Лекція 4. Структура наукового пізнання

Динаміка науки обумовлена суспільною практикою та її потребами, але в той же час наука розвивається і за своїми власними законами. Вона має відносну самостійність і внутрішньою логікою свого розвитку.

Нові ступені в розвитку науки виникають на основі передуючих ступенів. Відбувається діалектичне заперечення колишніх теорій, тобто відкидання, або говорячи словами Г. Гегеля, зняття. Діалектичне відношення нової і старої теорії в науці висловлено в принципі відповідності, вперше сформульованому Нільсом Бором. Згідно з цим принципом, нова теорія завжди повинна мати більш широку область застосовності, ніж стара, а тому вона має включати в себе стару як окремий випадок. У конкретному, тобто одиничному випадку, результати квантової механіки при великих квантових числах повинні збігатися з результатами класичної механіки; тобто релятивістська механіка при малих швидкостях переходить в класичну механіку Ньютона. Це, своєю чергою, дало можливість В. Гейзенбергу стверджувати, що «і сьогодні ми визнаємо істинність ньютонівської механіки, навіть її строгість і загальнозначимість, але ... вказуємо, що область її застосування є обмеженою». Узагальнюючи, можна сказати, що нова теорія повинна переходити в попередню менш загальну теорію в тих умовах, в яких ця попередня була встановлена.

Наступність наукового пізнання не є рівномірним, монотонним процесом. У розвитку науки бувають періоди відносної стабільності, тобто час, коли відбуваються кількісні зміни науки, поступово накопичуються нові факти в рамках існуючих концепцій, йде розширення, уточнення вже існуючих теорій, понять, принципів. І бувають періоди криз, коли під тиском нових фактів ставляться під сумнів принципи, що здавалися непорушними. Це – періоди якісних змін, стрибків, наукових революцій. Періоди спокійного розвитку і революційних потрясінь чергуються один з одним. Так у розвитку науки проявляється діалектичний закон взаємного переходу кількісних і якісних змін.

У розвитку науки діалектично поєднуються два протилежні процеси: диференціація (виділення нових наукових дисциплін) й інтеграція (синтез знання, об'єднання ряду наук). В одні періоди переважає диференціація, в інші – інтеграція наук, котра, до речі характерною ознакою сучасної науки.

Диференціація наук пов'язана з множенням і ускладненням знань, спеціалізацією і розподілом наукової праці. Диференціація вимагає від вчених більшого професіоналізму, але разом з тим звужує їх кругозір. А. Ейнштейн відзначав, що в ході розвитку науки діяльність окремих дослідників неминуче стягується до деякої обмеженої ділянки загального знання. Така спеціалізація незмінно призводить до того, що діяльність науковців починає нагадувати діяльність ремісників.

Поряд з диференціацією відбувається інтеграція – об'єднання, взаємопроникнення, синтез наук, поєднання їх методів та ідей. Це особливо характерно для сучасної науки, коли зусилля різних наук з'єднуються для вирішення великих завдань і глобальних проблем, наприклад, екологічної проблеми.

Загалом лля наукового пізнання характерна тенденція до постійного розвитку. Наука не претендує на абсолютну істину, але прагне наближатися до істини. Цим вона відрізняється від міфології, релігії, езотерики. З питання про динаміку наукового знання існують два крайніх підходу кумулятівізм і антикумулятівізм.

Кумулятівізм (від лат. Cumula – збільшення, скупчення) вважає, що розвиток знання відбувається шляхом поступового додавання нових положень до накопиченої сумі знань. При цьому не враховується можливість якісних змін, переривчастості в розвитку науки, наукових революцій. Розвиток наукового знання в такому випадку постає простим і поступовим накопиченням фактів і відомостей.

Антикумулятівізм вважає, що в розвитку знання немає незмінних компонентів. Перехід від одного етапу розвитку науки до другого пов'язаний з переглядом фундаментальних ідей і методів. Історія науки представляється як боротьба і зміна теорій і методів, між якими немає ні логічної, ні змістовної наступності. Як приклад, можна згадати вчення П. Фейєрабенда, який стверджує, що науку як ідеологію наукової еліти потрібно позбавити домінуючого положення в суспільстві і зрівняти її з релігією, міфом, магією. Така позиція зумовлена тим, що вчений у своїх роботах незмінно відстоював ідею про те, що немає методологічних правил, які завжди використовуються вченими. Він виступав проти єдиного, заснованого на традиції, наукового методу, обґрунтовуючи це тим, що будь-який такий метод ставить деякі межі в діяльності вчених, і, таким чином, обмежує прогрес. Згідно з його точкою зору, наука виграла б найбільше від деякої «дози» анархізму в науковій теорії. Він також вважав, що анархізм у теорії бажаний, тому що це більш гуманістичний підхід, ніж інші наукові системи, оскільки він не нав'язує вченим жорстких правил.

В історії та філософії науки щодо факторів, що обумовлюють динаміку науки, склалися два протилежні підходи. З точки зору екстерналізму, поява науки зумовлено зовнішніми факторами – соціальними, економічними та ін. Тому основним завданням є реконструкція соціокультурних умов і орієнтирів науково-пізнавальної діяльності («соціальних замовлень», «соціоекономічних умов», «культурно історичних контекстів» тощо).

Інтерналізм, навпаки, основною рушійною силою розвитку науки вважає чинники, пов'язані з внутрішньою природою наукового знання: логіка вирішення наукових проблем, співвідношення традицій і новацій тощо. З огляду на це, прихильники інтерналізм при вивченні науки головну увагу направляють на опис власне пізнавальних процесів. Соціокультурним чинникам надається другорядне значення: залежно від ситуації вони можуть лише гальмувати або прискорювати внутрішній хід наукового пізнання.

В даний час співіснують три моделі історичної реконструкції науки:

1) історія науки як кумулятивний, поступальний, прогресивний процес;

2) історія науки як розвиток через наукові революції;

3) історія науки як сукупність індивідуальних, приватних ситуацій (кейс стадіс).