Тема 5. Інституційні чинники розвитку національної економіки

Можна виділити такі головні сегменти інституційного середовища:

1. рнкова конкуренція;
2. інститут приватної власності;
3. підприємництво.

Однією з проблем економіки Україні є відсутність інституційного соціально-економічного порядку, який залежить від формальних правил поведінки і моральної свідомості учасників ринку. Встановлених правил необхідно дотримуватись кожному учаснику ринкової гри і вони є частиною ментальності та культурною складовою нації. За недотримання цих правил відбувається тотальне порушення контрактних угод і значні трансакційні витрати.

Ключовим сегментом інституційного середовища є інститут приватної власності. За Дж. Хіксом, основною потребою, яка характерна для ринкової економіки, є потреба у захисті власності, її потрібно розуміти не стільки як захист власності від насильства, скільки як необхідність чіткого визначення прав власності. Взагалі до права власності, яке є одним з ринкових інститутів, відносять:

>                   право на володіння ресурсом, яке виключає доступ до нього інших і дає можливість здійснювати виключний контроль;

>                   право використання, тобто особисте користування ресурсом;

>                   право розпорядження – можливість особисто приймати рішення: яким чином використовувати ресурс;

>                   право на прибуток від застосування ресурсу;

>                   право на залишкову вартість, що дозволяє споживати, змінювати або знищувати ресурс;

>                   право на передачу усіх повноважень щодо використання ресурсу.

Якщо ж зазначені вище права не встановлені, незадовільно захищені, то головною проблемою конфліктів будуть ті активи, специфікації яких раніше не існувало. Такий умовивід, що випливає з теореми Р. Коуза, можна повністю віднести до економік, які трансформуються. Першочерговим завданням для країн Східної Європи, як вказував Д. Норт, є передача державної власності у приватні руки, щоб забезпечити стимули для економічного розвитку. При цьому слід зважити на таке: щоб передача (специфікація) прав власності була ефективною, потрібно визначити самі права та визнати необхідність значних витрат. Трансакційні витрати на передачу прав власності складаються частково з ринкових витрат (наприклад, юридичного збору), частково – з витрат на збирання інформації про ресурс, а також з витрат, які підпадають під категорію неофіційних обмежень – рівня злочинності у регіоні, місцевих звичаїв, етичних норм.

Враховуючи те, що в Україні все більше здійснюється угод, пов'язаних з присвоєнням - відчуженням прав власності (наприклад, на ринку нерухомості), необхідно визначити причини, які заважають розвиватися механізму специфікації і захисту прав власності, встановити його перспективи в умовах трансформації економіки. Шлях до ефективного розв'язання цих проблем залежить від формування ефективного законодавства, яке вимагає також відповідних трансакційних витрат на утримання судів, арбітражу, інституту судових виконавців.

Дійсно, необхідною умовою функціонування ринку у частині специфікації прав власності є єдність, системність і цілісність правового регулювання. У такому випадку можливе функціонування системи єдиного правового регулювання, що охоплює увесь діапазон встановлення правоможностей. При цьому, за всієї різноманітності інститутів у різних країнах, означені системи є подібними, а останнім часом, зважаючи на функціонування ЄС, наближаються до певного стандарту. Цей стандарт відповідає таким вимогам: соціально-ринкова спрямованість економіки, загальноприйняті у цивілізованому світі моральні цінності та визнані суспільством формальні і неформальні норми господарської поведінки. Також окремою умовою ефективності специфікації прав власності є єдність і взаємна узгодженість законів та підзаконних актів усіх рівнів.

Існують такі основні правові традиції, як: романо-германське право (для країн континентальної Європи) та загальне право (для Великобританії, США, Канади та Австралії). Головними їх відмінностями є ті, що у першому випадку норми приймаються на основі інтерпретації законів, що вже діють: конституцій, кодексів, законів тощо. Звідси, завданням суддів є пошук та застосування тієї правової норми, яка найкраще окреслює спірну ситуацію. У другому випадку головну роль відіграють традиції та попередні рішення судів за схожими питаннями і, отже, судді надається більша свобода дій, коли він може орієнтуватися не тільки на існуючі норми, але й на етичні критерії справедливості.

Закони та підзаконні акти повинні забезпечувати можливість рішення будь-якого питання специфікації прав власності у відповідності до встановлених норм. При цьому закон повинен бути конкретним, мати норми, виконання яких забезпечується відповідними правовими засобами, визначати інституції, що їх виконують і мають право видавати відповідні акти. В іншому разі, існує загроза опортуністичної поведінки та можливість вирішення питань специфікації прав власності у протиріччі із загальноприйнятими нормами. На жаль, нині в Україні спостерігається така ситуація, зокрема, у сфері реєстрації прав власності на ринку нерухомості, фондовому ринку та у приватизаційному процесі.

За оцінками відомого перуанського вченого Е.де Сото, після руйнації соціалістичної системи підприємці з постсоціалістичних республік вимушені були обрати такі ж самі моделі нелегальних прав власності, як є в країнах третього світу, наприклад, у Гаїті або Філіппінах. Особливо це стосується права на володіння, використання та продаж землі, яке є «розмитим» та не забезпечується захистом закону. Така ситуація призвела до того, що лише у 1989-1994 рр. позалегальна господарська діяльність у бувших радянських республіках виросла з 12 до 37% від сукупного обсягу виробництва.

На початку трансформаційних перетворень в Україні аналітики справедливо вважали, що інститут приватної власності має ключове значення і дійшли висновку про необхідність прискорення процесу роздержавлення і приватизації. Але приватна власність – це не лише приватизація, але й ефективний розвиток підприємництва і контрактного права, які дозволяють реалізувати переваги ринкової економіки. Тому разом із запровадженням приватної власності необхідно було створити й інші адекватні інститути. В першу чергу це відноситься до інститутів підприємництва, визначення чітких формальних правил його ведення, розвиток конкуренції тощо. Приватизація сама по собі не розв'язує зазначені проблеми. Тим більше, що за часів соціалізму у суспільстві укоренилися патерналістські цінності, соціалістичний колективізм та зрівнялівка, які стали підґрунтям для неформальних норм і правил, що суперечили ринковим інститутам.

Зміни у структурі відносин власності призвели до зміни суспільно-інституційного ладу в Україні. Разом з тим, мета полягає не у забезпеченні різноманітності форм власності як таких, а у створенні умов для ефективнішого використання підприємницького капіталу з точки зору суспільної корисності. Звідси, важливим аспектом сучасних трансформаційних процесів у сфері відносин власності є створення умов для ефективного розвитку підприємництва. Правовим фундаментом відповідних заходів повинні стати не тільки норми законів про підприємництво, але й господарське, контрактне право, спеціальні акти у сфері земельних відносин, ринку праці тощо.

Отже, однією з ключових причин невдалого розвитку трансформаційних процесів в Україні стало те, що не було створено необхідної законодавчої бази та умов для нормального функціонування і конкурентного розвитку підприємницьких структур усіх форм власності та господарювання. Не тільки специфікація прав власності, але й інструменти її гарантування впливають на ефективність функціонування економічних агентів. Гарантії, у тому числі державні, мають потужний вплив на організацію фірм та підприємницьку діяльність.

Як уже зазначалося, досконалого контракту не існує, більше того у контракті сформульовані умови для майбутнього, яке неможливо повністю передбачити, тому взаємовідносини між фірмами повинні ґрунтуватися на чесній поведінці і довірі. Згідно з поширеною в науці думкою, чим більший ступінь довіри – тим нижчі трансакційні витрати, і цей показник можна виміряти, наприклад, часткою передплати. За розрахунками Я.Корнаї, він становить в Україні майже 40%, тоді як в Угорщині, Чехії та Польщі – приблизно 10%.

Суттєвим гальмом розвитку економіки України є сучасний рівень корпоративного управління. Якщо у розвинутих країнах інституційна поведінка менеджерів акціонерних товариств спрямована на те, щоб максимальніше показати результати діяльності, які дозволяють збільшити рівень капіталізації підприємства, то у вітчизняних умовах управлінці та власники крупних пакетів акцій намагаються «сховати» фінансові потоки і занизити показники, а прибуток поділити, не враховуючи інших працівників та мінорітарних акціонерів.

За свідченням експертів, основними причинами корпоративних конфліктів є:

>                   непрозора участь акціонерів у прийнятті рішень про відчуження власності компанії;

>                   порушення, що пов'язані з розкриттям інформації про емітентів;

>                   невідрегульоване представництво в спостережних радах акціонерних товариств;

>                   відсутність можливостей впливати на формування порядку денного на загальних зборах;

>                   неврегульованість процесу перереєстрації прав власності на іменні цінні папери;

>                   проблеми щодо отримання частини прибутку акціонерних товариств у формі дивідендів;

>                   приховування інформації про власників крупних (контрольних) пакетів акцій.

Серед найпомітніших вітчизняних компаній, у яких резонансно відбувалися корпоративні конфлікти, вирізняються такі: СП «Полтавська нафтогазова компанія», ВАТ «Запорізький алюмінієвий комбінат», ВАТ «Полтава» - «Одеса» - «Луганськ» - обленерго», ВАТ «Миколаївський глиноземний завод», НВК «Галичина», ВАТ «Укррічфлот», ВАТ «Меткомбінат „Азовсталь"», АТ «Центренерго» та «Київенерго», АТ «Смілянський пивоварний завод», ВАТ «Нижньодніпровський трубопрокатний завод», ВАТ «Оболонь», ВАТ «Запоріжжя кокс».

Незалежно від інституційних особливостей будь-якої ринкової економіки, в основу корпоративних відносин необхідно закласти такі загальноприйняті у світовій практиці норми, як:

1) захист прав та законних інтересів акціонерів за умови рівноправності акціонерів та рівноправного відношення до них;

2)                 ураховування законних інтересів заінтересованих осіб, заохочення активного співробітництва між громадянами та заінтересованими особами щодо робочого процесу та покращення фінансового становища підприємства;

3)                 розкриття інформації та прозорість вирішення суттєвих питань, що стосуються підприємства, зокрема, щодо даних про фінансовий стан, результати господарської діяльності, власність та технологію управління;

4)                 розмежування повноважень органів управління, функцій та обов'язків між загальними зборами, спостережною радою та виконавчим органом;

5)                 дієвість та незалежність спостережної ради щодо забезпечення стратегічного управління підприємством, ефективності контролю за діяльністю виконавчого органа, а також відповідальності спостережної ради перед акціонерним товариством.

Наведений перелік підтверджує коузівський висновок щодо зв’язку між ініціативою, підприємництвом та управлінням: ініціатива означає передбачення і реалізується через механізм цін шляхом укладання нових контрактів; управління реагує на зміни цін, перекомплектовуючи фактори виробництва; підприємець поєднує ці дві функції з огляду на ринкові витрати.

Деформованим залишається ще один інститут – праці, у вузькому сенсі – ставлення до суспільно необхідної праці, що характеризується відчутним зменшенням мотивації до праці. Тривалий час провідним механізмом утворення багатства було й залишається не забезпечення додаткового продукту від праці, а діяльність, пов’язана з перерозподілом суспільної власності чи результатів підприємницької діяльності інших працівників. Таким чином, у результаті деформації економічних інститутів виробництва й розподілу на практиці реалізується ренто-орієнтований підхід (вилучення ренти, «знімання вершків»), а праця вважається долею невдах.

Важливою на сучасному етапі розвитку є адаптивна здатність інститутів. У працях нобелевського лауреата Д.Норта розглянуто адаптивну ефективність інститутів, під якою розуміється сприйнятливість фірм і суспільства в цілому до нового, отримання нових знань, розкриття творчих та підприємницьких здібностей, заохочення інвестицій, а також вирішення проблем, що виникають. У словнику термінів з інституціональної економіки цей термін визначається як «здатність інститутів розподіляти правові повноваження між економічними суб’єктами у ситуації, що складається». Отже, йдеться про здатність інституцій правильно реагувати на певні зміни у інституційному оточенні.

Це важливо для трансформації інституціонального середовища в Україні за нинішніх глобалізаційних процесів і, зокрема, євроінтеграції.