Тема 10. Програмування та прогнозування національної економіки

Аналіз сутності та функцій прогнозування дає можливість з'ясувати питання щодо співвідношення прогнозу та плану.

План - це належним чином оформлене і затверджене управлінське рішення, в якому відображено завдання (система завдань) і конкретизована послідовність його виконання з визначенням необхідних ресурсів, обсягів фінансування, термінів реалізації окремих заходів та виконавців.

Основним в процесі планування є наукова постановка цілей майбутнього розвитку та вироблення дієвих засобів їх досягнення. Планування базується на опрацюванні вихідної інформації і передбачає наукову постановку мети та вибір засобів і шляхів її досягнення серед визначених прогнозом альтернатив розвитку.

Таким чином, прогнозування і планування соціально-економічного розвитку країни є, по-перше, взаємодоповнюючими формами державного регулювання, технологічно пов'язаними між собою; по-друге, з огляду на їх завдання, мають абсолютно самостійний, завершений характер.

Сутність соціально-економічного планування полягає у формуванні управлінських рішень щодо обґрунтування конкретних цілей і пріоритетів розвитку економіки, строків їх досягнення та визначення напрямків і способів використання наявних матеріальних, трудових, фінансових ресурсів для реалізації намічених програм.

В залежності від ступеня конкретності і форми вияву планування може бути директивним, індикативним, стратегічним, поточним.

Директивне планування передбачає розроблення планів, які мають силу закону і є обов'язковими для виконання. Директивне планування набуло розвитку в бувшому СРСР і застосовувалося як безальтернативна форма на рівні підприємства та економіки в цілому. В сучасних умовах директивне планування на макроекономічному рівні може використовуватися для розв'язання окремих найважливіших завдань, які мають загальнонаціональне значення. Але терміни та масштаби такого планування мають бути строго обмежені. Елементи директивного планування використовувалися європейськими країнами в післявоєнний період для відбудови національних економік. Серед об'єктів такого планування: ціни (у Франції), централізовані капіталовкладення і імпортні закупівлі (в Німеччині), держзамовлення (в Великобританії). В Аргентині засобом виходу з системної кризи стало жор­стке регулювання валютного курсу. Директивне планування збережено в Китаї і охоплює державний сектор.

В сучасному господарському житті директивне планування і застосовується на рівні підприємства і полягає у формуванні ¹ обов'язкових для виконання планів щодо обсягів та структури виробництва, термінів виконання, кошторису витрат, конкретних виконавців.

Індикативне планування має рекомендаційний характер, є орієнтиром щодо основних цілей і напрямків розвитку економіки. Процес індикативного планування передбачає формування системи контрольних цифр (індикаторів), досягнення яких є бажаним і відповідає державній соціально-економічній політиці. Серед індикаторів соціально-економічного розвитку макроекономічні показники, що характеризують кількісні і якісні параметри розвитку економічної системи - динаміку і структуру економіки, ефективність функціонування реального сектору еконо­міки, рівень життя населення, зовнішньоекономічні зв'язки. Індикативні плани на основі контрольних цифр передбачають альтернативні способи досягнення визначених індикаторами цілей і це мають чіткого ресурсного забезпечення.

Поряд з контрольними цифрами індикативне планування допускає можливість включення в план:

>   конкретні завдання для державного сектора, в т.ч. державні замовлення в форматі міжгалузевих зв'язків та експортно-імпортних потоків;

>   систему норм і нормативів ( нормативи споживання, норми амортизаційних відрахувань, норми обов'язкових банківських резервів тощо);

>   ліміти економічних регуляторів ( ціни, відсоткові ставки, рівень зовнішньої заборгованості).

Стратегічне планування зорієнтоване на довгострокову перспективу і передбачає визначення головних пріоритетів розвитку національної економіки у формі основних напрямків економічного та соціального розвитку.

За допомогою стратегічного планування визначають шляхи подальшого розвитку суспільства, принципи такого розвитку і основні рушійні сили. На відміну від поточного планування, яке характеризується розробкою конкретних показників та їх доведенням до виконавців, суть стратегічного планування полягає у визначенні науково обґрунтованої концепції розвитку і створенні передумов для її реалізації.

До основних методів планування відносяться:

>   балансовий метод, суть якого полягає в забезпеченні пропорційності між потребами і ресурсами за допомогою системи балансів. В загальній системі балансів розрізняють матеріальні, трудові і фінансові баланси; однопродуктові, зведені і міжгалузеві баланси; натуральні, цінові і натурально-цінові баланси;

>   нормативний метод, заснований на визначенні системи матеріальних, трудових і фінансових норм і нормативів, порядку і методів їх використання для розробки та обґрунтування планових рішень;

>   економіко-математичний метод, суть якого полягає у побудові математичної моделі економічного об'єкта. Це дозволяє виділити і формально описати причинно - наслідкові зв'язки економічних процесів і визначити параметри залежності змінних;

> програмно - цільовий метод - це спосіб формування системи планових рішень на основі виокремлення пріоритетів економічного, соціального і науково-технічного розвитку і розробки взаємопов'язаних макроекономічних, галузевих і регіональних програм.