Лекція 3. Основні етапи становлення філософії науки

Бурхливий розвиток наукових знань в кінці ХІХ – на початку XX століть привів до спроби проголошення науки вищою цінністю людської цивілізації. Сцієнтизм (від лат. Scientia – «знання, наука») – науковий світогляд, що сформувався в середині ХІХ століття. Він розглядає науку як культурно-світоглядний зразок і пропонує застосовувати наукові цінності та методи практично у всіх галузях людського знання та освоєння світу. Прихильники сцієнтизму вітають досягнення науково-технічного прогресу і вірять у безмежні можливості науки. Зокрема, вони переконані, що вона може вирішити усі проблеми людського існування.

Одночасно зі сцієнтизмом виникла і його антитеза – антисцієнтизм, який стояв на прямо протилежних позиціях і вимагав обмеження експансії науки й повернення до традиційних цінностей і способів діяльності. Антисцієнтизм вказує на обмеженість науково-технічного прогресу та можливості науки як такої у розв’язані нагальних проблем людини, адже, незважаючи на численні успіхи науки, людство не стало щасливішим, а постало перед небезпеками, джерелом яких стали сама наука і її досягнення.

Сцієнтизм та антисцієнтизм проголошують діаметрально протилежні положення. Відтак розмежувати прихильників цих двох світоглядних позицій неважко, оскільки їх аргументи мають різновекторну спрямованість.

Орієнтації сцієнтизму і антисцієнтизму носять універсальний характер. Вони пронизують сферу буденної свідомості незалежно від того, чи використовується їх термінологія, чи називають подібні настанови латинським терміном. Відтак принципи сцієнтизму та антисцієнтизму можна зустріти у сфері моральної і естетичної свідомості, в сфері права і політики, виховання і освіти. Іноді ці орієнтації носять відвертий і відкритий характер, але частіше виражаються приховано. Дійсно, небезпека отримання не придатних до споживання продуктів хімічного синтезу, гострі проблеми у сфері охорони здоров’я і екології примушують говорити про необхідність соціального контролю за впровадженням наукових досягнень. Проте зростання стандартів життя і причетність до цього процесу непривілейованих верств населення додає аргументів на користь сцієнтизму.

Абсолютно відверто та привселюдно про обмеженість ідеї гносеологічної винятковості науки заявляють представники екзистенціалізму. Зокрема, С. К’єркегор протиставляє науку, як несправжню екзистенцію, вірі, як справжній екзистенції. Знецінюючи науку, він засипає її каверзними запитаннями: які відкриття зробила наука в царині етики? І чи змінюється поведінка людей, якщо вони вірять, що Сонце обертається навколо нерухомої Землі? Чи здатний дух жити в очікуванні останніх вістей з газет і журналів? «Суть сократівського незнання, – зазначає С. К’єркегор, – у тому, щоб повністю відкинути всі пристрасті і цікавість та покірливо постати перед обличчям Бога». Винаходи науки не вирішують людських проблем і не замінюють собою таку необхідну людині духовність. Навіть коли світ буде охоплений полум'ям і розкладатиметься на елементи, дух залишиться із закликами віри. Головним недолік природничих наук (і в першу чергу позитивізму та сцієнтизму), на думку С. К’єркегора, полягає в тому, що людина, як природодослідник, наділена талантом, відчуттям і винахідливістю, але при цьому не пізнає сама себе. Якщо наука стає формою життя, то це чудовий спосіб оспівувати світ, захоплюватися відкриттям і майстерністю. Але при цьому залишиться відкритою проблема, як розуміти свою духовну сутність.

Як бачимо, антисцієнтисти упевнені, що вторгнення науки у всі сфери людського життя робить його бездуховним, позбавленим людськості і романтики. Дух технократизму заперечує життєвий світ достовірності, високих відчуттів і красивих стосунків. Виникає несправжній світ, який зливається зі сферою виробництва і необхідності, постійного задоволення зростаючих речових потреб. Сцієнтизм, роблячи з науки капітал, комерціалізував науку, представив її замінником моралі. Відтак тільки наївні і необережні чіпляються за науку як за безликого рятівника.

Яскравий антисцієнтист Г. Маркузе виразив своє обурення проти сцієнтизму в концепції «одновимірної людини», в якій показав, що придушення природного, а потім й індивідуального в людині зводить різноманіття всіх її проявів лише до одного технократичного параметра. Ті перевантаження і перенапруження, які припадають на долю сучасної людини, говорять про ненормальність самого суспільства, його глибоко хворобливий стан. Ситуація ускладнюється тим, що вузькоспеціалізований фахівець (homo faber), який украй перевантажений, не належить собі. Це стосується не тільки представників технічних професій. У подібному вимірі може опинитися і гуманітарій, духовна спрямованість якого буде здавлена лещатами нормативні та необхідності.

До лав антисцієнтизму приєднався у пізній період своєї діяльності і лауреат Нобелівської премії (1959 р.) з літератури Б. Рассел. Він вважав основним недоліком цивілізації гіпертрофований розвиток науки, що привело до втрати достовірно гуманістичних цінностей та ідеалів. У свою чергу, автор концепції особистісного знання М. Полані підкреслював, що «сучасний сцієнтизм сковує думку не менше, ніж це робила церква. Він не залишає місця нашим найважливішим внутрішнім переконанням і примушує нас приховувати їх під маскою сліпих і безглуздих, неадекватних термінів».

Загалом крайній антисцієнтизм закликає обмежити і приборкати розвиток науки. Проте в цьому випадку постає нова принципово важлива проблема – забезпечення потреб постійно зростаючого населення в елементарних і вже звичних життєвих благах, не кажучи вже про те, що саме в науково-теоретичній діяльності закладаються «проекти» подальшого розвитку людства.

Разом з тим, варто пам’ятати, що дилема «сцієнтизм – антисцієнтизм» постає одвічною проблемою соціального і культурного вибору. Вона відображає суперечливий характер суспільного розвитку, в якому науково-технічний прогрес виявляється реальністю, а його негативні наслідки не тільки відбиваються хворобливими явищами в культурі, а й урівноважуються вищими досягненнями у сфері духовності. У зв'язку з цим завдання сучасного інтелектуала досить складне, оскільки, на думку Е. Агацці, воно полягає в тому, щоб «одночасно захищати науки і протистояти сцієнтизмові».

Примітно і те, що антисцієнтизм автоматично перетікає в антитехнологізм, а аргументи антисцієнтичного характеру легко можна отримати і в виключно науковій (сцієнтичній) проблематиці, яка розкриває труднощі і перешкоди наукового дослідження, висвітлюючи постійні суперечки про недосконалість науки. Цікаві у зв'язку з цим міркування ще у філософії Нового часу надав Дж. Берклі. Вчений зазначав, що незважаючи на значний доробок у розвитку науки, більша частина наук залишається наповненою «темнотою» і сумнівністю. Більше того, навіть науки, які вважаються заснованими на найбільш очевидних та переконливих аргументах, містять парадокси, недоступні для людського розуміння, і врешті-решт лише незначна частина наук приносить людству крім безневинної розваги і забави справжню користь. Загалом, зазначав Дж. Берклі, якщо люди зважать на ці обставини, то вони легко прийдуть до повної безнадійності і зневаги до всього наукового. Подібні думки висловлював і Д. Юм. Він переконаний, що недосконалість науки, зумовлює гучні внутрішні суперечки навколо її власних положень.

Пафос застережень щодо значення науки істотно зростає в епоху Просвітництва. Найяскравіше проявляється у творчості Ж. Руссо, який гостро критикує досягнення науки та науково-технічного прогресу, вважаючи їх головним джерелом проблем тогочасного суспільства.

Проблем, пов`язаних із дослідженням місця та соціокультурного значення науки, не оминула і російська філософська думка. Приміром, М. Огарьов упевнений, що наука ще не досягла того рівня, щоб кожна людина могла повірити в неї, а П. Юркевич, наприклад, убачає другорядність і залежність науки від світу прихованих духовних сутностей. Більше того, дослідник переконаний, що наука має цінність лише постільки, поскільки допомагає ремеслу (виробництву), оскільки не дає можливості осягнути те, що стоїть за зовнішнім досвідом: вищий світ, світ світла та істини. Погляди російських філософів, зокрема М. Бердяєва, Л. Шестова, С. Франка займають особливе місце у критиці науки завдяки не лише силі аргументів, а й силі переживання за долю і духовність людства.