Лекція 1. Феномен Науки

Починаючи з епохи Просвітництва наукове пізнання і його результати набувають чималого впливу у світі в порівнянні з до- і позанауковими знаннями. У деяких адептів науки сформувалося переконання, що наукові знання повинні з часом витіснити з громадської свідомості ненаукові уявлення як порожні або шкідливі забобони.

До ненаукових уявлень відносили всі переконання та вірування, які не відповідають критеріям науковості. Такими є, наприклад, звичайні, міфологічні, релігійні, а подекуди навіть філософські знання.

Однак у XX ст. виникло і поступово утвердилося ясне розуміння того, що позанаукове пізнання не тільки не викорінили, а й, більш того, воно абсолютно необхідно як передумова наукового пізнання.

Одним з перших це усвідомив Е. Гуссерль. Він багато писав про кризу європейського суспільства, науки і філософії, яка, на його думку, стала прямим і безпосереднім результатом нехтування вченими «життєвим світом», даним в безпосередньому досвіді до і поза наукового пізнання. Для самого ж вченого, «життєвий світ» є своєрідний «ґрунт, поле діяльності, в якому тільки й мають сенс його проблеми і способи мислення». Зокрема, мислитель вже у пізній творчості прийшов до висновку, що кожний окремо взятий інтенціональний акт, з очевидністю даючи свідомості певне конкретноіндивідуальне чи всезагально-родове предметне «щось» як «його самого», є лише «функцією у всеохопних зв'язках свідомості». Йдеться, отже, про те, що об'єктивуючий акт, продукований окремішним процесом інтенціювання, не ізольований від тотальності решти інтенціональних зв'язків свідомості, імпліцитно передбачає їх, бо функціонально від них залежить. Тому для доповнення своєї об'єктивуючої дії конституююча інтенціональність потребує послідовної експлікації тих супутніх смислорепрезентації прихованих, неявних інтенціональних зв'язків свідомості, які можна поіменувати як зону «маргінального» і які анонімно співпричетні конституюванню того предмета, що актуально перебуває в фокусі уваги і який можна назвати зоною «фокального».

На третьому етапі еволюції філософії науки представники Віденського гуртка намагалися чітко відокремити наукові знання як достовірні від ненаукових знань як недостовірних за допомогою принципу верифікації, але їх спроба зазнала невдачі. На противагу їм К. Поппер запропонував вирішити проблему демаркації, тобто розмежування наукових і ненаукових знань, на основі принципу фальсифікації. При цьому судження про знаннях як про наукові або ненаукові не повинно означати, що вони істинні чи хибні.

У нинішній, постпозитивістській, філософії науки отримало визнання положення про неможливість строгого розмежування наукового і ненаукового пізнання. Один з найбільш радикальних представників сучасної філософії науки П. Фейєрабенд стверджує, що науку як ідеологію наукової еліти потрібно позбавити домінуючого положення в суспільстві і зрівняти її з релігією, міфом, магією.

Навряд чи наукове пізнання може бути однозначно і беззастережно відмежоване від ненаукового пізнання. Перераховані нижче риси можуть бути в тій чи іншій мірі властиві не тільки науковому, а й іншим видам пізнання. Проте, сукупність цих ознак специфічна для наукового пізнання, як його розуміють сьогодні.

Риси наукового знання і пізнання.

ü     Наукове пізнання має на увазі отримання практично корисних знань, що дозволяють управляти природніми та соціальними процесами на основі знання їх законів і з метою задоволення людських потреб. В цьому контексті цілком доречно згадати відомий вислів Ф. Бекона «Знання – це сила».

ü  Наукове пізнання має узгоджуватися з досвідом і предбачає можливість дослідної перевірки понять і теорій, їх підтвердження або спростування фактами за допомогою верифікації або фальсифікації.

ü  Наукове пізнання вимагає строгості, тобто емпіричного обґрунтування, логічної зв'язності і несуперечності ходу дослідження та формулювання його результатів.

ü  Наукове пізнання організовується методично, тобто ведеться з певною метою і за визначеним планом, усвідомленого методу дій.

ü  Наукове знання представлене в системі, що прагне до внутрішньої впорядкованості, узгодженості, зв'язності, логічної несуперечності. Система періодично може переживати ґрунтовні потрясіння, крах, але після кризи знову формується системно упорядковане знання, хоча впорядковане вже на нових принципах. В даному контексті доречно згадатти наукові революції.

ü  Наукове знання переважно виражається в понятійної формі і осягається за допомогою розуму на відміну від релігійних або поетичних уявлень, які висловлюються в образній чи алегоричній формі і осягаються за допомогою емоцій, ірраціональної інтуїції.

ü  Наукове пізнання прагне до об'єктивності, тобто до виразу дійсного співвідношення речей, незалежного від людської свідомості.

ü  Наукове пізнання прагне до виявлення необхідних каузальних зв'язків у світі. Знання та використання каузальних зв'язків приходить на зміну магічним формулам заклинання духів і моління богам.

ü  Наукове знання повністю відкрите для критики. Цим воно відрізняється, наприклад, від теологічного знання, яке ґрунтується на догматах, закритих для сумніву і критики.

ü  Наукове пізнання є рефлексивним або рефлектуючим, тобто воно усвідомлює і контролює саме себе, свою раціональну та емпіричну обґрунтованість і спроможність. Цим воно відрізняється, наприклад, від міфологічного пізнання, для якого характерно довірливе, некритичне сприйняття будь-яких оповідань.

ü  Наукове пізнання дозволяє прогнозувати хід подій, цілеспрямовано викликати або застерігати від них.

ü  Результати наукового пізнання і хід їх досягнення повинні бути відтворюваними, щоб заслуговувати визнання наукового співтовариства. Якщо отримані кимось результати ніхто не може відтворити в своїх дослідах, розрахунках, міркуваннях, то вони не викликають довіри. Чиясь особиста віра в правильність своїх тверджень не є науковим доказом.

ü  Результати наукового пізнання не претендують на абсолютну істинність, як, наприклад, релігійні «істини», нібито вічні і незмінні. Наукові знання припускають можливість їх зміни, вдосконалення або радикального перегляду.