забезпечує організації стан постійного удосконалювання;

–  закон пропорційного і безперервного розвитку та удосконалення системи управління – передбачає послідовну (постійну) еволюцію всіх управлінських систем і підсистем організації;

–  закон синергії стверджує, що існує таке поєднання елементів управління, яке забезпечує отримання результату більшого за сумарний результат виокремленого функціонування цих елементів;

Об'єктивні, стійкі, загальні та повторювальні зв'язки між явищами, процесами, категоріями менеджменту є закономірностями менеджменту.

Закономірність – первинна стадія формулювання закону або частковий вияв його дії. Закономірності в управлінні виробництвом можна розподілити на дві групи: загальні, що характеризують процес управління в цілому, та локальні, які виявляються в окремих елементах системи управління (в методиці прийняття управлінських рішень, в окремих функціях управління тощо). Відповідно до цього в менеджменті виділяють такі закономірності:

–  «єдність системи управління виробництвом» означає стійкість внутрішніх зв'язків системи під час зміни стану зовнішнього середовища (єдність принципів управління, організаційних форм, основних функцій управління, методів управління, процесу управління та єдність системи управління);

–  «пропорційність виробництва й управління» – пропорційність визначається як співвідношення розвитку основного та допоміжного виробництва, а також і тим, наскільки повно обслуговується нове виробництво, щоб із мінімальними затратами надати необхідну суспільну продукцію;

–  «централізація і децентралізація управління» – покликана сформувати оптимальний рівень делегування вищим керівництвом нижчим рівням своїх повноважень з метою досягнення високих результатів і сприятливого психологічного клімату в організації;

–  «співвідношення та адекватність систем керуючої та тієї, якою керують» – під співвідношенням слід розуміти відповідність управляючої системи тій, якою управляють. Співвідношення суб'єкта та об'єкта управління змінюється під виливом різних чинників. Найважливішими з них є організаційні та економічні тощо.

Принцип (від лат. — початок, основа) – основні правила поведінки, діяльності, протікання процесу, структурування процесу. Принцип взагалі визначається як правило, яким слід керуватися в процесі управління організацією (підприємством). Сукупність правил, норм поведінки, установок, що, на відміну від законів, створюються людьми, є основою принципів менеджменту. Принципи постійні і мають обов'язковий характер.

Загальні принципи менеджменту мають відповідати таким вимогам : визначати загальні положення, властиві організаціям різних типів і видів; відповідати законам розвитку природи, суспільства і бізнесу; об’єктивно відображати сутність явищ і реальних процесів управління організацією; бути визнаними суспільством.

Принципи раціонального управління вперше було сформульовано основоположниками наукового менеджменту – Ф. Тейлором, Г. Емерсоном, А. Файолем.

Усі описані у вітчизняній та зарубіжній літературі принципи менеджменту можна поділити на загальні, дія яких поширюється на всі організації і всю систему управління, і особливі (часткові), тобто ті, які стосуються тільки окремих частин, елементів системи управління.

До сучасних загальних принципів менеджменту відносяться:

–  принцип оптимального поєднання матеріального і морального стимулювання праці – оптимальне поєднання матеріальних стимулів (заробітна плата, премії тощо) та нематеріальних (схвалення колективу, суспільства тощо);

–  науковий підхід до управління – передбачає здійснення управління на основі використання кращих досягнень у галузі менеджменту державами з високо розвинутою ринковою економікою;

–  принцип поєднання прав, обов’язків і відповідальності – кожен працівник в організації наділяється конкретними правами, несе відповідальність за виконання покладених на нього обов’язків;

–  принцип приватної автономії і свободи – свобода виробничої, господарської діяльності;

–  принцип економічності – формує засади функціонування щодо збалансованості витрат, надходжень, забезпечує розвиток бюджетних відносин;

–  принцип оптимальності – вимагає вибору найкращого варіанта рішення, побудови організаційної структури, дотримання оптимального співвідношення між результатом і затратами тощо;

–  принцип постійного вдосконалення процесів і методів менеджменту – процеси і методи менеджменту, які доводили свою ефективність на певному етапі роботи, можуть виявитися недостатніми на іншому етапі, тому їх необхідно постійно вдосконалювати;

–  принцип плановості – планування визначає мету підприємства, стратегії, строки та інше планування необхідне на усіх етапах діяльності сучасного підприємства;

–  принцип демократизації управління – передбачає участь в управлінні організацією всіх її працівників;

–  корпоративний дух персоналу – передбачає наявність і розвиток у психології, свідомості персоналу, почуття господаря свого підприємства, виробництва, товару, що вробляється чи послуги, що надається споживачам;

–  цілеспрямованість – будь-яка діяльність в організації має спрямовуватися на досягнення конкретних виробничо-господарських цілей;

–  урахування потреб та інтересів – покликаний задовольнити потреби та інтереси персоналу для досягнення цілей організації на засадах застосування мотивування;

–  ієрархічність – передбачає розташування управлінських посад в організаційній структурі від найнижчого рівня управління до найвищого;

–  взаємозалежність – передбачає взаємозалежність факторів внутрішнього та зовнішнього середовищ організації та викликають відповідну реакції з її боку.

Організаційні принципи менеджменту – охоплюють сукупність правил і норм, які регулюють внутрішні взаємини між керуючою та керованою системами, а також в середні керуючої:

1. Принцип функціональної дефініції – передбачає необхідність формулювання очікуваних від керуючого чи виробничого підрозділу результатів, напрямів їх діяльності і делегованих організаційних повноважень, усвідомлення посадових та інформаційних взаємозв’язків з іншими підрозділами; це активізує роль підрозділів у досягненні цілей організації.

2. Скалярний (безумовної відповідальності) принцип – передбачає запровадження ланцюжка прямих посадових відносин керівників і підлеглих у масштабах організації.

3. Принцип рівня повноважень – суть його полягає у тому, що для збереження ефективності делегування повноважень необхідно, щоб співробітники приймали всі рішення у межах своїх повноважень, не переадресовували їх на вищі організаційні рівні, а на розгляд керівництва передавали вирішення лише тих питань, які не належать їх компетенції.

4. Принцип єдиноначальності – передбачає повний взаємозв’язок підлеглого з керівником.

5. Принцип безумовної відповідальності – відповідальність є обов’язком і не може делегуватися.

6. Принцип делегування повноважень – повноваження, делеговані окремим керівникам, повинні бути достатніми для того, щоб забезпечити можливість отримання очікуваних результатів.

7. Принцип діапазону управління – для кожної управлінської посади існує гранична кількість співробітників, якими можна ефективно керувати одна людина, але ця кількість може змінюватись залежно від часу, ситуації та ін.

8. Принцип прямого керівництва – суть принципу полягає у тому, що чим менш опосередковані особисті контакти керівника з підлеглими, тим ефективнішим є керівництво.

9. Принцип відповідності завдань – завдання окремих осіб і структур організації повинні взаємно доповнювати одне одного, формуючи систему цілей організації.

Між розглянутими принципами існує тісний взаємозв'язок. Жоден з принципів не існує сам по собі, але кожен із них підтримує і зміцнює решту, водночас підтримуючись і зміцнюючись ними (спрацьовує так званий синергетичний ефект). У практиці менеджменту конкретної організації можуть виявляти себе й інші принципи. У такий спосіб формується індивідуальна система принципів організації, яка забезпечує високі результати їх діяльності.