Лекція 4. Структура наукового пізнання

Історія цивілізації пройнята духом безкорисливих пошуків істини. Кращі представники науки і мистецтва присвячували своє життя цим пошукам. Поняття істини людство поєднало з моральними поняттями правди та щирості. І, таким чином, істина і правда стали, з одного боку, метою науки і мистецтва, а з іншого – ідеалом моральних спонук. Цінність істини неосяжна.

Істину можна визначити як точну інформацію про об’єкт (яким може бути і сам суб’єкт), яка отримується завдяки його чуттєвому чи інтелектуальному осягненню або завдяки свідченню (повідомленню) про цей об’єкт. Ця інформація характеризується з точки зору її достовірності. Істина існує як певна духовна реальність в її інформаційному та ціннісному вимірах. Цінність знання вимірюється його істинністю. Тут відбувається зустрічний збіг: як знання з предметом, так і предмета з пізнанням. Коли ми, приміром, говоримо про людину як істинного патріота, – маємо на думці таку людину, яка чинить патріотично, на користь власної держави, народу.

Проблема істини була усвідомлена й сформульована ще за часів Давньої Греції. Вже елеати й софісти піддали сумніву достовірність наших чуттєвих знань. Платон обстоював можливість лише знань про вічні та незмінні ідеї. Щодо відомостей про чуттєвий світ, то вони, за Платоном, недостовірні.

Аристотель сформулював одну з найпоширеніших сьогодні теорій істинності – кореспондентську. Вона розглядає істину як відповідність знань та уявлень дійсності. Її основні положення можна виразити наступним чином:

Ø  зовнішня дійсність як об’єкт пізнання не залежить від наявності або відсутності знання про неї (тоді як знання, навпаки, цілком залежить від об’єкта, оскільки якщо нема об’єкта, то не може бути і знання, позаяк «знання ні про що» не буває);

Ø  поняття «істина» не збігається з поняттям «буття» і ставиться не до буття, а до судження розуму, вираженого у мові;

Ø  істинність судження виявляється в співвідношенні його з предметом пізнання, а визнання його істинним можливе, якщо є відповідність між структурою й змістом судження та реальною дійсністю.

Заслугою Аристотеля з цього погляду є те, що він уперше показав, що істина є характеристикою нашого знання, а не зовнішнього світу.

Однак таке визначення лежало в основі усіх подальших дискусій щодо проблеми істинності. Більше того, вже в античності виникли перші сумніви щодо можливостей досягнення істини. Їх висловили представники скептицизму (Піррон, Діоген). Вони стверджували, що ані чуттєве сприйняття, ані абстрактне мислення не може дати переконливого критерію істинності, внаслідок чого наші знання не можуть давати вказівки до дії. Найкраще утримуватися від будь-яких суджень щодо дійсності. Античний скептицизм є однією з форм агностицизму, найяскравіший представник якого, І. Кант, обмежився лише формальною стороною визначення істини, стверджуючи, що істина є логічною відповідністю знань із самими собою.

Більше того, навіть практичне використання цієї теорії має істотні труднощі, які зумовлені тим, що немає прямої відповідності між судженнями і зовнішнім світом, адже число речей значно перевищує число імен і слів, внаслідок чого мова не може розкрити усієї багатоманітності змінного світу, тимчасом як судження розуму підпорядковані суворим логічним законам.

Окрім класичної, зазначеної вище, концепції істини, де пізнання розглядається як взаємодія об’єкта і суб’єкта та їхня взаємозалежність, з чого випливає висновок про те, що пізнання не є копіюванням об’єкта, існують інші концепції істини, відмінні від зазначеної. Зокрема, неопозитивістська концепція когерентної істини, детально розроблена представниками Марбурзької школи неокантіанства (Г. Коген, П. Наторп, Е. Кассірер), які розглядали істину як внутрішню узгодженість знання як в усіх своїх основних складових, так і вихідних принципах та положеннях. Відповідно до цієї концепції пізнанням рухає виявлення суперечностей у вихідній будові знання. Виникає потреба усунути суперечність і розгортається наукова пошукова діяльність, спрямована, з одного боку, на розробку внутрішнього інструментарію пізнання, а з іншого – на залучення у сферу знання нових фактів та змісту.

Проте поза увагою цієї теорії залишається ряд запитань, серед яких:

Ø  як входить нова факторія в науку?

Ø  проблема зв’язку знання та буття.

Конвенціональна теорія істини (Ч. Пірс, А. Пуанкаре, Ю. Хабермас), стверджує, що при наявності широкого кола проблем, пов’язаних зі знанням та пізнанням, вирішальне значення для утвердження істини має угода (конвенція) – пряма або опосередкована – більшості представників наукового співтовариства вважати щось істиною. Безперечним досягненням даної теорії є те, що, дійсно, без визнання і згоди певні наукові положення можуть тривалий час залишатися поза функціонуючим знанням. Однак, конвенція не створює істини, а лише легалізує її. Легалізація істини – це не просто останній крок її народження, вона є квінтесенцією усього попереднього процесу. Однак істина – це весь процес загалом.

Певним варіантом конвенціональної теорії істини є істина як норма: те, що прийнято вважати нормою, вважається істинним. Однак, тут варто пам’ятати про умовність норм.

І якщо прихильники когерентної концепції шукають істину в логічному доведенні, а творці кореспондентської концепції знаходять її в прямому спогляданні, то згідно прагматистській концепції (Д. Дьюї, У. Джеймс) істина полягає у практичній корисності, ефективності. Тобто істинність знань перевіряється успіхом певної діяльності. Іншими словами, за прагматизмом, істиною можна вважати такі знання та інтелектуальні утворення, які здатні виконувати функції ефективних засобів регулювання людської діяльності. У спрощеному варіанті це ті знання, які ведуть до реалізації поставленої мети, дають змогу досягти бажаного результату. Безперечним досягненням такої теорії є те, що знання справді можуть себе виправдати лише в дії. Проте, зазначена концепція не враховує того, що людина має потребу у знаннях двох напрямків – у знанні структурного та функціонального плану. Перш ніж діяти, потрібно мати знання про те, що є умовою, матеріалом дії. Тобто регулятивна концепція акцентує увагу лише на функціональному знанні і залишає поза увагою процес формування істини.

Проблема абсолютного та відносного в істині ґрунтується на розумінні істини як процесу. Г. Гегель зазначав, що істину не можна розглядати як відкарбовану монету, яка є даною вже в готовому вигляді і в такому ж вигляді схована в кишеню. Адже пізнання розвивається, уточнюючи та поповнюючи знання, усуваючи помилки, воно рухається від істин відносних до істин абсолютних.

Античний філософ Демокріт висунув ще IV ст. до н.е. вчення про атоми – найдрібніші неподільні часточки матерії, з яких складаються усі тіла. Це – приклад відносної істини. Але люди вважали її абсолютною істиною аж до кінця ХІХ століття, коли був винайдений електрон, який входить до складу атома. А зараз ми знаємо більш, ніж сто елементарних частинок, хоча й ці відкриття не є межею розвитку знання про них.

Чому люди у прадавні часи вважали, що земля є площиною? По-перше, далекі мандри були у ті часи неможливі ні землею (навіть колеса ще не було винайдено), ні водою, а горизонт здавався певною досяжною межею. Для тих людей і для того часу те, що земля є площиною, було абсолютною істиною. І це навіть можна довести за допомогою математичних формул. Відомо, що кривизна нескінченно малої ділянки сфери прямує до нуля. (А саме такою нескінченно малою ділянкою була місцина проживання тих стародавніх людей у зіставленні з площею усієї землі). Але ця абсолютна істина стала помилковою, коли поширились мандри і землею, і морем. Люди зрозуміли, що горизонт не є тією видимою межею, а земля не є площиною.

Отже, істина може бути абсолютною у певних просторових та часових межах. Вона має здатність у певний час перейти у помилкове знання. А відтак будь-яка істина є відносною. Вона є змінною відносної істини на абсолютну і навпаки.

Певний об’єкт пізнання (приміром, держава) може бути розглянутий з точки зору загальних, сутнісних ознак, на відміну від конкретної держави, яка має власні, притаманні тільки їй, історично зумовлені риси. Як бачимо, загальне положення є істинним лише у певних просторових і часових межах, за якими воно, як певна абсолютна істина, стає хибним знанням. Приміром, судження про «температуру води, за якої вона перетворюється на пару, дорівнює 100 ^оС» є істинним лише тоді, коли атмосферний тиск дорівнює 760 мм ртутного стовпчика.

Отже, зв’язок істини з певними конкретними умовами місця й часу, з певною системою координат (точкою відліку) зумовлює конкретність істини. Разом з тим, варто пам’ятати, що в науці позиція дослідника, його уподобання, світоглядні позиції можуть суттєво впливати на результати його пізнання. У зв’язку з цим поряд з поняттям істини в оцінці пізнання використовують поняття правди. Правда – це істина, поєднана з життєвою позицією людини, пошуком, досвідом, здобутками та втратами. Якщо істина як ідеал науки передбачає відсторонене, об’єктивне окреслення того, що є, то правда завжди чиясь, а не абстрактна. Правду не можна вилучити з реалій життя, з усієї гами людських почуттів. Саме тому мистецьке пізнання та творчість узагалі, прийнято оцінювати через правду, а не через істину.